пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Метафізика громадянського сенсу українського націотворення


І. З. Скловський
Кіровоградський національний технічний університет

Впроваджується думка, що в процесі національного відродження йде екологізація національного буття, значно підвищується інтерес відносно етноконфесійних аспектів екології. Актуалізація метафізики нації є осмисленням життєвої позиції Бога «ціною світлого майбутнього», та дає, перш за все, зрозуміти, що Єтнос-людина та Бог потрібні у впровадженні вищих громадських ідеалів «богообраного народу» [1].

Бог стає зрозумілим, коли Етнос залишається громадською істотою, якій потрібне філософське розуміння «Божественної мудрості» [4, с. 78-79].

Бог є підставою вищих ідеалів етноконфесійного розвитку, що сприяють комплексу національних міркувань про щасливе майбутнє [4, с. 457]. За допомогою розуміння метафізичної гармонії надприродний статус державного-громадянського націотворення втрачає нецивілізований вигляд, що дозволяє еволюційно підійти до субстанції національного вдосконалення, що потребує поглиблення сенсу морального імперативу, у контексті етнізації волі, що відтворює громадський статус.

Українське розуміння свободи волі, яке перехрещується з моральним імперативом І. Канта, підштовхуючи до метафізичного пізнання козацько-громадянської доби, системно осмислював український філософ Григорій Сковорода (1722-1794), засновник етнолого-морального тлумачення філософії історії. Він «спирався головним чином на біблію, але, використовував деякі неоплатонівські теорії Філона» [5, с. 20]. Метафізика розвитку громадянського суспільства торкається громадських обріїв Гетьмансько-козацької держави.

Філософ намагався зберегти етнічні архетипи в стародавніх релігійних, громадських ознаках, що є духовним зв язком так званих «малоросів [5-8].

Філософію свободи, як цілісне метафізичне утворення на- ціональніо-історичних форм громадянського вільнодумства і саморегуляції, продовжили М. Гоголь і Т. Шевченко, коли відкрито протистояли «бездуховній імперії», що за бюрократичним зразком відтворювала «хохлів-малоросів», «гвинтиків» поневоленого суспільства. «Мертві душі» (М. Гоголь) - нігілі- стично-гальмуючий чинник, що має суцільно знищити шляхетні протести «лицарів слави України» (Т. Шевченко). На Україні з часом суттєво змінюється оцінка метафізичного знання і положення його у системі філософських наук (С. Аверинцев, П. Гнатенко, Г. Заїченко, П. Копнін,

А. Місуно, В. Капітон, В. Лисий, В. Окороков, Ю. Шабанова,

С. Шевцов). Закони метафізичного буття мають бути зрозумілою мудрістю, якою освітлені архетипи власного народу, що виявлені з соціальних законів давніх-давен в усій повноті, починаючи саме з доби хрещення Руси-України, Проторенесансу та Відродження, шляхетних спроб національного визволення, боротьби нового та новітніх часів. Лише на субстанційному рівні націотворення розкривається метафізика свободи і необхідності етносу, його сила й активність мислення, ступінь по- долання «гріховного» та наближення природного єства до Абсолюту.

Абсолютний розум «відпускає» етнічні засади, як інобуття національної ідеї, в філософії історії породжуючи «для себе» проблему об’єктивності закону, апофеоз самовизначення національного мислення. Абсолютний розум розкриває свій метафізичний смисл у логіці понять, у тому числі відображаючи, «історичний характер народу-Богоносія». Розповідаючи про історичну ґенезу української нації, треба поєднувати її зі становленням та розвитком української державності. Історичний розвиток держави з´явився не випадково, а як закономірне оформлення відповідної культури та цивілізації. Етносоціаль- ні протиріччя й труднощі на шляху конституційно-правового оформлення національної ідеї завжди породжували нове, раніше небачене [9; 10].

У метафізичних дефініціях («Антроподіцея надії», «Субс- танційність надії етносу») набули категоріального виражения такі об´єктивні поняття, як «взаємоперехід», «взаємне заперечення», «взаємне збагачення»,»теза», «антитеза» «синтез», у контексті екологічного імперативу тощо. Наприклад, якісні зміни в структурі духовної еліти історичного етносу приводять до зміни кількісних основ національного буття. Скажімо, відтворення «патріотизму» і «націоналізму» виявляє другорядність «націонал-нігілізму», вторинність «плебейського приниження форм самосвідомості етносу» (хохли, малороси), носіїв меншовартості, що іноді є формою войовничого невігластва, щоб протистояти прихильникам патріотичної еліти. Вона складає рушійну силу в національно-визвольній боротьбі, виявляючи наявність внутрішніх сил у «середньому класі» для подолання суперечностей етносоціального розвитку.

Метафізика пошуку національної волі відображує пошук істини, зокрема в зусилях по захисту громадського середовища України. Так, на протязі XIX-ХХ ст. в масової свідомості почали з´являтися прихильники Кобзаревого відтворення «духу козацької відваги», оскільки Україна - одне з найяскравіших, в той самий час, занедбаних місць у світі, за словами Д. Донцова - наслідок панування «свинопасів» - «хамових синів», яких огортає страх померти за волю України [3, с. 5].

Філософсько-історичне пізнання зробило значний внесок у громадське пробудження української духовної сили «середнього класу». М.Гоголь і Т. Шевченко першими почали долати бюрократизм імперії «мертвих душ», відтворюючи козацький металітет. Вільнолюбно-козацька метафізика М. Гоголя приводила до відновлення громадської боротьби з офіційною ідеологією імперського автократизму та повагу до козацьких цінностей націотворення. М. Гоголь, за допомогою пробудження інтересу громадськості до «вольностей запорозьких», порівнював стан націотворення із спадщиною античних ча- сів. «Тарас Бульба», наприклад, є метафізичним символом різноманітного тлумачення єдності національної душі. З одного боку «лицарська родина», де Батько як біблейський Авраам на «Терези свободи» поклав життя «улюбленого сина», з іншого - носії «мертвих душ», які несамовито чіпляються за гроші, владу, нехтуючи громадськими обов´язками, обумовлюючи страждання народу, тощо.

Самосвідомість М. Гоголя і Т. Шевченка відобразила ци- вілізаційні рівні громадянського розвитку нашої нації, але в українському дусі козакофільства.

Традиції - метафізичне відображення складу національного духу, які створював М. Гоголь, - геніально зображують реакцію підсвідомих глибин души, докорів сумління, що було у прихильників якісного поновлення Переяславської угоди 1654 р. [6, с. 473]. Філософсько-історичне пізнання громадського націотворення відображує зусилля видатних чильників української та російської душі, що їх можна порівнювати з державно-класичними філософемами історії, чим відтворюється слава історичного народу [2, с. 42]. Метафізика націот- ворення часто відображає рівень громадського усвідомлення важелів духовності нації.

Духовна незалежність М. Гоголя, що народилась ще за часів становлення громадянського суспільства, наприклад, була продемонстрована і відносно іноземних поневольовачів. Саме нащадки гетьмана Б. Xмельницького свідомо збагачували громадський сенс березневих статтів 1654 р. Підписані вони були від імені самостійної козацької республіки, чим створювалась конфедерація братських народів, але щоб допомогти проявам духу козацької вольності, українського вільнодумства, тощо. Українська козацька старшина, яка була лояльною до свого північного сусіда, почала впроваджувати дух збереження та шанування історичної пам’ яті, обережно діючи, зберігаючи повагу до своїх корифеїв. П. Могила, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, наприклад, у духовно-громадянській формі підготовляли умови для того, щоб європейське визначення національної ідеї, як сукупності етноконфесійних ідеалів, вдало за- перечуювало брехливі стереотипи офіційної російської філософії про неісторичність «малоросів та хохлів». Національна ідея зберігає архетипи історичної пам’ яті носіїв різного слов’янського походження, підтримуючи всіх тих, хто пам´ятав про героїчне минуле, мріяв про щасливе майбутнє та відтворення умов громадської саморегуляції.

Національна ідея дозволяє виявити творчий потенціал ет- носоціальної саморегуляції, яка відображає внутрішню потребу вітчизняних захисників шляхетного мислення у філософській рефлекції та в узагальненні своїх власних етноконфесій- них традицій. Це ми бачимо на долі захисників українського відродження, що зв’язують громадянське відродження Украї- ни з юридичним закріпленням громадянських рис нашого етносу [9, с. 34-35].

Теорія і практика вітчизняної метафізики відродження національної свободи порівнює панування імперії «мертвих душ» з швидким перетворенням прихильників гетьмансько- козацької величі - з «служниці імперської політики» у «ідеологів національної свободи». Козацьки дослідники діаспори, наприклад, доповнювали духовний подвиг «кобзаревих захисників Вітчизни», так званих «дисидентів-пасіонаріїв». «Рух дисидентів» відкрито продовжував козацьку традицію боротьби з бюрократичним відтворенням «Мертвих душ» (В. Чорновіл та ін.) [10, с. 64-65]. Пасіонарії козацької нації залучають навіть священнослужителів традиційних конфесій для боротьби за умови європейської лібералізації, коли лідери опозиції відверто критикують життєвий конформізм партократів-нігілістів.

Конформізм офіційної української еліти іноді тривалий час гальмував протестний потенціал звичайних громадян, чим затіняв момент істини - новий вибух масових патріотичних почуттів, настільки сильних, щоб продовжити революційну ходу громадського відновлення. Національно-патріотичний розмах екологічного руху, наприклад, обумовив втягнення у різноманітний громадянський діалог представників влади і захисників поневоленої нації. Слова патріотичних «пастирів» доповнювали громадську турботу патріотів, що мали особисту відповідальність за подолання Чорнобильської катастрофи, коли відтворюється на об’ єктивній основі пасіонаризм поневоленого народу. «Маленькому українцю» теж стає зрозумілим, що він є складником протистояння і духу охлократизму і націонал-нігілізму. Термінове рятування патріотичної особистості від вульгарно - матеріалістичних стереотипів теж почалось повсюди здійснюватись, зокрема через традиційний гумор, як масовий прояв громадського вільнодумства [8, с. 139-140].

Нетрадиційний екологічний рух після аварії на ЧАЕС намагається привертати увагу громадськості на наслідки забруднення суші і повітря. «Чорна зірка Полин» примусила демонструвати екологічну відповідальність, згадав про те, що світ був створений для «досконалої людської сім’ї» - великої, вільної, нової (Т. Шевченко), як чистий безпечний будинок (Буття 1:31; Ісайя 45:18) [1, с. 718]. В «Апокаліпсисі» Бог стверджує, що знищить того, хто знищував землю» (Ів 11:18), [1, с. 1211]. Позиція українських християн до захисту довкілля дуже актуальна для відтворення козацького духу громадської взаємодії прихильників демократичного переборення «екологічної кризи», поступового рівня національного невігластва офіційної еліти. Серед небагатьох видатних пасіонаріїв, котрі сміливо розкривають громадське незадоволення відсутністю свободи творчості за тоталітарних умов, виявляється метафізичне осмислення надії козацької нації (В. Вернадський,

І. Дзюба, З. Красівський, Л. Лук’яненко, В. Марченко, М. Руденко та ін.) Уособлював козацький опір український дисидент В’ячеслав Чорновіл [10]. Активісти правоохоронних рухів виявляють силу громадської надії проти «загрози глобального екологічного лиха», чим обумовлюють громадський авторитет поневоленої нації «Рух демократів-дисидентів», вимагав негайного припинення ядерних вибухів у будь-якій формі та зупинення «гонки озброєння». Вітчизняні захисники величі прав людини, здійснюючи екологічні гасла виходили з принципів громадської свободи та цивілізованого спрямування передового суспільства на подолання як національного нігілізму, так і проявів москвофобії. Прихильники національної державності намагаються еволюційним шляхом подолати інерцію «імперії мертвих душ». Громадське зосередження оптимального вирішення всіх екологічних лих у цивілізованій формі спрямувало націонал-патріотичний сенс проблеми екологічного імперативу. Досягнення громадського змісту реалізації ідеалів «зеленого руху України» відтворювало оптимістичний розгляд понять «патріотизм», «духовність» і «екологія», враховуючи досвід закладений видатними патріотами.

Патріотична інтелігенція стає реальним носієм громадянського сенсу концепції «ноосфери» В. Вернадського, стурбованого моральним невіглаством чиновників, нераціональним природокористуванням, відомче-утилітарним нарощуванням обсягів виробництва матеріальних благ, мілітаризацією всіх сфер імперсько-радянського життя, спрямованого у бік державної природофобії. Метафізика національної ідеї звільняла українське суспільство від концептуального нігілізму «нового політичного мислення». Новим словом для суверенної України стає «екологічний імператив «, що був знаряддям подолання «суперполітизації етноконфесійних традицій». Метафізика способу життя виявляє в громадському «дорослішанні» ознаки... «богообраного народу». Тільки громадянське суспільство, може відтворювати право на власну цивілізовану державу. Як свідчить біблейська традиція, колись Ягве через пророка Мойсея попереджав фараона про наступне «покарання Єгипетського народу через природні катастрофи» Пізніше Ісус Xристос, як Боголюдина, вимагав від можновладців «обраного народу» громадської саморегуляції шляхом впровадження гігієнічних заходів на захист довкілля «святої землі». Невипадково, страждання «радянського народу» закінчились його крахом та аварією на ЧАЕС, нібито попереджуючи можновладців, щоб відпустили «на волю» Український народ.

Символічно, що без виміру метафізики важко з’ясувати шляхи богообраності та громадської взаємодії, для цього потрібні критерії філософії свободи, і свідомі дії патріотів України [3]. Небажання серйозно брати до уваги вимоги екологічного імперативу випливало з природи тоталітарного режиму, що звик до «гігантських самопожертв громадян», як «ціни за світле майбутнє». Про це свідчать не тільки аварія на ЧАЕС, а й подальші локальні прояви номенклатурно-бюроктратичної безвідповідальності, щоб загасити «зелену» діяльність творчої молоді (художників, архітекторів, студентів, аспірантів), які об’єдналися у «Товариство Лева», «Громаду», «Ноосферу», «Спадщину». Поєднання громадських зусиль українського народу, зокрема в сфері захисту довкілля, - теж свідчать про падіння довіри до уряду України напередодні кінця ХХ - початку ХХІ ст. На прикладі Кіровограду бачимо, що у цей час збільшується авторитет видатних пасіонаріїв, вчених, ди- сидентів-екологів, тощо; їх рейтинг серед студентів, наприклад, сягав 10-15%, а керівників держави - 1-2%.

Напр., молоді екологи з кінця 80-х років ХХ ст. закономірно виявили скептичне оцінювання державних санкцій до на- ціонал-нігілістів - так званих «офіційних природофобів». Хоча у відповідності з республіканським кримінально-процесуальним кодексом України, навіть одноразове отруєння тільки атмосфери передбачало ув’язнення від 2 до 5 років виправних робіт. Однак, ця форма кримінального переслідування в республіці майже не застосовувалась, зокрема і в суверенну добу, тоді органи прокуратури рідко коли намагалися завести кримінальні справи на дирекцію великих підприємств, що на «законних» підставах отруювали промисловими відходами українську природу і людину. Покарати навіть по мінімуму, щоб застерегти того чи іншого чиновника - «щирого українофоба», було важко, особливо коли він діяв на «користь держави» чи «соціалістичного виробництва», намагаючись відрапортувати вгору ще до якої-небудь знаменної дати про успіхи «великої нафтохімії», або «трудовий ентузіазм металургів».

В роки відновлення державного суверенітету підвищується громадський статус та взаємодія традиційних конфесій та захисників екологічного імперативу, оскільки вони відновлюють «історичну пам’ять», завершуючи оформлення громадянського суспільства. Так, у містах Східної України (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Донецьк, Одеса, Харьків...) «зелені правдолюби» відверто почали засуджувати безконтрольне функціонування промислових гігантів, які щорічно розкидували навколо себе стільки тон пилу, кислот, і, в такій «пекельній суміші», що отрута з води і повітря входила в кров так званого «маленького українця» « майже з молоком матері».

Громадянське ставлення до рідної природи (під час опитування автором на Сході спочатку ХХІ ст.) виявила те, що більше половини респондентів не були впевненні в тому, що офіційна влада буде за власною ініціативою швидко прово- джувати громадські пошуки втілення ідеалу ноосфери, майже 80% з них вважали вкрай незадовільною екологічну політику. Причини вбачали як у «неправильних підходах, що були за- кладені під час громадського протистояння з пануванням імперського центру», так і в «діях керівників» підприємств, що за інерцією богоборського мислення забруднюють повітря, воду та ін. Більше 50% респондентів причинами погіршення екологічної ситуації у регіоні вважали «зловживання в промисловості, в сільському господарстві, на транспорті, шкідливими хімічними речовинами», нехтування приписами екологічного імперативу та відношенням до чесної національної релігії як до нібито «атрибуту застарілих ідеологічних технологій». Респонденти і в подальшому все частіше виявляють незадоволення тим, що «екологічна проблема» мало турбує «пануючу номенклатуру». Початок XX! ст., як показав досвід впровадження філософії ноосфери, виявив силу громадської думки та небувалий «вибух» творчості «маленького українця», навіть у формі «помаранчово-вічевого громадського діалогу». Прихильники «помаранчевого майдану», однак, створили тільки регіонально-ситуативну єдність. Український народ продовжує шлях «оптимістичної екології», думки як академіка В. Вернадського, так і політв’язня В. Чорновіла про «ноосферу», в напрямку обгрунтовання національної ідеї. Громадськість втілює як еволюційні, так і революційні спроби націотворення, тому треба долати всілякі прояви бюрократичної неповаги до регіональних проектів втілення екологічного імперативу. У процесі національного відродження йде еколо- гізація національного буття, значно підвищується інтерес відносно етноконфесійних аспектів екології, оскільки з’ явилося громадське прозріння; останнє наступило із запізненням, але допомогло в творчій консолідації «середнього класу» навколо націонал-патріотичних сил. Досвід «помаранчевої революції», відмітимо у висновках, доказує як силу носіїв екологічного імперативу, так і місця етноконфесійного чинника у подоланні різкого «протистояння державних богоборців та громадських природолюбів». Отже, громадянське суспільство має ключовий та синтезуючий вплив на українське націотворення.

Бібліографічні посилання

1. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. М., 1991. 1221с.

2. Гегель Г. Философия истории: В 18 т. М.; Л., 1935. Т. 8.

3. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.

4. Лейбниц Г. Соч.: В 4 т. М., 1982. Т. 1.

5. Лосский Н. История русской философии. М., 1991.

6. Розанов В. Сочинения М., 1990.

7. Розенберг А. Громадянином бути зобов’язаний // Рідна школа 1993. № 3. С. 46-52.

8. Розеншток-Xюсси О. Прощание с Декартом. Значение юмора для выживания //Вопр. филос. 1997. № 8. С. 139-150.Русская философия второй половины XVIII века / Сост. Б. В. Емельянов. Свердловск, 1990.

9. Чорновіл В. Хроніка таборових буднів. К., 1991.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць