Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Патерналізм і концепція моральної автономії в кантівській філософії


Т. С. Павлова
Дніпропетровський національний університет

Розглядається концепція моральної автономії у філософії

І. Канта, як вона співвідноситься з принципом патерналізму і державною владою взагалі. Особлива увага приділяється етичному образу правової держави, який створює І. Кант, а також питанням моральних вад і чеснот.

Проблема моральної автономії особистості і державної влади завжди є актуальною. Моральна недосконалість патерналізму полягала в тому, що без сприяння влади людина самостійно не могла визначитися відносно досягнення морального стану. Дуже важливим було таке розуміння патерналізму у період становлення ліберальних цивілізацій і не менш актуальним воно є і зараз для України. У правосвідомості багатьох українців існує хибна і небезпечна установка, згідно якої державна влада повинна морально вдосконалювати людину шляхом прямого втручання у її мораль.

І. Кант чітко розділяє сферу права і сферу моралі. Кожна людина є морально автономною, а тому вправі сама вирішувати якими моральними нормами, принципами та настановами керуватися.

Стан дослідження проблеми. Даною проблемою займалися зарубіжні та вітчизняні дослідники, такі як Б. Рассел, Ю. Хабермас, В. Мотрошилова, Е. Ю. Соловьев, А. А. Алєксєєв, В. Д. Шмелев, В.В. Кашин, Л. А. Чухина, Ф. Цанн , Я. З. Хайкин, А. К. Судаков, В. І. Пронякін, Г. А. Заіченко, Р. А. Бурханов. В роботах зазначених авторів розглядаються питання практичної кантівської філософії, автономії і гетерономії у визначенні основ моральності, права і моралі, справедливості і свободи. Але питання моральної автономії і державної влади потребують більш детального дослідження.

Мета дослідження. Розглянути співвідношення принципу патерналізму і концепції моральної автономії в кантівській філософії, а також розвиток цієї концепції у правовій державі.

Виклад основного матеріалу У класичних концепціях право обговорюється як система категорично обов´язкових норм, які здійснюють регулюючу, розпорядницьку і заборонну функцію у суспільстві і державі. Розуміння права як нормативної перешкоди, що виставляється не на шляху будь-кого, а на шляху владного суб´єкта, по-перше, відразу надавало правовому закону зміст, що емансипує, а, по-друге, уже містило в собі зародок ідеї правової держави. І. Кант у роботі «Можливо це і вірно в теорії, але не годиться для практики» критикує політичний патерналізм, що склався в епоху необмежених монархій. У відповідності до цієї концепції гарним правителем вважався той, хто діє в дусі наставницької турботи, добра і жалю. Такому правителю заборонені злостивість, підступництво і прагматичний цинізм. А

H.Кант рішуче виступає проти ідеалу такого по-батьківські турботливого правителя. Причому, зло у політиці І. Кант бачить не у якихось морально-негативних якостях правителя, таких, скажімо, як жорстокість, а у необмеженій авторитарності. Дії правителя, на думку І. Канта, повинні регламентуватися не мораллю турботи, жалю і добра, а зовсім іншим етично значимим кодексом, вищим принципом якого було б визнання незалежності кожного члена суспільства. Потрібно визначити свободу людини перед обличчям державної опіки. Етична недосконалість патерналізму, як вже було сказано, полягала в неспроможності людини визначитися щодо морального стану. Політичний патерналізм полягав у тому, що він захищає людину від неї ж самої і зупиняється на ідеї повної гетерономії, і гетерономія розумілася тут як те, що людина, яка є членом суспільства, може жити лише по правилам, законам, що надані їй ззовні. А І. Кант замість гетерономії пропонує автономію, тобто самозаконність людської поведінки [2, с. 64]. І це є дуже важливим кроком, тому що про наявність у суспільстві права можна говорити лише у тому випадку, коли кожен його член визначається державою як розумна істота, що здатна сама вирішувати питання моралі. Крім того, питання моралі не підлягають законодавчому визначенню.

Таким чином, І. Кант виступив проти розповсюджених на той час поглядів про те, що держава повинна вдосконалювати людину, оскільки вважав, що це протистоїть концепції моральної автономії.

І справді кому б хотілося, щоб хтось робив його щасливим так, як комусь це заманеться? Те ж саме стосується якщо цей «хтось» є держава. І. Кант вважає неетичним, коли люди не приймають рішень що стосується їх власного добробуту і щастя. Оскільки людина є істотою суспільною і моральною, вона завжди перебуває під безумовним законом і може усвідомлювати його значущість і цінність без усякого державного впливу. А моральний вчинок, який зроблено з примусу, втрачає усяке моральне достоїнство. Тому законів про моральність не повинно існувати в принципі, тому що це не є сумісним з правом, правовою державою, і розвиненою моральною свідомістю. Але ж які суспільні інститути тоді, повинні підтримувати мораль? Така роль відводиться родині, школі, добровільним організаціям і союзам. Крім того, І. Кант вважає неприйнятним для держави, коли вона заважає людині діяти на свій страх і ризик у чесному суперництві з іншими, на його думку, держава повинна дбати про те, щоб вихідні умови такого суперництва були рівними.

Першочергове завдання права як нормативної системи І. Кант вбачає у забезпеченні правового порядку. І надати такий загальний зміст правових норм І. Канту вдалося тому, що він побудував етичне вчення зовсім нового типу. Етика І. Канта є антипатер- налістською і анти авторитарною, і поняття автономії є в ній центральним. Вона є зорієнтованою на достовірність правосвідомості і володіє серйозним теоретико-правовим потенціалом. І цей потенціал лише частково розкритий самим І. Кантом у його роботах, де він торкається юридично-політичної проблематики.

І. Кант виділяє три найжахливіші, на його думку, вади: невдячність, заздрість і зловтіха. Він вважає, що всі вони породжуються на ґрунті змагання за життєві блага, і саме в тих випадках, коли у людей відсутні рівні можливості для участі в такому змаганні. На противагу цьому І. Кант виділяє вищий з моральних обов’ язків, яким є глибока повага до права інших людей. Тут є важливим зауважити, що обов´язок поваги до права інших зовсім не належить до першооснов моральності. Це є елементарна частина правосвідомості. І все-таки, коли І. Кант створював моральний імператив, саме обов’язок є його фундаментом і набуває змісту парадигми чистого зобов’язання.

Для моральної філософії XVII - першої половини XVIII

ст. було характерним правило раціоналізації: «возлюби ближнього свого як самого себе», тобто від себелюбства до людинолюбства. Однак, І. Кант одночасно до області моралі застосовує і правило юридичної раціоналізації: «поважай своє право так само, як ти зобов´язаний поважати право інших». Повага до права у даному випадку - це є повага до самої ролі громадянина і члена суспільства. Ця повага є безкорисливою, навіть тоді, коли об’єктом правового захисту в якийсь момент виявляється власний інтерес людини і її користь. Таким чином, І. Кант пропонує таку логіку правосвідомості: від загальнолюдських прав до індивідуальних. І. Кант з прикрістю відмічає, що у його час повага до прав інших є рідкістю, а от невдячність, заздрість і зловтіха зустрічаються усе частіше. І. Кант вважав, що вищою метою освіти юнацтва повинно бути створення у нього поваги до достоїнства людини. Жаль і любов теж, на думку І. Канта, є достойними схвалення, але ж пріоритет він все ж таки надає повазі до достоїнства людини. Доброзичливість він розумів не як бажання комусь блага, а як бажання, щоб інший сам зробився гідним його. Справді доброзичливим І. Кант вважає таке відношення до іншого індивіда, що стимулювало б його власні практичні зусилля або принаймні не обмежувало їх. Справжня моральна доброзичливість — це справедливість у самому широкому сенсі слова, — справедливість, що приймає до уваги не тільки результати, але і зусилля, і реалізовані за допомогою їх мотиви людських дій, І. Кант був мислителем, що рішучіше відстоював примат справедливості над жалем, а також її цілющий вплив на вдачі. У любові і жалю, які не відають справедливості або забули про неї, він бачив ненадійну, безпринципну, іноді розбещуючу доброту. На місце приватної філантропії, на думку І. Канта, вірніше було б поставити законодавчо впорядковану соціальну добродійність, що гарантує допомогу кожному громадянинові, оскільки він зазнав нещастя, занедужав або зістарився. Це створило б заслін проти крайньої несправедливості, але одночасно не заважало б припиняти утриманські настрої, схильність до лінощів, холопства і жебрацтва. Особливо цікавою є проблема жалю, що забув про право і справедливість. Тут І. Кант має на увазі перш за все, абсолютистську філантропію, або благодійну практику в структурі державного патерналізму. Батьківське співчуття до підданих - це все, чого ще можна було очікувати від необмеженого володаря. Усвідомлення свого права - динамічна антитеза ідеалу патер- налістського жалю, але як тільки ця антитеза є наявною, філантропія, що компенсує реальну нерівноправність, принижує і ображає людей. На думку І. Канта, безправ´я індивідів породжує заздрість, патерналістська добродійність, що компенсує безправ´я, викликає до життя невдячність, а з´єднання невдячності і заздрості дає зловтіху.

Жаль сильного до слабкого - це не дурна і не помилкова, а оманна, морально непояснена установка. Вона стає небезпечною, коли маса людей починає гостро переживати своє безправ´я: вона сприяє поширенню невдячності, заздрості, зловтіхи. У цих умовах спонтанний жаль - нехай навіть самий щирий - повинен визнати повагу до прав інших. Тільки завдяки турботі про справедливість влада може домогтися поширення таких чеснот, як сумлінність, чесність і точність у виконанні зобов´язань. Цей комплекс чеснот протистоїть комплексу заздрість, невдячність, зловтіха. Тут ми бачимо певне зіткнення добра і зла. Тільки їхнє непримиренне протистояння дозволяє відчути динамічну напругу, що із самого початку існує між пороками і чеснотами. Зміст цієї напруги може бути виражений так: повага до прав іншого є основний принцип, якій необхідно відстоювати на противагу масі, що стихійно сповзає до заздрості і зловтіхи.

Співвідношення моралі і права у практичній філософії І. Канта можна розглянути і за допомогою категоричного імперативу. Якщо звернутися до формули універсалізації, то перевірка максим на універсальність - це є перевірка на їх законодавчу, суспільну спроможність. Людина повинна усвідомлювати себе творцем морально-політичного порядку. І. Кант пропонує ініціатору вчинку подумки перевірити, чи може правило, яке він легітимізує в акті вибору цього вчинку на ділі стати законом існування суспільства, чи погодиться сам індивід додержуватися цього правила, якщо воно обернеться проти нього, підтримуване силою об’єднаного людського суспільства. Ця процедура універсалізації максим припускає з’ ясування двох питань: чи годиться в принципі правило мого вчинку для того, щоб служити однією з підстав цілісного людського співтовариства і чи згодний я сам жити в суспільстві, де це правило знайшло б силу закону, який би охоронявся державою. І. Кант вважає, що відмова від обману в спілкуванні і відмова від насильства над чужою волею - тільки вони можуть бути визнані строго доведеними моральними обов’ язками, без їхнього дотримання саме людське співжиття не могло б бути ні засновано, ні збережено у якості цілісності. І тоді ми можемо побачити, що категоричний імператив дуже тісно пов’ язаний з проблематикою первісного суспільного договору. В етиці І. Канта орієнтація на первісний суспільний договір виступає як невід´ємна і істотна характеристика моральної свідомості. Кантівському категоричному імперативу не буде суперечити і таке твердження: чини так, щоб максима твоєї поведінки була сумісна з первісним договором, що забезпечує політичне співтовариство людей на засадах правозаконності. У статті «Про уявне право брехати з людинолюбства», І. Кант визначає зв’язок заборони на обман з соціальним існуванням людей, так як його розуміла вся філософія того історичного періоду, а саме з народженням правопорядку і договірних відносин. На його думку, неправда робить негідним саме джерело права. Обманом людина сприяє тому, щоб нічому не вірили і отже усі права, що засновані на договорах руйнувалися і втрачали свою силу. До І. Канта ніхто з філософів не стверджував, що заповідь «не бреши» є одночасно і джерело усякого права, заснованого на договорах, і водночас представники теорії суспільного договору навряд чи змогли б спростувати це твердження. Навряд чи І. Кант вважав суспільний договір реальною історичною подією, скоріше він вважав, що щира державність повинна ґрунтуватися на договорі. Звертає на себе увагу і те, що, скоріше за все, І. Кант передбачав, що агенти договору мислилися такими, що володіють певним рівнем моральності, при чому таким, що не дозволяє їм допускати будь-які форми обману. В акті універсалізації заповідь «не бреши» відсилає до ситуації народження правозаконного співтовариства і навпаки. Причому правило правдивості в спілкуванні не може мислитися як угода навіть первісна, воно є передумовою суспільного договору, а не однією із статей цього договору. Дозвіл обману не може бути універсальним, інакше він призведе до анархії.

Якщо відмова від обману в спілкуванні має антианархічну тенденцію, то відмова від насильства над чужою волею може розглядатися, як етична противага деспотії. Забороняючи собі приватну сваволю, кантівський індивід немов виступає проти зловживання владою, усякої власної сваволі у відношенні підданих. Щодо відношення І. Канта до «золотого правила моралі», то він одночасно вимагає, щоб людина мислила власника цього чужого права не просто як іншого рівносильного йому індивіда, а як саме політичне співтовариство в особі повновладної і потужної держави. Іншими словами: затіваючи відомий вчинок, запитай себе перш за все, чи згодний ти, щоб максима, яка лежить в його основі, стала правилом поводження держави з підданими, і звісна річ з тобою самим, як одним із підданих. Замість «інших» він використовує поняття держава. Тобто І. Кант говорить про всюдисущу, всевідаючу і всесильну державу, яка по вибору його підданих може бути або злочинною, якщо злочинним є сам індивід, або правовою, якщо індивід добровільно, морально- автономним чином обмежує своє власне свавілля.

Кантівська процедура універсалізації максим спрямована на створення антиутопії. І. Кант будує таку картину суспільно- політичного життя, яка застерігає від сліпого мрійництва. Зіткнення егоїстів і є зіткнення законодавчо установлених суспільств [7, с. 116].

Тобто існує основний, строго доведений моральний припис етики категоричного імперативу і може він бути виражений в такий спосіб: завжди обходься з людиною не просто як із засобом, але насамперед як з метою в собі, не дозволяючи у відношенні неї обману і насильства. І це є саме той обов’ язок, виконувати який людина повинна при будь-яких обставинах. Відмова від неправди і насильства у різноманітних їхніх різновидах вправі вимагати кожний від кожного, усі від одного і держава від усіх.

Вимоги: не бреши, не хитруй, не кради, не порушуй угод і т. ін. - примусово-обов´язкові для діючого суб´єкта, і він на ділі доводить це своєю готовністю зазнати кари за їхнє невиконання. А яким чином це буде відбуватися на ділі, у якій мірі і у якій формі - це вже не морально- етична, а власне юридична проблема. Однак згода на те, щоб кара неодмінно випливала з провини, належить самій моральній свідомості. Етика категоричного імперативу вже містить у собі такі найважливіші правові поняття, як покарання і санкція, їхню приналежність моральній свідомості. Моральна свідомість не говорить про те ким і як повинна призначатися кара за провину, але ж у моральній свідомості є ясною для індивіда заслугованість кари [4, с. 84].

Тобто виходить так, що у категоричному імперативі, мораль є єдиною з правом, і у той же час вимагає його як свого доповнення, як особливої форми свідомості, пов’язаної з проблематикою доцільності, терпимості і міри. Але ж ця сама проблематика є характерною і для моралі. Кантівська теорія заборон обґрунтовує лише принципіальну можливість покарання і ідею його рівнообов’ язковості для всіх людей, які визнають одні і ті ж принципіальні умови спільного соціального існування. Проблема меж каральної репресії, для усвідомлення якої

І. Кант зробив багато, пов’язана з іншим аспектом вчення про категоричний імператив.

Совість розумілася І. Кантом, перш за все, як інстанція персональної щирої віри. Можливо ця віра є обмеженою або хибною, але ж її ніяким чином не можна змінити шляхом примусу. Той же, хто намагається це зробити насаджує лицемірство і обман. Всякі відносини із совістю тому повинні починатися з щирого визнання достоїнства, яким вона володіє. Тільки при додержанні цієї умови совість сприймає раціональні і моральні аргументи і крім того, знаходить, що вже вміщує в себе начало розумності і моральності. Тому І. Кант не заперечував проти того, що людям природно визнавати що-небудь святим, а тому вірити в Бога, усі релігії містять одні й ті ж найпростіші моральні заповіді і бачать у образі Бога того, хто їх надав та їх захисника. Тому суспільство в особі держави повинне визнати цей основний зміст релігійної свідомості і легалізувати любі віросповідання, в яких воно присутнє, окрім тих, що заперечують саме поняття морального Бога. Кожний може шанувати Бога таким чином, яким вважає за необхідне, і це є право совісті. Все ж, чого можна вимагати від віруючого, так це самої совістливості, тобто щирості, нелицемірства у здійсненні відповідного культу, але ж вимога ця не має примусово-зобов’язуючої сили і не може каратися юридично. Звичайно ж, не можна вважати вирішення питання про свободу совісті шляхом релігії ідеальним, але це є певний крок до вирішення цього проблемного питання. Крім того, на думку Е. Ю. Соловйова, це допомагає визначити і таку інтерпретацію кантівського категоричного імперативу: «Не прибегай к обману и не чини насилие никогда и ни при каких условиях, — даже под давлением общества, даже если твоя совесть не отвращает тебя от этого. Но во всем прочем ты волен поступать как тебе угодно, если только твое воление не противоречит суждению твоей совести» [3, с. 140-141]. Виходячи з цієї інтерпретації, можна зробити вис- новок, що етика І. Канта з одного боку, сувора і ригористична по відношенню до первинних обов’язків людини і громадянина і з іншого боку, терпима у тлумаченні вимог, які пред’ являються людині у видах її удосконалення, руху від хорошого до найкращого.

Висновки. В даній статті розглянуто співвідношення принципу патерналізму і концепції моральної автономії в кантівській філософії. І. Кант виступив проти розповсюджених на той час поглядів про те, що держава повинна вдосконалювати людину, оскільки вважав, що це протистоїть концепції моральної автономії. І. Кант вважав, що жаль сильного до слабкого, що закріплює принцип патерналізму, - це не дурна і не помилкова, а оманна, морально непояснена установка. Відмова від неправди і насильства у різноманітних їхніх різновидах вправі вимагати кожний від кожного, усі від одного і держава від усіх. Тільки у правовій державі у повній мірі може бути реалізована моральна автономія особистості. І. Кант говорить про всюдисущу, всевідаючу і всесильну державу, яка по вибору його підданих може бути або злочинною, якщо злочинним є сам індивід, або правовою, якщо індивід добровільно, морально-автономним чином обмежує своє власне свавілля.

Бібліографічні посилання

1. Алексеев С. С. Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант и проблемы права в современную эпоху. М., 1998.

2. Рассел Б. История западной философии в ее связи с политическими и социальными условиями от Античности до наших дней. М., 2004.

3. Соловьев Э. Ю. И. Кант: взаимодополнительность морали и права. М., 1992.

4. Соловьев Э. Ю. Теория «общественного договора» и кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. М., 1974.

5. Xабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. М., Мысль, 1995.

6. Цанн Ф. На пути к гражданскому обществу: нравственные оппозиции. М., 1991.

7. Шмелев В. Д., Кашин В. В. «Просвещенный» протестантизм «Критики чистого разума» // «Критика чистого разума» Канта и современность. Рига, 1984.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць