пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Становлення поняття «досвід» в трансформації соціокультурних практик: аналіз структуралістської концепції М. Фуко


О. Д. Лаута
Національний аграрний університет (м. Київ)

Розглянута структуралістська концепція М. Фуко, в межах якої розкривається вплив трансформації соціокультурних практик на формування змісту поняття «досвід». Показано, що М. Фуко заперечує абсолютизацію суб´єкт-об´єктної опозиції, в межах якої зміст досвіду постає як гносеологічний, та виявляє необхідність розуміння досвіду децентрації суб´єкта.

Складна динаміка соціокультурних процесів сьогодення приводить до деформації змісту понять класичної філософії. Оскільки нова організація ландшафту культури задає нові ракурси погляду людини на власний світ, остільки формується необхідність ревізії понять класичної філософії. Мішель Фуко є одним із найбільш відомих представників французького постструктуралізму, який виявляє неадекватність класичних культурних орієнтацій в постсучас- ній ситуації. Ця установка об´єднує його дослідницьку позицію з концептами таких постмодерністів, як Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ф. Ліотар, Ж. Бодрійяр (хоча в цілому в постсучасному дискурсі, виходячи з його орієнтації на принципову плюралістичність, будь- які класифікації втрачають будь-яке значення). Мета цього дослідження полягає у виявленні нового змісту поняття «досвід» в світлі сучасної трансформації соціокультурних практик.

Історична обумовленість знання культурно-історичними формами, які складаються з дискурсивних практик висловів і недиску- рсивних практик видимостей, є вихідною позицією М. Фуко як представника структуралізму. Знання не є строго науковою проекцією, а включає в себе як перцептивний досвід епохи, так і схеми його прояснення. Історичні комбінації зримого і виказаного не є прихованими, але і не можуть бути повністю раціоналізованими. Фуко прагнув подолати обмеженість дослідницької ситуації, коли «дійсно, західна людина змогла конституювати себе в своїх власних очах як об´єкт науки. Він узяв себе усередині своєї мови і дав собі в ньому і через нього певне дискурсивне існування лише в співвідношенні зі своєю власною деструкцією: з досвіду нерозуміння народилися всі психології і сама можливість психології; з розміщення смерті в медичній думці народилася медицина, яка видає себе за науку про індивіда» [2].

Особливий методологічний статус одержує поняття «досвід» в дослідницьких пошуках Фуко. Цей термін не тільки виражає міру єдності дискурсивного і недискурсивного кожної епохи, але і слугує інтенціеєю дослідження цього археолога знання, вектором направляючим увагу дослідника на свій предмет: «...досвід феноменолога - що це таке? Це певний спосіб встановлювати погляд рефлексії на пережите, яке, певним чином, може бути неважливо яким, може бути перехідною повсякденністю. Подивіться на всі ці пережиті досвіди, до яких апелювала феноменологія, - це досвіди неважливо кого або неважливо чого, повсякденність в її скоромину- щій формі. І для феноменології мова йдеться про те, щоб схопити, що це за значення, щоб виконати певну роботу - рефлексивну роботу, яка б дозволяла схоплювати значення, дійсно підвішені в пережитому [6].

Історичний підхід дозволяє подолати обмеженість епохи, вийти за рамки певного стилю мислення: «Ми мислили усередині анонімної і обмежуючої системи мислення, системи властивої їй мови та епохи. Ця система і ця мова мають свої власні закони трансформації. Виявлення цього мислення, передуючого всякому мисленню, цієї системи раніше всіх систем, і є задачею сьогоднішньої філософії» [4, с. 19].

Фуко створює спосіб реконструкції цілісності культурно- історичних утворення, які мають принципово «децентрований характер», тобто їх центр має бути підлеглий принципу самоорганізації. Рухомий характер досліджуваного об´єкта ускладнює розуміння природи інстанцією легітимації, які задають специфіку кожної епістеми.

Дана методологічна стратегія пояснює локальність епістемних утворень, можливість «епістемологічних розривів», необхідність забуття людством кожного створеного архіву знань. «Дискурсивні практики характеризуються обмеженням поля об´єктів, визначуваних легітимністю перспективи для агента знання і фіксацією норм для вироблення концепцій та теорій. Отже, кожна дискурсивна практика має на увазі взаємодію розпоряджень, які встановлюють її правила виключення і вибору» [4, с. 20].

Проблемне поле кожної епістеми заповнюють дискурсивні практики створеного на даний момент переліку наукових дисциплін. Їх епістемологічна єдність конкретно-історична. Проте створе- ний в їх взаємодії мовний код розпоряджень і заборон забезпечує однорідність культурного поля. «В кожному суспільстві породження дискурсу одночасно контролюється, піддається відбору, організовується і обмежується певним набором процедур», - пише Фуко [4, с. 20]. Колективне несвідоме дискурсивних практик визначає мовну поведінку, а, отже, і мислення окремих індивідуумів.

В історії людства Фуко виділяє п´ять таких культурних кодів: античний, середньовічний, ренесансний, просвітницький і сучасний. Але розробляє він тільки співвідношення трьох останніх. Як пише Н. С. Автономова, ці три епістеми кардинальним чином відрізняються одна від одної: «В ренесансній епістемі співбуття слів і речей є схожим; в класичну епоху вони є співмірними шляхом репрезентації у мисленні, у просторі уявлення; починаючи з XIX ст. слова і речі пов´язуються один з одним ще складнішим опосередкованим зв´язком - такими мірками, як праця, життя, мова, які функціонують вже не в просторі уявлення, а в часі, в історії» [1, с. 58].

Фуко фіксує три знаменні і взаємопов´язані тенденції, які репрезентують собою сучасну культуру. По-перше, це формування нової мови (рівно як і нового ставлення до мови), пов´язаного з радикальною відмовою від однозначної відмінюваності мовної реальності з певним і стабільним архівом культурної традиції, яка задає мовним феноменам позамовну розмірність це, як правило, призводить до того, що зміст культурної традиції дістає можливість претендувати на статус «природної умови» дискурсу. Сучасна культура може бути виражена, на думку Фуко, тільки в іншій мові, не пов´язаній з традицією (і не зв´язаній традицією): «ця непохитна, ця неминуча мова, та мова, чиїми істотними елементами будуть розрив, розтерзаний профіль, виявляється колоподібною мовою - тим, що посилає до самого себе і замикається на постановці під питанням своїх меж». Подібна трансформація мови не може не спричинити і трансформацію стилю філософствування, що феноменологічно виявляється в «охопивших нашу філософію» «замішаних словах», але реально пов´язаних з глибинними зсувами в самому типі мислення, знаменуючих «не стільки втрату мови, на що, здавалося

б, указує кінець діалектики, скільки саме занурення філософського досвіду в мову і відкриття того, що в ній, в мові, і в тому русі, що скоює мова, коли говорить те, що не може бути сказане, — саме там здійснюється досвід межі як він є, як повинна його відтепер мислити філософія». За Фуко, «мова... говорить як би сама собою - без суб´єкта, який мовить, і без співбесідника»; «мова розкриває своє буття в подоланні своїх меж... мова говорить те, що не може бути сказано» [2].

Для установки сучасності висока цінність теперішнього часу невід´ємна від прагнення представити його іншим, ніж він є, перетворити його, причому не руйнуючи, а схоплюючи його таким, як він є. Бодлерівська сучасність є досвід, в якому стикаються, з одного боку, гранична увага до реальності, а з іншого - практика свобо- ди, одночасно і поважаючої цю реальність, і такої, що вторгається в неї [5 ].

Особливістю сучасного досвіду, є те, що при видимості мовчання в ньому відбувається інтенсивне множення дискурсів, що відстежують вміст цього досвіду у всій його тонкості, - «дискурсів- задоволень», формованих владою. Яким чином досвід може бути організований в певні схеми, котрі виражають і організовують дух епохи? Яким чином ці схеми прочитуються самою епохою, кристалізуються в специфіці кожного відповідного типу практики? Ось ті питання які є видимими в кожному новому повороті думки Фуко. Апеляція до початкового досвіду життя, який дозволить виправдати всяке вчене незнання для археолога знання не є достатнім. Навіть історико-філософська реконструкція теорій душі і тіла повинна бути необхідним моментом досліджень епістем, але не достатнім.

Класична філософія в спробі психологізації досвіду, бала зосереджена на тому, щоб пояснити чому суб´єкт, яким він є в своїх трансцендентальних функціях, є основоположником цього досвіду

і його значення. Визначення суб´єкта і взаємодія його здібностей, оскільки суб´єкт тільки і може бути визначений як сукупність пізнавальних здібностей, є початковим остільки, оскільки він є основоположником досвіду. На думку Фуко, «Просвітництво» як культурна установка або «філософська етос», що припускала «постійну критику нашого історичного буття», якраз і задало пов´язану з з´ясуванням цих процедур пізнавальну установку: виникає своєрідне філософське «запитання», що проблематизує «одночасно відношення до теперішнього часу, модус історичного буття і конституювання самого себе як автономного суб´єкта». На думку Фуко, до Канта головним питанням «критики» було з´ясування меж, які повинно було відмовлятися переступати пізнання, для нього ж самого

- проблема полягала в наступному, «яка - в тому, що нам дано як загальне, необхідне, обов´язкове, - частка одиничного, випадкового та того, що йде від довільних примушень. Мова про те, щоб критику, що відправляється у формі необхідного обмеження, трансформувати в практичну критику у формі можливого подолання».

В новоєвропейській традиції філософування початковий зміст поняття «досвід» корелює з даними відчуттів (Ф. Бекон, Т. Гоббс), а отже, спочатку признається роль безпосередньої чуттєвості в становленні людського досвіду. Але раціоналістична спрямованість філософії Нового часу, з одного боку, задає гносеологічну перспективу експлікації досвіду, а, з іншого боку, є не просто абстрактним ототожненням цих термінів (перцептивності і досвіду), але поступовістю уточнення їх взаємозв´язку, а разом з тим, і уточненням їх дефініцій.

Гносеологізація проблеми розуміння досвіду призводить до її психологізації - аналізу пізнавальних здібностей і в емпіричних стратегіях його дослідження і в раціоналістичних. Початкова установка культу розуму замикається в антитезі натуралізму і психологізму.

Для некласичного стилю філософування досвід стає тією точкою життя, яка б можливо була ближчою до того, що не можна пережити. Тому напруга дослідження повинна бути направлена на те, щоб розвертати всі можливості досліджуваного поля досвіду. Функцією цього досвіду стає можливість смерті суб´єкта, тобто зміна його досвіду до такого ступеня, щоб він більше не був самим собою, або щоб він був абсолютно іншим, ніж він є, або щоб він був приведений до свого знищення або до свого вибуху, до своєї дисоціації.

Фуко цікавлять в даному контексті такі наявні в культурі форми («форми і способи суб´єктивації»), за допомогою яких люди са- моздійснюються як суб´єкти того або іншого досвіду. «...досвід, який є раціоналізацією процесу, самого по собі незавершеного, - і завершується в суб´єкті або, швидше, в суб´єктах» [4 ].

Раніше або пізніше, згідно Фуко, неминуче повинен був виникнути спектр проблем: чи правомірно вважати суб´єкт як єдино можливу форму існування? Чи виступають самототожність суб´єкта і його безперервність як його атрибути? Чи здійснені такі «досвіди», у межах яких відбувалася б втрата суб´єктом цих якостей, тобто чи можлива «дисоціація суб´єкта»? За твердженням Фуко, для всього його філософування правомірно виокремлення «спільності ядра» - несучої конструкції у вигляді «дискурсу про досвіди-межі, де мова йдеться для суб´єкта про те, щоб, трансформувати самого себе, дискурс про трансформацію самого себе через конституювання знання» [4]. Конструктивне подолання феноменологічної традиції послужило для Фуко умовою можливості вироблення ряду принципово нових світоглядних і пізнавальних парадигм. Це підприємство, яке десуб´єктивує. Ідея певного досвіду-межі, функцією якого є вирвати суб´єкта у нього самого.

Фуко відкидав установку, згідно з якою історія є послідовний перехід на більш високі рівні розвитку стійких систем знання. При цьому істотно значущим є те, що «археологічний (або «генеалогічний», за Фуко) аналіз» акцентовано орієнтувався на безсуб´єктний статус «пізнавального простору»: «Генеалогія - це форма історії, яка повинна була б давати звіт в тому, що торкається конституювання знань, дискурсів, областей об´єктів і так далі, без того, щоб апелювати до якогось суб´єкта - будь то трансцендентальному по відношенню до поля подій або що переміщається в своїй порожній самототожності уздовж історії». В рамках аналізу власного підходу до процедур трансформації «філософії суб´єкта», Фуко, ніби «раз- тотожнюючи» себе самого, відзначав: «Я спробував вийти з філософії суб´єкта, проробляючи генеалогію сучасного суб´єкта, до якого я підходжу як до історичної і культурної реальності; тобто як до чогось, що може змінюватися... Виходячи з цього загального проекту можливі два підходи. Один із способів підступитися до суб´єкта взагалі полягає в тому, щоб розглянути сучасні теоретичні побудови. В цій перспективі я спробував проаналізувати теорії суб´єкта як говорячої, живої, працюючої істоти. Але питання про суб´єкт можна розглядати також і більш практичним чином: відправляючись від вивчення інститутів, які зробили з окремих суб´єктів об´єкти знання і підкорення, тобто - через вивчення лікарень, в´язниць... Я хотів вивчати форми сприйняття, які суб´єкт створює по відношенню до самого себе. Але оскільки я почав з другого підходу, мені довелося змінити свою думку в декількох пунктах» [4].

Вважаючи філософію «онтологією теперішнього часу», «історичною онтологією нас самих», Фуко підкреслював, що люди є «історично визначені істоти», при цьому суб´єкти, на думку Фуко, зовсім не виступають умовами можливості відповідного досвіду. Він називав «суб´єктивацією» процес, за допомогою якого досягають конституювання суб´єкта, точніше - суб´єктивності, що є лише однією з наданих можливостей організації самосвідомості.

У зв´язку з проблемою деструкції суб´єктивності у Фуко виникає інтерес і до феномену безумства. Останнє для Фуко пов´язане в першу чергу не з природними вадами функції мозку, не з порушенням генетичного коду, а з психічним розладом, викликаним труднощами пристосування людини до зовнішніх обставин (тобто з проблемою соціалізації особи). Для нього - це патологічна форма дії захисного механізму проти екзистенціальної «турботи». Якщо для «нормальної людини» конфліктна ситуація створює «досвід двозначності», то для «патологічного індивіда» вона перетворюється на нерозв´язну суперечність, що породжує «внутрішній досвід нестерпної амбівалентності»: «неспокій» - це афектна зміна внутрішнього протиріччя. Це тотальна дезорганізація афектного життя, основний вираз амбівалентності, форма, в якій ця амбівалентність реалізується в маніпулюванні масовою свідомістю і, отже, служить показником «безперечної помилки».

Ця криза індивідуальності звичайно простежується теоретиками постструктуралізму і постмодернізму з другої половини XIX сторіччя, коли, на їх думку, він почав теоретично осмислюватись в таких різних сферах, як марксистська політична економія, психоаналіз, антропологія культури і соссюрівська лінгвістика, які ґрунтувалися на моделях і методах, не сумісних з фундаментальними поняттями традиційного індивідуалізму. Внутрішня логіка аргументування цих вчень заперечує нормативну владу автономної індивідуальності і редукує суб´єктивну свідомість до постійно себе відтворюючого, надособистісного механізму.

В цих теоріях особистий досвід людини визначається як щось, детерміноване класом, сім´єю, культурою або іншим не менше на- дособистісним за своїм існуванням феноменом - мовною свідомістю. Все це, за уявленнями Фуко як представника постструктураліз- му, мало такий результат, що подоба людини втратила в літературі модернізму і постмодернізму цілісність, якою вона володіла в мистецтві реалізму.

Таким чином, аналіз становлення поняття «досвід» в трансформаціях соціокультурних практик демонструє історичну обумовленість змісту досліджуваного терміну. Динаміка епістем у Фуко виявляє закономірності цього генезису. Якщо в класичному раціоналізмі гранична гносеологізація розуміння досвіду, як результат уніфікованої репрезентації слів і речей за допомогою мислення (крайня форма цього процесу формується в установці трансценденталізму), призводить, з одного боку, до натуралізації його змісту, як даних перцепції, а, з іншою - до психологізації способу зв´язку досвідчених даних, оскільки вона можлива тільки як послідовність відтворення матеріалу зовнішнього світу в пізнавальних здібностях суб´єкта. В сучасній ситуації складніший зв´язок опосередкування дискурсивних і недискурсивних практик приводить до деконструк- ції бінарної опозиції суб´єкта і об´єкта. В результаті поняття досвіду знаходить свій контекстуальний зміст і значення «межі» як способу децентрації суб´єкта.

Бібліографічні посилання

1. Автономова Н. С. Мишель Фуко и его книга «Слова и вещи» // Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. С.Пб., 1994. С. 3-26.

2. Критическая антропология // http://vuzlib.net/30920/

3. Можейко М. А. Фуко // Новейший философский словар. - 3-е изд. Мн., 2003.

4. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. С.Пб., 1994.

5. Фуко М. Что такое Просвещение // http://www.philosophy.ru/ library/foucault/02/2.html



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць