Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Проблематика філософського осмислення сучасного творчого процесу як головної форми розвитку суспільства


Л. І. Мозговий, О. Г. Зубарєва
Слов ’янський державний педагогічний університет

Проаналізовано поняття творчої активності людини у соціумі. Розглянуті ідеї в історії теоретичної думки, які охоплені дослідженнями питань творчості. Проведено огляд складових творчого процесу.

Питання про наявність у людини творчого потенціалу та потреби у самореалізації було і є актуальним з давніх часів і до сьогодення. Творчість є проявом найвищих здібностей людини, найвищою формою її діяльності, джерелом нових матеріальних і духовних цінностей. Творчість виступає знаряддям оновлення, розвитку, удосконалення форм та умов життя людей, суспільства. Можливо, не буде перебільшенням твердження про те, що питання творчої активності людини у соціумі набуває якості найвагомішого. Соціальне значення творчості полягає в тому, що результати творчості повинні мати цінність не тільки для їх автора, але й для інших людей. Соціальна значущість творчих результатів визначається їх дійсною роллю у розвитку тих чи інших областей людського буття. Значущість творчої активності реалізується як схвальна творча активність, яка культивується суспільством в ім’я ствердження загальнолюдських цінностей. Новизна як об’єктивний критерій творчості повинна знаходитись у тісному зв’язку з його моральними та естетичними вимірами. Більше того, творець не просто усвідомлює нове, але передбачає його майбутню значущість. Новизна отриманого продукту - основна властивість творчості. Вона пов’язана з його оригінальністю, несподіваністю, несхожістю на все, що існує наразі. Творчість - це прорив кордонів відомого, вихід за межі тривіального, стереотипного, тому дослідження проблеми творчості є актуальним на сьогоднішній день. Об’єктом дослідження є феномен людської творчості у соціально-філософському аспекті дослідження.

Інтелектуальний прогрес людства розкриває все нові виміри самої творчості і шляхів до побудови ефективних теорій творчого процесу. Поняття творчості нероздільно переплелося у нашому уявленні зі створенням культурних цінностей, оскільки тільки те є творчістю, що знайшло культурний резонанс, стало загальновідомим та збереглося у пам’яті. Здатність творити можна розуміти у двох аспектах - як даність, або як результат величезної натуги особистості на шляху розвитку і самовдосконалення. В історії філософії до суб’єктів творчості відносили Бога (Платон, Гегель, Бердяєв), Природу (Епікур, Спіноза, Бергсон) та Людину (Гельвецій, Маркс, Сартр). Людська творчість - це найвища форма креативності, що універсально усвідомлюється, іманентно притаманна усім рівням ієрархії буття [2, с. 1053].

Метою пропонованого дослідження є світоглядний та філософський аналіз творчості. Особливу увагу приділено історико- філософському методу дослідження як необхідності осягнення феномену творчості в залежності від умов соціально-філософського контексту його становлення.

Декілька століть феномен творчості розглядали з позицій оцінки та тлумачення продукту творчої діяльності. Подекуди навіть з’являлися зовнішньо бездоганно обґрунтовані концепти, згідно з якими стверджувалася принципова можливість вивести універсальну формулу всесвітньої досконалості як найкращого знаряддя творчого процесу. Незалежно від змісту, процес творчості має деяку загальну логіку руху, починаючи від формулювання задачі, пошуку її рішення, до народження ідеї, розробки концепції, до кінцевого результату, матеріалізування результату, так чи інакше доступного для сприйняття іншими людьми. Але логіка далеко не вичерпує духовні ресурси творчого мислення. Творчість часто пов’язана з натхненням, в якому той, хто творить відчуває величезний прилив сил, виказує дивовижну активність і працездатність, отримуючи від них величезне задоволення. Натхнення характеризується, з одного боку, високою продуктивністю, з іншого - величезним підйомом і напругою сил людини. Видатний композитор ХІХ ст. П. Чайковський зазначав, що «... натхнення - це така гостя, яка не любить відвідувати ледачих. Тобто постійний пошук, емоційна напруга та неперестанна розумова діяльність ведуть до нагороди - натхнення. Неабияку роль у творчості відіграє уява як важлива властивість людського розуму, завдяки якому ми здатні відтворювати образи предметів, сприйнятих напередодні, та їх комбінацій в області розумового бачення» [9, с. 179]. Завдяки творчій уяві, по ледь помітним деталям, одиничним фактам схоплюється загальний смисл нового концепту. Для здійснення великого, крім творчої уяви в творчому процесі велику роль відіграють творчі імпульси, інтуїція, фантазія. Творчість розгортає креативні потенції людини. Людська суб’єктивність, творче зусилля суб’єкта у взає- мозв’язку з соціальними інтенціями, що містяться в культурі, є важливішими породжуючими факторами нового.

Усвідомити загальну природу творчості прагнули філософи різних часів. В анналах філософської науки є чимало цікавих розвідок окремих аспектів творчої діяльності людства. Проте роботи такого роду були здебільшого концептуальними описами умов, у яких відбувалося відкриття, та не розкривалася сутність творчого процесу, хоча їхні автори робили спроби пояснити отримання нетривіальних рішень, побудувавши своєрідну модель творчості на основі дослідження творчих актів і особливостей творчих особистостей. Згодом філософи дедалі частіше усвідомлювали необхідність використання апарату інших гуманітарних наук для різнобічного дослідження творчості. Найбільші надії в цьому відношенні пов’язувалися із психологією, оскільки вважалося, що психологічне з’ясування природи творчості можливе на основі «неупередже- ного» узагальнення результатів експериментальних завдань, тестів, інтерв’ю. При цьому досліджувалися різні сфери людської діяльності: наукова і художня творчість, винахідництво тощо.

Результатом такого дослідження з´явилося створення на початку XX ст. вельми своєрідної дисципліни - еврілогії або теорії творчості. У її започаткування зробили значний внесок М. Бердяев, С. Грузенберг, Б. Лезін, П. Енгельмейєр, Т. Райнов, Л. Ферсман та ін. Після революції було створено Інститут еврілогії, який було ліквідовано в 30-ті роки. У радянській марксистській філософії тридцять років тому про творчість майже не йшлося, а панувала ленінська теорія відображення, яка була парадигмою тодішньої гносеології. В останнє десятиріччя, у зв´язку з соціальними процесами, що відбувалися в суспільстві, ставлення до проблеми творчості змінилось, і це знайшло відображення в переорієнтації досліджень на особистісний світ, духовні процеси. Основи еврілогії були викладені П. Енгельмейєром у праці «Теорія творчості». У «Теорії творчості» передбачалася наявність в різних видах творчої діяльності, суб’єктивно-психологічної спорідненості, що виявляється в техніці, мистецтві, релігії, науці. «Теорія творчості» представляє одну з перших спроб об’єднати в якусь подібність цілого філософські, соціологічні, етичні, психологічні, гносеологічні та інші ідеї відносно природи творчого процесу [8, с. 46-150]. Творчість з філософської точки зору є, насамперед, працею, завзятою, кропіткою і в той же час натхненною, потребуючої оптимальної напруги усіх фізичних

і духовних сил людини. Справжня творчість завжди дає суспільно корисний і значимий результат. Творчість - соціально обумовлена діяльність людини. У ній розкривається багато психічних якостей людини, виражається зміст особистості. Діяльність людини в процесі творчості протікає на найвищому рівні. Це стосується інтелекту, емоційної і вольової сфер особистості. Природа людини, мабуть, полягає у тому, що homo sapiens здатний до свідомої діяльності взагалі і, зокрема, до діяльності креативної. Палке бажання нового, незнаного досі, певною мірою притаманні кожній людині.

Людська творчість - це інтегральна сукупність уяви, фантазії, передбачення, інтуїції. Інтуїція можлива на підставі несвідомого, вона притаманна кожній людині, але в залежності від індивідуального досвіду, знань, інтересів, потреб, цілей, які ставить перед собою людина, задач, які вона вирішує, та умов, в яких знаходиться, виявляється по різному. У одних інтуїція виявляється при рішенні побутових проблем, у інших вона призводить до оригінальних рішень, відкриттів, винаходів. В останньому випадку навіть творча інтуїція, тобто взаємодія суб’єкта і об’єкта, який, будучи несвідомим^ призводить до якісно нового, до того що не мало місця раніше. Йдеться про активність несвідомого, що направляється усвідомленою суб’єктом пізнавальною задачею [2, с. 426]. Звідси бере витоки проблема пошуку особистістю себе через творчість, через пізнання до можливої самореалізації. Творчість та самореалізація - проблеми взаємопов’язані: самореалізація неможлива без творчості. Ще І. Кант зазначав: «Людина - істота «не від світу цього», по- заяк вільна і креативна. її власні закони є законами її світу і несумісні з законами того світу, що створила не вона» [4, с. 563]. Здатність людини у процесі пізнання творити об’ єкти за власними законами спричиняє нову якість світу - його свободу. Творчість - це процес пізнання, це шлях до свободи, бо пізнання робить людину вільною, здатною творити. Коли в людині прокидається творчість, у неї виникає прагнення досягти стану внутрішньої цілісності, зібраності, а досягнення такого стану, зокрема, пов’язане з внутрішньою рівновагою - людина не повинна впадати в занадто бездумну чуттєвість, також, як і в незрозумілі міркування [3, с. 52]. Стан людини в період творчого акту можна порівняти зі станом екстазу, який супроводжується втратою відчуття часу, захопленням, максимальною позитивною емоційною ейфорією, нерідко зоровими та слуховими галюцинаціями. Тобто стан особи, що творить, можна назвати певним родом трансу, що наступає тимчасово [9, с. 1005]. Для захопленої людини творчість є сенсом життя. Захопленість підсилюється, якщо продукти творчості одержують всенародне визнання. За чуттєвим повинно прийти раціональне, тобто інтелектуальне. Чуттєвий рівень інтуїції, як момент у взаємодії суб’єкта

і об’єкта, передує інтелектуальному рівню. Найчастіше творче піднесення (творча інтуїція) спрацьовує в екстремальних умовах, коли довгий час із великою натугою працюють чуттєвість, інтелект, воля людини. Людина не може здійснювати творчий акт, якщо у неї не було досвіду чуттєвого сприйняття, якщо не працює уява, творча інтуїція, тобто якщо щось людині нецікаво.

Відомий психолог А. Галін прослідкував розвиток мислення до оволодіння творчістю і виділив циклічність творчого характеру. Творчий акт починається з «зацікавленості» правої півкулі, потім активність від нього переходить до лівої. У творчості циклічність скорочена до межі - до розмірів однієї творчої дії [8, с. 27]. Виникає необхідність подальшого розкриття механізму творчості її реалізації. Він може містити у собі такі складові акти: інтуїтивне поза- раціональне виникнення творчої (креативної) ідеї. Цей етап не має властивостей критичного ставлення творця до щойно винайденого або знайденого концепту. Наступний акт: процес критичного осмислення народженої ідеї. Тут творець вже рефлексує з приводу всіх доступних його розумінню аспектів витвору і на цьому етапі з’являється культурна і соціальна самоцензура, первинне й найбільш загальне удосконалення, «домислення» ідеї. Заключний акт: прийняття свідомого рішення щодо подальшої долі ідеї. Заключний етап - це етап безпосереднього втілення народженої ідеї у конкретну форму витвору. Форма завершеного втілення є кінцем творчого акту, кінцем, що розриває зв’язок ідеї з її творцем.

В екзистенціалістській філософії творчість розглядається як несвідомий процес, як осяяння, що нібито раптово приходить до людини. Ідея несвідомого пов’язується із наявністю в душі прихованих, несвідомих знань, про які сам суб’єкт може і не здогадуватись. Згідно з «теорією неусвідомленої психічної установки» Д. Узнадзе, дії, реакції, думки та вчинки людини завжди залежать від особливого психічного стану людини - готовності до даного процесу. Установка виникає при зустрічі двох факторів: потреби та ситуації задоволення потреб. Установка має складну структуру, містить емоційні, смислові та поведінкові аспекти прихильні до сприйняття або до дії по відношенню до соціальних об’єктів та ситуацій. Значущу роль установка відіграє у творчіх процесах [6, с. 440]. Рішення творчої задачі виникає як би раптово, про протікання діяльності в процесі творчості людина сказати майже нічого не може. Однак ці факти не є доказом несвідомого характеру, творчості. Раптове вирішення творчої задачі, здогад - результат безустанної розумової діяльності людини. Фактично людина не може охарактеризувати самого процесу творчості, процесу формування образів уяви, і тому цей факт повинен бути правильно інтерпретований. ця особливість творчої уяви ще не говорить про те, що людина не усвідомлює того, що вона робить, на що спрямовані її творчі зусилля. Неусвідомленим є тільки протікання самого процесу, тому що увага людини цілком концентрується на об’єкті творчості. Людина завжди оцінює творче рішення. Вона задоволена чи не задоволена досягнутими результатами, продуктом творчої діяльності, продукт творчості багато разів оцінюється і переоцінюється. Нерідко болісно і довго йде переоцінка цінностей, і здійснюються пошуки остаточного і найбільш змістовного вирішення творчої задачі. Усі ці незаперечні факти - вагомі докази точки зору щодо праці як цілеспрямованої, свідомо здійснюваної діяльності.

Історично яскравою формою була концепція творчості в філософії М. Бердяєва; він зазначає, що творчий прибуток народжується із свободи того, хто творить, це абсолютний приріст до самого Божества. Людина призначена збагатити саме божественне життя, а також абсолютно бути повинна людина та людське [1, с. 356]. Для філософа творчість людини не є вимогою людини, або її правом, але є вимогою Бога до людини, тобто є передусім обов’язком.

Бог чекає від людини творчого акту як відповідь людини на творчий акт Бога. Так творчість людини, а також її свобода, - вимоги Бога до людини. Творчість невід’ ємна від свободи, бо лише вільний творить. Із необхідності народжується лише еволюція, а творчість народжується зі свободи. Тайна свободи - бездонна та непояснима, вона - безодня. Так само непояснима й таїна. М. Бердяєв також зазначає, що «пізнання є творчий акт, і не можна чекати пізнання творчої активності від пізнання як пасивного пристосування. Вільна творча потужність індивідуальності передбачає її універсалізм, її мікрокосмічність. Творчий акт особи входить в космічну ієрархію, звільняє від мертвенної влади нижчих, матеріалізованих ієрархій, розковує буття» [1, с. 379]. Л. Коршунова відзначає, що навіть у сфері пізнання «творчість - це багатогранний феномен, в якому можна виділити аспекти: творчі здібності, творчий процес, результат і критерії творчості, творчий клімат, творчу особистість і творчий колектив» [5, с. 91]. Творчість зачіпає всі психологічні структури особистості, вона пов’язана з формуванням цілої сукупності внутрішніх і зовнішніх звичок. Творчість - це злагода підсвідомості і свідомості, це - вираження в частині цілого.

Таке уявлення про творче пізнання виводить дослідження творчості в широкий контекст культурно-історичної детермінації, що в свою чергу надзвичайно підвищує актуальність дослідження творчості.

Творчість не може початися без усвідомленої потреби особистості. «Творчість - в найширшому розумінні - є взаємодія, що веде до розвитку» [7, с. 18], - зазначає Я. Пономарьов. Аналіз загальної природи творчості, на його думку, необхідний для координації різних аспектів дослідження творчої діяльності людини, для подолання споглядально-описового і емпіричного характеру одержуваних знань. У свою чергу, диференціація предметів дослідження творчості є умова комплексної теоретичної побудови. Я. Пономарьов пропонує включити творчість в аналіз явищ розвитку [7, с. 18]. Однак, у такому аналізі людська творчість втратить свою специфіку, тим паче, що для розкриття змісту як розвитку, так і творчості, передбачається залучити різнопланові знання: дослідження мікросвіту і космосу, геологічні, біологічні і соціальні учення. Таке трактування є не що інше як продовження філософської традиції створення еврілогії - тобто загальної теорії творчості.

Плідні ідеї в історії теоретичної думки, яка охоплює дослідження питань творчості, залишили представники української філософії. Досить звернутися хоча б до філософсько-літературної спадщини Г. Сковороди та І. Франка. Сковорода обстоював безмежні можливості людського пізнання, силу людського розуму, самопізнання. Самопізнання - це шлях до «істини» і «правди». На думку філософа-гуманіста, джерелом людського мислення є реальна дійсність. Наш розум ніколи не залишається бездіяльним, якщо він не буде мати доброго, чим міг би зайнятися, то звертається до поганого. Треба давати йому те, над чим він міг би добре працювати, але прекрасне і не занадто багато. Сковорода закликає до само- удосконалення, самоосвіти, до виховання розуму і цінування часу, бо загублений той час, який не використано на навчання. Від природи в людині закладені великі творчі можлиивості. Потрібно створити умови для їхнього розквіту. Наука має бути доступною для всіх. В основі концепції виховання Сковороди лежить принцип «спорідненості» [2, с. 942]. Завдання полягає в тому, щоб виявити «спорідненість», забезпечити умови для розвитку внутрішніх здібностей людини, її творчої самореалізації в будь-якій праці. Праця є головним чинником розвитку розуму.

Особлива роль у становленні і вирішенні проблеми творчості належить І. Франкові. Зокрема, він зосереджує свої дослідження на питаннях психології відкриття, ролі свідомого і неусвідомленого у творчому процесі, асоціативної діяльності як творчості, місця наукової критики в мистецьких процесах. І. Франко привертає увагу до ролі суб’єктивного фактора в становленні творчого таланту. Щира, доброзичлива підтримка, професійний підхід, запалення вогню творчої наснаги в душі і серці початківців є тими чинниками, які скорочують час становлення творчих індивідуальностей. Аналізуючи суть критики, Франко наголошує на значенні навіювання в творчості. Творча особистість через наукові аргументи, поетичні форми, критику сугестує іншим певні думки, почуття, зображення. Хоча шляхи досягнення сугестування в кожному виді творчості різні, проте об’єднує їх творчий синтез. Письменник у своєму творенні має піднятися до глибокого узагальнення, синтезу в найвищому розумінні цього слова.

Філософське розуміння творчості не звужується до суми знань з фізіології, психології, соціології тощо. У філософському аналізі творчість постає не як емпіричний феномен, що розкривається через соціально-психологічні ознаки, а як характеристика родової ознаки людини, «механізм» якої визначений загальнолюдською, «родовою» природою. Проблема творчості, таким чином, є проблемою виявлення критерію існування людського роду на відміну від всіх інших живих істот. Роль філософії в аналізі проблеми творчості не зводиться до вироблення деяких методологічних принципів і орієнтирів її дослідження в спеціальних науках. Більше того, виконати цю методологічну функцію філософія може в подібного роду дослідженнях саме тому, що існує специфічно філософська постановка цієї проблеми, вирішення якої можливе лише на рівні філософського узагальнення, а не шляхом підсумовування і синтезу відомостей, одержаних приватними науками. У цьому плані загальна теорія творчості може бути тільки філософською теорією, оскільки лише в контексті філософського аналізу творчості предстає не як особлива (і тим самим обмежена), а як загальна і, таким чином, універсальна характеристика людини як «родової» істоти, здатної діяти відповідно до своєї «родової» сутності, за мірками «будь-якого виду».

Філософія в дослідженні творчості виходить за межі розуміння людини як суб’єкта культури в сучасному суспільстві, намагаючись одночасно усвідомити специфіку людської творчості в попередній історії. Отже, проблема творчості безпосередньо пов’язана з розумінням суспільства, історії, культури, із різноманітними визначеннями людського буття в світі. Історія філософії, розглянута в цьому плані, є логіка розвитку і вирішення проблеми творчості на філософському рівні дослідження, а екскурс в історію філософії не просто ретроспектива проблеми творчості, а спосіб і метод її філософського дослідження. Філософія в історії культури виникає не просто як більш загальна, на відміну від спеціальних дисциплін, наука. Філософія виконує світоглядну функцію, яку не можуть узяти на себе а ні яка-небудь спеціальна наука, а ні сукупність конкретно-наукового знання взагалі. Реальний процес творчості завжди індивідуальний, зміст і сенс його завжди надособистісний, детермінований певним соціально-культурним контекстом. Творчий процес завжди наділений глибоко емоційною природою. Творчому процесу притаманна властивість образного сприйняття світу, продуктивної уяви. Результат творчості формує певну модель світот- воріння, у тому числі він включає в себе політичні, моральні, правові, релігійні ідеї, уявлення та проблеми. У творчості велику роль відіграє ідейна позиція творця, бо від нього залежить визначальна направленість всього творчого процесу. В ідеалі жодна частка продуктивного, креативного потенціалу людства не повинна втрачатися через необачне, недбайливе ставлення загалу до культурного авангарду. Глибоке, всебічне дослідження особистісних механізмів та збуджуючих імпульсів до творчості врешті-решт сприятиме повнішій реалізації родових здібностей людини. Природа творчості як загальної, універсальної характеристики людського буття не може бути представлена шляхом узагальнення того, що належить усім творчим актам, істинно загальне не є загальне всім. Творчість є всезагальне людського буття, атрибут людської діяльності. Звідси, звичайно, не випливає, що будь-який прояв людської активності є творчість або, що кожна людина є творцем. Творчість як характеристика тільки деяких видів людської діяльності або діяльності тільки деяких індивідів свідченням того, що на даному етапі розвитку суспільства лише окремі види людської діяльності є вираженням всезагальності творчості. Філософські узагальнення відмінні від емпіричних узагальнень, тому ніяка загальна теорія творчості не зможе охопити в своїх поняттях універсальну, всезагальну, категоріальну природу творчості. Отже, творчість включає в себе використання створеного в житті, вносить зміни в життя багатьох, впливає на настрої, погляди, образ життя, робить людину вільною.

У сучасному світі, який переступив межу третього тисячоліття, відбуваються складні, багатогранні процеси в соціальному, економічному і духовному житті країн, націй, етносів, народів. Перед людством все настійніше постають завдання осягнути таємниці світу, природи, буття, вирішити проблеми творчого, планетарного масштабу - екологічні, ядерної безпеки, боротьби з хворобами століття (рак, СНІД), формування єдиного інформаційного поля, виходу на рівень сучасного досягнення цивілізації та культури. Зазначені об’єктивні процеси гостро обумовлюють необхідність глибинних трансформацій стилю та форм мислення, переходу від корпоративної, блокової свідомості людства до розуміння єдності життя на Землі, системного, інтеграційно-синтетичного аналізу соціальної та духовно-культурної практики і на основі цього прогнозування та творення майбутнього. Методологічною парадигмою сучасної діяльності людини має стати творчість. Саме ж місце творчості в структурі діяльності зростатиме в міру перетворення середовища існування людей із природного в створюване, техногенне. Можна з упевненістю стверджувати, що формування нової соціально-економічної та політи- ко-ідеологічної реальності перебуває в прямій залежності від того, якою мірою ці процеси будуть пронизані стратегією творчо- синтезуючої діяльності, наскільки в них будуть панувати принципи гуманізму, здорової критичності, соціальної свободи, плюралістично- сті думок, високої моральної відповідальності.

І насамкінець, можна зробити такий висновок, що творчість - це процес перетворення наявної природної і соціальної реальності суспільним суб’єктом; у русі цього процесу змінюється і сам суб’єкт творчості. Осмислення проблеми творчості з певних філософсько-світоглядних принципів виступає культурно-онтологічною умовою розвитку людини і суспільства. А це, у свою чергу, ставить дослідження природи творчості в контекст оволодіння хідом куль- турогенезу в сучасних умовах.

Бібліографічні посилання

1. Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989.

2. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. ред. А. А. Грицанов. М.; Мн., 2001.

3. Галин А. Личность и творчество. Психологические этюды. Новосибирск, 1989.

4. Кант И. Из рукописного наследия // Материалы к «Критике чистого разума. Opus postumum. М., 2000.

5. Коршунова Л. С. Воображение и его роль в познании. М., I979.

6. Лешкевич Т. Г. Философия. Вводный курс. Изд. 2-е, доп. М., 1998.

7. Пономарев Я. А. Психология творчества. М., 1976.

8. Пономарев Я. А. Развитие проблем научного творчества в советской психологии // Проблемы научного творчества в современной психологии. М., 1971.

9. Эзотеризм: Энциклопедия. Мн., 2002.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць