Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Феномен совісті і покаяння особистості в православній культурі


Г. М. Гончаров
Харківська державна академія фізичної культури

Розглядається феномен совісті і механізми її вияву через покаяння, як одне із таїнств православної церкви. Аналізується психологічні та онтологічні характеристики покаяння як взаємодія між людьми і Богом. Покаяння як внутрішній голос совісті допомагає становленню особистості.

В особистісному статусі совість є тією невід’ємною людською реальністю, яка може стати запорукою підтримки зв’язку між Богом та людиною. Надана у розпорядження людини, совість, тим не менш, не може бути привласнена особистістю. Будучи внутрішнім голосом людини, вона є голос Божий в людині.

Совість у людини посідає місце другого Я

, яке більш правильне, ідеальне, краще за перше Я, а тому совість не є результатом засвоєних моральних норм і вимог інших. В «голосі совісті» звучить моральний закон душі людини. Совість як «внутрішній суддя» людини, адже суддя судить відповідно до законів, правил і норм.

Постає питання - що ж насправді дозволяє нам в собі усвідомлювати своє життя? Чому нас насторожує можливість бути розкритим у своєму внутрішньому житті? Чому через багато років потому у людини може заговорити «голос совісті», і вона раптом починає соромитись свого вчинку, слова, мовленого в пристрасті, в гніві, думки, яка підштовхнула її до прийняття негідного, як виявилось потім, рішення? За подібні питання кожна людина розраховується своїм наявним внутрішнім голосом совісті.

Православна культура зберігає пам’ять про багатьох подвижників, мучеників, героїв, загибель яких вселяє в нас разом зі співчуттям і радість перемоги духу над плоттю. Православний священик Павло Флоренський, говорячи про чутливе відношення до слова назвав її «совістю вух».

З особливою силою покаяння переживається в таїнстві сповіді. Загалом «таїнства» це тваринні засоби, які передають нетваринну божественну благодать. Людина, як тваринне створіння, потребує в цих тваринних засобах, щоб стяжати нетваринну благодать Святого Духу. Однак головне в таїнствах - не їх тварний бік, а духовні дари, які ними повідомляються [12, с. 34]. Смисл таїнства сповіді пояснює святитель Тихон Задонський, перефразуючи увіщування, тих хто кається, яке читає священик перед тим, як сповідник підійде до пресвітера для розкриття своїх гріхів. Він пише, як потрібно сприймати сповідь: «Богу^ти, чадо, сповідаєшся, Якого гріхами прогнівив, а я служитель Його негідний, і свідок твого покаяння. Нічого не приховуй, не соромся і нічого не бійся, оскільки троє тільки тут нас:_Бог, перед Яким ти нагрішив, Який всі твої гріхи так, як вони робились, досконало знає, оскільки Бог всюди є, на будь-якому місті, і де ти що робив, або говорив, і думав погане, або добре, Він тут був, і всю твою досконалість знає, і нині з нами є, ось тільки єдиного твого покаяння і сповіді самовільно очікує. Ти сам також свої гріхи знаєш. Не соромся ж їх виговорити всі, які робить не соромився. Я третій, тобі подібний, така ж людина, як і ти, того ради і мене нічого соромитись» [8, с. 214-215]. Спасіння - вільний дар благодаті. Христос - єдиний посередник, єдина спокута, або Він вільно прощає нас, або ми взагалі не прощені. Як і всі таїнства, сповідь - це сумісне боголюдське дійство, в якому відбувається сприяння (синергія) благодаті Божої і вільної волі людини. І те і інше - необхідне, але дії Бога неспіввимірні і більш важливі.

Як передбачає Єп. Калліст, «якщо ми будемо розглядати сповідь як перш за все діяння Христа, а не наше власне, то ми зможемо більш позитивно підійти до розуміння таїнства покаяння. Ми повинні бачити не лише блудного сина, який важко бриде довгою дорогою до дому, але і батька, який побачив сина, коли той був ще далеко, і не побіг йому назустріч» (Лк. 15: 20, 28) [ 8, с. 216].

Таким чином, покаяння - це те, що Бог робить з нами і в нас. Свт. Іоан Златоуст говорить: «Прикладемо до себе рятуюче лікування покаянню, причому від Бога покаяння, яке зцілює нас. Оскільки не ми приносимо його Йому, але він посилає його на нас». Грецькою мовою одне і теж слово exotologesis означає сповідування гріхів і благодаріння за сприйняті дари. Згідно християнським подвижникам, дар бачення своїх гріхів перевершує бачення ангелів.

Зцілення, яке переживає віруючий в тайні покаяння, є особливою формою примирення. Гріх, як відомо із притчі про блудного сина, - відхід від сім’ї, само-виключення. Але гріх одного небезбо- лісний для інших: від гріха страждають рідні і близькі. Покаяння означає повернення додому, вихід з ізоляції в братському спілкуванні, поєднання з сім’єю.

Отже, повне туги, але в той же час переповнена радості, покаяння виражає ту плодотворну напругу, яке перетворює людську особистість. Євангелівську повноту покаяння з такою силою описав св. апостол Павло: «Ми ...завжди носимо в тілі мертвість Господа Іісуса, щоб і життя Іісуса відкривалось в тілі нашому, нас шанують померлими, але ось, ми живі, нас засмучують, а ми завжди радіємо (2 Кор. 4:10; 6: 9-10). Св. Іоан Лествічник виражає це такими словами: «Хто обволікся в блаженний, благодатний плач душі, як і шлюбний одяг, той пізнав духовний сміх душі (тобто радість)» [6, с. 171].

Розрізняють психологічні і онтологічні характеристики покаяння як єдиної взаємодоповнюючої дії людини і Бога досить докладно розбирається в перспективі проблеми людської особистості в книзі архімандрита Захарії «Христос як шлях нашого життя», присвяченої розкриттю богослів’я архімандрита Софронія (Сахарова) [5].

Відомо, що є багато ступенів покаяння, як говорив архімандрит Захарія: «Старець Софроній розрізняв два види покаяння: а) недосконале покаяння, яке відбувається в психологічному або моральному плані; б) досконале покаяння, яке відбувається в духовному або онтологічному плані силою Святого Духу [9, с. 3, 241].

Архімандрит Захарія досить докладно тлумачить вчення О.Софронія про покаяння і двох його видах, висновок його дослідження полягає в тому, що через покаяння людина свою тварну свободу, є відлиском божественної природи, повинен зберегти завдяки уклонінню від гріха в дотриманні заповідей і придбати любов Божу і пізнати її істину. «І любов, і істина зводять його в бого- видну свободу чад Божих. Як Христос зрадив себе в волю Небесного Отця і унаслідував всі народи, так і подвижник Христа в боротьбі проти гріха передається в руки свого Творця і наслідуєте повноту божественного життя» - пише старець Софроній [9, с. 113]. В Своїй любові Бог віддає Себе людині повністю, цілком і абсолютно [5, с. 305], але людина має силу, яка здатна перечити дару Бога і провести в чому б то не було розділення себе з Богом. О. Софроній називає цю силу самовизначенням. Особиста якість людини, дозволяє людині удосконалюватись в любові до Бога, негативним чином може сприяти розриву зв’язку любові з Ним. Але «людина, приймаючи дар Божий і зв язуючи себе з всім світом, стає істинною іпостассю, яка охоплює цілком боголюдське буття. Стаючи спільником безпочаткового і безкінечного божественного життя, вона залучається до безмежної і нетварної свободи Бога, вводячи в неї також всю тваринність. Завдяки цьому в людині здійснюється бажання всієї тварі набути істинну свободу» [5, с. 308].

Необхідно відзначити важливість особистісного розуміння покаяння, тому що, не беручи до уваги євангельського акценту на особистій зустрічі Бога з людиною, можна спотворено протиставляти людську сутність і енергію. Розуміння сутності і енергії поза особистісним їх поєднанням із-за протиставлення, можуть ставити хибні проблеми і привести до уставленню у всі нехристиянські погляди на людину. Як пише дослідник особистісного буття митрополит Іоан (Зізіулас), «основні онтологічні уявлення грецьких святих отців: ніяка сутність або природа не існує без особистості, або іпостасі, або способу існування. Ніяка особистість не існує без сутності або природи, але онтологічним «началом» або «причиною» буття (тобто тим, що робить предмет існуючим) є не сутність або природа, а особистість або іпостась. А тому буття укорінене не в сутності, а в особистості» [7, с. 40].

Слід зазначити, що ніяка людська енергія не існує без сутності. Людина в покаянні відкриває Богу своє серце на заклик Божої любові. Серце людини і є його особистість, сокровенна серця людина (1 Петр. 3:4). Серце є орган вищого пізнання. Саме «серця сокрушенного і смиренного Бог не знищить» (Псалом 50:19). Особистіс- не значення серця розкривається в Біблії. Для розуміння покаяння необхідно розуміти і людську особистість, і навпаки, щоб прийти до усвідомлення особистості людині необхідне покаяння. Розуміння людської особистості неможливе, без відокремлення природи, або сутності, людини від дій, або енергій.

Не розкріпачення витіснених потягів, не вседозволеність, не примирення з гріхом, а, навпаки, непримиримість з ними, розкаяння в здійсненому, прохання про прощення і відновлення природи людської, особистісно відпавшої від Бога. У цьому ж сенсі можна зрозуміти заяву Т.Адорно про опір неправильному життю і складності існування в сучасному світі святого, коли він говорить, «правильне життя абсолютно немислиме, якщо воно одночасно не буде спиратись і на совість, і на відповідальність», підкреслюючи надзвичайну антиномічність життєвої ситуації [1, с. 192-193]. А тому необхідно спиратись на якості нормального правила на критику самого себе і одночасно на критику помилковості цієї інстанції, яка і робить саму цю критику можливою [1, с. 193]. Основою ж, правилом інстанції критики єдино у світі є Іісус Христос. Як пише Ф. І. Гиренок, «Христос - це жива метафора, яка приваблює і веде до початкового образу. Від образу - до першообразу, який тавтологічний. І в цьому сенсі неоднозначний. Говорять не слова [4, с. 168]. Мабуть, у Христі виявляється мовчазність, яка зрозуміло говорить: погляд Господа з Христа, на якому він був розп’ ятий, прийняв вільно страждання за нас неоднозначних.

«Царство Боже всередині нас є», - говорить Христос фарисеям, і це є вказівка на те, що в людині є запорукою поєднання людини з Богом. Запорука - це те, що в людині є за образом Божим, і від Христа вона може прийняти те, що створить його подобою Бога. У Новому Заповіті є багато вказівок на цю запоруку, на Царство Небесне в самій людині: це - втрачена і знайдена драхма і вівця; ди- нарій, з приводу якого Христос сказав:»віддайте кесареве кесарю, Боже Богові» (Мф. 22:21); перлина, невід, горчичне зерно і т.ін. Запоруку потрібно розуміти і як закладене. По-перше, як у притчі про талант, в якості грошей, які потрібно примножити, пустивши «в рост», і звіт за їх накопичення, визначає долю їх носія. І, подруге, закладене в значенні того, що було приховане від відходу і припало пилюкою до часу відкриття. У такому розгляді Царство Боже всередині людини є той образ особистісного буття, який є у кожної людини, але із-за гріховності, неправльності відношення до образу, залишається під спудом, гнітом одноосібного самовизначення і сформованих пристрастей і навіть недоліків. Феноменоло- гію і генеологію гріховності, з цієї точки зору можна усвідомлювати складовим елементом християнської антропології у взаємовідношенні вчення про спасіння, або сотеріологією.

Через покаяння людська особистість перетворюється. Особистість подолання людиною своєї природи здійснюється в акті віри з надією на любов Божу до людини.

Любов Бога може сприйматись людиною, лише як милість. Цілісність, безгрішність Христа і гріховний стан людини знаходяться у відношенні спокути, тобто в прийнятті Христом на Себе всієї безодні гріха заради спасіння кожної людини і всього світу, за стан якого відповідальна сама людина. Безсилля людини самостійно змінити щось у світі на краще пов’язане з дійсною неміччю людини виправити себе саму від гріха. Перш за все тому, що в сучасному розумінні «моральне життя» і «моральна людина» зазвичай притоставляються «природному життю» і «природній людині» як такі поняття, що суперечать одне одному. Однак, як зазначає Г. Мандзародіс, «отці Церкви навчали зовсім іншому: для них моральне життя - це природне життя людини переважно, і моральна людина для них у вищій мірі природня» [11, с. 57]. Але якщо лише власними силами набуває добродійсності, то це означає, що людина підноситься, не бачить своєї гордості. І лише дар віри в Бога відкриває людині шлях до спасіння: баченню свого гріха і виправленню свого образу життя за заповідями Божими. «На справді, - пише архімандрит Іустин Попович, первинний гріх в зародку, подібно сімену, містить всі інші гріхи, весь гріховний закон взагалі, всю його сутність, його метафізику, і генеалогію, і онтологію, і феноменологію» [8, с. 37].

Православне богослів’ я не допускає думки, що нащадки перших людей несуть особисту відповідальність за гріх Адама і Єви. Гріх прабатьків є їх особистий гріх, який був спокутий їх покаянням. Однак, очевидно, що всі люди успадковують наслідки гріха прабатьків, ті зміни, які гріх здійснив у природі людини, перш за все, смертність. Християнський Катихізіс пояснює це тим, «що всі родились від Адама, зародженого гріхом, і самі грішать. Як від зараженого джерела природньо тече заражений потік, так від родоначальника, зараженого гріхом і тому смертного, природньо відбувається походить заражене гріхом і тому смертне потомство» [16, с. 39].

Що ж таке гріховність людини? Це не просто ущербність природи, а дієвий - ворожий людині початок, який живе в його членах і тягне його до гріха навіть мимоволі. «Добро, якого хочу, не роблю, а зло, яке не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, уже не я роблю, а гріх, який в мені живе... закон, який протистоїть закону розуму мого і який робить мене заручником закону гріховного, знаходиться в членах моїх» (Рим. 7: 19, 20). Ця спадкова схильність до гріха, до якої всі нащадки Адама залучаються з допомогою фізичного народження, отримало назву першородного гріха. Ця гріховна схильність стала духовною хворобою людини.

Якщо гріх - це відпадіння людини від Бога, виражене самовдоволеністю, відсутністю устремління до духовного життя «відсутністю пам’яті про смерть, то віра, у цьому зв’язку, є звернення до Бога. Віра повинна сприйматись як дар віл Бога. Дар особистісного спілкування Бога з людиною відкриває людині шлях покаяння. Саме тому покаянні псалми пророка - царя Давида є піснями про славу любові Бога до людини. Наприклад, псалом 50, який Церква називає покаянним, починається так: «Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй, і по множеству щедрот Твоїх очисти беззаконня моє» (Пс.50:3). Це залучення до благодаті усвідомлюється виявленням у собі самому сил жити у прагненні, подібно тому, як «Слово було до Бога» (Ін. 1:1). Люди схильні приписувати самим собі душевний підйом до добрих справ, як натхнення Бога. Звідси випливає, що людина сама здатна у своєму визначенні повернути дану їй благодать Богу, повіривши в нього, або залишається з власною думкою, залишаючись неусвідомленим противником Бога. Як пише свт. Василій ^Великий в «Про Святий Дух», що «...Дух присутній в кожному, хто Його приймає, начебто Він повідомлявся йому одному, і, однак, Він проливає на всіх повноту благодаті» [10, с. 287]. Свідомий супротивник Бога називається дияволом, у відношенні до Бога.

Як же здійснюється вплив благодаті діям людини? Повна уява про образ впливу, можливо, вряд чи вдається скласти, так як бачення благодаті буває по дару від Бога і не є самоціллю для спасіння людини. Але описання досвіду такого бачення в аскетичних, богословських, життєвих джерелах християнської писемності. Загальна властивість явищ благодаті - це світло Боже. Світ, який чуттєво сприймається подібний цьому нетварному світлу. Євангелія від ап. Іоанна Богослова починається з найменування Бога Світлом, в якому немає ніякої темряви. Бог Пресвята Тройця відкривається у Христі, який є «Світло істинне, який просвітлює будь-яку людину, який приходить у світ» (Ін. 1:9). Світ, населений людьми, світ, який пізнається нами, світ, який є всі люди, через Христа почав бути. «І світ Його не пізнав. Прийшов до своїх, і свої Його не прийняли» (Ін. 1: 10-11). У такому положенні Христос постає перед кожним невіруючим в Нього як Бога-Спасителя. Але Христос є Світло, який просвітляє всіх. Просвітлення від Христа появляється у світ через особистість тих, хто присвятив своє життя служінню Христу, вірою, правдою життя за заповідями Божими.

Для людини перетворення починається з просвітлення розуму благодаттю за образом Христовим. Взагалі указують на одну і ту ж реальність: видимий лік Божий, звернутий до світу.як говорить свт. Григорій Палама, «видимий лік Божий є Божа енергія і благодать [11, с. 337]. енергія Божа, згідно Паламі, здійснюється вірним, залишаються роздільно нероздільними і неумолимими. А тому причетність людської особистості енергії означає особисту зустріч з Христом. Вершина обожнювання полягає у баченні Бога обличчям до обличчя. Перетворення людського розуму Христом є умовою перетворення людської природи.

Це - есхатологічний рівень покаяння передує онтологічним виправленням людини свого норову, за Христом.

Виконанням заповідей і добрими ділами християнин особисто готує себе до сприйняття обожнення. Виконання заповідей, добрі справи здійснюються особистістю в покаянні, тому що не є самоціллю, людина має схильність приписувати їх виконання своєму достоїнству. Присвоєння собі значимості умаляє людину в очах Божих.

Служіння Христу є наслідування Христу. Згідно ж православній традиції, наслідування Христа полягає в синергії Бога і людини, відродженого благодаттю, для досягнення богоподібності і обожнення тим, хто кається. У сучасному богослов’ї тлумачення наслідування Христу ставиться питанням: «Як перейти від стану індивідууму до особистості, яка знаходиться у спілкування?». Відповідь на це питання дає приклад Христа: «це кенозис, тобто відмова від нашого егоїзму, егоцентризму, від нашої пристрасної прив’ язаності до того, що стало власністю нашої ненаситної індивідуальності. ... Через кенозис людина відрікається від свого маленького «Я», щоб відобразився в ньому Христос, істинний образ Бога» [14, с.12].

Християнське життя зароджується і удосконалюється з допомогою благодаті. Сам Христос живе і діє у віруючій людині. Силою Його дії і проповідували Його учні. У поєднанні з благодаттю, тобто в синергії, здійснюється нове буття - спілкування, особистісне, діалогічне, відбувається перетворення всієї людини. Людські енергії виявляються вільними від всіх тварних сутностей і при цьому не роблять людину безликою. Як відзначає преподобний Макарій Єгипетський «оскільки Петро залишається Петром, Павло - Павлом, Пилип - Пилипом; кожний наповнившись Духом, перебуває у власному єстві і істоті» [13, с. 145].

Може виникнути питання, як же співвідноситься дія і природа людини і благодать Христа і Святого Духу? На це питання дає пояснення В.Лосський. в роботі «Спокута і обожнення» він пише: «якщо наші індивідуальні природи включають і православне людство Христа, входячи в єдність Його тіла через хрещення, залучаючись до смерті і Воскресіння Христового, то наші особистості, щоб кожна з них могла входити в єдність Його Тіла через хрещення, залучаючись до смерті і Воскресіння Христа, то наші особистості, щоб кожна з них могла вільно здійснити своє поєднання з Богом, повинні утвердитись в своїй особистій гідності Святим Духом: таїнство хрещення, єдності у Христі, повинно доповнюватись таїнством міропомазання - таїнством багатоманітності в Дусі Святому» [10, с. 286]. «Узгодженість дій Христа і святого духу роз’яснюється в понятті служіння: справа Сина Божого служить справі Духу святого, який повідомляється кожній людській особистості окремо» [10, с. 287]. Це догматичне твердження втілюється в таїнствах Церкви у залученні кожної людини до Бога. Церковні таїнства - основа і початок спілкування людини з Богом. Без участі в них спасіння неможливе, воно також неможливе, якщо людина не живе у згоді з благодаттю, яка дарується в таїнствах. При цьому людина повинна постійно відчувати себе у стані залучення до таїнств. Незалежність людини до смерті і воскресіння Христа не обмежується певними моментами в житті, але розповсюджується на всі періоди і форми людського існування. Звичайно, це не означає, що благодать обумовлена якимось зусиллями людини.

В Євангелії від св. Ап. Іоанна Христос говорить: «Дух дише, де хоче» (Ін, 3:8). «Саморухливість» Божественних дій, їх незалежність і спонтанність, стверджували святі, пізнаючи енергію Божу у своїх богоугодних діяннях: молитві, справах милосердя, вивченні Писання, проповіді і т. д. В антропологічному розгляді вимагається усвідомлювати, як на особистісному рівні сприймає людина дії Божі.

Покаяння є особистісне перетворення розуму, волі, дій, потім почуттів, помислів і, в решті решт, всього єства людини, включаючи тіло. Так зване в аскетиці і богослужбовій літературі «зроство- ріння» людини благодаті пов’язане і пояснюється тим, що залучення цілком, а не лише на рівні енергії, людина благодаті повідомляє людській природі властивості природи божественної. Це виражається в нетлінні останків святих, або мощей, їх благоуханні і зціленні через них людей від різних хвороб: духовних, душевних і тілесних по вірі людей і милості Бога. Існування святих мощей можна в даному розгляді розуміти як есхатологічне предзнаменуван- ня про те невимовне перетворення, яке уготовано Богом для віруючих в нього і полюбивших його, більше всього на світі.

Покаяння кожного особистісне, відкриває індивідуальні якості людини. Покаяння кожного унікальне. Покаяння пророка - царя Давида, апостола Петра, Савла, начальника митарів Закхея, митаря, блудниці, отця, у якого син був одержимий бісом, розслаблений, самарянка та інші - всі випадки неповторні, як і особистість кожної людини. В кінцевому рахунку, стан людини у сприйнятті свого життя залежить від віри, оскільки так як віра, за словами апостола Павла є «здійснення очікуваного і впевненість в невидимому» (Євр. 11:1). Віра розцінюється самим Христом як запорука чуда: «якщо ви будете мати віру з гірчичне зерно і скажете горі цій піднесись; ввергнись в море - буде» (Мф. 17:20, 21: 21), тому що «все можливе віруючому» (МК. 9:23). Але якщо для віруючого його роз- положення не сприймати випадки життя, яке характеризується словами: «і бачити - не бачити, і слухати - не почути». Щоб перемогти свою вибірковість з сприйняття, потрібно всім своїм складом полюбити Бога, а із любові до Бога любити будь-якого зустрічного як свого ближнього, в якому розп’ ятий Христос. Тоді все наше життя буде переміною розуму у розумінні істини. Як вчить митрополит Антоній Сурожський, «якщо ми не приймемо нашого життя від Божої руки, якщо все, що в ньому, ми не приймемо як від Самого Бога, тоді життя не буде нам шляхом до вічності, ми весь час будемо шукати інший шлях, тоді як єдиний шлях - Господь Іісус Христос [17, с. 1011].

Ітак, «шлях покаяння: увійти в себе, постати перед Богом, побачити себе засудженим, не заслуговуючи ні прощення, ні милості, і замість того, щоб, як Каїн, втікати від особи Бога (Бут. 4: 3-16), повернутись до Нього і сказати: вірю, Господи, в Твою любов, вірю в Хрест

Сина Твого, - вірю допоможи моїй невірі» (Мк. 9:24) [17, с. 1012]. Ці стадії онтологічної характеристики, які включають в себе почутий заклик Бога до особистості, самопізнання, Богопізнання, бачення гріха, розкаяння, укори совісті, прощення обід від ближнього, примирення до ближнього, самозасудження і сповідання гріхів з надією на виправлення від Бога. Потім, не чекаючи виправлення ближнього, понести його як хрест, співроп’ятись Христу, з почуттям Його слів зуміти сказати: «прости їм, Отче! Вони не знають, що творять» (Лк.23:34). І тоді сам Господь, який колись сказав: «Якою мірою ви міряєте, такою ж відміряють і вам» (Лк. 6:38) простить, виправить, спасе уже на землі, як святим дасть радість Воскресіння. Цієї стадії обожнення, які являють собою есхатологічний взає- мозв’ язок особистості і покаяння.

Бібліографічні посилання

1. Адорно Теодор В. Проблемы философии морали / Пер. с нем. М.Л.Харькова. М., 2000.

2. Бодрийяр Ж. Забыть Фуко / Пер. с франц. Д.Калугин. С.Пб., 2000.

3. Вышеславцев Б.Г. Этика преображенного Эроса. М., 1994.

4. Гиренок Ф.И. Философский манифест археоавангарда // Философия хозяйства. Альманах Центра общественных наук и экономического факультета МГУ им. М. Ломоносова. М., 2001. № 2 (14). С. 162-179.

5. Захария (Захару), архимандрит. Христос как путь нашей жизни: Введение в богословие старца Софрония (Сахарова). М., 1995.

6. Иоанн Лествичник, св.преподобный. Лестница возводящая на Небо. М., 1999.

7. Ианн (Зизиулас), митрополит Пергамский. Личность и бытие / Пер. с анг. С.Чурсанова // Богословский сборник. М., 2001. Вып. 10. С. 22-50.

8. Иустин (Попович), архимандрит. О первородном грехе. Пермь., 1999.

9. Каллист (Уэр), епископ Диоклийский. Православный опыт покаяння // Соборность. Сборник статей из журнала содружества SOBOR-NOST. М.: Б., 1998. С. 210-221.

10. Лосский В.Н. Богословие и боговидение: Сб. статей / Под общей ред. В.Пислякова. М., 2000. Вып. 2.

11. Макаров Д.И. Антропология и космология св. Григория Паламы (на примере гомилии). С.Пб., 2003.

12. Мандзаридис Г. Обожение человека по учению святителя Григория Паламы. Свято-Троицкая Сергиевая Лавра, 2003.

13. Николаева О. Православие и свобода: Сб. статей. М., 2002.

14. Симеон (Брюшвайлер), архимандрит. Тайна и измерение личности // Московский церковный весник. 2003. № 12 (265). С. 11-12; № 13-14 (266-267).

15. Софроний (Сахаров), архимандрид. Видеть Бога как Он есть - Essex: Stavropedic Monfstery of St.Gohn the Baptist, 1985-2000. М., 200.

16. Филарет Московский, Святитель Пространный Христианский Кати- хозис, Православной Кафолической Восточной Церкви - М., 1995.

17. Антоний Блум, митрополит Сурожский. Труды. / Пер. с англ. И франц. Е.Л.Майданович, Т.Л.Майданович и др. М., 2002.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць