Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Терапевтична функція іронії на тлі постмодерністського стилю філософування


С. М. Гейко
Національний аграрний університет (м. Київ)

Простежений релятивістський вплив постмодерністського стилю культури на проблему філософського розуміння іронії, яка втрачає свій руйнівний потенціал і стає терапевтичною процедурою, знаменням часу.

Ознайомлення української громадськості з принциповими особливостями постмодерністського стилю філософування, критичне засвоєння його результатів, його проблемного поля, змісту ключових понять, неологізмів, фразеологізмів, глобальний огляд тезаурусу його стратегічних цілей, концептуальних і світоглядних настанов, способів аргументації - усе це вже давно перетворилося на актуальне життєво-практичне завдання культурологів нашої держави. Тому особливий інтерес становлять постмодерністські конотації іронії, де головна роль відводиться її терапевтичній функції.

Останнім часом важко назвати інше поняття, ніж «постмодернізм», яке викликало б велику кількість трактувань та інтерпретацій. Термін «постмодернізм» застосовується сьогодні для опису літератури, мистецтва, філософії, культури, яким притаманні такі характерні риси, як фрагментарність, іронічність, принцип вільного поєднання жанрів та стилів, відсутність самозаглибленості, карнавалізація, принцип творчої співгри чита- ча-глядача. Це поняття гетерогенне, полісемантичне, лексично нестабільне. Тому воно непридатне як засіб опису якоїсь фіксованої епістемологічної парадигми, наукової школи, релігійного руху. Його можна розглядати як співбуттєвість «тенденцій-суперників» (В. Лук’янець), яка спонтанно змінюється.

Постмодернізм - це багатоманітне теоретичне поле духовного розвитку в самосвідомості західної цивілізації. Виступаючи багатоманітною духовною тенденцією в культурі, він маніфестує себе не як послідовник та спадкоємець Модернізму, а як емансипатор свідомості цивілізації від ідеалів-ідолів минулої епохи, що гальмували та обмежували багатовіковий процес самореалізації особистості. Постмодерністська стратегія емансипації від будь-яких обмежень характеризується тим, що ідеали та досягнення попередньої епохи, які виходили з абсолютизації людської суб’єктивності, стали лише часткою рухливої структури постмодерніст- ського тексту.

Завоювавши життєвий простір у майже всіх сферах культурної самореалізації людини, Постмодернізм реорганізує стосунки людини та абсолюту у специфічних умовах плюральності та неоднозначності, забарвленої несерйозністю. Мінливі відношення (моно-, тео-, полі-, а-, іронія) розхитують уявлення про абсолют, роблять стосунки з ними максимально індивідуалізованими. Феномен іронії набуває у Постмодернізмі особливого статусу, фундованого ідеєю неможливості ні первозданності в онтологічному, ні оригінальності в творчому смислах.

У постмодерністській експлікації іронії особливе місце займають твори Умберто Еко. Своє постмодерністське кредо У. Еко сформулював у нотатках на полях роману «Ім я рози». Він звернув увагу на можливість відродження сюжету під виглядом цитування інших сюжетів, їх іронічного переосмислення, поєднання проблемності та цікавості. Вважаючи Постмодернізм не фіксованим хронологічним явищем, а певним духовним станом, підходом до справи, У. Еко вбачає в ньому відповідь Модернізму, який руйнує й деформує минуле. Глибока серйозність Модернізму, що зробив своїм знаменом вимогу називати речі своїми іменами, змінюється у Постмодернізмі ренесансом античного гасла іронії, - називати речі протилежними іменами. У. Еко порівнює культурну ситуацію Постмодернізму з ситуацією освідчення в коханні витонченого інтелектуала освіченій дамі: «він знає, що не може сказати «Я без тями тебе кохаю», тому що він знає, що вона знає (і вона знає, що він знає), що це вже написав Лі- ала. І все ж вихід є. Він може сказати: «Як сказав би Ліала, я без тями тебе кохаю». Ось так, обійшовши удавану невинність і чітко сказавши, що невинної розмови більше не вийде, він водночас сказав дамі все, що хотів, що кохає її й що кохає в часи втраченої цнотливості. Якщо дама підтримає гру, він зрозуміє це як освідчення в коханні. Обидва приймають виклик минулого, вже кимсь сказаного, чого вже не можна знищити. Обидва будуть свідомо й із задоволенням грати в іронію. Але обидва зможуть ще раз поговорити про любов» [7, с. 102].

Символом постмодерністської іронії (як і культурної парадигми Постмодернізму в цілому) є лапки, що задають багатошарову глибину прочитання тексту, реально існуючого як феномен «інтер- текстуальності» (Ю. Кристєва). Ставляться лапки реально, або мають на увазі автора, впізнає чи ні читач джерело, що цитується, наскільки зрозуміє він іронію автора та як вибудує своє іронічне ставлення до тексту, - все це задає безмежну свободу «мовних ігор» (Ж.-Ф. Ліотар) у полі культурних смислів. Місце оригінального твору займає конструкція.

Вихідною й найважливішою умовою творчості виступає в постмодерністській системі відліку іронія, що проявляється у бага- тоступеневості глибини символічного кодування тексту. Ця тенденція простежується у дослідницьких працях Ролана Барта.

Бартівський код не має суттєвого відношення до лінгво- семіотичного вживання цього терміна. Його «код» - це «простір цитацій», діапазон, у якому розміщуються найрізноманітніші «голоси», які переплітаються у Тексті: «те, що ми називаємо тут кодом, - це не реєстр і не парадигма, яку слід реконструювати будь-якою ціною; код - це перспектива множинності цитувань, міраж, зітканий із множинних структур; і одиниці, утворені цим кодом, - це ніщо інше, як відголоски чогось такого, що вже було читане, бачене, зроблене, пережите; код - це слід цього «вже». Відсилаючи до вже написаного, іншими словами, до Книги (до книги культури, життя, життя як культури), він перетворює текст у каталог цієї Книги» [1, с. 45].

Р. Барт зазначає далі, що сповіщаючись самим дискурсом, іронічний код наразі є нічим іншим, як експліцитним цитуванням «іншого»; «він завжди щось афішує й вже самим цим фактом руйнує полівалентність, якої можна було б очікувати від дискурсу, побудованого на принципі цитування». Адже полівалентний текст до кінця зберігає свою конститутивну двоякість лише у тому разі, якщо знищує межу між істиною і брехнею, якщо не приписує своїх висловлювань загальновизнаним авторитетам, якщо він підриває довіру до самої ідеї походження, якщо він знищує будь-який голос, що намагається надати тексту єдність («органічну»), одним словом, як порівнює філософ, «якщо він подібно безжальному шахраю, стирає ті лапки, які, як вважається за законами порядності, мають оточувати будь-яку цитату, й тим самим юридично розподіляє фрази між різними власниками, подібно земельним ділянкам. Причина у тому, - пише далі Р. Барт, - що полівалентність, яка викривається іронією, є одним зі способів нехтування прав власності. Завдання полягає в тому, щоб подолати стіну, яка відділяє голос від письма, адже письмо відкидає будь-яку вказівку на власність, а отже, за самою своєю суттю, не може бути іронічним: принаймні, в його іронічності ніколи не можна бути впевненим» [1, с. 64].

Однак справжня глибина постмодерністської іронії відкривається на рівні її самопародії. Так, Ігаб Гассан, вирізняючи іронію та пародію серед характеристик Постмодернізму, визначав самопародію як характерний засіб, за допомогою якого письменник-постмодерніст намагається битися з «брехливою за своєю природою мовою», і, будучи «радикальним скептиком», визначає феноменальний світ безглуздим і позбавленим усякої основи. А тому постмодерніст, «пропонуючи нам імітацію роману його автором, який, у свою чергу, імітує роль автора, ... пародіює сам себе в акті пародії» [9, с. 250].

Усі теоретики Постмодернізму вказують, що пародія в ньому набуває іншого обличчя і функції порівняно з традиційною літературою. Ця специфічна особливість постмодерністської пародії одержала назву «пастиш» (від італійського pasticcio - опера, складена з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація). На перших етапах осмислення практики Постмодернізму пастиш тлумачився або як специфічна форма пародії, або як автопародія.

Американський теоретик Ф. Джеймісон дав найбільш авторитетне визначення поняття «пастиш», охарактеризувавши його як основний модус постмодерністського мистецтва. Оскільки пародія «стала неможливою» через втрату віри у «лінгвістичну норму», або норму верифікованого дискурсу, то на противагу їй пастиш виступає одночасно і як «зношування маски» (тобто у традиційній функції пародії), і як «нейтральна мімікрія, без прихованого мотиву пародії, без сатиричного імпульсу, без сміху, без цього відчуття чогось нормального, що жевріє десь у глибині, у порівнянні з чим об’єкт наслідування постає вельми комічно. Пастиш - це біла іронія, яка втратила своє почуття гумору: пастиш співвідноситься з іронією так само, як одна цікава річ, сучасна іронічна практика, співвідноситься з тим, що Уейн Бут називає стійкими і комічними типами іронії, скажімо, XVIII ст.» [8, с. 114].

Ідея «зношування маски» у Ф. Джеймісона може бути віднесена й до самої стилістики пастишу, конституюючи самототожність суб’єкта не як тотожність певній масці, а як самість, що стоїть за безліччю масок, та інтегрує цю безліч воєдино й відкриває в ній як відмінну від інших. Аналогічна ідея У. Еко про можливість крізь арабески культурних значень, що втратили у своєму плюралізмі початкову сакральність безсумнівної єдності й претензії на репрезентацію сутності, бачити об’єкт як такий - «ню» крізь купу костюмних ідентифікацій. Умовою можливості такої перспективи є свобода як свобода інтерпретацій і нарацій.

Багато художніх творів постмодерністської стилістики відрізняються перш за все свідомою настановою на іронічне співставлення різних літературних стилів, жанрових форм і художніх течій. При цьому іронічний модус постмодерністського пастишу, в першу чергу, визначається негативним пафосом, спрямованим проти ілюзіонізму мас-медіа і масової культури.

Ця стратегія також притаманна неолібералістській концепції Ричарда Рорті. При характеристиці його концепції, як правило, вказують на розроблену ним специфічну спрямованість життєдіяльності, що визначається як іронічна. Визначальною особливістю іронічної позиції є те, що вона не прагне створити якийсь новий метод або обґрунтувати певну платформу. Він наполягає на тому, що «теорія іронії - драбина, яку треба відкинути відразу, як тільки з’ ясується, що саме привело наших попередників до теоретизування» [5, с. 582].

У ліберальному іронізмі Р. Рорті іронія розуміється в широкому соціокультурному контексті, виступаючи програмою «перепису лібералізму як надії»: культура в цілому може бути «поетизована» більше, ніж в освітянській надії, вона може бути «раціоналізована».

Постмодерністську класифікацію історичних форм іронії розробляє французький філософ Жіль Дельоз у своєму головному творі «Логіка смислу», де розкривається його концепція поліваріантності розвитку. Головна увага приділяється мовному тексту як культурному феномену, як об’ єкту вивчення і як інструменту пізнання та утворення нових знань, де власне і розкриваються особливості історичних форм іронічного дискурсу.

Першою такою формою Ж. Дельоз називає сократичну іронію, яка має за мету відірвати індивідуальне від його безпосереднього існування; вийти за межі чуттєво-конкретного назустріч Ідеї; встановити закони мови у відповідності до ідеальної моделі. Наступною є класична іронія, яка досягає досконалості, коли її об’єктом стає не просто вся реальність, але зрештою і все можливе як вища вихідна індивідуальність. Третя фігура іронії - романтична, яка ґрунтується на скінченній синтетичній єдності особи, а не на аналітичній тотожності індивідуального, і визначається відповідністю Я і уявлення. Ж. Дельоз зазначає: «це не просто трансформація термінології, а перш за все зміна статусу особи як первісної і нескінченної реальності, що відкидає будь-яку спробу субординації» [3, с. 169].

Оригінальністю вирізняється культурологічний дискурс Жана Бодрійара. У його раціональному «дискурсі речей» (товарів) за зникненням ілюзії світу іде наповнення речей іронією. Вона стає універсальною формою розчарування, але також вивертом, за допомогою якого світ ховається поза радикальною ілюзією technicity. Ця метаморфоза має всесвітній і об’ єктивний характер, а тому іронія - єдина духовна форма сучасного світу, де функція об’єкта витіснила критичну функцію суб’єкта. Жертва диктатури знакової вартості підпадає під «монополію коду» (торгової марки). Відтепер об єкти виявляють штучну й іронічну функцію: немає необхідності викривати свого двійника. У процесі «тотальної семіотизації культури» сучасний світ поглинає свого двійника, водночас іронічна подвійність «проривається у кожній миті кожного фрагменту наших знаків, наших об’єктів, у безглуздості їх функції. Як показали Сюрреалісти: речі самі беруться іронічно себе пояснювати. Вони без зусиль переконуються у власному значенні - все це частина їх очевидного упорядкування, все надто видиме, надлишок, який за своєю суттю створює ефект пародії» [2].

Українські фахівці В. Лук’ янець та О. Соболь визначають постмодерністську іронію, як «спосіб, за допомогою якого постмо- дерністські мислителі прагнуть визволити філософію від претензій на самообґрунтування. Це відповідь постмодерністів на питання: чи може мати остаточне обґрунтування «фінальний словник»? Вони переконані, що будь-яке остаточне обґрунтування «фінального словника» неминуче виявиться не більш змістовним, ніж обґрунтування наркотичної дії опіуму тим, що він змушує людей спати завдяки своїй снотворній силі» [4, с. 309].

На думку іншого українського автора, Н. Хамітова, іронія стає пафосом Постмодернізму. Філософ тлумачить її як здатність людини до комічного сприйняття пафосу у власній або чужій життєвій стратегії. Вона протистоїть пафосові як осліпленню власними або чужими ідеями та чеснотами. «Іронія, - пише Н. Хамітов, - виникає як важлива складова культуротворчої діяльності, дозволяючи більш критично сприймати можливості особистості та спільноти. Руйнуючи простір пафосу, іронія створює нову, більш відкриту реальність, проте, стаючи пафосом сама, призводить до руйнування творчих здібностей і до саморуйнування. Тому самоіронія виникає не тільки внаслідок обмеження власного пафосу, але і власної іронії. Отже можна говорити про гармонію іронії та пафосу» [6, с. 80].

Отже, іронія не втрачає свого значення в постсучасній культурі. Вона втрачає свій руйнівний потенціал, стає терапевтичною процедурою, глибинною цитатою, що презентує інтертекстуаль- ність культури, але заперечує можливість доведення автентичності в онтологічному вимірі або оригінальності у творчому сенсі. Ми бачимо, що сьогодні дістають відображення дещо нові типи розуміння іронії. Іронія стає типом поведінки та ритмом повсякденного життя. Культуралізація соціального веде за собою політизацію іронічного. У Постмодернізмі вона стає універсальним кодом культури. Її пафосом пройняті політичні акції, промислове виробництво культурної індустрії, постметафізичні обґрунтування моралі, естетичні пошуки і стиль промови мас-медіа. Наприкінці другого тисячоліття, фігура іронії стає знаменням часу.

Бібліографічні посилання

1. Барт Р. S / Z. М., 2001.

2. Бодрийар Ж. Совершенное преступление // http: // anthropology. ru / ru / texts / baudrill / cremi. html.

3. Делез Ж. Логика смысла М., 1995.

4. Лук’янець В. С., Соболь О. М. Філософський постмодерн. К., 1998.

5. Рорти Р. Случайность, ирония и солидарность. М., 1996.

6. Хамитов Н. Ирония // Хамитов Н., Крылова С. Философский словарь. Человек и мир. К., 2006. С. 79-80.

7. Эко У. Постмодернизм, ирония и занимательность. Заметки на полях «Имени розы» // Иностранная литература. 1988. №10. С. 101-103.

8. Jameson F. Postmodernism and consumer society // The antiaeshetic: Essays on postmodern culture. Port Townsend, 1984. P. 111-126.

9. Hassan I. The dismemberment of Orpheus: Toward a postmodernist literature. Urbana, 1971.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць