Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Засоби та форми комунікації як «дзеркало» світосприйняття людини


О. Є. Висоцька
Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України

Досліджується характер впливу засобів і форм комунікації на соціальні процеси та світогляд людини. Виокремлюється ключова роль засобів масової комунікації у сучасну епоху.

Постановка проблеми. Сучасне суспільство є суспільством загальної комунікації, яка відбувається за допомогою та завдяки засобам комунікації, що формують не тільки наші уявлення про світ, а й фактично і є цим «світом», тобто тою «реальністю», крізь призму якої ми сприймаємо самих себе, свої власні дії та наше оточення. Засоби та форми комунікації виступають своєрідним «дзеркалом» світосприйняття людини, яке, однак, ніколи не відбиває уявлення про світ в його цілісності, а обмежене «рамками» своїх комунікативних можливостей. Тому питання впливу засобів комунікації на характер відносин у суспільстві є одночасно складовою проблеми самоідентифікації людини в світі як певного способу побудови уявлень про світ-у-собі та світ-для-себе. Також не менш важливим є визначення ролі засобів комунікації у контексті розвитку освітніх технологій, які можна розглядати як різновид останніх.

Стан дослідження проблеми. Проблема комунікації, без сумніву, є центральною для будь-яких досліджень суспільних процесів. Вже Сократом визначена ключова роль комунікації як методу отримання істинного знання за допомогою діалектичної побудови думки та слова. Комунікативні механізми є головним знаряддям об’ єднання громадян з метою досягнення загального блага і з точки зору Платона в його вченні про ідеальну державу. В свою чергу, Арістотелю належать положення про комунікативну природу людини, теорія аргументації як комунікації, визначення раціональних форм мовної комунікації (таких як судження, умовивід тощо), створення моделі публічної промови. Проблема комунікації не втрачає актуальності і на протязі подальшої історії; цю проблему досліджували Аврелій Августін, Фома Аквінський, Ф. Бекон, Дж. Локк, І. Кант, Ж.-Ж. Руссо тощо; однак лише у ХХ ст. можна говорити про перехід від «парадигми свідомості» до «парадигми мови та комунікації». «Вибух комунікації», що пов´язаний з новими формами комунікації, які на початку ХХІ століття набули статусу впливової політичної сили і стали основою сучасної Медіакратії, є причиною актуалізації проблеми комунікації та інтересу до неї з боку як науки, так і філософії. Дослідженням впливу засобів комунікації на масову свідомість займалися М. Маклюен, Д. Белл, Е. Тофлер, М. Кастельс, Н. Лу- ман, Ю. Габермас, П. Бергер, Т. Лукман, П. Бурдьо, Дж. Ваттімо, Ф. Фукуяма, Ж. Лакан, Г. Дебор, Ж. Дельоз, Ж. Ліотар, Ж. Бодрійяр, М. Фуко, У. Еко. Особливий внесок у вивчення проблеми трансформації засобів комунікації зробили такі вітчизняні дослідники як А. М. Єр- моленко, С. О. Кошарний, В. М. Куплін, В. С. Лук’янець, А. Н. Лой,

В. В. Лях, Л. А. Ситниченко, С. Явоненко та ін. Досягнуті теоретичні результати відзначаються суттєвою змістовністю; слід, однак, зазначити, що існує можливість поглибити існуюче знання, зокрема: чіткіше дослідити різницю між засобами комунікації, способами комунікації та самою комунікацією; ретельніше визначити парадигмальний статус сучасної форми комунікації як постраціональної.

Отже, метою статті є: визначити характер впливу засобів та форм комунікації на суспільні процеси та світогляд людини.

Виклад основного матеріалу. Основною складовою будь-якої комунікації є засоби комунікації, що виконують функцію каналів пере- дання інформації, в процесі чого змінюється як контекст отриманих повідомлень, так і характер самої комунікації. Зміна старих та поява нових засобів комунікації віддзеркалює не тільки характер технічного розвитку суспільства, але й характеризує трансформацію форм комунікації, які набувають парадигмальних рис, стаючи основою ціннісних переваг членів суспільства, їхнім способом самоіндентифікації в світі як дилеми «Я» - «Світ».

Слід відрізняти засоби комунікації, способи (або форми) комунікації, та самий процес комунікації, що є міжсуб’єктною (коли комунікація має особистісне забарвлення) або суб’єкт-об’єктною (коли адресат повідомлення виступає в якості «об’єкту» з боку його адресанта або, коли має місце соціально-рольова комунікація: «начальник» - «підлеглий», «вчитель» - «учень», «міліціонер» - «злочинець» тощо) взаємодією, в результаті якої ті чи інші знаки (речовинні чи ідеалізовані) набувають певне значення та отримують сталі смисли. Визначальним у процесі комунікації є спосіб або форма реалізації останньої, що фактично визначає характер протікання комунікації, суб’єктів комунікації, мету та смисловий результат комунікації.

Засоби та форми комунікації - це не просто репрезентації «реальності» під тим чи іншим кутом розгляду, а процедура створення альтернативних «реальностей», які мають віртуальну природу. Також ті чи інші засоби та форми комунікації виконують роль знаряддя, завдяки якому людина пізнає «світ-для-себе» і «світ-у-собі». Людина не може пізнавати світ безпосередньо, оскільки саме пізнання опосередковане певним способом комунікативного передання повідомлення. В цьому сенсі першим природним засобом комунікації є мова як безпосередній атрибут соціальності людини (до якої входять як її вербальні, так і не- вербальні складові).

Всю історію розвитку людства можна розглядати як еволюцію форм та засобів комунікації, які не змінюють один одне, а постійно примножують інтеракційний досвід людства. Наприклад, письмо - це не еволюційна форма усного слова, це принципово новий спосіб комунікації, а печатний текст - не різновид письма, а нова форма знаково- символічної «реальності». У свою чергу, такий гіпертекстовий спосіб комунікації як кіно не є продовженням фотографічного зображення, а має свої власні внутрішньо обумовлені принципи передання та створення віртуальної «реальності» як середовища людської суб’єктивності.

Також особливістю тих чи інших засобів та форм комунікації є те, що вони звернені не стільки до емпіричної дійсності, скільки до інших форм чи засобів комунікації. Тому еволюція форм та засобів комунікації полягає в рефлексивному переосмисленні попередніх комунікативних практик, що включає: їхню критику, делегітимацію (у сенсі ідеологічної та парадигмальної основи існування певної спільноти) та деконструкцію.

Звичайно, поява та розповсюдження тих чи інших засобів комунікації пов’язана із добутками науково-технічного прогресу. Однак сам науково-технічний прогрес знаходиться у прямій кореляції з тією формою комунікації, яка власне і задає його напрямок та параметри. Така співвідносність між формами комунікації і тим, як саме буде використаний певний технічний засіб, була осмислена вже в межах веберівської методології, розвинута П. Бергером і Т. Лукманом, М. Маклюеном а також такими представниками постмодернізму як Ж. Дерріда, Ж. Де- льоз, У. Еко, Ж. Бодрійяр.

Причиною перегляду значення тої чи іншої форми комунікації є те, що в силу обмеженості засобів репрезентації, створення та опису «дійсності», кожний спосіб комунікації провокує ілюзію одиничності властивої для нього інтерпретації «реальності». Результатом цього є своєрідна метанаративність, тотальність настанов певної форми комунікації, яка спростовується з появою нових засобів комунікації, що розширюють горизонти людського пізнання. Так, для людей архаїчних культур подібним центруючим початком був міф, а для людей традиційної спільноти - релігія. У свою чергу, для модерного суспільства ключовою формою комунікації стає раціональна, на засадах якої відбувається процес диференціації знання, індивідуалізації відносин, формуються такі інституції, як право, демократія, державно-бюрократичний апарат, публічна сфера як сфера громадянськості тощо. Сучасна форма комунікації має глобалізований характер (тобто вбирає і трансформує всі попередні пануючі форми комунікації), а також підпорядкована логіці масової культури як культури «реальної віртуальності» (М. Касте льс).

Способи (форми) комунікації, у свою чергу, обумовлюються тими засобами комунікації, які складають основу існування тої чи іншої людської спільноти. Так, М. Маклюен вважав, що всі революційні зсуви у розвитку суспільства, культури, свідомості і психології людей детерміновані технічними засобами зв´язку, оскільки сутність повідомлення детермінована характером каналу його передання [5, с. 10]. Засновуючись на його класифікації етапів подібної комунікативної трансформації, ми також виділяємо такі етапи панування тої чи іншої парадигми комунікації:

Перший етап - первісна дописьмова культура, заснована на принципах природності і колективності способу життя, сприйняття і розуміння навколишнього світу завдяки усним формам взаємодії, а також домінування акустичного каналу передання інформації, оскільки людина жила у відкритому природному просторі. На цьому етапі домінує міфологічна модель комунікації як парадигмальна засада осмислення людиною себе і світу навколо, а також ритуал - як її практичне втілення. Головним засобом комунікації є мовлення, а також невербальні засоби: танок, мова жестів тощо.

Другий етап - культура письмова, що замінила усно-емоційні форми спілкування книжними і спричинила поступову раціоналізацію суспільних відносин. На цьому етапі починає панувати не акустичне повідомлення, а споглядальні образи, їхня письмова кодифікація- декодифікація, символізація реальності. Міфологічні образи завдяки рефлексивному переосмисленню набувають більш абстрагованого значення, інтегруючись в релігійній свідомості. Однак в умовах феодального розбрату письмовий світ впритул до XV ст. не впливає на загальне світосприйняття, і міфологічні уявлення уживаються із сакралізацією образу Книги (Біблії). Саме тому парадигма релігійної комунікації практично не віддиференцьована від парадигми міфологічної комунікації, хоча остання приймає рефлексивний характер, а сакральні образи поміщаються у релігійну символіку.

Третій етап - етап «галактики Гутенберга», пов’язаний з тиражуванням текстів, коли завершується раціоналізація західної культури, формуються концепції гуманізму, «автономного» суб’єкту, «природного праву», «суспільного договору», прогресу та загального просвітництва. Масові видання, орієнтовані на індивідуальне читання, сприяють подальшому відчуженню людини, пануванню індивідуалізму та націоналізму. Цей етап визначається становленням раціональної парадигми комунікації, що впливає на всю конфігурацію суспільних відносин, а також на характер світосприйняття людини.

Сучасний етап, що відмежовується від принципів «гутенбергової галактики» у бік «галактики Маклюена», набуває форму відродження «природного», аудіовізуального сприйняття світу і колективності, але на засадах нової електронної «реальності» - телебачення, радіо, Інтер- нету та мобільного зв´язку; цей етап характеризується утворенням глобальної комунікативної культури, де панує постраціональна парадигма комунікації. Її особливістю стають процеси подальшої індивідуалізації відносин на фоні ствердження віртуальної колективності медіакратич- ної соціокультурної єдності.

Форми комунікації, на відміну від засобів комунікації, які реалізуються як матеріально-речовинні утворення, скоріше є продуктом ідеального, тобто свідомості, яка має справу з уявленням об єкта, а не його «реальним» буттям. Еволюція форм комунікації все більшою мірою опосередковує зв´язок між уявленням та об’єктом. Якщо в міфологічній формі комунікації наявна злитість речі та її позначення у свідомості індивіда, то релігійна комунікація вже є процедурою символізації об’єктів та зосередженості на віртуальному. В раціональній комунікації відбувається абстрагування уявлення як «чистої» свідомості «Я», що протиставляється об’єктам емпіричного світу. Постраціональна комунікація переборює цю опозицію завдяки фіксації на «матеріальності» уявлення і «ідеальності» об’єктів, оскільки останні осмислюються як «реальні» виключно завдяки характеру та засобам пізнання (коли, наприклад, результат наукового експерименту обумовлюється можливостями та спрямованістю засобів комунікації, тобто неможливо говорити про його «істинність» чи «не-істинність» в силу технічної детермінованості). У свою чергу принцип «матеріальності» уявлення підтверджується наявністю засобів комунікації, що роблять уявлення наявними (що особливо характерно для кіно та телебачення, в яких «ефект реальності» трансформується у «принцип реальності» [2, с. 120], тобто сучасні засоби комунікації розвиваються у бік все більшого ступеня симуляції реальності - більшої об’ємності зображення, кадра-звуку тощо). Симулятивність комунікативних практик приводить до руйнування «класичних» цінностей - таких, як цінності демократії, індивідуалізму, гуманізму, оскільки останні приймають все більш формалізований, абстрагований характер, реалізуючись у самоіронічних або ж - демагогічних «мовних іграх».

Постраціональна форма комунікації виникає, з одного боку, як результат критики раціональних способів комунікації, з другого боку, вона обумовлена виникненням нових засобів комунікації, які потребували свого когнітивного обґрунтування. Головним серед таких засобів комунікації стало кіно, яке «перевернуло» світогляд людини, а також фактично виконало функцію об’єднувального початку при формуванні масового суспільства. Тому постраціональна комунікація є як продуктом не- класичної та (більшою мірою) постнекласичної методології в контексті критики раціоналістичних настанов класичної філософії, так і віддзерка- ленням самої структури суспільства ХХ ст. як масового суспільства (функціонування якого відбувається під безпосереднім впливом засобів масової комунікації, таких, як преса, кіно, телефон, телеграф, а з другої половини ХХ ст. до сьогодні - телебачення та Інтернету).

Висновок, який робить ще Ф. Ніцше на «руїнах» методологічного соліпсизму класичної раціональності: «якщо не існує нічого матеріального, то не існує також і нічого нематеріального» [6, с. 227], - стає у подальшому головним постулатом постраціональності, що розробляється перш за все у межах структуралістської та постструктуралістської методології. Критика раціональності включає розуміння обмеженості репрезентативного способу мислення, характерного для філософії І. Канта та Г.-В.-Ф. Гегеля як «філософії тотожності» (тотожності «мислення» і «буття»). В силу цього постраціональність конституюється у зверненні до «граничних» ситуацій «Іншого»: екзистенційного переживання кінцевості людського буття, смерті, болі (С. Кьєркегор, М. Гайде- ґґер, Ж.-П. Сартр, А. Камю), досвіду безумства, насилля, хвороби (З. Фрейд, Ж. Лакан, М. Фуко), бажання (Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда), екстатичних станів (Ж. Батай) як «філософії розрізнення» («відмінності»), коли між «Я» та буттям лежить непрохідна безодня, тому «буття» концентрується у моментах «життєвості» та спонтанності існування людини. Комунікація, яка в межах раціональної парадигми розглядалася як акт взаємодії двох автономних суб’єктів, скріплений загальним визнанням певних універсальних принципів, в постраціона- льній формі отримує самодостатнє значення, оскільки суб’єкт тепер

Розчинений у мовному середовищі, яке фактично «говорить ним» [1]. ова постулюється як субстанційна основа комунікативного простору (Г.-Г. Гадамер) і, водночас, апріорна форма людської самоіндентифікації в світі (К.-О. Апель), той самий «дім буття» (М. Гайдеґґер), поза яким не існує ніякої іншої «реальності», крім реальності мови (Ж. Дерріда).

На відміну від раціональної комунікації, яка відбувається на консенсусній основі, а також з апріорі заданим принципом автономності комунікаторів, взаємодія між якими носить характер когнітивного, а не екзістенційного єднання двох вільних особистостей на підставі спільності інтересів, постраціональна комунікація будується на інтерактивній основі, принципи якої обумовлені ігровою специфікою віртуального середовища, коли суб’єкти не можуть бути вичленовані з процесу взаємодії в силу їхньої інтегрованості з засобами комунікації. Тому постра- ціональна комунікація виступає як принципово відкритий для примноження смислів процес, особливістю якого є також переривчастість (оскільки тривалість взаємодії знаходиться у прямій кореляції з технічними можливостями засобів комунікації) та тотальність (оскільки при цьому постраціональна комунікація передбачає «захопленість» комуні- каторами грою, яка, в ідеалі, повинна продовжуватися безкінечно). Пр оцеси набуття віртуальними образами характеру «реальності», що обумовлені винаходом відеографії, голографії та інфографії у другій половині ХХ ст., П. Віріліо називає «ерою парадоксальної логіки образу» [3, с. 112], що не вкладається в загально прийняті правила світосприйняття. «Прагнення» всіх речей, подій, суб’єктів «підключитися» до комунікативних процесів в межах віртуальної гіперреальності ЗМІ, стати «знаками» тої, іншої, більш яскравої «реальності», розкриває саму сутність суспільства Постмодерну як суспільства тотальної постра- ціональної комунікації.

Якщо раціональна комунікація цілеобумовлена, тобто детермінована наданими цілями і завжди має чітко визначене спрямування, то постраціональна комунікація в силу своєї поліморфності має різні напрямки розгортання, а також спрямована на саму себе, тобто на максимальне опанування власними параметрами. Наприклад, головною стратегією осмислення тексту, згідно постструктуралістській методології, є не його розуміння (як процедура «трансцендентального означуваного»), а «означення» (як іманентизація знаку). Ефект розуміння визначається як насильницька інтерпретація тексту, що руйнує його буття [7, с. 79].

Якщо раціональна форма комунікації осмислюється як детермінований процес, що має каузальну природу, тобто визначається сукупністю причин та наслідків, то в постраціональній комунікації та чи інша мовленнєва дія розглядається як обумовлена скоріше самим середовищем мовлення та мови, в якому превалюють певні стратегеми, задані ігровою ситуацією, а також єдиним комунікативним кодом (в який включені соціокультурні, семантичні та прагматичні умови взаємодії). На відміну від раціональної форми комунікації, яка орієнтована на ясність викладення змісту повідомлення і відкидає будь-які елементи емоційності (не «помічає» несвідомі чинники людської суб’єктивності), постраціональна комунікація, навпаки, спрямована на процедуру «визволення» несвідомого з «оковів» розуму. На соціальному рівні проекцією цієї тенденції є ідеологія «бажання» як основа споживчих цінностей суспільства посткапіталістичної формації. Постраціональну комунікацію, таким чином, можна назвати «трансмутаційною» формою раціональної комунікації, яка в умовах нового полівалентного світу набуває нових характеристик.

Виявлення сутності постраціональної комунікації неможливе без використання методу шизоаналізу, запропонованому Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі, в якому вони вбачають можливість виявлення несвідомого лібідо соціально-історичної реальності як комунікативного процесу. Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі висунули тезу про неструктурність, безособо- вість, неуявленість (і тому несимволічність) несвідомого [4, с. 10]. Постраціональна комунікація якраз і визначає ті аспекти міжсуб’єктної взаємодії, які не залежать від її раціонального змісту. В цьому сенсі пост- раціональна комунікація сполучена з «неуявленним знанням» несвідомого, що, з одного боку, має як онтологічну природу (як потік «лібідоз- ної енергії»), а, з іншого боку, вплетене у соціальне виробництво (як його спосіб існування і розвитку). Однак в силу рефлексивності самої процедури деконструкції раціонального неможна ототожнювати постра- ціональну комунікацію з «потоком несвідомого». Навпаки, постраціона- льна комунікація є більш витонченим, іронічним та самоіронічним за своєю сутністю способом світосприйняття, який, відмовляючись від власної раціональної основи, будується за принципом розширення можли- востей для комунікації шляхом використання нових аспектів пізнання (перш за все маються на увазі різноманітні технології віртуальності).

В постмодерному суспільстві відбувається розщеплення сфер соціального на сферу віртуального як осереддя постраціональної комунікації, а також сферу функціонування соціальних інституцій, що за формою продовжують підпорядковуватися принципам раціональної комунікації. Одночасно навіть форма раціональної комунікації (як ідеальна модель комунікаційних відносин), яку пропонує Ю. Габермас, у реальному суспільстві набуває рис постраціональної комунікації, оскільки апелює до віртуального (як симулятивної моделі трансцендентального).

Віртуальність як визначальний атрибут постраціональної комунікації поступово стає основою всіх соціальних процесів. П. Віріліо визначає особливу кінематику світосприйняття людини сучасності у зв’язку з опануванням новими телекомунікаційними та комп’ютерними технологіями, доповнюючи до простору-часу «третій інтервал» - швидкість світла, за допомогою чого звична топографія соціального (прос- тір-географія, час-історія) як реального змінюється «телетопікою комунікацій» віртуального. Параметри всіх соціальних явищ набувають реальності лише крізь призму телекомунікаційних мереж. Звідси - своєрідна експозиційність постраціональних комунікаційних зв’язків, що базуються на ефекті випадковості. Між горизонтом землі і неба та горизонтом пам’яті та уяви виникає «третій горизонт» - «горизонт прозорості» екранів, який дезорієнтує загальну структуру сприйняття, провокуючи зміщення близького і далекого, зовнішнього і внутрішнього. На думку П. Віріліо, така форма комунікації організує всі органи сприйняття - від візуальних до тактильних. Орієнтуючи своє сприйняття за законами «третього горизонту», людина відчуває своєрідний шок, «фундаментальну втрату орієнтації», оскільки позбувається відчуття власної ідентичності [3, с. 129]. Тобто віртуальна реальність не просто є си- мулятивним простором, а виконує роль певного субституту (substitute), який заміщає всі попередні форми світосприйняття за допомогою тих чи інших форм та засобів комунікації. Основою відносин стає гіпертек- стова віртуальна реальність, яка визначає характер протікання комунікації в залежності від конкретних засобів масової комунікації.

Саму ситуацію постмодерну можна розглядати як етап становлення парадигми постраціональної комунікації, що передбачає процедуру легітимації її власних ціннісних настанов шляхом актуалізації та критичної рефлексії ідеології модерну. Усвідомлення того, чи стане суспільство постмодерну граничною реалізацією позитивного потенціалу модерну (як того прагне Ю. Габермас), або реалізується відповідно зовсім інших, немодерних позицій, залежить від тих характеристик, які будуть сприйняті ним в якості основи комунікативних відносин (які поки що мають постраціональну спрямованість, тобто будуються як синтез та переінтерпретація раціональної парадигми комунікації). Суперечливість між постраціональною комунікацією, що є виявом культурного поліфонізму сучасної культури, та раціональною комунікацією, що побудована на універсалістських принципах осягнення соціального, переборюється в моменті «поглинання» і дискурсивного переосмислення постраціональної комунікації. При цьому постраціональна комунікація, вбираючи в себе всі попередні форми комунікації, завдяки їхньої деко- нструкції використовує їх в якості інструменту «конструювання» різних аспектів прояву соціальної «реальності».

Висновки. Вплив засобів та форм комунікації на суспільні процеси та світогляд сучасної людини характеризується процесами нарощення їхньої віртуалізації, що передбачає зміщення уявлень про світ у бік розмивання меж між «реальним» та «симулятивним», впритул до спростовування самого поняття «реальності». Комунікація приймає постраціо- нальний характер, розгортаючись в середовищі гіперреальності, коли суб’ єкт ототожнює образи ЗМІ із дійсно відбутими подіями, а себе самого мислить в інтеграції із електронними засобами комунікації, які власне складають основу середовища його перебування у світі (буття-у- світі). З іншого боку, відбувається підпорядкування «реальної реальності» засобам віртуальної комунікації, коли певна подія повинна бути підтверджена (висвітлена та легітимована) «дзеркалом» ЗМІ. Подібні «ефекти реальності» свідчать про розширення сфери публічності, а також про ключову роль сучасних засобів комунікації у формуванні загальної культури та ціннісних пріоритетів суспільства.

Бібліографічні посилання

1. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика. М., 1989.

2. Вирильо П. Машина зрения. С.Пб., 2004.

3. Бодрийяр Ж. Соблазн. М., 2000.

4. Дельоз Ж., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп. К., 1996.

5. Маклюэн Г. М. Понимание Медиа: Внешние расширения человека М., 2003.

6. Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. М., 1994.

7. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. М., 1996.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць