Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Значення феноменології едмунда гусерля для гуманітарної освіти


Н. А. Іванова-Георгієвська
Одеський національний університет ім. 1.1. Мечникова

Досліджується роль феноменології Е. Гусерля у формуванні сучасних філософських підходів до гуманітарного пізнання.

Філософія у ХХ ст. у черговий раз радикально поновила свій власний предмет, сформулювала нові цілі для своїх пошуків, тому що нею вже були зазначені межі вирішенню класичних завдань новоєвропейської філософії, пов’ язаних головним чином із встановленням граничних засад існування наукової теорії як загального і необхідного знання, що кінець кінцем вбачалися у безсумнівному у своїй наявності cogito. Відкриття філософією непевності, невизначеності людської самосвідомості як такої основи пізнання внаслідок її зумовленості - чи життям, чи працею, чи взагалі системою символічних форм, серед яких мова є універсальним посередником поміж людським Я і світом, що визначає собою світобачення, - унеможливлювало продовження формулювати філософією своїми цілями, що б відповідали завданню філософії par exellence, обґрунтування пізнання такою непрозорою тепер інстанцією. Увага філософського розуму перерозподілилася поміж силами, що охоплюють собою Я і зумовлюють його, і, мабуть, головним наслідком такого змінювання спрямування міркувань стало переусвідомлення філософією самої себе: тепер вона визначається як переважно філософія смислу і починає розгортання аналізу тих проблем, що конституюються ділянкою десь на перетині філософського пошуку і гуманітарного пізнання.

Починаючи з встановлення граничних засад культури і методів її пізнання як привілейованого об’ єкту наук про дух і закінчуючи пошуком правил мовних ігор, що б уможливлювали осмислений філософський дискурс, і намаганням вийти за межі звичних проблем традиційної метафізики та її концептуального порядку з метою досягнення належної повноти і чистоти аналізу витоків, механізмів і чинників смислоконституювання, філософія у ХХ і ХХІ ст. працює саме в контексті цієї ділянки пізнання, вдаючись до ретельного розглядання таких об’ єктів, що раніше вважалися власною сферою гуманітарного дослідження. Це визначає значущість вирішення проблеми ролі філософії для розвитку гуманітарного пізнання і гуманітарної освіти взагалі, відкриття для філософського і гуманітарного аналізу незвичного проблемного поля, пошуку нових шляхів дослідження гуманітарних проблем etc.

Феноменологію слід розглядати як один з найбільш впливових протагоністів і чинників зазначеної трансформації філософської ситуації, скерування думки на проблему буття смислу. Це цілком підтверджується неабиякою увагою сучасних філософів, що розробляють у різні способи і у різних тематичних контекстах проблематику смислу, до феноменології Е. Гусерля, навіть тоді, коли їхні позиції аж ніяк не збігаються і пошук власної відповіді вимагає від філософа подолання певних принципів і тез феноменології[1]. Цим визначається мій намір проаналізувати, спираючись на зазначені філософські розробки і на аналіз ідей самого фундатора феноменології, значення феноменології для гуманітарного пізнання і освіти, що і стає метою цієї статті.

Засновник феноменології починав з розв’язання традиційного для філософії Нового часу завдання побудувати науковчення, де були б визначені конститутивні ознаки науки і у задовільний спосіб обґрунтована можливість наукової теорії як загальної та необхідної, бо розповсюджені того часу філософські спроби формулювання основоположень для нього були неприйнятними, бо вони чи завершувалися встановленням поміж розумом і світом стіни з символічних засобів, що формували світобачення, унеможливлюючи пізнання «самих речей», а саме останнє, за Гусерлем, і є власне справжньою пізнавальною справою; чи залишали розумові сумнівне, з його точки зору, завдання індуктивно виводити загальне з чуттєвого багатоманіття; чи взагалі дискредитували себе посиланням на психологію як підґрунтя логіки і кінець кінцем всієї споруди наукового знання, чим фактично зводили будівлю на піску. І спочатку в Гусерля йшлося, як пам’ятаємо, про пошуки логіко- філософського обґрунтування математики, що цілком природно для нещодавнього асистента Вейерштрассе.

Але сталося саме так, що в обмалюванні конститутивних рис науки як системи положень з єдиною основою обґрунтування Гу- серль відшукав таку ділянку філософських проблем, що виводила розроблену ним феноменологію далеко поза межі стандартного науковчення, але тим самим чи не вперше були виправдані його основні наміри, завдяки пов’язуванню завдання обґрунтування пізнання із пошуками чинників і механізмів конституювання смислу. Останнім безумовно визначена фундаментальна роль феноменології не тільки для математики чи природознавства, а й для гуманітарних наук, якщо вони хочуть бути свідомими своїх принципових засад і передумов.

Вдаючись до вивчення плідних наслідків для гуманітарного знання і гуманітарної освіти досягнень феноменології, я вважаю за належне розділити сформульовані Гусерлем змістовні положення його філософського вчення і вимоги феноменологічного методу, що правлять за теоретичну і методологічну підставу для гуманітарних наук, які можуть розгортати власні дослідження на ґрунті цих висновків і вимог, з одного боку, і, з іншого боку, ті положення методологічного та методичного характеру, що випливають зі змісту феноменологічного вчення, які Гусерль сам не визначив як важливі елементи гуманітарної освіти, але їхня роль у реалізації мети останньої, на мій погляд, очевидна. Отже, моя розвідка феноменологічного впливу на гуманітарне пізнання буде рухатися двома коліями, і в цьому русі можна буде встигнути роздивитися, звичайно, тільки деякі моменти впливу феноменології на гуманітарну освіту.

Гусерль поступово зробив головним філософським питанням, що його вирішує феноменологія, питання про буття смислу. Намагаючись досягти чистоти філософського аналізу і аподиктичної достеменності філософських висновків, Гусерль розробляє ступе- неву процедуру феноменологічного методу, що врешті решт уможливлює цілком свідоме і відповідальне посідання справжньо метафізичної позиції, з якої розум, відкинувши власні попередні посилання на наївний досвід природної настанови, буде відкривати граничні засади існування світу, що має певне значення і смисл. Аналізуючи ноетико-ноематичну структуру інтенційності, Гусерль описує багатомірні процедури смислоконституювання, що здійснюється трансцендентальним суб’єктом.

Ще в ранніх «Логічних дослідженнях», що містять в собі свідчення про зародження феноменологічного методу і вчення, Гусерль сформулював важливе для моїх теперішніх розвідок положення про те, що феномен стає насправді пізнавальним (що для Гусерля вже тоді тотожне тому, що феномен починає мати смисл) тільки тоді, коли є можливість віднесення значення, яке ми мислимо у понятті, до певної предметності, тобто коли відбувається так зване «здійснення значення» [6]. Пізніше Гусерль прискіпливо прослідкує всі процеси утворення повної ноеми, коли інтенційний предмет, що спочатку існує у трансцендентальному виміру свідомості у своїй порожній загальності інтенційного предмету, одержує смислову визначеність на підс- таві пасивного і активного синтезів, шляхом виконання різноманітних ноетичних актів [3, с. 220-223; 4, с. 123-124]. Стверджуючи на шляху інтенційного аналізу ірреальність ноеми, що стає підставою для розуміння онтологічного статусу смислу, Гусерль створює важливу передумову для гуманітарних наук у вирішенні ними природи смислу різних об’ єктів їхнього дослідження. Засновник феноменології, описуючи конституювання смислу трансцендентальною суб’єктивністю, недвозначно наполягає на специфічно-об’ єктивному характері буття смислу, що не може отримати в разі принципових обмежень феноменологічного методу справжньо трансцендентного буття, але існує як «іманентна трансцендентність» щодо Я [3, с. 200-203, 220-223]. Тобто Гуссерль відкриває своїм аналізом, що конституція, встановлюючи смисл, радше «виявляє» його, аніж створює його своєю власною сваволею, і цей висновок здається чи не найважливішим для наук, в тому числі для гуманітарних. Певне ставлення до об’єктів гуманітарного дослідження, що обґрунтоване саме цим гусерлевим положенням, дозволить гуманітарію мати справу зі смислами, значущість котрих буде не спростована підозрою про їхню цілковито суб’єктивну природу.

При цьому не слід забувати і про важливі для феноменологічної філософії і для науки висновки, здобуті Гусерлем на шляху дослідження генези наукових понять. Аналіз формування ідеалізацій науки приводить Гусерля до відкриття об’єктивізму науки, котра стверджує істинний і об’єктивний характер наукових положень, а насправді тільки накладає мережу понять на дійсність і певним чином визначає і структурує її [5]. Усвідомлення умовності всіх наукових понять і неможливості через наукові засоби безпосередньо досягти самої дійсності, смисл якої конституйований трансцендентальною суб’єктивністю, про що сама наука вже давно забула, дозволить науковцю, крім іншого, визначитися зі своїм ставленням до онтологічного статусу об’ єктів пізнання і результатів наукового пошуку. Гусерлевські висновки, з одного боку, не залишають можливості розглядати смисли феноменів культури, що їх вивчають гуманітарні науки, як фактично-суб’єктивні утворення свідомості емпіричної людини, а з іншого боку, дозволяють позбутися марної впевненості про безумовну об’єктивність наукового пізнання, заважають некритично поставитися до наукових висновків як остаточної істини, бо наука не враховує фундаментальне обґрунтування будь-якої конкретно-наукової діяльності та значень і смислів її об’єктів трансцендентальною суб’єктивністю. Тому і важливо скористатися можливостями феноменологічного методу на шляху пізнання світу культури, бо саме цей метод, так ретельно розроблений Гусерлем, відкриває глибинні обґрунтування смислів, що їх неможливо відкрити, перебуваючи у природній настанові, в межах якої зазвичай розгортається наукове дослідження.

Аналіз Гуссерлем кризи європейської науки, що не згадує свого походження з життєвого світу, конституйованого трансцендентальною суб’єктивністю, має важливі наслідки для сучасних гума- нітарних наук ще в одному відношенні. Все ХХ століття пройшло під гаслом кризи культури, який сьогодні виявляє себе у майже неможливості для людини відшукати в усіх сферах життя світу щось істинне, справжнє. Людину поступово оточує тотальний світ симуляцій, вона втрачає об’ єктивно-істинні основи свого існування, бо вже відсутні розрізняння між істинним і неістинним, між орігіна- лом і копією, а симуляції вписані в структуру реальності як її невід’ємні елементи. Гуманітарне пізнання сьогодні працює переважно з такими об’єктами, що мають симуляційну природу - чи йдеться про витвори мистецтва, чи про політичні дебати, чи про історичні події, чи про феномени масової культури, чи про події повсякденності. Для усвідомлення природи цих симулякрів і розуміння їхнього походження треба знов-таки прислухатися до Гусерля, що серед усіх голосів століття, що повідомляють про кризу культури, звучить виразно і переконливо. Бо він, аналізуючи генезу наукових понять, відкриває механізми утворення «порожніх» мислимих змістів, що не отримують реалізації у відношенні до певної предметності, але осідають і потім можуть виступати у вигляді осмислених витворів, але насправді це, говорячи сучасною мовою, цілковиті симуляції. Звертаючись ще на початку формування феноменології до проблеми знаку у зв’язку із пошуками можливості однозначно виражати значення, що досягається інтелектуальним спогляданням, Гусерль вдається до аналізу таких семіотичних ситуацій, коли висловлювання можливе без наявності реального об’ єкта чи коли означувальне є взагалі відсутнім [6]. Для Гусерля останнє є симптомом кризи смислу, коли стає неможливою процедура здійснення значення через віднесення значення висловлювання до предметності, але навіть такі утворювання існують, осідають і спричиняють ланцюжок наступних смислів, не маючи під собою реального підґрунтя. Гусерль ще сподівається на сумління людства - усвідомлення ним відповідальності розуму - у протистоянні можливій навалі таких седиментацій, і вбачає роль трансцендентальної феноменології саме в опорі цим кризовим явищам. І те, що людство не скористалося його порадою, не повинно бути підставою для чергового відмовлення від засобів феноменології у вивченні сучасних культурних процесів, в тому числі і симуляційних феноменів.

Звертання до історичних витоків науки, перш за все математики, що було для самого Гусерля важливим у зв’язку із пошуками пояснень генези наукових понять і, кінець кінцем, усвідомлення природи наукової і філософської раціональності, виявилося важливим для всієї наступної філософії і для гуманітарного пізнання відкриттям історичного a priori. Мабуть, ні в якому разі не відмовляючи у значущості детальній розробці цього поняття Мішелем Фуко, його учень Жак Дерріда у ґрунтовній передмові до «Початку геометрії» Гусерля все ж таки стверджує, що саме фундатор феноменології, прослідкувавши становлення геометрії, відкрив історичне a priori [7, с. 198], зазначаючи у іншій своїй роботі з проблем феноменології Гуссерля, що той поєднав у межах свого філософського вчення вивчення структури і генези [8, с. 249-274], що, до речі, влучно суперечить намаганням деяких дослідників феноменології вбачати якісь радикальні «повороти» у розвитку феноменологічного вчення, коли «вивчення структури» неначебто перекреслюється наступним звертанням до «вивчення генези». Насправді Гу- серлев аналіз відкриває апріорну структуру самої історичності, водночас зазначаючи, що кожна структура має свою генезу. За Гу- серлем, кожний тип фактичного людства є вкоріненим «в сутніс- ному складі загальнолюдського, що в ньому провіщає про себе телеологічний розум, що просякає собою всю історичність. Тим самим виявляється власна проблематика, пов’язана з тотальністю історії і сукупним смислом, що надає їй єдності» [7, с. 386]. І філософія, таким чином, визначається як раціо, що постійно перебуває у певному русі самопрояснення як усвідомлення цієї історичної раціональності [7, с. 198]. Телеологічний розум існував у своїх емпіричних варіантах у людстві ще до виникнення філософії, а перший філософський акт став відкриттям чистого смислу історичності. Розум, що перебуває у радикальній філософській позиції, має «наказувати в тій мірі, в якій він йде назустріч наказу Логосу; в тій мірі, в якій він на нього відказує і йому відповідає, беручи на себе відповідальність повноваження» [7, с. 198]. Феноменологія, що формувалася на підставі проблем науковчення, поступово перетворилася на пошук універсальних ознак філософської раціональності, коли Гусерлем був запроваджений, як він зазначає у листі до Леві- Брюля 1935 року, «новий тип «надраціоналізму», що переступає старий раціоналізм як неспроможний, разом з тим виправдовуючи його найглибинні інтенції» [1, с. 32]. Таке тлумачення філософського розуму поглиблює наше розуміння його природи, його виникнення і завдань і надає можливості побачити його справжньо архо- нтичну роль властителя, командувача, жерця і судді, чи, як говорить Гусерль, «функціонера людства» [7, с. 199]. Але це ж в той самий час створює певний філософський фундамент щодо аналізу історичної фактичності, бо відкриває апріорні засади можливості такої емпіричної історії. Гуманітарне знання, таким чином, одержало важливе філософсько-методологічне підґрунтя.

Феноменологія має і певні методичні наслідки для гуманітарної освіти. Безумовно, важливими для дослідника-гуманітарія, що свідомо покладається саме на феноменологічну методологію, стають вимоги і процедури феноменологічного методу, що були сформульовані Гусерлем і що їх має дотримуватися цей дослідник. Але я б хотіла зупинитися не на цьому моменті, і так зрозумілому. Можна зазначити деякі методичні висновки для освітянської практики зі змісту тез феноменологічного вчення, що будуть мати значення конкретних засобів організації навчально-пізнавального процесу. Мій власний досвід колишньої студентки і тепер викладача, знайомство із різними формами викладання свідчить про те, що найпоширенішою такою формою зараз є намагання перш за все дати учням інформацію про проблему, а в крайньому разі сформулювати визначення певних понять. Таким чином, учні одержують можливість в кращому випадку помислити значення поняття, але, говорячи мовою Гусерля, не отримують підстав для здійснення того значення. А, за Гусерлем, відсутність такого здійснення означає, що пізнання не відбулося [6], ми маємо справу з по-кантівські «порожніми» поняттями, що їхнє значення не проінтерпретоване на певній предметності. А тому, перш ніж формулювати визначення поняття, треба побудувати для учнів ту предметну ділянку, до якої ці поняття можуть бути ними віднесені, бо тільки таким шляхом виникає смисл і дійсне пізнання. Спираючись на описану Гусерлем процедуру смислоконституювання, коли шляхом синтезу різних часових моментів сприйняття речі ноетичні акти відносять різні ознаки до інтенційного предмету, створюючи зрештою повну ноему, викладач має перш за все показати сенс проблеми, зазначити предметну ділянку, в межах якої ця проблема є актуальною, дочекатися, поки в учнів сформулюються власні питання до обмальованої предметної галузі щодо цієї проблеми, а вже після цього переходити до визначення понять.

Така послідовність викладання кожної дисципліни, в тому числі гуманітарних, розв’яже ще одну методичну проблему, що випливає із феноменологічного вчення, а саме з описування Гусерлем феноменологічного аналізу як вільного варіювання у фантазії і з запровадження ним горизонтної методики відкриття смислів. Пізнання і утворення смислу речі можливе тому, що свідомість має систему потенційних форм сприйняття цієї та інших речей, що створюють інтенційний горизонт як головний чинник конституювання смислу. Предметний смисл ніколи не виникає у готовому вигляді, він встановлюється шляхом поступового витлумачення можливих потенційностей, що оточують собою актуальні сприйняття і є наміченими в кожному актуальному переживанні [4, с. 114]. Предмет усвідомлюється завдяки наперед покладеному смислу, що імпліцитно перебуває у потенційних переживаннях свідомості, котрий підлягає здійсненню, тобто предметному наповненню цих покладань актуальними спогляданнями елементів горизонту [4, с. 118-119]. Гусерль розрізняє горизонти, що складаються із потенційних форм споглядання певного предмета, і такі, що вказують на істотні форми взаємозв’язків даного предмета з іншими, і всі вони покладаються разом з кожним актуальним спогляданням і уможливлюють пізнання через витлумачення актуально сприйнятого в контексті цих горизонтів [4, с. 129]. Феноменологічна процедура в самого Гусерля, як філософський аналіз, і здійснюється в трансцендентальному вимірі на підставі такої горизонтної методики, коли в межах чистої уяви свідомість перетворює фактичне сприймання речі на одну з потенційних можливостей її сприймання і починає варіювати ці можливі форми її споглядання, вільно змінюючи ознаки речі, зберігаючи кожного разу тільки сприйняте як таке. У такий спосіб трансцендентальний розум вбачає сутнісну структуру свідомості як справжнє a priori, що може слугувати істинними умовами можливості пізнання, а також пізнає сутнісні ознаки речі і встановлює її смисл. Але горизонтна методика, за Гу- серлем, спрацьовує не тільки в межах філософсько-феноменологічного аналізу, а є універсальною процедурою встановлення смислу. І, треба зазначити, смисл буде тим повніший і точніший, чим розвиненішим буде горизонт можливих форм сприйняття, чим ретельніше свідомість буде обирати адекватний горизонт для кожного конкретного пізнавального випадку. Такий висновок містить у собі неабиякий методичний потенціал щодо організації навчально- пізнавального процесу, в тому числі в гуманітарній галузі. На шляху досягнення глибинного розуміння смислів культурних явищ і процесів викладачеві належить формувати і розвивати горизонти в свідомості своїх учнів через надавання якнайбільшої кількості можливих форм сприйняття кожного культурного факту. Конституювати горизонт, з точки зору феноменології, неможливо, Гусерль ніколи й не говорить про конституювання горизонтів, а тільки стверджує, що наявність горизонту потенційних можливостей є умовою встановлення смислу. Але можливо поширювати горизонт потенційностей, бо він зрештою формується протягом накопичення досвіду сприйняття речей через пасивний синтез. Як пише Гусерль, людина не відразу сприймає світ предметно, бо в ранньому дитинстві поле сприйняття того, що вже дано, ще не містить в собі нічого, що при простому погляді на нього було б експліковано як річ [4, с. 167]. Вдаючись до генетичного аналізу трансцендентального ego, Гуссерль показує, як результати пасивного синтезу, що передує будь-якій активності, зрештою з’ являються для Я як вже заздалегідь дані предмети, що впливають на Я і мотивують його дії. Таким чином, виявляється, що навіть перша, гранична форма сприйняття - предмет як субстрат предикатів - є продуктом генези [4, с. 168]. Тобто впливати на зміст потенційностей, розширюючи горизонт чи зменшуючи його межі, залежно від пізнавальних завдань, можна і необхідно, бо тільки у такий спосіб людина досягне розуміння смислу.

При цьому навчанні учнів дотримуватися вимог горизонтної методики (для чого зовсім не обов’язково знайомити їх із теоретичним змістом феноменологічного вчення) слід ще досягати достатнього рівня розвитку в них уяви, бо вона виступає в Гусерля, як, до речі, і в Канта, певною основою продуктивної активності свідомості і передумовою можливості смислу і пізнання. Одним із шляхів до належної потужності уяви може виступати вже зазначене знайомство за найбільшою кількістю різноманітних форм культурних явищ і процесів. Бо чим більше розвинена система потенційностей, тим продуктивнішим буде процес варіювання форм в уяві, витлумачення отриманого в безпосередньо даному як пошук смислів.

Для мене очевидно, що феноменологія не може бути втиснута у рамки традиційного філософського вчення про пізнання, хоча вона здебільшого говорить саме про пізнавальні дії та вплетені у них інтер- претативні процедури. І сам її фундатор поступово усвідомив її як універсальну філософію, що, виключаючи наївну метафізику, демонструє мужність відповідати на «вищі і граничні» питання. Він розумів, що феноменологія бере на себе завдання декартівської ідеї такої філософії, але бачив її не як універсальну систему дедуктивної теорії, що розглядає все суте як єдність, елементи якої можна перерахувати, а як систему дисциплін, глибинною засадою яких є не аксіома ego cogito, а універсальне самоосмислення [4, с. 291-292].

Як би хто не ставився до намагання Гуссерля побудувати таку філософію (а справжня філософія, відверто кажучи, може створюватися і завжди створюється тільки з таким завданням), самий його намір торувати шлях до Істини, усвідомлюючи всі складнощі цього шляху і вартість того, що саме покладене на терези, свідчить про високу відповідальність його розуму. Мені б хотілося зазначити безумовний етичний, чи навіть етично-релігійний вимір феноменології Гуссерля, що розкривається не тільки в безпосередньому аналізуванні етичних проблем (наприклад, в статтях Гуссерля з етичної проблематики для японського часопису), коли на підставі феноменологічного аналізу філософ відкриває в людині її сутнісні ознаки, що одержують характеристик майже божественного рівня. Сама феноменологія як певне філософське вчення про людину і світ, навіть коли вона вирішує суто гносеологічні проблеми, випромінює етичну потужність, тому що звертається до сумління людини, що визначається Гусерлем як усвідомлення відповідальності розуму, спираючись на яке тільки і можна досягати Істини. Ця довіра до можливостей людського розуму і віра в людину, чия трансцендентальна свідомість поступово визначається Гусерлем як місце проявлення Логосу, що перевищує суб’єктивно-індивідуальне Я [7, с. 199], зближує феноменологію з тими середньовічними філософськими позиціями, що розуміли буття і пізнання людини як наслідок вкорінення її в Істину. Сьогодні, коли культура, людина та її пізнання перебувають у кризовому стані, коли релятивізм, онтологічний і гносеологічний нігілізм захопили собою світ, феноменологія може давати не тільки пізнавальні, але й етичні орієнтири для сучасних і прийдешніх поколінь.

Аналізом значення феноменології для гуманітарного знання і гуманітарної освіти було показано, що вартість положень феноменології для дослідження культури важлива і у змістовному, і у методологічному, і у етичному відношеннях. Феноменологічний метод складався як ступенева система процедур редукції, що б могли здаватися шляхом до знецінення фактичної багатоманітності світу, але висхідна інтенція Гусерля все ж була спрямована на конституювання різноманітності речей і явищ, яке б спиралося на інтуїтивно засвідчені елементи свідомості для підкріплення достеменності висновків, бо феноменологічний аналіз є не просто поясненням даностей, а розумінням їхнього ідеального смислу [2, с. 178] на підставі сформульованих процедур вільного варіювання в уяві шляхом просування горизонтом. Відкриття Гусерлем наявності обов’ язкових імпліцитних інтерпретативних процедур в пізнавальному акті, що було засвідчено Г. Шпетом його міркуваннями проте, що будь-яка свідомість є герменевтичною свідомістю [9, с. 203], має такий невичерпний дослідницький потенціал для філософії і гуманітарного знання, що в мене зберігається сподівання звернутися до цієї розмови ще не раз.

Бібліографічні посилання

1. Вальденфельс Б. Вступ до феноменології. К., 2002.

2. Вухтерль К. Феноменологический метод // Феноменологія і філософський метод. Щорічник Українського феноменологічного товариства 1999. К., 2000.

3. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. Кн. 1. Общее введение в чистую феноменологию. М., 1999.

4. Гуссерль Э. Картезианские размышления. С.Пб., 1998.

5. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология // Вопр. филос. 1992. № 7. С. 72-77.

6. Гуссерль Э. Логические исследования. Т.2. Исследования по феноменологии и теории познания // Логос. 1997. № 9. C. 25 - 41; № 10. С.5 - 64.

7. Гуссерль Э. Начало геометрии. Введение Ж. Деррида / Пер. с фр. и нем. Мих Маяцкого. М., 1996.

8. Деррида Ж. Письмо и различие. М., 2000.

9. Шпет Г.Г. Явление и смысл. М., 1914.


[1] Див., напр.: СартрЖ.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Пер. з фр. В. Лях, П. Таращук. К., 2001; Г. Г. Гадамер. Истина и метод: Основы философской герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. М., 1988; Ж. Делез. Логика смысла. М., 1995; Ж. Деррида. Голос и феномен: введение в проблему знаков в феноменологии Гуссерля // Деррида Ж. Голос и феномен и другие работы по теории знака Гуссерля.

С.Пб., 1999. С. 9-137; Ж. Деррида. Насилие и метафизика. Очерк мысли Эмануэля Левинаса // Деррида Ж. Письмо и различие. М., 2000. С.124-248; Ж. Деррида. «Генезис и структура» и феноменология // Там само. С. 249-274; Ж. Деррида. Введение в «Начало геометрии» Э. Гуссерля // Эдмунд Гуссерль. Начало геометрии. Введение Жака Деррида / Пер. с франц. и нем. Мих. Маяцкого. М., 1996. С. 9 - 209; П. Рикер. Кант и Гуссерль // Интен- циональность и текстуальность. Философская мысль Франции ХХ века. Томск, 1998. С. 162-194; Э. Левинас. Философская интуиция // Там само.

С. 110-141; Вальденфельс Б. Вступ до феноменології. К., 2002 та ін.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць