Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Ренесансний антропологізм Марсіліо Фічино


Михайлова І. І.
аспірантка


Стаття присвячена антропологіїМарсіліо Фічино. В статті аналізуються особливості його вчення про безсмертя людської душі, споглядальне життя та любов.
Вступ. Минуло більше 500 років з моменту смерті Марсіліо Фічино (1433-1499), але досі у всьому світі дослідження його філософської спадщини не припиняється. Більше того, останні десятиріччя кількість публікацій, присвячених ренесансному неоплатонізму та філософії Фічино зокрема, зростає. Одним із перших західних дослідників, хто здійснив спробу систематичного аналізу творчості Фічино, був П.О. Крістеллер. Англійський історик філософії був тим, хто «розморозив» філософію Фічино, обґрунтував її актуальність та повернув їй гідне місце в історії світової філософії. Сам Крістеллер в передмові до праці «Історія західної філософії: філософія Ренесансу» (1992), написаної колективом викладачів, дослідників філософії Ренесансу Оксфорда, зазначає: «Філософія Ренесансу - а саме, XV та XVI століть - на відміну від політичних та релігійних нововведень, літератури, мистецтва, та, на відміну від філософії класичної Античності, модерної філософії Бекона та Декарта, навіть Середніх віків, стала предметом серйозного історичного дослідження лише приблизно останніх ста років, а багато детальних монографій та оригінальних текстів були надруковані лише починаючи з кінця Першої Світової Війни» [1, с. VII]. Отже, потреба у вивченні та інтерпретації філософії доби Відродження з роками стає все очевиднішою.
Марсіліо Фічино за життя був лікарем, священиком, головою філософського кола Платонівської Академії. Він був блискучим перекладачем, коментатором Платона та Плотіна, але також його перу належить і низка власних оригінальних творів. При розгляді філософії Фічино ми повинні зрозуміти, що всі сфери його діяльності невід´ємні одна від одної. Перекладаючи Платона, Фічино не міг не коментувати його та надавав ідеям античного мислителя власної, іноді достатньо вільної інтерпретації. Але ідейні джерела творчості Фічино живляться не тільки спадщиною Платона, але і доробками Арістотеля, Плотіна, Августина, Діонісія Ареопагіта та інших. Фічино формує свою метафізику навколо поняття душі (якій присвячений головний твір філософа «Теологія Платона, або Про безсмертя душі»). Саме специфічне пояснення душі та її функцій надає ренесансному неоплатонізму ту оригінальну форму, яка дозволяє відділити Ренесанс як особливий вид платонічної філософії, який неможливо змішати з його античними та середньовічними попередниками. У подальшому розгляді вчення про душу Фічино ми переконаємося в цьому. Треба зауважити, що ми розглядаємо Фічино, перш за все як християнського мислителя, хоча іноді його ідеї є достатньо двозначними, виходять за рамки ортодоксального тлумачення християнських істин. Але, як вірно зауважує Йорг Лаустер в статті «Марсіліо Фічино як християнський мислитель: теологічні аспекти його платонізму», «В будь-якому разі, Фічино вважав себе християнським мислителем та герменевтична милість вимагає від нас застосовувати до нього ті стандарти, які він сам застосовував до себе.» [2, с. 47].
Постановка завдання. Між ідеями Платона та християнством, вважав Фічино, існує нерозривний, навіть божественний зв´язок, а тому християнська теологія може і повинна використовувати здобутки платонічної філософії. Фічино вважає, що, ще за часів Античності, таємниця буття відкрилася Платону у вигляді божественного Одкровення. Отже, філософія Платона має божественне походження. Навіть на сторінках «Платонівської теології» Фічино називає Платона «теологом». Розуміючи в такому ключі історію античної філософії, Фічино стверджував схожість, близькість по духу християнства та платонізму. Через це будь-який аспект його вчення містить в собі в трансформованому вигляді як християнські, так і платонічні, неоплатонічні ідеї. Важливо зазначити, що на основі антропологічних ідей, Фічино тлумачить інші визначальні складові християнської релігії, такі, як розуміння особистості Христа, теорія Спасіння, есхатологія. Завданням же даної статті є виокремлення зі спадщини Фічино його антропологічних уявлень та виявлення їх специфічності, яка відрізняє Фічино від інших його сучасників.
Основна частина. Антропологію Фічино можна сміливо назвати психологією в прямому сенсі цього слова, адже для ренесансного мислителя вивчення душі і є шляхом до пізнання людської сутності. Темі душі та її головної властивості - безсмертю Фічино присвятив об’ємний твір - «Теологія Платона», який складається з 18 книг. Фічино на підставі характерного для неоплатонізму уявлення про ієрархічну структуру буття (запозичену із творів Діонісія Ареопагіта, з якими Фічино був ознайомлений) будує власну космологію. «Світочин постає як ієрархічно структурована єдність, в якій є не тільки - звичний для неоплатонізму - рух від вищого Начала, Бога, до нижчого ступню буття, матерії, але в якому відбувається і внутрішній взаємозв’язок всіх ступенів ієрархії», - пише Горфункель [3, с. 82]. Світ у Фічино складається з п’яти сфер: перша та найвища сутність - це Бог. Наступна сфера - Ангел (або Розум), далі - Душа, і потім найнижчі ступені буття - Якість (Природа) та Тіло (Матерія). Бог та Ангел утворюють інтелігібельну сферу, Природа та Матерія - матеріальну. Яке місце посідає тут душа ми зрозуміємо трохи нижче. В «Коментарі на «Бенкет» Платона» Фічино пише: «Єдиним центром всього є Бог, чотири кола навколо Бога - розум, душа, природа, матерія. Розум - нерухоме коло. Душа є рухомою сама по собі; природа є рухомою в іншому, але не від іншого; матерія є рухомою і в іншому і від іншого» [4, с. 52]. Як хитро чинить Фічино: Бог - початок всього і він відповідно є найвищою сутністю, тому і знаходиться на найвищому щаблі буттєвої ієрархії. Але душу Фічино розташовує в центрі. І робить це не просто концептуально, а навіть і на рівні символу, метафори: з якого б кінця ми не почали відлік - знизу чи зверху - вона є третім елементом за рахунком і центральною ланкою всього буття. В третій книзі «Теології Платона» Фічино справедливо називає душу центром природи, обличчям всього, вузлом світу: «centrum naturae, universorum medium, mundi series, vultus omnium nodusque et copula mundi» [5, c. 263]. Інші речі суть окремі предмети, а душа є одночасно всіма речами. Ось чому вона - найвище диво природи. Душа є силою, що надає життя та рух космосу та всім тілам. Душа і є життя: «Отже, все, про що говориться, що це створює людина, робить сама душа...тільки душа є людиною, тіло ж діяння та інструмент людини» [4, с.168]. Життя присутнє там, де є рух, і джерелом руху є душа. Отже, оскільки рухається все, від небесних сфер до елементів, то все і одухотворене, адже бог надає рух і життя небесним кругам і тілам [6, с. 13].
Центральним положенням душі в космічній ієрархії обумовлене особливе становище і людини в світі, але при цьому таке піднесення людської особистості не применшує значення та могутність Бога. На перший погляд, намальована Фічино картина є не структурою, а скоріше формальною схемою. Але при розгляді філософії Фічино будь-який квапливий висновок є помилковим. Докладне визначення місця душі в світобудові зовсім не означає її статичність. Навпаки воно вказує скоріше на онтологічне підґрунтя, на якому розкривається особлива функція душі, а саме: бути медіатором, поєднувати світ інтелігібельний зі світом матеріальним. Це в свою чергу означає, що і в самій людській душі нібито існують два центри тяжіння - прагнення до божественного та потяг до земного. Суттєво трансформуючи ідеї Платона та античних неоплатоніків, Фічино виділяє три основні здатності душі: 1) mens або vis intellectualis - інтелект, сила інтелекту;
2) ratio - розсудок; 3) vires inferiores або nutrien- di virtu - сила потягів [7, с. 171]. Ці здатності є відображенням на рівні мікрокосму інтелігібельної та матеріальної сфер Всесвіту в людській душі. О.Ф.Лосєв визначає цей характер зв’язку як відношення аналогію [8, с. 323]. Детальніше цей рух в людській душі виглядає наступним чином: ratio рухається вгору до mens та вниз до vires inferiores. Рухаючись таким чином, ratio пов’язує всі здатності душі та створює єдність в самій людській душі, поєднує всі її сили. Подібно до того, як сама душа у Всесвіті нібито стягує докупи всі інші сфери. Ці два аспекти душі в найзагальнішому плані визначають фічинівську антропологію.
Двоїстістю душі обумовлене амбівалентна позиція людини. Вона, маючи таке привілейоване положення в космосі, може як піднятися до рівня божественності, так і впасти у найнижчий, тваринний стан. На думку Фічино, людина, на відміну від всіх інших істот, завдяки своїй душі, певним чином пов’язана із Богом. Лаконічне визначення людини ми знаходимо в «Платонівській Теології»: imago Dei - образ Бога. Таке розуміння людини характерно було для багатьох попередників Фічино. Пояснюючи цю ідею, Фічино звертається до характерного для неоплатонізму поняття еманації. Людський розум походить від божественного розуму. Тут відбувається рух по колу: Бог породжує душу, але Бог для душі є і початком, і кінцевою метою. При поясненні власних ідей Фічино використовує багато метафор, які в цілому характерні для неоплатонізму. Так, при описі процесу еманації він використовує метафору світла. Промінь божественного світла відбивається в людській душі як у дзеркалі і знову повертається до Бога. Спочатку промінь освітлює ангельський розум, потім душу всього світу і душу людини, потім проникає в природу і тільки потім - в матерію тіл: «Він (промінь) прикрашає розум порядком ідей, душу сповнює логосами, природу скріплює насінням, матерію прикрашає формами. той, хто споглядає та любить красу в будь-якому з цих чотирьох порядків - розумі, душі, природі та тілі, - споглядає в них сіяння споглядає та любить самого Бога» [4; с.155].
Крістеллер в праці «Філософія Марсіліо Фічи- но» наголошує на тому, що у Фічино ці метафори не мають чисто риторичного характеру, як могло би здатися на перший погляд. Вони мають філософський зміст та мету, оскільки тісно пов´язані з його онтологією. Адже саме метафора виконує функцію зв´язку ідеї та образу. Натомість для Платона та Плотіна перше завдання метафори - бути засобом, за допомогою якого абстрактні ідеї стають очевидними для інтуїції. Оскільки відношення образа до ідеї встановлюється рішенням розуму, то метафора може претендувати на цінність лише для думки, не стверджуючи нічого певного для реальної сутності. Але для Фічино ж, вважає Крістеллер, навпаки, зв´язок між образом та ідеєю не просто пропонується мисленням, але також співвідноситься зі справжнім зв´язком, що існує між об´єктами. Це відношення абсолютно реальне. І в цьому і полягає новий онтологічний елемент Фічино: під зовнішнім зв´язком понять існує прихований внутрішній символізм речей [7, с. 93].
Цікаво, як за допомогою антропологічних ідей Фічино пояснює призначення релігії. Питання стосовно того, яке походження має релігія, природне чи божественне, для Фічино стає прозорим та зрозумілим. Релігія є чимось природним: це піднесення людського розуму до Бога та споглядання божественного. Це прагнення до піднесення та споглядання закладено в людині від самого початку її існування, від народження і до смерті. Саме через це релігія необхідна людині, вона є невід´ємною частиною людської природи. Це нібито інстинкт, дарований Богом. Релігія - це потяг душі, покликання до Бога. Але в антропологічному вченні Фічино є і один протилежний аспект, а саме ідея Фічино про схильність душі не тільки до божественного, але і до матеріального, тобто до тіла. Ми вже окреслили перший момент, що витікає із функції душі як медіатора між божественним та матеріальним - рух душі вгору, до Бога. Але душа покликана, на думку Фічино, піклуватися також про тіло та матеріальну сферу в цілому. Використовуючи власну силу, людина діє на землі як підкорювач природи і, що ще важливіше, як творець культури. Отже, для Фічино в цьому сенсі гармонічне поєднання душі і тіла є значущим для всього всесвіту, а не тільки для самої людини.
Людина може та повинна бути як Бог на землі (побідну думку ми зустрічаємо і у Ніколая Ку- занського). В цій фразі важливими є саме слова «може» та «повинна» - повинна прагнути стати такою. Іншими словами, людині це задано, а не дано. В реальності людина лише інколи виконує цю піднесену, важку роль. І Фічино це розуміє. Такою позицію він на багато століть вперед знімає будь-які категоричні зауваження, нібито ренесансі мислителі переоцінювали сили та можливості людини. В цьому сенсі Фічино відрізняється від багатьох своїх сучасників. Аналізуючи людське життя, він чітко бачить слабкість людини. В матеріальному світі людина зіштовхується з багатьма труднощами. Скінченність тілесного існування пригнічує людину, наводить на неї сум і ніколи людська душа, поки вона на землі, не має спокою. Як гарно описує цю ситуацію О.Ф.Лосєв, «Безсмертна душа людини постійно нещаслива в її тілі, вона то спить, то бачить сновидіння, то втрачає розум, то страждає, будучи сповненою нескінченним сумом. Вона не буде знати виходу, доки не повернеться туди, звідки прийшла» [8, с. 323]. Отже, єдність душі та тіла надає людському існуванню навіть певної героїчності, драматичності: душа постійно переживає випробування, адже вона знаходиться на межі безсмертної та смертної частин Всесвіту.
Фічино звертається до проблеми гріха, яка тісно пов´язана з діяльністю людської душі. Гріх Фічино розуміє як стан, в якому людина кидає, або припиняє своє космічне завдання та підкорюється впливу речей в матеріальному світі. Це відбувається в той момент, коли душа в своєму піклуванні про тіло забуває про Бога і поступово повністю підкорюється тілу, задовольняє лише його потреби та бажання. Душа відвертається від Бога і перестає діяти відповідно до свого божественного призначення. Для Фічино гріх є особливо небезпечним явищем, адже, захоплюючи душу людини, він одночасно викривлює космічний порядок. В своєму творі «Про християнську релігію», Фічино вільно інтерпретує християнську традиційну ідею гріху з точки зору власних космологічних та антропологічних уявлень. Також подібні спроби можна знайти і в більш пізніх працях Фічино - наприклад, в його коментарях на Послання до Римлян. Найголовніше те, що Фічино доходить висновку: викривлена схильність до матеріальних речей існує в душі кожної людини. Фічино, з одного боку, підносить нову ренесансу людину з її величезними творчими можливостями, а з іншого - він розуміє, що людина, отримавши такий привілейований статус, одночасно нібито бере на себе і тягар відповідальності за свої дії, за отриману відносну свободу. Звідси і її захоплене ставлення до себе і звідси її сум. Виникає питання: що може допомогти душі втримати рівновагу при здійсненні своєї космічної місії? Фічино дає відповідь на це: споглядальне життя та любов.
Концепція споглядання Фічино - фундаментальний принцип в його вченні про Бога, про людську душу, етику, мистецтво та релігію. Споглядання не випадково було таким важливим об´єктом дослідження для ренесансного мислителя. Він жив в період розквіту високого мистецтва, поезії, оспівування краси в усіх її проявах. Багато трактатів присвячено було саме красі, а вона існує тільки поряд з її спогляданням. Фічино розвиває вчення про самодостатнє споглядання. Єдиним шляхом до блаженства є, за Фічино, саме «споглядальне життя», а точніше, ті виключні моменти, коли споглядання досягає екстазу. Стосовно ідеалу споглядального життя треба сказати, що сам Фічино не був вільнодумцем і ніколи не захищав ідеал автономії розуму, або світської філософії, ніколи не виходив за рамки «philosophia pia» (благочестивої філософії). Фічино бажає знати те, про що в «Монологах» молився Августин: Бога і душу. Але Фічино як ренесансний гуманіст прагне свою душу пізнати навіть в більшій мірі. Адже в душі закладена та індивідуальність, у пошуках якої знаходилося Відродження. Художня творчість, філософське та наукове мислення у все більш зростаючому ступені залучалися до формування сфери антропоцентричного світобачення, до формування індивідуалізму саме ренесансного тлумачення, яке вже в обличчі Петрарки свідомо протиставляло себе середньовічному теоцентризму та властивій йому вченості. Саме з Петрарки починається час усвідомленого самотворення особистості в її власній творчості. Формули прославлення людини мали місце в Античності і нерідко зустрічаються у середньовічних теологів. Але в цьому і полягає сутність теоцентризму, що возвеличення в його рамках людини ніяк не могло бути основою антропоцентричної свідомості, тобто ренесансного та новочасного світобачення. Однією з основних ідей теоцентризму, як ми знаємо, є ідея Бога як вічної та всюди проникаючої першопричини. І саме Бог ієрархічно збирав та утримував в бутті все створене ним суще. Фічино ж в своїй «Платонівській теології» надає цю функцію виключно людській душі. Це значить, що людина стає центральним елементом в нескінченній ланці буття, тому що вона є тим центром, в якому знімаються всі існуючи в світі суперечності.
Споглядання, на думку Фічино, обов´язково пов´язано з любов´ю, яка стає у Фічино онтологічною категорією. Але «любов без пізнання, - як влучно визначає О.Ф. Лосєв, - сліпа сила, що подібна до тієї, яка примушує рослини зростати, а каміння падати. Лише коли любов´ю керує пізнавальна здатність, вона починає прагнути до вищої мети, до блага, яке є і красою» [8, с. 324]. Фічино вважав, що любов являє собою вид «обожнення» нескінченної гри вічності - возз´єднання в Богові емпіричної людини з метаемпіричною Ідеєю шляхом поступового сходження по сходинках любові. Хоча нам подобаються тіла, душі, ангели, але насправді ми все це не любимо. Бога ми знаходимо тоді, коли любимо тіла, вбачаючи в них тінь Бога, любимо душі як його подобу і ангелів як образів Бога. Тут ми можемо знову пригадати шлях, який пропонує Августин: коли людина шукає Бога - вона знаходить душу, а коли шукає душу - приходить до Бога. Фічино навіть називає любов «божественним божевіллям»: «А внаслідок божественного божевілля людина возвеличується над людською природою та перетворюється в Бога» [4, с. 323]. Слід погодитися з
О.Ф.Лосєвим: «Вся філософія Фічино обертається навколо любові» [8, с. 323]. При чому «обертання» тут має не стільки метафоричний, скільки буквальний смисл, адже любов являє собою круговий рух, який пронизує всю ієрархію. Вона починається в Богові та по колу знову приходить до Бога. Фічино багато говорить про досконалість кругового руху сфер і таким же чином, до речі, ставився до кола як символу досконалості і Платон, і Арістотель. Відповідно до Фічино, ми живемо в храмі всемогутнього Архітектора; і в межах його кола повинні проводити своє власне коло, прославляючи Бога. Людина стоїть на вершині творення: хоча вона і не може повністю осягнути гармонію світу, але вона володіє власним творчим динамізмом, створюючи цю гармонію разом із Богом.
Висновки. Антропологія Марсіліо Фічино є центром його філософських пошуків. Ми виявили, що антропологічні ідеї Фічино пов´язані здебільшого із вченням про безсмертну душу як медіатор між світом інтелігібельним та матеріальним. Душа посідає центральне місце в космічній ієрархії буття. На прикладі розгляду сутності та функцій душі, ми побачили що всі процеси та рухи душі діалектично пов´язані між собою. В душі існує як прагнення до божествен- ного, так і зворотній потяг до тілесних речей. Цим обумовлена і амбівалентність людського існування. Людина ж в свою чергу є imago Dei, дзеркальне відображення Бога. Чим нібито набуває характеру нової іпостасі Бога на землі: вона може і повинна творити культуру, піклуватися про матеріальний світ. Втім, це не легке завдання навіть для сповненої сил та прагнень, людини Ренесансу, але все ж таки людини. Фічино бачить слабкість людини, яка змушена долати суперечності у власній душі, боротися із земними потягами та бажаннями. В цьому і полягає драматичність людського існування: завжди існує небезпека відхилитися від належного шляху та впасти у гріх. Для Фічино гріх є не тільки спотворенням душі людини, але і викривленням космічного порядку. Для того ж, аби цього не сталося, людина повинна вести споглядальне життя, яке неможливе без любові до Бога та всіх його створінь.
При читанні Фічино ми зіштовхуємося з великою кількістю метафор, які іноді заважають чітко зрозуміти хід думок ренесансного неоплатоніка. Але при більш уважному дослідженні за цим всім можна побачити спробу Фічино створити систему, в якій не було б жодного елементу, який би не знаходився в діалектичному зв’язку з іншими. У Фічино ми ніколи не зустрінемо ізольоване «одне» в тому сенсі, що при наявності чогось «одного» в нього зажди є «інше», протилежне. Це вказує на те, що Фічино зрозумів і «схопив», найцінніше, що Античність подарувала світу - діалектику. Фічино прагнув, користуючись засобами платонічної діалектики, довести правомірність християнської релігії. Адже релігійність він вважав природним станом людини: в релігії людина реалізує своє прагнення до Бога. Фічино, будучи особистістю епохи Ренесансу, при написанні своїх творів, користувався плодами, здобутками діалектики як античної, так і середньовічної. Він блискуче знав спадщину не тільки Платона, Плотіна, інших неоплатоніків, а і трактати, наприклад, Томи Аквінського. Фічино нібито всією своєю творчістю намагався довести: ренесансна філософія не є відмовою від попередніх епох, але вона повинна доводити свою ідентичність, окремість від середньовічної філософії. Отже, Фічино не відкидає надбання навіть схоластичної доби, використовуючи її надбання таким чином, щоб вона слугувала новим глобальним цілям епохи Відродження. Антропологія Марсіліо Фічино є яскравим підтвердженням того, що філософія Відродження мала під собою не менш вагомі метафізичні підстави, аніж середньовічна філософська думка. В цьому і полягає велика заслуга флорентійського неоплатонізму.

ЛІТЕРАТУРА
1. A History of Western Philosophy: Renaissance Philosophy / [авт. тексту Brian P. Copenhaver, Charles B. Schmitt]. - Oxford, New York: Oxford University Press, 1992. - 358 с.
2. Marsilio Ficino: His Theology, His Philosophy, His Legacy / [зб.наук.праць/наук.ред. Michael J. B. Allen, Valery Rees]. - Boston: Brill, 2002. - 492 с.
3. Горфункель A. X. Философия эпохи Возрождения / Горфункель А.Х. -М.: Высш. школа, 1980. -368 с.
4. Фичино М. Комментарий на «Пир» Платона // Эстетика Ренессанса: Антология. В 2-х т. Т.1. М.: «Искусство», 1981. -495 с.
5. Marsilio Ficino Theologia Platonica // Geschichte der Philosophie in Text und Darstellung. Renaissance und frbhe Neuzeit. - Germany: Reclam, 2005. - 480 с.
6. Marsilio Ficino Platonic Theology, vol. 2, books V-VIII / [упорядкув., пер. і прим. M.J.B. Allen, John Warden, James Hankins та ін..]. - Cambridge, Massachusetts, London: The I Tatti Renaissance Library. Harvard University Press, 2002. - 397 с.
7. Kristeller P. O. The Philosophy of Marsilio Ficino / Kristeller P.O. - New York: Columbia University Press, 1943. -436 с.
8. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения / Лосев А.Ф. - М.: Мысль, 1978. -623 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць