пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Лобізм у системі представництва інтересів


Левенець С. В.
студент


Стаття присвячена проблемі лобізму як одному з основних механізмів реалізації інтересів соціальних груп.
Актуальність теми. Актуальність дослідження обумовлена тим, що в сучасних соціально-політичних умовах лобізм починає відігравати все більшу роль у процесі вироблення і прийняття рішень як на рівні уряду, так і на рівні місцевого самоврядування. Сучасні політологічні дослідження у сфері політичних інститутів і процесів мають переорієнтовуватися на явища, що раніше з різних причин перебували за межами наукового пошуку. Йдеться, зокрема, про представництво політичних інтересів, що здійснюється неформальними або непрофільними політичними агентами.
Для політології в Україні 1990-х - початку 2000-х років характерним був державоцентричний погляд на динаміку розвитку політичної системи. Відтак, у фокусі уваги дослідників опинялися переважно органи державної влади, політичні партії та інституціона- лізовані громадські організації як базові суб’єкти захисту певних політичних інтересів. Сьогодні ж виникає гостра потреба в науковому розгляді неформальних схем і стратегій представництва цих інтересів. Це обумовлюється тим, що концептуальна схема представництва політичних інтересів впливових груп суспільства через публічні інституції не відображає специфіки української «реальної політики» і не може дати відповідь на питання щодо балансу, спрямованості та методів їх захисту. З іншого боку, проблематика неформальної (особливо тіньової, корупційної) політичної діяльності є однією з провідних характеристик у визначенні результатів і подальших орієнтирів демократичного транзиту в Україні.
Дослідження останнього, у свою чергу, становить своєрідну метапарадигму сучасної української політології. Отже, проблематизація феномена представництва політичних інтересів за сучасних умов пов’язана як з об’єктивним станом політичної сфери (не тільки України, але й світу в цілому), так і з позицією політичної науки, що потребує нових перспектив розвитку.
Ступінь наукової розробки. Вже існує певний теоретичний доробок який хоч і не комплексно, але стосується процесу розв’язання зазначеної проблеми є, передусім, праці Л. Бакун і О. Золотарьової, у яких розглядаються концептуальні засади вивчення реалізації групових інтересів у світовій політичній науці. Істотні аспекти проблеми лобізму в контексті розвитку українського політикуму розглядаються в працях М. Банчука, В.Брустинова, І.Воронова, Биковця. Окрім того російські дослідники Н.Лапіна і В.Лапкіна, в яких розкрито соціологічні передумови діяльності груп інтересів у політиці. Корисною для цього дослідження має дисертаційна праця О. Лісничука, в якій значна увага звертається на українську специфіку явища.
Об’єкт дослідження виступає представництво інтересів. Предмет дослідження є лобізм в системі представництва інтересів. Метою статті є визначення місця і ролі лобізму в системі представництва політичних інтересів у сучасному світі та в Україні.
Соціально-політичні зміни останніх десятиліть, насамперед процеси глобалізації і демократичного транзиту, викликали у політичній сфері зменшення керованості суспільними процесами з боку національних урядів, а також зміну засад формування управлінського порядку денного в багатьох країнах світу. Ці процеси мали своїм наслідком актуалізацію пошуку шляхів оптимізації політичних процесів розбудови державності. Особлива гострота проблем такого вдосконалювання, на думку, зокрема,
В.Войткова і В.Музики, спостерігається в Україні у зв’язку із затяжною системною кризою й ослабленням всіх параметрів її державності. Одним з чинників оптимізації макропараметрів розвитку національної політичної системи може стати (і частково вже стає) успішно діюча в західних країнах система представництва інтересів.
Терміном «представництво інтересів» у сучасному політологічному значенні прийнято позначати сукупність форм і методів артикуляції інтересів суспільних агентів (формальних і неформальних груп інтересів). На думку американських вчених Ч.Ендрейна і Д.Ептера, таке явище відображає модальність взаємин між групами інтересів і владними структурами і має системний характер. Тобто, воно є самовідтво- рюваним, функціональним і відокремленим від зовнішнього середовища. Окрім того, «представництво інтересів» американські політологи інтерпретують як один з основних каналів взаємодії громадянського суспільства і держави. До складу системи представництва інтересів (в розвинених демократіях) у якості одного з його компонентів входить лобістська діяльність у її різних проявах, консультаційні й експертні інститути всіх рівнів, механізми соціального партнерства, служба зв’язків підприємств та установ з громадськістю (PR). Істотним аспектом сучасної системи представництва інтересів у політиці є її корпоративна спрямованість, що передбачає наявність потужних гравців-ініціаторів репрезентаційного процесу.
Політичний характер інтересів - це найзагаль- ніші вимоги стосовно держави. Від «Щоб держава не заважала спокійно існувати і працювати» (тобто встановила і дотримувалася справедливих правил гри) до «Щоб допомагала» як у внутрішньому економічному і соціально-політичному просторі, так і за його межами.
Власне, ця істина й пояснює існування лобізму як явища. Держава існує заради всього народу, об’єднаного в ті чи інші групи інтересів.
Групи інтересів, що об’єктивно існують у суспільстві, - це базові суб’єкти функціонального представництва. Групи інтересів - це об’єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в цілому з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей. Вони прагнуть впливати на систему влади заради власних потреб. У своїй діяльності групи інтересів виступають як групи тиску. Більшість політологів не бачить різниці між поняттями «група інтересів» і «група тиску», але деякі розрізняють. На думку П.П. Шляхтуна : «Групи інтересів - це добровільні об’єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інститутами, насамперед із державою», а «група тиску - це громадське об’єднання, яке домагається задоволення власних інтересів за допомогою цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади» [14, с. 361].
На думку Дж. Вілсона: «Групи інтересів (або групи тиску) - це організації, що прагнуть знайти канали впливу на уряд, але, на відміну від політичних партій, не мають наміру контролювати його. Майже у всіх країнах групи інтересів є ланкою зв’язку, своєрідною трансмісією між суспільством і державою» [12, с. 310].
Групи інтересів не борються за владу і за безпосередній контроль над нею. Для них політична влада - не мета, а засіб, за допомогою якого вони прагнуть задовольнити свої потреби та інтереси. На думку А. Доза: «групи інтересів - це об’єднання індивідів, що прагнуть впливати на уряд будь-якими засобами задля досягнення своїх інтересів» [12, с.311].
Групи інтересів широко використовують опосередкований вплив на владу (через засоби масової інформації або через політичні партії), формуючи вигідну для себе громадську думку. Поряд з використанням традиційних політичних партій, групи можуть і самі організовувати тимчасові партії за інтересами, невеликі за своєю чисельністю. Така практика, до речі, дуже поширена в Україні. Крім того, групи інтересів прагнуть бути представленими серед владної еліти, намагаючись отримати посади для своїх представників на різних рівнях державної влади [12, с. 226].
Інтереси ж, котрі потребують політичного виразу і захисту, можуть впливати на формування порядку денного політичного управління. У зв’язку з цим Ф. Шміттер зауважує, що сучасна державна політика має однією із своїх складових «усталені канали функціонального представництва» [10, с. 15].
Однією з визначальних складових системи представництва інтересів є лобізм. Існування лобізму в наш час тісно пов’язане з діяльністю груп інтересів та можливостями їх впливу на органи влади. Крім того, його розвиток залежить від розвиненості плюралізму, інституалізованості політичної участі, впливовості та активності політичних партій.
Лобізм (як явище) чи лобіювання (як діяльність) є вельми специфічним засобом досягнення цілей групами інтересів.
На думку Ф.Шамхалова [15, с 20], він є широко визнаним засобом формального і неформального впливу груп інтересів на владні структури з метою прийняття необхідних їм рішень. Лобізм може здійснюватися через будь-яку складову представництва інтересів, але найефективніше він діє через плюралістичну модель, пристосовану для відкритого впливу на рішення владних структур на користь тих чи інших інтересів при зіставленні й змагальності без установлення між сторонами зобов’язань, визначених правовими нормами.
На думку Британського експерта Каусона, у західній літературі найчастіше вживають лобізм у двох визначеннях: «По-перше, лобізм - це реалізація права кожного громадянина звертатися із зверненням до уряду. По-друге, це професійна діяльність службовців або спеціальних консультантів, найнятих фірмами діловими та професійними асоціаціями для представлення інтересів цих організацій у процесі формування державної політики» [11, с. 260].
Український науковець П. Шляхтун визначає процес лобізму як: «Організований впив різних суспільних груп на представників органів державної влади з метою прийняття вигідних для себе рішень» [14, с. 20].
Чарльз Вайз характеризує лобізм: «як справу окремих громадян; організацій вплинути на прийняття чи відхилення закону в парламенті спираючись на підтримку народних депутатів, політичних партій, громадських організацій через засоби масової інформації.»[11, с. 258]
Західні дослідники Ч.Ендрейн і Д.Ептер розрізняють три типи лобізму:
1) прямий лобізм - коли ведеться цілеспрямована робота з представниками інститутів влади зусиллями лобістів-професіоналів, яких наймає група;
2) непрямий лобізм - коли організуються різні акції у вигляді широкомасштабних кампаній у ЗМІ, збору підписів, надсилання листів на підтримку або проти конкретних рішень;
3) внутрішній лобізм - коли інтереси в органах влади захищають особи, які працюють в них або мають до них безпосередній доступ.
Усю сукупність демократичних технологій лобіювання умовно можна поділити на три групи:
♦ перша - технологія, яка передбачає своєрідний «обмін» голосування політика з важливого для групи питання на його «популярність», яка принесе йому перемогу на наступних виборах;
♦ друга - діяльність, яка спрямована на переконання, зміну думок, а іноді й ціннісних установок осіб, які ухвалюють рішення;
♦ третя - доступ до процесу ухвалення рішень через надання політикові допомоги в аналізі проблеми і підготовці потрібних для її вирішення документів (доповідей, законопроектів).
У політичній науці усталилася думка про позитивний вплив лобізму на розвиток державного управління. Лобізм у значній мірі сприяє формуванню стійкого «балансу сил» у суспільстві, який створюють групи інтересів. Останні, у свою чергу, віддзеркалюють думку значних верств населення. Отже, діяльність груп політичних інтересів сприяє досягненню політичного консенсусу в суспільстві. Вона дає уявлення політикам і співробітникам державних структур про широкий спектр суспільних потреб і думок більшості груп інтересів. Оскільки деякі групи можна віднести до громадянського суспільства (наприклад, неко- мерційні природоохоронні організації), то є підстави стверджувати, що лобізм як явище впливає не тільки на «профільні» сфери, де мають реалізовуватися групові інтереси, але й на політичне життя суспільства в цілому.
Важливим елементом представництва інтересів, з яким, з огляду на політичні реалії розвинених демократій, вчені співвідносять лобізм, є неокорпо- ративізм. Згідно з визначенням, запропонованим Ф.Шміттером, неокорпоративізм є «системою представництва інтересів, складові частини якої організовані в певні особливі, примусові, неконкурентні, ієрархічно впорядковані, функціонально різні розряди, офіційно визнані або дозволені (іноді й просто створені) державою, що забезпечує їм монополію на представництво у своїй галузі в обмін на певний контроль за добором лідерів та артикуляцією вимог і уподобань» [10, с. 15].
Неокорпоративістська доктрина не розглядає лобізм як ключову проблему, приділяючи основну увагу можливості вдосконалення політичного управління суспільством за рахунок альтернативних форм і методів соціального співробітництва. Такими формами, за Ф. Шміттером, виступають інститути- асоціації, що посідають проміжне становище між агрегатами інтересів та державними органами. «Аналізуючи подібні інститути, до якого б конкретного підвиду вони не належали, необхідно відштовхуватися від властивої їм найважливішої якості, а саме від їх проміжного положення між двома групами автономно існуючих і наділених ресурсами акторів: індивідами (у тому числі родинами й фірмами) і владою (які можуть бути не тільки суспільними, але й приватними). Інститути мають черпати свої ресурси з обох джерел, причому співвідношення обсягів внеску кожної зі сторін зал ежить від типу ін ституту», - вважає Ф.Шміт- тер [10, с. 16]. Таким чином, однією з базових характерних рис системи неокорпоративізму є взаємодія корпоративістських асоціацій як різновиду груп інтересів між собою з метою підтримання стабільності корпоративістського ладу. В сучасній західній політичній соціології новий корпоративізм розглядається як один з можливих механізмів, що дозволяє асоціаціям інтересів бути посередником між своїми членами (індивідами, фірмами, локальними спільнотами, соціальними групами) і різними контрагентами (у першу чергу - державними, виконавчими й представницькими органами).
Тривала діяльність неокорпоративістських інститутів на загальнонаціональному і макроекономіч- ному рівнях у розвинених країнах, на думку Р.Кіне- баса, Н.Проходи, І.Семененка, мала значні позитивні наслідки для керованості суспільства і його стабільності, сприяла зміцненню демократії і правової держави.
В Україні, як і в інших пострадянських країнах, відбуваються інтенсивні процеси інституціоналізації груп інтересів, артикуляції й боротьби за їх реалізацію. Особливими умовами цього процесу, згідно з М.Банчуком [2, с. 21], є перехідний характер економічної, політичної і правової систем. У період транзиту від тоталітаризму до демократії перерозподіл власності й влади служить головним об’єктом нових групових інтересів, що консолідують нові й старі еліти. Це й визначає їх боротьбу між собою. Значна частина населення України, на думку І.Воронова [3, с. 280], поки що недостатньо структурована на засадах власності і влади. Його інтереси нестійкі, не- розвинені і не сприяють утворенню конкурентного середовища груп інтересів. Період формування інтересів, їх інституціоналізації та ідентифікації з ними широких верств населення ще попереду. Ці процеси не можуть не позначитися на основних рисах «українського» представництва інтересів і, насамперед, лобізму.
Сьогодні в Україні продовжують найчастіше використовувати методи прямого лобіювання як такі, що довели свою ефективність. Зв’язок одного з най- прибутковіших видів бізнесу - нафтогазового з розстановкою політичних сил та протекціонізмом певних осіб у Кабінеті Міністрів створює умови для активної участі груп тиску в оформленні кадрового складу найвищих державних посад, що за умов не легалізо- ваності інституту лобіювання створює небезпеку для поширення корупції.
Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходження законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів.
Дисфункційний характер лобістської діяльності в Україні експлікується й аналізом співвідношення тіньових і публічних засобів лобіювання. Тіньовий і публічний лобізм у західній політичній системі концептуально несумісні. На думку П.Лукашенка [7, с. 31], у випадку тіньової схеми відбувається негласний контакт зацікавленої сторони з особою (чиновником чи депутатом), який приймає важливе рішення. Такий вчинок з боку посадовця може кваліфікуватися як «корупційна діяльність» при встановленні факту відшкодовування «послуг». В результаті тіньового лобізму з’являються законодавчі та інші нормативні акти чи рішення, здатні забезпечити (часто на шкоду іншим) вигоду чи преференцію певній групі.
Така практика властива багатьом пострадянським державам. Зокрема, як стверджують С.Перегудов, І.Семененко [5, с 120], Ф.Шамхалов [15, с. 33], вона вельми поширена в Росії. У свою чергу, публічний лобізм відрізняється, по-перше, легальними засобами здійснення, по-друге, масштабами, мотивами і спрямованістю. Публічна стратегія лобізму передбачає представництво інтересів цілих галузей і сфер економічної діяльності. Значення такого різновиду лобізму є загальнонаціональним.
В умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв’язків і обміну становить загрозу для утвердження громадянської культури і демократії. Прояви клієнтелізму мають місце не тільки у сфері стосунків представників еліти з народом, але й у характері відносин між найвищими посадовими особами, у способі формування й діяльності багатьох партій. Патронажно-клієнтельні партії зі своїми опікунами - «олігархами» протидіють незалежності виборців, формуванню конкурентних механізмів захисту інтересів. Вони є провідниками партикулярних, егоїстичних, відірваних від суспільних потреб інтересів.
Цілком закономірним, з огляду на вищезазначене, є питання щодо реального співвідношення публічного і тіньового лобізму в Україні. Враховуючи те, що у нас немає закону про лобістську діяльність, а також усталену практику захисту інтересів окремих підприємств і компаній представниками регіональних еліт у законодавчому органі, є підстави оцінювати питому вагу публічного лобізму в системі представництва політичних інтересів України як вкрай низьку. Підтвердженням цього експерти (наприклад, В.Войтков, В.Музика) вважають те, що кількість законів, прийнятих українським парламентом, значно менша кількості змін до них. За змінами, виправленнями та уточненнями часто приховуються пільги й преференції, що не поширюються на всі існуючі у певній сфері групи інтересів. Це підтверджується, зокрема, корупційними скандалами, що спостерігалися після зміни найвищої владної еліти внаслідок «помаранчевої революції».
Отже, у зв’язку із затяжним і суперечливим перехідним періодом, становлення представництва груп інтересів в Україні буде дотримуватися ритму цього періоду, відображати його особливості, породжуючи специфічно українські форми і методи. Найбільший вклад у розбудову незалежної демократичної держави представництво інтересів може зробити при певній корекції курсу соціально-політичних реформ і поступовому визріванні правового демократичного суспільства з перспективною ринковою економікою. Відповідне політико-правове його забезпечення прискорить процес інституціоналізації громадянського суспільства і такої його важливої складової, як система представництва інтересів. За цих умов може з’явитися одна з найбільш ефективних і демократичних моделей лобізму - плюралістична, а неокорпоративізм набуде рис і властивостей, що зміцнюють демократію і політичну стабільність.
Наступний висновок полягає в тому, що система представництва інтересів, яка існує зараз в Україні, поки що не може сприяти керованості в політичній (а також в політико-правовій та економіко-політичній) сфері життя суспільства і вдосконаленню політичного управління. Розробка законодавства з регулювання лобістської діяльності і розширення правової бази для інших елементів представництва інтересів стає необхідністю - хоча б для часткового вирішення зазначених проблем.
Перспективними напрямами розвідок у цій сфері є подальше теоретичне визначення характерних рис окремих елементів системи представництва політичних інтересів. Важливим завданням тут є розгляд ма- кротенденцій практики представництва інтересів у політичній сфері на тлі процесів культурно-цивілізаційної модернізації України як частини регіону Центральної і Східної Європи.

ЛІТЕРАТУРА
1. Бакун Л.А. Группы в политике. К истории развития американских теорий//Полис. -№ 1. -1999.
2. Банчук М.В. Ідеологія та культура діяльності правоза- хисних органів України в контексті становлення громадянського суспільства: Політологічний аналіз / АПН України; Інститут вищої освіти. - К. : Юстініан, 2005.
3. Воронов І.О. Політична конфліктологія: діалектика соціальних суперечностей і суспільної злагоди. - К. : Генеза, 2005. -320 с.
4. Лапин Н.И. Ценности, группы интересов и трансформация российского общества//Социс. -1997. -№3.
5. Лепехин В. Лоббизм. - М., 1995.
6. Лісничук О.В. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві. Політологічний аналіз: Автореф. дис. .канд. політ. наук: 23.00.02/ НАН України. Інститут політичних та етнонаціональних досліджень. - К. - 2000. - 20 с.
7. Лукашенко П. Особливий політичний відтінок // Підприємництво в Україні. -2001. -№3.
8. Кинебас Р. Группы интересов в политической жизни США // Бизнес и политика, 1995, № 3.
9. Перегудов С., Семененко И. Лоббизм в политической система России // МЭиМО, 1996, № 9.
10. Шмиттер Ф. Неокорпоратизм // Полис. - 1997. - № 2.
11. Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А. Колодій;К, с. 420
12. Групи інтересів / Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / За заг. ред. А.Колодій, с. 420
13. Уолтерстайн М. Группы интересов. - Полис, 1992. - № 5-6.
14. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки)Підручник. К., 2005
15. Шамхалов Ф.И. Лоббизм во взаимодействиях государства и бизнеса (материалы к лекциям и семинарам) // Российский экономический журнал, 1999, № 1.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць