пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

До проблеми методології вивчення природи естетичного у вітчизняній науці


Корнієнко Н.П.
аспірантка

У статті на основі аналізу доробку Київської філософської школи здійснюється спроба обґрунтування необхідності естетичної складової процесу виховання.
Аналіз останніх досліджень і публікацій в яких започатковано розв´язання даної проблеми: вивченням проблеми природи естетичного займалися російські дослідники Астахов І., Борєв Ю.Б., Ванслов В.В., Дмитрієва Н.А., Каган М.С., Кондратенко Ф.Д., Сто- лович Л.Н., вітчизняні науковці Канарський А.С., Іванов В.П, Фортова О.І., сучасні дослідження представлені роботами Гриценко В.С., Наконечної О.П.
Формулювання цілей статті: Розглянувши базові методологічні підходи до вивчення природи естетичного на прикладі концепцій В.П. Іванова,
О.І. Фортової та А.С. Канарського, розкрити зв‘язок естетичного із становленням та вихованням людини.
Досягнувши піку своєї науково-технічної могутності людська цивілізація стоїть на шляху духовного краху. Наслідками панування раціоналізму, економі- коцентризму, технократизму стають зміни когнітив- них та перцептивних парадигм, переоцінка цінностей, що призводить до значних трансформацій у свідомості людини, та їх наслідку-дефіциту людяності. Механізми, покликані забезпечувати соціальну адаптацію людини, у нових умовах виявляють свою безпомічність. Усе це актуалізує питання про пошуки шляхів збереження людського ядра в його потенційній універсальності, а, отже вимагає посилення людської здатності протистояти знелюдненню.
Одним з потужних векторів відтворення людськості традиційно постає виховання, оскільки воно є механізмом відтворення людської родової сутності. Виявляється, що естетичне є однією з тих складових, без якої в процесі виховання не можливе людинотво- рення. Це засвідчують чимало вітчизняних та зарубіжних дослідників, заявляючи, що у процесі «родового виокремлення людини», її ідентифікації головну роль відіграє саме естетична діяльність. На жаль, обсяг статті не дозволяє дати вичерпний аналіз всіх цих позицій, тому зупинимось на тих з них, що дають можливість з’ясувати методологічне підґрунтя для пояснення природи естетичного як бази будь-яких естетичних досліджень.
Поштовхом до вивчення естетичного вітчизняними філософами стала дискусія, що відбулася в 50- 60-х роках минулого століття з приводу сутності естетичного. Спочатку проблема естетичного розглядалася або ж як проблема гносеологічна, або ж як суто психологічна, надалі її вирішення, як відомо, ознаменувалося, активною боротьбою двох протилежних таборів - «суспільників» та «природників». Не дивлячись на деяку продуктивність поглядів представників згаданих напрямків (зокрема, переконання «суспільників» в тому, що матеріальний світ, взятий сам по собі, тобто до і поза людським суспільством, є естетично нейтральним, що в подальшому розвинув В.П. Іванов), питання про те, що таке «естетичне» і яка його природа вирішене не було. Наступним кроком у вивченні цього питання була етапна робота «Естетичне як відношення» російського філософа Ф.Д. Кондратенка, де естетичне постало як специфічне відношення до дійсності, як форма прояву однієї із сторін свідомості. Критикуючи позиції «природників» та «суспільників», філософ загострює увагу на тому, що жодний із представників згаданих напрямків не розглядав «суб’єкта» як носія джерела тієї активності, яка спрямована на об’єкт, тоді як свій підхід до вирішення питання про природу естетичного дослідник характеризує як «соціологічний», у такий спосіб визначаючи естетичне відношення як «форму прояву свідомості і активної діяльності суспільної людини» [3, с.4]. Саме тому суб’єкт у нього розглядається як суб’єкт практики, як сукупність суспільних відносин, а естетичне відношення як активна форма почуттєво-практичного освоєння дійсності, як неперервний процес діяльнісного самоствердження духовного розвитку особистості.
Виділивши одним із перших активну форму почуттєвого освоєння дійсності, Ф.Д. Кондратенко звернув увагу і на те, що естетичне відношення є явищем не матеріальним, а ідеальним, і як усяке ідеальне, є не індивідуально-психологічним, не фізіологічним фактом, а фактом суспільно-історичним, продуктом і формою духовного «виробництва» [3, с.12]. Поділяючи позицію дослідника та спираючись на неї, можна зробити узагальнення, що естетичне відношення є неперервним процесом самоствердження Людини, процесом формування та прояву її самосвідомості. Дослідження Ф.Д.Кондратенка стало поштовхом до подальшого осмислення природи естетичного представниками Київської філософської школи.
Серед її представників найбільшу увагу питанню естетичного та проблем його вияву в саморозбудові людини присвятив В.П.Іванов. У центрі його філософських досліджень - проблема граничних засад людського буття, яку він намагався вирішити, рухаючись від спроб відшукати ці засади в естетичному вимірі дійсності («Практика і естетична свідомість». К., 1971) до діяльнісно-світоглядної парадигми («Людина і світ людини». К., 1977, «Людська діяльність - пізнання - мистецтво». К., 1977) і нарешті (третій етап) - до аналізу культури як універсальної дійсності людського буття («Світоглядна культура особистості». К., 1986. «Культура і розвиток людини». К., 1989). Основне питання, яким переймається В.П.Іванов, полягає у пошуку об´єктивних джерел естетичної діяльності й свідомості людини. Це питання, як зазначав дослідник, розглядалося протягом усієї історії естетичної думки у матеріалістичних та ідеалістичних системах філософії і спочатку було сформульоване як питання про сутність краси, а пізніше - узагальнене до уявлення про природу естетичного відношення людини до дійсності.
Сам В.П.Іванов у своєму тлумаченні сутності естетичного відношення людини до дійсності ґрунтується на положеннях марксистської гносеології й матеріалістичного розуміння історії. «Найважливіший крок, - писав дослідник, - у подоланні ідеалістичного підходу зробив К. Маркс уже в своїх ранніх рукописах, пов´язавши виникнення законів краси з самою сутністю людської діяльності. Цим він дав ключ до нового розуміння естетичного відношення» [5, с.23]. В.П.Іванов був переконаний, що розгляд цієї проблематики прямо пропорційно пов’язаний із вирішенням питання про природу людини загалом. Тому аналіз естетичного дослідник пов’язує з уявленням про суб´єкт історії та мірою його активної участі в історичному процесі, ставлячи перед собою наукове завдання зрозуміти творчу активність суб´єкта в освоєнні світу, розкрити практичний і духовний механізм цієї активності. Шлях вирішення цих питань В.П.Іванов вбачав у дослідженні феномена діяльності, оскільки в ній, на його переконання, зосереджені всі реальні здатності людини, що умотивовують створення такого світу, який би відповідав її власним цілям і потребам. На думку дослідника, розв´язання проблеми естетичного полягало «не в аналізі та систематизації конкретних об´єктів естетичного сприймання, а в розкритті загальних законів практично-духовного освоєння людиною дійсності і в поясненні того, як ці закони зумовлюють ту особливу структуру людської свідомості, що робить можливими й необхідними естетичне відношення і сприйняття» [5, с.7]. Отже, В.П.Іванов зосередив свою увагу на дослідженні таких важливих практичних і духовних передумов естетичної діяльності й свідомості, які історично виникають у ході розвитку людського суспільства.
Дослідник, будуючи власну концепцію естетичного, спочатку детально аналізує і виявляє недоліки позиції «суспільників» та «природників». Предметом критики стають їхні положення про те, що: естетичне почуття можна вивести з «естетичних якостей» предмета, існування яких вони підтверджували наявністю естетичного почуття, тим самим впадаючи, на думку філософа, в порочне коло; та уявлення про суб’єкт естетичної діяльності - як свідомість, а об’єкт естетичного сприйняття - як матерію, у зв’язку з чим постала дилема, про втілення естетичного у матерії, або ж у свідомості людини. Перше, на думку В.П.Іванова, матеріалізм виключає, друге ж, переконаний він, перетворює суб’єкта на пасивного сприймача. Попри конструктивну критику, він поділяє думку суспільників про генетичну залежність естетичних якостей від існування людського суспільства й розвитку суспільних відносин, особливо підкреслюючи думку, згідно з якою матеріальний світ, взятий сам по собі, тобто до і поза людським суспільством, є естетично нейтральним. Критикуючи згадані теорії, філософ робить самостійний висновок: з´ясовуючи суть естетичного не можна нехтувати природою і її закономірностями, але попри це її не можна вивести і лише з самих природних основ. Тобто наскрізною у дослідника все ж залишається думка про вирішальну роль суспільної практики у формуванні естетичного.
В руслі історичного розвитку суспільної практики і пізнання В.П.Іванов розглядав антитезу суб’єкта і об’єкта. Неможна не погодитися з твердженням дослідника про те, що вузол проблеми естетичного «коріниться в діалектиці об´єкта і суб´єкта», адже суть естетичного прихована не в самій дійсності, а в специфіці людського відношення до неї. Довів це у своїх дослідженнях і А.С.Канарський, що розглядав естетичне як «небайдуже», почуттєве.
В.П.Іванов цілком слушно спростовує думку про суб´єкт як про свідомість, що протилежна матеріальній дійсності; лише справжня, тілесна людина, на переконання дослідника, виступає суб´єктом, який може здійснювати матеріально-практичне перетворення дійсності. Саме із цією спроможністю до перетворення дослідник пов’язує і соціальну здатність людини, що проявляється у зв´язку з іншими людьми й опануванні створеними суспільством інструментами, засобами й умовами практичної діяльності, які людина перетворює в продовження своєї власної тілесності, в своє «неорганічне тіло». У зв´язку з цим суб´єктивність, за В.П.Івановим, «не протилежна матеріальному як щось ідеальне, суб’єкт взагалі не відрізняється від об´єкта за субстанцією, вони є двома взаємопов’язаними сторонами матеріальної дійсності» [5, с. 34].
На наш погляд, дані висновки переконують у тому, що питання про природу естетичного не можна розв´язати за допомогою антитези «матерія - свідомість»: з’ясовуючи, чи є естетичне - матеріальним або духовним явищем, його справжню методологічну основу слід шукати в діалектиці суб´єкта й об´єкта, зміст якої прихований в історичному розвитку процесу діяльності (практики). Методологічне значення ж діяльності, як переконливо довів В.П.Іванов, полягає у її здатності виступати тим вузлом універсального зв’язку людини із дійсністю, в якому виникають і зосереджуються всі основні «атрибути людського», адже вона є механізмом реалізації родової сутності людини, як буття людини, способу її ствердження, а суспільне як першопочаткове в ній, визначає її людський зміст. Так В.П.Козловський у своїй статті «Еволюція філософських поглядів В.Іванова: від теорії універсальної діяльності до концептуалізації людського світу» з цього приводу зазначав: «Намагаючись спекулятивно віднайти і визначити найбільш загальні, граничні засади специфічно людського способу буття, В.Іванов дійшов висновку, що це повинна бути саме діяльність, як універсальна здатність людини до опосередкування, самопокладання й творення особливої реальності - власного світу і культури» [8, с.13]. Аналіз концепції В.П.Іванова підтверджує, що саме структурою діяльності була породжена одна із смисложиттє- вих потреб людини, а саме - потреба естетичного. Справді, саме діяльність спричинила ряд таких незво- ротних змін у процесах психіки людини, що призвели до зародження естетичного почуття. Як стверджував В.П.Іванов, найпершим чином це виявилося у появі в людини, на відміну від тварини, особливої здатності - сприймати ціннісні характеристики предметів, а не сукупність їх властивостей. Тобто виробляється соціальна концепція об’єкта - його значення, що опосередковує всяке індивідуальне відношення до світу, виступаючи таким чином духовною формою кристалізації суспільного досвіду. На базі цих значень, як переконливо довів філософ, можливе смислове спілкування між людьми і поява оцінки, а отже більш ціннісного відношення до світу. Із породженою працею здатністю виділяти предметність як форму і робити її опорою практичної життєдіяльності, В.П.Іванов пов’язує розвиток у людини смислового предметного сприйняття, яке інші дослідники «естетичного», довгий час помилково зводили до звичайної рецепції. Та найбільш суттєвими, на нашу думку є узагальнення зроблені філософом, про те, що саме з розвитком практики пов’язане виокремлення індивідів із лона внутрішньо-суспільних відносин, що в подальшому поклало грань між соціальною та індивідуальної ціледоцільністю, заклало відмінність між свідомістю та самосвідомістю, таким чином створивши основи для особистої свободи та особливих механізмів для її практичного ствердження і духовного переживання. Дослідник довів, що в утилітарній діяльності людей, завдяки співпадінню мотивів і цілей народжуються емоції, почуття, що виражають самоцінність об’єктів практики. Будучи спочатку утилітарними ці почуття в процесі спілкування людей від простого емоційного забарвлення діяльності та її продуктів переходять в статус мотивів: спочатку мотивів спілкування, згодом особливої продуктивної образної діяльності. «Коли емоції, почуття, що виникли в утилітарній сфері, стають мотивами, а потім цілями практичної діяльності і займають їхнє місце, тим паче коли людина починає звертатися до предмету виключно заради почуттів, що відчувалися раніше тільки попутно, - тільки тоді, - писав В.П.Іванов, - можна говорити про виділення діяльності, що розвиває естетичну потребу і специфічний спосіб її задоволення» [5, с.15].
На нашу думку, концепція В.П.Іванова дає можливість стверджувати, що естетичне відношення можна мислити не інакше, як породжене структурою діяльності, адже саме діяльність виступає зовнішнім засобом культивування почуттів, окрім того, як переконливо довів філософ, вона є тим каналом, за посередництва якого відбувається взаємоперетворення внутрішнього і зовнішнього, дійсного і належного, духовного та матеріально-практичного світу людини. Таким чином, спираючись на дослідження В.П.Іва- нова, можна зробити висновок про те, що саме естетичне, розкриваючи в людському бутті вимір належного, бажаного, досконалого, сприяє збагаченню та зміцненню соціальної та культурної багатоманітності як умови розвитку світу і людини через реалізацію її свободи.
Неординарною щодо вирішення питання про сутність естетичного є позиція О.І Фортової. Так, питання про природу естетичного дослідниця розглядала у площині його взаємодії з моральнісним. Констатуючи, що естетична практика виступає як специфічна форма людської діяльності, О.І.Фортова загострює увагу на тому, що досі нерозкритим залишається механізм взаємозв’язку естетичної діяльності із соціальною практикою. Саме цей факт, на думку теоретика, значно ускладнює з’ясування питання специфіки самого естетичного. Ось чому О.І.Фортова робить плідну спробу з’ясувати соціальну природу естетичного в його діалектиці з моральнісним, як «формою виявлення соціального в сфері естетичної практики» [8, с.4.]. Для вирішення поставленого в дослідженні завдання О.І.Фортова йде шляхом розкриття природи моральнісного через аналіз об’єктивних основ моральних відносин, моралі та характеру зв’язку між ними. Так, аналізуючи недоліки багатьох підходів до вивчення природи моралі, дослідниця приходить до самостійного висновку, що об’єктивну основу моралі можна з’ясувати лише із вивчення взаємовідношень між особистістю і суспільством. Спираючись на праці раннього К. Маркса, в яких висвітлюються питання про специфіку моралі, вона приходить до висновку, що взаємодія людини із суспільством ґрунтується на сутності людської здатності «відноситися», котра реалізується у формі суспільної практики, а, отже, об’єктивною основою моральніс- ності є людська природа. Це дає можливість стверджувати, що через зміст взаємовідносин особистості з суспільством в своєму власному, безпосередньому змісті розкривається «людське», а процес становлення і розвитку особистості є процесом становлення і розвитку власне людської природи.
Отже, на основі того, що відмітною ознакою людини є «здатність відноситися», дослідниця узагальнює, що суспільна сутність людини виражається тільки через здатність «відноситися», тобто суспільне виступає як сутність людського. Вияв суспільного
ж, на переконання О.І.Фортової, відбувається через індивідуально-неповторну особистість, тобто таким чином робиться наголос на фундаментальному поєднанні унікальних, але разом з тим обмежених смислів індивідуального існування з тотальними смислами людського способу буття в світі; саме через цю єдність, переконана дослідниця, людина отримує можливість привласнити родову сутність в безпосередньому стані власного самопочуття. «Єдність загального та індивідуального» - суспільна сутність людини (це є відношення в його власному органічному прояві), єдність об’єктивного та суб’єктивного - сутність пізнавально-перетворюючої діяльності людини (це є основа відношення), єдність емоційного та раціонального - шлях здіснення людської діяльності», - зазначала дослідниця [9, с.13]. Таким чином, конкретно-історичний зміст людського як відношення індивідуального та суспільного, об’єктивного та суб’єктивного, емоційного та раціонального, а також характер взаємодії між ними виникає і проявляється через взаємовідношення особистості з суспільством і є реальним існування здатності «відноситися»», переконана О.І.Фортова. Тобто, узагальнивши думки автора, можна стверджувати, що людське в процесі свого становлення і розвитку виявляє себе в моральнісних відносинах, охоплюючи таким чином сферу буття та свідомості, соціальний зміст життя суспільства та його психологічне переломлення, тобто саме моральнісне відображає природу людського і виступає своєрідним каналом його формування, розвитку і виявлення.
Спираючись на те, що в «моральнісному суспільне виступає в єдності з індивідуально-неповторним, соціальне в єдності з психологічним, в результаті чого воно є формою взаємообміну людського організму із середовищем», автор доводить що моральнісне є формою виявлення соціального в естетичному [9, с. 20]. Вона стверджує, що завдяки моральнісному соціальне як зовнішнє, всезагальне, закономірне входить в естетичне внутрішнє, одиничне, конкретне в органічній для естетичного формі. «Через становлення і розвиток моральнісного як специфічного родового, здійснюється становлення і розвиток естетичного - як вияв цієї родової сутності», - писала автор [9, с. 22]. Таким чином, естетичне постає перед нами як індивідуально-неповторний вияв сутності, індивідуально-цілісне явлення родового. Тому, не можна не погодитися з тим, що для естетичного «принциповим є виявлення сутності в неповторній, індивідуальній конкретності, а оскільки таке виявлення залежить від сутності і виявляється нею, то естетичне у сфері суспільного життя залежить від моральнісного і виступає в єдності з ним» [9, с. 24]. Дійсно, здатність «відноситися» (вміння співвідноситися за міркою роду) як загальна основа для моральнісного та естетичного не може не розкриватися в загальних для них властивостях як єдність об’єктивного і суб’єктивного, емоційного і раціонального, тому вони є формою вияву сутності людини. Таким чином, широко окреслене О.І.Фортовою дослідження моральнісного та естетичного дає продуктивні методологічні настанови для побудови адекватної системи виховання, адже воно розкриває органічну єдність моральнісного та естетичного у сферах суспільного життя, що є головною передумовою становлення природи людського. Завдяки тому, що кожне з них в процесі розвитку людського здатне перейти в інше і втілитися в гармонійному індивіді, як у досконалості свого існування, і визначаються функції взаємозв’язку моральнісного та естетичного як засобів вдосконалення індивіда на шляху до формування в ньому особистості.
Свій шлях до розкриття природи естетичного проклав А.С.Канарський, що також стояв на діяльнісних позиціях. Якщо для В.П.Іванова естетичне виступає
з точки зору функціонального значення як базова категорія для осмислення феномену самоздійснен- ня людини, а О.І.Фортова під естетичним розуміє індивідуально-цілісне явлення родової суті людини, то у А.С.Канарського естетичне розглядається через суб’єкт естетичного. Не прагнучи до вичерпного аналізу діалектики різних форм буття естетичного (його проявів в природі, суспільстві, мистецтві), своє основне дослідницьке завдання філософ бачив у осмисленні діалектики естетичного процесу «як теорії пізнання феномена почуттєвого взагалі, а тим самим - і як теорії розвитку, і як логіки становлення такого феномена» [1, с. 4]. Рухаючись у напрямку з’ясування цього питання, А.С.Канарський дійшов висновку, що історія розвитку естетичної діяльності є логікою руху естетичної почуттєвості людини і одночасно - способом осягнення самого естетичного. Як і В.П.Іванов та О.І.Фортова, А.С.Канарський був переконаний, що саме в практичній діяльності здатна проявитися об’єктивність існування естетичного: «Саме живий практичний бік людської діяльності є тим пунктом через який в духовності людини, її почуттях проходить утвердження усіх цінностей» [2, с. 7]. Цим пояснюється акцент дослідника на активній стороні процесу, в якому виявляється сутність естетичного і твердження, що вирішення питання про антиномічність підходів, які намітилися в естетиці щодо проблеми буття естетичного, можливе лише при визнанні процесуальності естетичного, як воно дається у формі практики.
Таким чином, основою концепції філософа стає розкриття руху людської почуттєвості як особливого способу духовно-практичної діяльності людини. «Почуттєвий процес, - зазначав у зв’язку з цим
А.С.Канарський, - виступає як складний соціальний акт, що є згорнутим виразом усього попереднього почуттєвого досвіду людства в спосіб безпосередньо вираженого відношення людини до предметного світу. Феномен почуттєвості - це історично змінювана предметність людської діяльності. Не просто відчуття предмета є повнотою почуттєвого стану людини. Сама сприйнятливість речі як певного роду небайдужість людини до неї давалася їй не одразу, а через довготривале історичне формування у неї суспільних потреб, які і визначають її відношення до речі» [2, с. 28]. Аналіз концепції А.С.Канарського дає можливість зрозуміти, що історичний рух естетичного процесу пов’язаний з етапами становлення естетичних потреб людини. Сутнісною альтернативою естетичному філософ висуває поняття «байдуже». Цим поняттям А.С.Канарський підкреслив особливу зацікавленість людини в предметі власне естетичної потреби, оголосивши базовою категорією в розумінні естетичного. На думку філософа, методологічна важливість введення даного поняття полягає у розкритті такої потенційної можливості людини, як «здатність відноситися», що стала першою сходинкою людини на шляху вирізнення себе від природи, тобто усвідомлення себе в спільноті через спільноту - усвідомлення людиною своєї суспільної сутності. Окрім зазначеного, слід підкреслити, що через аналіз багатства потреб, на основі яких формуються цілі людини, філософ обґрунтовує можливість суспільного утвердження людини. «Найфундаментальнішою ціллю людини є цінність (необхідність) самого життя, - писав дослідник, - в кожному конкретному життєвому акті має реалізовується всезагальний смисл життя, тобто утвердження людини» [2, с. 34]. Естетичну ж почуттєвість він прямо пов’язував із реалізацією життєвих цілей, вважаючи її одним із виявів утвердження людини в множинному світі.
Саме А.С.Канарський на основі аналізу своєрідності прояву потреб та цілей людини зумів розкрити зміст естетичного як безпосередності (само-ціль- ності) почуттєвого, показав, що вона пов’язана з рухом міри почуттєвого вираження небайдужості людини до світу. Дійсно, оскільки почуття спрямоване не лише на осягнення істини, але і на відношення до неї людини, це останнє, переконаний дослідник, проявляється у вигляді чогось безпосереднього. Почуттєве в його розумінні виступає не просто як байдуже споглядання або сприймана наочність діяльності людини, а як «особлива предметність, перш за все в тому сенсі, що з нею пов’язане і виявлення певних цінностей того, що існує і - що дуже важливо - виявлення такого стану людини, який у відношенні не тільки самої людини, але і суспільства, виступає як достовірно безпосереднє або по-людськи самоцільне. Ця цілісність стану визначається не стільки тим, що людина сприймає або привласнює, скільки тим, як здійснюється таке сприйняття і привласнення або який соціальний сенс даного акту діяльності взагалі» [2, с. 26].
Таким чином, концепції В.П.Іванова, О.І.Фортової та А.С.Канарського свідчать, що проблема природи естетичного, в якому б ракурсі вона не розглядалася, завжди пов’язана із з’ясуванням питання про те, хто така людина і яке її відношення до світу; саме цим пояснюється вкоріненість естетичного у практиці виховання, адже без врахування її сутнісних засад не можна вести мову про становлення та виховання людини. Естетичне від свого начала стало виразником духовної самосвідомості людини, як істоти, що спочатку стихійно, а згодом свідомо робить метою свого саморозвитку власне вдосконалення. Можна стверджувати, що естетичне завжди було і буде невід’ємною компонентою будь-якої моделі виховання, адже його головним завданням є виховання на основі універсальної почуттєвості, яка є базисом естетотворчих можливостей людини, самосвідомості людини, що керує спрямованістю людини до досконалості.

ЛІТЕРАТУРА
1. Канарский А.С. Субъектэстетического. -Диссертация. - К., - 1969.
2. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Диссертация. - К., - 1982.
3. Кондратенко Ф.Д К вопросу о природе и сущности эстетического отношения. -М., 1978.
4. Иванов В.П. Практические и духовные предпосылки эстетического отношения. -К., 1968.
5. Іванов В.П. Практика і естетична свідомість. - К.: «Мистецтво», 1971.
6. Іванов В.П. Людська діяльність - пізнання - мистецтво. - М., 1972.
7. Пізній радянський марксизм та сьогодення (До 70-річчя Вадима Іванова) // Філософсько-антропологічні студії, 2003. - К.: Стилос, 2003. - 416с.
8. Фортова. А.О. О диалектическом единстве нравственного и эстетического. - К.: Вища школа, 1985. - 152 с.
9. Фортова А.О. Проблема эстетического в марксистско- ленинской эстетике. -М., 1998. -27с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць