пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Універсальні виміри релігійної типології культури Пауля Тілліха


Легкун Т.В.
аспірантка


У статті розглядаються особливості виявлення ціннісно універсальних вимірів архетипів культури. Проводиться пошук граничних підстав тілліхової структури релігійно-феноменологічної типології та принципу типологічності.
Релігійна філософія Пауля Тілліха, звертаючись до провокативних тенденцій культури XX століття намагається не замінити їх, не витіснити, не заперечити, а ввести у деякий сакральний лад. Така спроба етично впорядкованого сприйняття життя відповідає багатовіковим традиціям християнської філософії. Ідеї Тілліха найкраще розуміються у відповідності з тілліховим мисленням діалогу про структуру людської совісті, про схильність людей культури XX ст. до ненависної їм демагогії, про характерні спроби релігійного обґрунтування моральності і морального відношення до культури. Необхідність дослідження етичних інтенцій теології культури набуває особливого значення з огляду на той факт, що одним з актуальних питань світового філософського дискурсу останніх десятиліть є повернення до гуманістичної проблематики.
Тілліх вважає, що релігія в значній мірі була витиснута «міфами» національної й соціальної справедливості. Ці «міфи», однак, не справляються із завданням по уникненню вакууму. Вакуум є насамперед беззмістовним, і цей вакуум, на думку Тілліха, завжди прагнуть заповнити демонічні сили. Духовна дезінтеграція складається у втраті людьми системи абсолютних цінностей західної цивілізації. Ця втрата абсолютної системи значень, або, використовуючи улюблену термінологію Тілліха, - відсутність абсолютної системи «вимірів», і викликає, з його погляду, потрясіння й катастрофи. Однак, хоча обидві світові війни бачаться ним як частини світової революції, між ними він виявляє істотну різницю: якщо за першою пішли екстатичні очікування вищого відновлення, то за другою - песимізм і цинічний реалізм.
Втрата й знаходження абсолютної системи ціннісних координат - «універсальних вимірів культури» - основна тема Тілліха, що задається його життєвим досвідом. Пошук, прояснення й утвердження їхнього центрального змісту для стійкості культури - мотив тілліхової типології культури, що відбився в його філософській долі.
Дослідженню релігійно-філософського вчення Тілліха (зокрема, еволюції його філософських поглядів, розробці теології культури) присвячені праці зарубіжних дослідників - О.Зоткіної, В.Кудрявцева, Т.Ліфінцевої, С.Льозова, С.Неретіної, О.Огурцова,
С.Піменова, Т.Сіверцевої, Т.Стец, АЧернявського,
Н.Юліної. Онтологічні питання екзистенціалізму розкриті у роботах П.Гайденко, культурно-філософські аспекти - Р.Габітової. Єдиним дослідженням філософської спадщини П. Тілліха у вітчизняній філософській думці є стаття С. Таранова.
Мета даної статті - дослідити універсальний онтологічний чинник релігійного досвіду, у якому став би можливим плідний діалог між представниками різних культур та релігій. Сьогодення потребує наукових розробок по знаходження синтезу, при якому релігія не втрачає своєї універсальної складової, а культура - своєї неповторності і конкретності. Тілліх прагне максимально виявити наступність своєї системи із традицією лютеранства й одночасно радикально переосмислити застарілі положення з урахуванням досягнень сучасної культури, перш за все екзистенціалізму й психоаналізу. Він є творцем оригінальної «теології культури», завданням якої, Тілліх вважав виявлення конкретного релігійного досвіду, що знаходиться в основі культури та всіх її проявах. Протестантський мислитель аналізує культуру не просто як технологію, соціальну комунікацію, політичний символізм чи будь-яку іншу сторону суспільного буття, а як систему глибинних вимірів, яка здатна поєднати онтологію та персо- нологію. Смисли культури, за Тілліхом знаходяться як глибинні, буттєвісні засновки технологічних, соціальних, політичних структур. Охоплюючи широке коло проблем, його творчість залишається цілісною. Багатообразність, непідвластність зовнішнім визначенням, супроводжуючись чуттєвістю до перемін, характерною для часу, в якому розвивається його творчість, пов’язана з самототожністю і персоналіс- тичністю інтелектуально-духовного досвіду Тілліха.
Насамперед, це стосується його універсаліст- ської позиції відносно діалогу культур, або, у термінології Тілліха, «зустрічі світових релігій» [1, с. 398]. Універсалізм, вільний від поверхового нівелювання, впевнено протистоїть найбільш витонченим формам культурно-етичного релятивізму й сепаратизму, за якими доводиться зустрічатися саме в наші дні, і які в часи Тілліха були порівняно маловідомими й могли тільки вгадуватися. Зупинимося на цій обставині докладніше. Справа в тому, що багато проблем філософії культури виявляються, як це особливо ясно тепер, безпосередньо пов’язаними з логікою й стилістикою мислення культуролога, його особистістю, системою цінностей, етикою. Логічні підстави культурологічних міркувань не завжди експліковані мислителями. Проте логіка міркувань виявляється невіддільною від етики, що міркує, якщо мова йде про культурологію.
Тілліхова культурологія - одна з небагатьох, що дозволяють у методах типології, у деталях логічних підходів реалізувати універсалістську позицію й при цьому уникнути крайностей і логіко-етичних безвихідних ситуацій, які підстерігають універсалізм саме в логіці міркувань. Тому надзвичайно своєчасною й необхідною є реконструкція особливостей тіл- ліхового бачення культури. Ці особливості пов´язані з тим, що Тілліх не тільки мислитель, але й церковний проповідник, що активно включався в культурот- ворчий процес.
Проповідь - композиційна основа багатьох його робіт, які структурно являють собою кілька проповідей, об’єднаних навколо істотних для тілліхової культурології тем. У той же час проповідь не тільки структурно-композиційна основа інтелектуального досвіду Тілліха, але й один із глибинних змістів, одна із центральних інтенцій його теоретичної думки. Проповідник присутній на всіх рівнях тілліхової концепції культури. Ще одним ключем до богословського розуміння культурної творчості є її стиль. Уміння «прочитати стиль» - це й мистецтво, і наука, яка вимагає релігійної інтуїції на основі постійної турботи, так, щоб ця інтуїція дозволила б вдивлятися в глибини стилю, дійти до того рівня, де проявляється рушійна сила постійної турботи» [2, с. 346]. Характерною рисою Тілліха як мислителя є прагнення домогтися того, щоб теоретична думка змогла стати достовірним вираженням внутрішнього інтелектуально-духовного досвіду. Тому, прагнучи виявити «архетипічну» структуру культури, він постійно співвідносить еволюцію своїх типологій культури, зі власною біографією, із власною долею. Таким чином, складається своєрідний метод бачення культури, який, умовно можна назвати типологічною герменевтикою. Окремі аспекти типологічної герменевтики спробуємо реконструювати. Прагнення до особистісного співпереживання глибинних основ культури не є розумінням чогось винятково тіл - ліхового. Тут легко виявляються впливи, які спробуємо частково прояснити. Однак той спосіб, в який типологічна герменевтика реалізується в культурології Тілліха, має реконструюючий характер.
Хоча межові події життя вплинули на типологічну герменевтику Тілліха, основний матеріал, з якого формувалися головні теми його типології, пов’язані з рядом духовних напрямів на межі XIX-XX століть. Серед них насамперед варто вказати вплив шеллінгіанства, екзистенціалізму й глибинної психології. Найбільш серйозним був вплив релігійної феноменології Рудольфа Отто. Пошук граничних підстав і прагнення виявити абсолютні ціннісні виміри універсальних архетипів культури пов’язуються Тілліхом із процедурами очищення й прояснення, характерними для феноменології Отто. Типологічна герменевтика виявляється тісно пов’язаною з релігійною феноменологією. Тілліх прочитав «Ідею Священного» Отто в 1919 р., на фронті. У ній він знайшов уже виражений свій власний досвід переживання Священного. Книга Отто, за визнанням Тілліха, «визначила, його власний метод у релігійній філософії, де він завжди починав з переживання досвіду Священного, а потім переходив до ідеї Бога й ніколи не дозволяв собі повертатися назад» [2, с. 216].
Вплив феноменології Отто на тілліхівську типологічну герменевтику виявляється в декількох напрямках. При підході, що приймає вимогу Отто починати з переживання Священного, переживання страшної, жахаючої таємниці й благоговіння (Тілліх називає це переживання «абсолютною заклопотаністю, граничною захопленістю») відіграє принципову роль у роботі мислителя, зайнятого пошуками універсальних архетипів культури. Крім зазначеної центральної особливості тілліхового типологічного методу, варто підкреслити, що тілліхівське розуміння Бога як підстави буття є онтологізація феноменологічного досвіду зустрічі зі Священним, як містичного жаху, благоговіння або «жахаючої й милостивої таємниці». У такий спосіб феноменологічна герме- неневтика виявилася фундаментом типологічної герменевтики.
Типологічна герменевтика за Рудольфом Отто має потребу, у звільненні ідеї Священного від твердої залежності від ідеї моральної повинності. Приймається погляд Отто, відповідно до якого досвід Священного (зустрічі зі Священним) є споконвічно ноуменальним досвідом, переживанням і тільки потім моральною вимогою. Тілліх вважав себе спадкоємцем розвиненої Отто феноменології релігії, що переборола раціоналістично-моралістичні інтерпретації релігії й виявила її екстатичний і деструктивний характер.
Теолог у типологічній моделі Тілліха - це людина, що пов’язала себе особистими зобов’язаннями стосовно Звістки, зобов’язаннями інтерпретації Буття, «людина що в змозі створити новий світ культурних форм. І у цьому випадку в буття людини входить щось нове. Вона використає дану їй природою матеріал для створення культурних форм, які мають і цінність, і смисл. Перебуваючи в цих формах, вона перетворює саму себе, одночасно виходячи з них» [4]. Це віруюча людина, що зреклася свого Его, відмовившись від самої себе й повної відповідальності перед Звісткою. Тілліх прагне прояснити природу цих зобов´язань, порівнюючи їх з захопленістю культуролога. Обидва різновиди зв´язані захопленістю в тому розумінні, що направляються «містичним апріорі» - тим, яке Отто називав «містичним жахом і благоговінням перед Таємницею», а Тілліх називав межовою захопленістю або «абсолютною турботою». Безпосереднє переживання Абсолютного як Цінності й Буття - загальна суть обох позицій. Переклад основного для типологічної герменевтики Тілліха поняття «абсолютна захопленість або абсолютна заклопотаність» повинні іноді звучати як «заклопотаність Абсолютом».
Головна особливість «містичного апріорі» для процедури, що проясняє, полягає в тім, що якщо після вишукування, яке проясняє, це апріорі виявляється, то саме тому, що воно вже було присутнє й діяло із самого початку вишукування. У цьому засновку тілліхової культурології чітко виявляється герменев- тичне коло: дослідження розглядається як послідовне очищення й прояснення того, що вже є в наявності.
Тема абсолютної заторканості й захопленості, центральна для типологічної моделі Тілліха, має безліч відтінків і змістів; тому складається відчуття, що філософ почасти свідомо не дає точного визначення своєї моделі. Орієнтація на багатозначність основного для типологічної герменевтики поняття пов’язана із прагненням зробити центральну типологічну модель по можливості більше гнучкою, багатомірною, недоступною формальним обмеженням. З огляду на герменевтичний характер типології, доводиться визнати, що багатозначність, невизначеність і принципова незавершеність є необхідною особливістю центрального поняття типології. Тому постійне прояснення, перетлумачення й повернення до вихідної типологеми природньо входить у методологію гер- меневтичного дослідження.
Протилежністю щодо захопленості виступає турбота як абсолютна заклопотаність дозволяє побудувати різновиди герменевтичного досвіду, що виник при зустрічі із християнською Звісткою й визначальним характером інтерпретації, доступність універсальної системи ціннісних координат. Перший різновид - взаємна байдужість. Захопленість, абсолютність втрачає здатність трансцендувати у напрямку до поза межового і стає секулярним. Це, за термінологією Тілліха, автономна культура. Другий різновид, і відповідно типологічна схема - попередня турбота, зведена до граничної й абсолютної. Вона здобуває риси «демонічного», займаючи місце дійсно Абсолютного. Це в типології Тілліха - гетерономна культура, простіше кажучи, культура демонічна, сатаністська, наприклад, нацистська державність. Третій різновид - попередня турбота, що стала засобом вираження й поширення заклопотаності Абсолютним. Вона вказує на свою позамеж- овість. Ця турбота, на думку Тілліха, «відкрита для Священного». Це теономна культура.
Третій різновид герменевтичного досвіду, може розглядатися як єдиний спосіб звертання до сакральних символів культури і як умова діалогу з культурою. Виявлення граничних підстав абсолютної системи ціннісних координат культури, вбачається Тілліхом насамперед як зустріч зі Священним у культурі. Інакше кажучи, «типологічна герменевтика виявляється шляхом до Священного в культурі, а досвід культуролога, що практикує типологічну герменевтику, - це досвід зустрічі зі Священним» [2, с. 234]. Звідси й чітке розмежування трьох можливостей зустрічі - секулярної (автономної), демонічної (гетерономної) і зустріч, яка є «відкритою для Священного» (теономної).
Таким чином, у центрі типологічної герменевтики перебуває переживання Священного, ноуменальний досвід, як необхідна умова збагачення й прояснення ціннісних координат, вимірів культури. Для Тілліха - це насамперед виявлення правди християнської Звістки в кожній конкретній історичній ситуації, тобто його метою є висвітлення абсолютної й універсальної системи ціннісних координат, задану саме християнською Звісткою. Ця обставина, цей програмний теологічний обов´язок реконструювати християнську Звістку в кожній конкретній ситуації також визначає центральне положення досвіду Священного в типологічній герменевтиці.
Хоча в системі Тілліха чітко виявляється вплив ідеї Священного Рудольфа Отто, її імперативний характер у переживанні «містичного жаху й благоговіння», Тілліх прагне підкреслити «межовість, перехідність й особистісний характер ноуменального досвіду. Момент переходу до переживання й усвідомлення Священного описується розгорнутою метафорою, як захопленість чимось зовнішнім й невідворотнім» [1, с. 399]. Основи буття, універсальні виміри існування стають видимими в «екстатичному досвіді». Цей досвід, переживання Священного, Тілліх називає вірою. Як теолог він вважає, що існує єдиний центр у досвіді й переживанні Священного - це межова заклопотаність Абсолютним.
Досвід віри або зустріч і зі Священним є й «нескінченна пристрасть», саме так Тілліх витлумачує К’єркегора. Віра не є приватним структурним елементом процесу типологічної герменевтики. Віра - визначальний інтегруючий початок. Ототожнення віри з якою-небудь однією пізнавальною функцією веде до інтелектуального або емоційного руйнування віри. Віра не ідентифікується з жодною із структурних особливостей пізнавальних процедур-функцій, але припускає силу, що поєднує й трансцендує всі функції, основною ознакою віри є її приймаючий характер. В тілліхівській герменевтиці це пов’язане з теологічною максимою: «У відношенні до Бога все здійснюється через Бога». Функції й здатності людського пізнання не можуть самостійно досягти Абсолютного, Єдиного, хоча й прагнуть до Нього, але Абсолютне може захватити всі ці функції й підняти їх над самим собою, породжуючи віру. Хоча віра в людині, вона не від людини. Це головна відмінність тілліхової герменевтики від феноменології. Характерна метафора, використовувана Тілліхом для опису пасивності віри, що перебуває в центрі типологічної герменевтики, - віра є стан захопленості абсолютною турботою.
Практика, досвід типологічної герменевтики пасивні, «медитативні» й «медіумічні». Тут виявляється надзвичайно високий пієтет Тілліха перед джерелом, сакральним текстом, Звісткою. Вибирати пасивні, «медитативні» структури релігійної мови, як найбільш адекватні пошукам і проясненням абсолютної системи ціннісних координат культури. Як приклад мінливого розуміння віри Тілліх називає «лікування вірою», що виявляється результатом особистої активності й самоконцентрації.
Наступним виміром досвіду зустрічі зі Священним, котрий лежить у центрі типологічної герменевтики, є безсумнівність. Процес розуміння сакрального тексту є зустріч зі Священним. Коли теолог захоплений силоміць абсолютною системою ціннісних координат, що проясняються для нього в сакральному тексті, він перебуває під владою абсолютної безсумнівності. Раптове усвідомлення й безсумнівність супроводжують один одного. В екстатичному розпачі з тією ж безсумнівністю переживається досвід зустрічі зі Священним, який переживається власним Его, власною самістю. За Тілліхом, це дійсно є «самість у її самотрансцендуючій якості». Специфіка теологічного мислення Тілліха полягає саме в здатності виразити цілком точно й недвозначно ортодоксальні формули віри, включаючи їх у настільки ж ясні формули феноменологічної логіки.
Тілліх переформулював засадничий протестантський принцип «тільки вірою» як «виправдання, прощення через віру» [5]. Характерно, що Тілліх виявляється значно більше ортодоксальним у змістовних аспектах своєї типології, вважаючи, що традиційна формула «виправдання вірою» недо - статньо підкреслює ту обставину, що людський акт віри керується винятково актом божественного виправдання. І тому Тілліх наполягає на тому, що віра сама по собі дарунок милосердя, який дозволяє переживати зустріч зі Священним, що виправдання - частина Бога. Отже, більш точною є формула: виправдання милосердям через віру. Для Тілліха протестантський принцип цілком проявляється «у переживані величі Бога», що надає абсолютності й святості Йому одному, відкидаючи таку можливість для кого-небудь ще. Таким чином, змістовний полюс у тілліхівскій опозиції «формально-змістовне» повністю вичерпується ортодоксальним із протестантського принципу, що цілком відповідає його баченню теологічної діяльності: теолог пов´язаний конкретними зобов´язаннями перед Звісткою й перед своєю деномінацією.
Для Тілліха зміст віри не може бути досягнуто інакше ніж в акті віри. Ця позиція цілком у дусі фено- менологичної інтенціональності, у дусі екзистенціального подолання суб’єктно-об’єктного виміру віри. Однак на відміну від інших форм екзистенціального світовідчування, подолання здійснюється в акті віри, при чому в акті віри, що розглядається Тілліхом не в рамках формального визначення віри взагалі, але з погляду цілком ясно й традиційно розвиненого протестантського принципу. Віра є дарунок, милосердя, і тільки в активному захоплюванні зі сторони Абсолютного й Конечного віруючий може бути межово доторканим. Протестантський принцип для Тілліха, як змістовний центр віри й зустрічі зі Священним, виражає нескінченну відстань Бога від людини й залежність людини від Божественної ініціативи.
Протестантський принцип мислиться Тілліхом як пророчий протест проти всіх форм історично сформованої самоабсолютизації, наприклад, демонічного піднесення церков, священства, біблійних текстів до Абсолюту. Протестантський принцип, наполягає Тілліх, відкидає безумовну втіле- ність Благодаті у формах емпіричного світу й в такий спосіб руйнує бар’єр між Священним і секулярним. Відповідно до протестантського принципу, Бог однаково близький як найнижчим, так і найвищим, Бог поруч із матеріальним так само, як поруч із духовним. Саме в силу такого розуміння, переживання Священного перебуває у Тілліха в центрі його типології культури, типологічної герменевтики. Формальне визначення віри як межової захопленості Абсолютним, не залежить від змісту віри. Феноменологія межової захопленості, що бачиться як зустріч зі Священним, виявляє, надзвичайну насиченість змістом. Цей зміст втілений у протестантському принципі, як його розуміє Тілліх. Це формальне визначення віри, хоча і є універсальним, однак - це універсалізм християнський і більше точніше - універсалізм ортодоксального протестантизму. Тому універсалістські інтуїції Тілліха й особливо його інтуїції «межового» захоплюють не тільки інтенції нашого сторіччя, але й пов’язані з багатовіковою християнською традицією.
Звідси, та дивна врівноваженість традиціоналізму й модернізму в тілліховому універсалізмі. «Межове» слугує відповіддю на наше запитання про зміст нашого життя і дається нам у досвіді, що переживається кожною людською істотою, тобто в досвіді святості. У повчанні Тілліха поняття про існуючу, наявну святість, тобто про актуальну святість виявляє очевидну близкість до погляду Отто, для якого переживання межового є одночасно й «безодня, таємниця», і «основа людського існування». Тому структура тілліхової типології в значній мірі відтворює структуру релігійно-феноменологічної типології Отто, її основні виміри. Позитивний вимір - таємничість світла й благості як основи буття, що включають виконання творіння. Негативний вимір - «страх і тремтіння перед таємницею», прояснення перед прірвою й безоднею буття, нездоланна відстань між конечним і безконечним. В екстатичному переживанні Одкровення даються два виміри Священного: як «піднімаючої сили Священної присутності» й як його «грізної, нищівної сили».
Проте незважаючи на співзвучність із релігійною феноменологією Отто, Тілліх значно підсилює екзистенціальні мотиви, які свідчать про своєрідність його позиції. Переживання актуальної святості Тілліх пов’язує з феноменом «втечі від Бога». Він підкреслює, що людина, «яка ніколи не намагалась покинути Бога, ніколи не випробовувала Бога як реального Бога». Варто додати - і як особистого Бога. Боги власного людського виготовлення, вважає Тілліх, виконані за зразком і подобою людини - з ними легко жити, але людина не може стояти поруч із Богом, що є дійсно Бог.
Людина намагається бігти від Бога й ненавидіти Його, тому що вона не може позбавитися від Нього. Очевидно, що Бог Тілліха це не «бог вчених і філософів», але Живий, Особистий і постійно присутній Бог старозавітних пророків, з яким непогоджувалися, сперечалися і який міг говорити «з палаючого місця». Тому для Тілліха в його екзистенціальній типології протест проти Бога, прагнення, щоб його не було, «втеча в антитеїзм - все це щирі елементи глибокої релігійності».
Священне як центр типологічної герменевтики, як її основа, мислиться не тільки феноменологічно, але й онтологічно. Тілліх відносить Священне до системи трансцендентних змістів, які долають будь-який індивідуальний зміст. Безумовне одержує в цій типології трохи «вимірів», це - одночасно страх і тремтіння, ясність і благоговіння, безодня й основа буття. За Тілліхом, варто бути впевненим, що існують сакральні об’єкти, але бачити їх як сакральні - значить «бути захопленим через них Безумовним, що є присутнє у кожній реальності, у формі «глибини» або «сили», що робить її тим, чим вона є» [3, с. 68]. Таким чином, тілліхівська типологічна герменевтика Священного вкорінена в онтології, що концентрується навколо безумовного змісту й самобуття. Священне для Тілліха - не просто суб’єктивне переживання, але безумовна реальність.
Моральна орієнтація в трактуванні проблеми Священного надзвичайно характерна для Тілліха й відрізняє його від багатьох мислителів XX століття, що поспішили «скасувати» моральну орієнтацію сакрального, «взяти назад» напружене протистояння, що орієнтує простір Священного. Філософська проникливість Тілліха, що дозволила йому уникнути, вірніше, перебороти фатальні для інтелектуалів XX ст. проби «неоміфологічного релятивізму», пов’язана, із глибоко й всебічно пережитим досвідом «демонічного пошкодження й переродження» Священного, котрий для Тілліха відбувся в зустрічі з нацистською державністю. Тілліх розділяє потребу сучасної людини вирватися з-під гніту самозамкнутої соціальності. Його позиція навіть здається ризикованою, коли він приймає феноменологію Отто, що розділяє ноуменальний досвід зустрічі зі Священним і вимір моральної повинності. Але як умова «прориву», як неодмінна гарантія «прориву» від демонічної двозначності й «спокуси», він обґрунтовує совістне відношення до світу, тобто таке відношення, що не мислиться поза прагненням розрізнення добра й зла. Отже, теономне в культурій людині є абсолютність совістного, автономне - недостатньо продумана, недостатньо глибоко схоплена совістність, гетерономне - як санкція відсутності совістності.
Отже, в типологічній герменевтиці Тілліху вдалося прорватися за межі настільки притягуваль- ної й респектабельної для західного інтелектуала XX ст. неоміфологізуючої архаїки, виявити культурні символи, у яких сформувалася ідея орієнтованості культурного простору, знайти джерела сакральних вимірів цього простору. І якщо його аналіз відштовхується від характерної для неоміфологізуючої архаїки підкреслення нерозрізненості, тотожності для архаїчних культу «Священного й демонічного», то як наслідок тілліхівська типологія робить нехарактерний для модерністської неоархаїки поворот. Незмінюючи близькості цих вимірів Священного й навіть відсторонюючись від найбільш радикальних поділів сакрального й демонічного, він проте знаходить досить вагомі історико-культурні підстави, що дозволяють говорити про сутнісну, онтологічну орієнтованість сакрального простору. Протиставлення «Священно-демонічного» - одне із центральних у його типологічній герменевтиці - також носить онтологічний характер. У цьому його очевидне й цілком певне протистояння неоміфологізму з його постійним прагненням ототожнити сакральне й демонічне на рівні «аксіології» культури.
Для Тілліха ця позиція абсолютно неприйнятна, тому що вся його глибоко особистісна творчість була пошуком абсолютно орієнтованої універсальної системи ціннісних координат, як внутрішньо вільної відповіді людської екзистенції на те «потрясіння основ», свідком якого він був. Його типологія й сам принцип типологічності є однією з розгорнутих спроб знайти цю абсолютну систему координат. При чому в центрі його пошуків був саме сам принцип типологічності як принцип абсолютної орієнтованості ціннісного простору й одночасно як ідея соціальної справедливості. А остання саме у своїй якості бути справедливою не допускає елімінації внутрішнього світу людини і її совісті.

ЛІТЕРАТУРА
1. Тиллих П. Христианство и встреча мирових религий. // Тиллих П. Избранное: Теология культури. - М., 1995. - 432с.
2. Тиллих П. Систематическое богословие. - Т. 1-2. - СПб., 1998. - 456 с.
3. Юлина Н.С. Теология и философия в религиозной мысли США ХХ в. - М., 1986. - 284 с.
4. Tillich P. Systematic theology. Vol. I, II, & III. Chicago: The University of Chicago Press, 1951, 1957 & 1963.
5. Tillich P. The protestant era. Chicago, 1948, p.163.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць