Зінченко Н. О.
пошукач

Проводиться компаративний аналіз поглядів Платона та представників французького постмодернізму - зокре - ма, Ж. Бодрійяра, Ж. Батая та Ж. Дельоза - на проблему симулякра.
Сучасний світ надзвичайно швидко змінюється, відбуваються мутації різноманітних сфер людського буття, розуміння та тлумачення яких викликають до життя поняття та терміни, створені у часи Античності, а потім на деякий час відсунуті на маргінес філософського дискурсу. Одним з них можна вважати поняття «симулякр», відоме ще з Платонів- ської філософії (зазначимо, що слово «simulacrum» використовував Лукрецій для перекладу поняття «eicon» Епікура, яке позначає «пізнавальний образ»), проте найвищого рівня популярності воно здобуло лише в останні десятиліття. «Експерементування зі штучною реальністю, різні засоби моделювання дійсності (створення комп´ютерних ігор, у тому числі інтерактивних - комунікація передбачається із самим персонажем гри, відеокліпів, комп´ютерних фільмів, в яких віртуальних акторів вже неможливо відрізнити від справжніх і т. і.) спричинили зміни у характері не тільки сприйняття самої дійсності, але й вплинули на спосіб спілкування людей. Учасники цього процесу виявились замкненими у рамки так званої симуля- тивної сфери інформації і комунікації, що керується законом «холодної зваби»» [1, с.3].
Саме інформатизація суспільства, створення «віртуального світу», де не існує жодних цінностей, а домінують лише інформативність та подібність, де відсутні будь-які ефекти реальності, зміна парадигм комунікації, заміна реального гіперреальним переконливо пояснюють актуальність обраної теми статті.
Проблеми вивчення симуляційної реальності у постсучасному суспільстві займають значне місце у доробках як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників.
Найбільш ґрунтовні дослідження зазначеної проблематики представлені англомовними джерелами, автори яких аналізують творчий доробок Ж.Бод- рійяра, вивчають його ідеї та концепти. Це роботи Д.Келлнера «Жан Бодрійяр: Від марксизму до постмодернізму і далі», М. Саруп «Вступ до постмодернізму та структуралізму», П. Хегарті «Жан Бодрійяр: Життя та теорія» та ін. Також варто зазначити, що в Інтернеті існує спеціальний електронний журнал (редактор - Дж. Култер), який формується в університеті Бішопа в Канаді і відображає різноманітні аспекти вивчення творчості французького мислителя [11].
Серед вітчизняних досягнень особливої уваги заслуговують статті В.Н.Корабльової «Віртуальна реальність як простір симулякрів у поліонтичному світі постсучасності», де авторка досліджує онтологічний та аксіологічний статус віртуальної реальності крізь призму постмодерністських теорій і приділяє велику увагу теорії симулякра Ж.Бодрійяра, також надзвичайно цікавою видається розвідка А.Горячковської «Людина і симулякр», де аналізуються погляди Ж.Батая, П.Клоссовськи, Ж.Бодрійяра.
Російська філософська думка представлена іменами Н. Автономової, А.Гараджи, О.Гурко, А.Д´якова,
С.Зенкіна, І.Ільїна, Н.Маньковської, В.Подороги, О.Печьонкіної та ін., праці яких мають в основному описовий характер і досліджують постмодерну філософію у культурологічному, етичному або постструк- туралістському аспектах.
Найважливіша група джерел представлена творами французьких мислителів - Ж.Бодрійяра «Система речей» (саме у цій роботі філософ вперше звертається до понять «симулякр природи» та «симулякр історії»), «Символічний обмін та смерть». «Симулякри та симуляція», «Прозорість зла» й відомою роботою Ж.Дельоза «Платон та симулякр».
Мета статті - компаративний аналіз поглядів Платона та представників французького постмодерну на проблему симулякра.
Слово симулякр у перекладі з латини позначає привід, двійник, подоба дійсної речі. Свій початок як поняття філософське симулякр отримує у Платонів- ській теорії ідей, актуалізуючись у питанні наскільки адекватно фізичні «речі» копіюють ідеальні першо- образи та співпадають з оригіналами. Згідно з Платоном, копії бувають різного ґатунку - ті, що адекватно відображають оригінал (подібне), а також такі, що спотворюють його - симулякри (підробки, примари), копії копій, що викривляють прототип.
У діалозі «Софіст» Платон вирізняє два види об
разів - копії, претенденти, забезпечені подобою, а також хибні претенденти, що виникають на основі відсутності схожості, позначають відхилення або збочення - симулякри. Саме у цьому сенсі Платон дає два розрізнення образів-ідолів - копії-зображення та симулякри-фантазми.
«Чужоземець. А як же ми назвемо те, що, з одного боку, здається подібним прекрасному, хоча при цьому і не виходить з прекрасного, а, з іншого, якби мати можливість розглянути це достатньою мірою, можна було б сказати, що воно навіть не схоже з тим, з чим вважалось схожим? Чи не є те, що тільки здається схожим, а насправді не таке, лише привідом?» [3, с. 349].
«Чужоземець. Ми розрізняли два види зображувального мистецтва: один - що створює образи, інший - привіди» [3, с. 393].
Копія повинна бути подібною Ідеї речі - це образ, що забезпечений подобою, а симулякр постає як копія копії, образ, позбавлений подоби. Як зауважує Ж. Дельоз: «Симулякр ґрунтується на невідповідності і різниці, він містить у собі відсутність схожості» [2, с. 231].
Отже, на думку Платона, первинною постає модель-оригінал або ейдос, відносно якої можуть бути два види подоби - достовірні подоби-копії, яким властива схожість з ейдосом, а також недостовірні подоби-симулякри, що характеризуються відмінністю і від ейдосів, і один від одного.
«За Платоном, симулякр - це «підробка копії», тобто копія копії, образ образу, знак знака. Заслуга Платона полягає ще й у тім, що він дуже чітко і ретельно намагається відрізнити поняття копії й си- мулякра одне від одного. Копія постає «вимушеною». необхідною підробкою оригіналу, котра відображує, символізує внутрішню сутність свого референта. Симулякр же відтворює лише образну імітацію референта, сутнісно відрізняючись при цьому від нього» [4, с. 116].
Симулякру властива здатність самопрезентації, оскільки він завжди зберігає образ референта, то має змогу презентувати самого себе, стає псевдореферентом, створює штучний світ, що замінює природний, відбувається симуляція - створення іншої реальності, що підмінює реальність природного світу. «Симуляція тягне за собою владу, що утворює ефект. Але тут мається на увазі не тільки каузальний смисл, оскільки каузальність зазвичай залишається повністю гіпотетичною і невизначеною без втручання інших значень. Скоріш за все дія симулякру розглядається у значенні «знаку», започаткованого у процесі сигналізації; воно береться у смислі «костюму» або, ще точніше, маски, що вказує на процес їх переодягання, в якому за межами кожної маски існує ще й інша...» [2, с. 263]. У Ж.Бодрійяра у праці «Символічний обмін та смерть» потрактування симуляції пов’язане з тим, що усі знаки обмінюються один на один, проте не обмінюються більше ні на що реальне [див.: 8, с. 52].
Філософія ХХ століття звертає увагу на симулякр завдяки працям Ж. Батая, який позначав ним так звані «суверенні моменти», «приклади втечі буття та перервності досвіду» - сміх, сп’яніння, жертовне та еротичне злиття [див.: 5]. Проте найбільшу популярність симулякр отримує завдяки зусиллям Жана Бодрійяра. Проте, це двосторонній процес, адже як зауважує В Кузнєцов, саме «тотальна симуляція і панування гіперреального, набувши завдячуючи Бодрійяру виразного позначення і прямого імені, віддячили йому репутацією теоретичного терориста і інтелектуального провокатора, замінивши його самого (тією мірою, звичайно, якою він - сам по собі - існує) саморепрезентованою миттєвою завісою» [6, с. 7].
При цьому варто зазначити, що Ж. Батай інтерпретує поняття симулякра відносно сфери внутрішнього досвіду, вважаючи його «знаком миттєвого стану», що не співвідносить з жодною реальністю, проте сам певною мірою представляє собою реальність, позбавлену ідентичності. Як зауважує П. Клос- совськи, аналізуючи погляди Ж. Батая, «симулякр утворює знак миттєвого стану і не може ані налагодити обміну між умами, ані дозволити перехід однієї думки в іншу... Симулякр має одну перевагу: у ньому немає наміру закріпити те, що він представляє з досвіду, і те, що він виговорює про нього; він не просто не боїться протиріч - симулякр замішаний на них. Адже якщо він і плутує на таблиці понять, так це тому, що він вірно передає частку того, що не повідомляється. Симулякр - це те, що ми можемо знати про досвід; поняття в цьому відношенні лише жалкий викид, що волає до інших викидів. Симулякр є цілком іншим интелігібельно-понятійним повідомленням: це співробітництво, мотиви якого не тільки не піддаються визначенню, але й не намагаються самовизначитись» [7, с. 82].
Ж. Бодрійяр, на відміну від Ж. Батая, переносить поняття симулякр у площину соціокультурного досвіду, доводячи, що симулякри - це не просто гра знаків, це певні маркери реальності, що отримують сенс лише всередині ревної універсальної системи, яку самі ж і конституюють. Симулякри містять особливі соціальні відносини та особливу інстанцію влади і створюючи своєрідний порядок симулякрів у вигляді ланцюжка - підробка, виробництво, симуляція. Методологічним виправданням такої тріади можна вважати тричленну схему соціального розвитку, розроблену
Ж.Бодрійяром: докапіталістична стадія розвитку або первісне суспільство, стадія «політичної економії», репрезентована буржуазно-капіталістичною цивілізацією та сучасна стадія розвитку суспільства. атрибутивною ознакою якої вважається універсальне розповсюдження симулякрів. Мислитель активно спирається на нестаріючий марксизм, психоаналіз Ж.Лакана, структурну лінгвістику Ф. де Соссюра (особливо поняття «знак», «позначуюче», «позначуване»), активно послуговується ідеями Р. Барта.
«З часів епохи Відродження, паралельно змінам закону цінності, послідовно змінились три порядки симулякрів:
- Підробка являє пануючий тип «класичної» епохи, від Відродження до промислової революції;
- Виробництво являє пануючий тип промислової епохи;
- Симуляція являє пануючий тип сучасної фази, що регулюється кодом.
Симулякр першого порядку діє на підставі природного закону цінності, симулякр другого порядку - на підставі ринкового закону вартості, симулякр третього порядку - на основі структурного закону цінності» [8, с. 113].
Ж.Бодрійяр детально аналізує причини виникнення та генезу кожного порядку симулякрів. Так, наприклад, підробка - дитя епохи Відродження, коли замість феодального устрою виникає буржуазний і виникає необхідність відкритого змагання у знаках відмінності. Подібне було абсолютно неможливим у рамках кастового суспільства, адже так кожен індивід раз і назавжди закріплений за своїм місцем і відсутні міжкласові переходи, а будь-які знаки характеризувалися прозорістю. «В жорстоких кастових спільностях - феодальних або архаїчних - число знаків невелике, їх поширення обмежене, кожен з них повною мірою важливий як заборона, як між- кастове, міжкланове або міжособистісне взаємне зобов´язання; такі знаки не бувають довільними. Довільність знаку з´являється тоді, коли, замість того щоб зв´язувати двох осіб узами нерозривної взаємності, він починає в якості того, що означує, відсилати до розчаклованого світу того, що позначується, спільному знаменнику реального світу, якому ніхто нічим не зобов´язаний» [8, с. 114].
Довільність знаку робить його доступним будь- якому класу, створює умови для виникнення «змагальної демократії», легітимує статус підробки, яка «прописується» всюди «від обманного жилета (лише спереду) до ліпних інтер´єрів та грандіозних театральних машин бароко». «Лепніна - це торжество демократії будь-яких можливих штучних знаків, апофеоз театру і моди, в якому виражається здатність нового класу до будь-яких звершень, оскільки йому вдалось зламати систему виключного володіння знаками» [8, с. 116]. Знак, що владарює у Новий час, позбавлений будь-якої примусовості, постає загальнодоступним, не має реальної референтності, являє собою «симулякр символічної обов´язковості», отримує значимість у «симулякрі природи», оскільки людина епохи Ренесансу прагне перетворити природу на єдину можливу субстанцію, уніфіковану під знаком буржуазних цінностей.
Симулякр другого порядку засновується на серійності, згасанні оригінальної референтності знаку. Знаки періоду промислової революції позбавлені кастової традиції та статусних обмежень, тому немає потреби їх підробляти, адже вони вже первинно виробляються у величезних масштабах. Серійне виробництво призводить до того, що речі перетворюються на симулякри одне одного, а разом з ними й люди, що їх виробляють. Домінує серійне виготовлення речей (виробництво), зникає оригінальна референтність, а її місце займає загальний закон еквівалентностей.
Ера промислових симулякрів досить швидко змінюється ерою симулятивних моделей, коли будь-які форми виводяться з моделей шляхом модулювання відмінностей, а не являють собою підробку або чисто серійне виробництво. «Смисл має тільки співвіднесеність з моделлю, і все тепер не відбувається згідно власної цілеспрямованості, а виводиться з моделі, з «референтного того, що означує», що утворює мов би випереджаючу цільову настанову і єдиний фактор правдоподібності» [8, с. 124].
Вище вже говорилося, що у Платонівській концепції велика увага приділялася проблемам подоби та відмінності симулякра від оригіналу, Ж.Бодрійяр також звертає на це увагу. Він стверджує, що у симу- лякрах першого порядку відмінність завжди присутня, оскільки передбачається можливість суперечки та гри між реальністю та симулякром. У симулякрі другого порядку ця проблема спрощується шляхом ліквідації реальності, адже остання у ньому позбавлена образу, відображення, відгомону, театральна ілюзія залишається у минулому, її змінює система промислового виробництва, що керується виключно «іманентною логікою операційного принципу». Симулякр третього порядку взагалі виводиться з моделей шляхом моделювання відмінностей.
Вище зазначалося, що Платон розглядав образ як еквівалент реальності, у відповідності до такої методологічної установки Ж. Бодрійяр виділяє чотири стадії у генезі образу відповідно до визначених ним стадій симуляції: на стадії підробки образ відображає реальність, на стадії виробництва образ приховує та викривляє реальність, стадія власне симуляції репрезентує образ, що приховує відсутність реальності, а на фрактальній стадії симуляції образ вже не має жодного відношення до реальності.
У 1981 році Ж. Бодрійяр друкує книгу, що принесла йому всесвітню популярність - «Симулякри та симуляція», яка «певною мірою ознаменувала ненастання пророкованого Дж. Оруелом тоталітаризму» (А. В. Дьяков). ««Симулякры» стали за океаном найбільш популярною книгою філософа, а всесвітнє визнання Бодрійяра, як і багатьох інших французьких постструк- туралістів, бере витоки саме в Америці» [9, с. 12].
«Симулякри та симуляція» - гідний зразок застосування симуляційної методології, адже книга має за епіграф слова, які автор приписує Еклезіасту: «Симулякр - це зовсім не те, що приховує істину, це істина, яка приховує, що її немає. Симулякр істинний». Звичайно, авторство належить самому Ж. Бодрійяру. а перед нами вдалий симулякр біблійного тексту.
У цій роботі автор звертається вже не лише до поняття симулякр, а й до поняття симуляція, оскільки, на відміну від попередніх часів, абстракція сьогодні - це не абстракція карти, копії, дзеркала чи концепту, все це йде у минуле разом зі «скромною чарівністю си- мулякрів другого порядку». Реальність замінюється гіперреальністю, тому територія більше не передує карті і не живе довше за неї, копія починає домінувати над оригіналом і жити власним життям. «Відтепер карта передує території - прецесія симулякрів, - саме вона породжує територію» [10, с. 6].
Сучасність втрачає таємничість, втрачає відмінність, що саме й створювала поезію карти та чарівність території, не існує більше дзеркала сутності та видимості, реального та його концепту, виміром симуляції стає генетична мініатюризація, адже реальне породжується на основі мініатюризованих матриць та моделей управління. а тому може безліч разів відтворюватися на цій основі.
Настає нова ера - ера симулякрів, де ліквідуються будь-які референції. Як зауважує мислитель, «вже не йдеться ні про імітацію, ні про повторення, ані навіть про пародію. Мова йде про субституцію, заміну реального знаками реального, тобто про операцію з попередження будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної копії, метастабільного сигнального механізму. програмованого й бездоганного, що презентує всі знаки реального й поминає всі його несподівані повороти» [10, с. 7].
Також у «Симулякрах та симуляції» автор дещо модифікує порядок симулякрів, відомий нам з роботи «Символічний обмін та смерть» і тепер він має наступний вигляд: симулякри природні, натуралістичні - симулякри виробничі, спрямовані на підвищення продуктивності - симулякри симуляції. Дещо по-іншому тлумачиться й природа симулякрів, адже тепер перші засновані на зображенні, імітації та підробці, другі - на енергії, силі, її матеріальному втіленні в машині та всій системі виробництва, а треті - на інформації, моделі, кібернетичній грі. Симулякри першого порядку характеризуються як гармонійні, оптимістичні, спрямовані на відновлення чи ідеалістичне запровадження природи за образом Бога, другого порядку характеризують прометеївське прагнення до мондіалізації та неперервної експансії, до вивільнення безмежної енергії, а треті уособлюють тотальну операційність, гіперреальність, прагнення до тотального контролю.
У 1983 році Ж. Бодрійяр створює працю «Екстаз комунікації», де досить суттєво корегує власні уявлення про природу симуляції. По-перше, на відміну від «Системи речей», де останні розумілися як наповнені сенсом знаки, тобто володіли певною реальністю, мислитель стверджує, що сьогодення вже не має ніякої системи речей, що речі не володіють реальністю. Сучасність характеризується лише ефектами реальності, істини та об’єктивності, проте реальності-в-собі не існує. По-друге, якщо використати Лаканівську схему «реальне-уявне-сим- волічне» і рухатися від символічного до реального, то можна вийти за межі реальності. Це дає Ж. Бодрійяру впевненість у тому, що реальність постає «нульовим степенем» віртуальності. Більш того, філософ переконаний, що поняття віртуального тотожнє поняттю гіперреальності, яка завдяки своїй досконалості більш реальна, ніж відомий усім симулякр реальності.
Як бачимо з нашої невеличкої історико-філо- софської рефлексії, Платонівське поняття симулякр змінилося до непізнаваності завдяки зусиллям представників французького постмодерну Ж. Батая, Ж. Дельоза та Ж. Бодрійяра. Кожен з них додав декілька нових фарб у палітру зазначеного поняття в результаті чого можна спостерігати парадоксальну ситуацію - ми зараз маємо Симулякр Платонівського симулякру.

ЛІТЕРАТУРА
1. Печенкина О.А. Этика симулякров Жана Бодрийяра (анализ постмодернистской рецепции этического): дис. ...канд. филос.наук. /О.А.Печенкина. -Тула, 2006. -159 с.
2. Делез Ж. Платон и симулякр / Ж. Делез // Интенциональ- ность и текстуальность. Философская мысль Франции XX века. - Томск: Издательство Водолей, 1998. -С.226-241.
3. Платон. Софист іі Платон. Соч. в 3 т. - Т. 2. - М.: Мысль, 1970. -С.319-398.
4. Корабльова В.М. Віртуальна реальність як простір симулякрів у поліонтологічному світі постсучасності і В.М.Корабльова іі Практична філософія. - 2008. - № 1. — С.114-120.
5. Батай Ж. Из «Слез Эроса» і Ж. Батай іі Танатография Эроса . - СПб.: Мифрил, 1994. -С.269-310.
6. Кузнецов В. Бодрийяр и симулякры іі Бодрийяр Ж. К критике политической экономии знака». - М.: Библион- Русская книга, 2003. - С.6-7.
7. Клоссовски П. Симулякры Жоржа Батая і П.Клоссовски іі Танатография Эроса. - СПб.: Мифрил, 1994. - С.79-90.
8. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть і Ж.Бодрийяр. -М.: Добросвет, 2000. -387 с.
9. Дьяков А.В. Жан Бодрийяр: Стратегии «радикального мышления» і А.В.Дьяков [под ред. А. С. Колесникова]. - СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 2008. - 357 с.
10. Бодрійяр Ж. Симулякри і симуляція і Ж.Бодрійяр. - К.: Основи, 2004. - 230 с.
11. International journal of Baudrillard studies [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:іі^w^w^w.ubishops.caі baudrillardstudiesіindex.html