пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Ситуативність існування: гранична ситуація і повсякденність


Алєксєєва К. І.
аспірантка


У статті розглядається поняття ситуативності у його екзистенційному і повсякденному вимірі. Ситуація постулюється як сутнісний модус людського існування.
Пізнання найвищих проявів духу і усього живого загалом, відбувається у категоріях життя як специфічного буття у власному світі [1]. Усяке життя протікає як взаємообмін між внутрішнім світом і навколишнім простором. Навіть фізично-соматичне буття не можна розглядати як довільно локалізовану анатомічну структуру із фізіологічними функціями. Поєднуючи емпіричну предметність і духовну суб´єктивність, «соматичне буття, на відміну від бачення і відчуття тілесності, постає як переживання людиною самої себе і світу в цілому» [2, с. 4-5].
Натомість наукове та позитивістично-філософське світовідношення бачить людину центром і умовою існування світу, через що втрачається можливість описувати ситуацію і людини, і світу. Абсолютизація знання, заснованого на дихотоміях духу і тіла, суб´єкта і об´єкта тощо вказує на філософське безсилля щодо опису конкретності досвіду. Раціоналізм та емпіризм не спроможні адекватно дослідити людську ситуацію. Раціоналізм ігнорує ситуативність розуму, зосереджуючи увагу на іманентних властивостях свідомості. Емпіризм нівелює культурний світ особистості, оскільки не вбачає внутрішніх зв´язків між об´єктом та інтенцією свідомості.
Тому метою статті є порівняльний аналіз понять граничної ситуації в екзистенціалізмі К. Ясперса та повсякденної ситуативності в соціальній феноменології А. Шюца.
Завдання статті полягають у наступному. По- перше, розкрити зміст поняття граничної ситуації і її специфічного способу переживання у екзистецій- ному проекті Карла Ясперса, що подається у працях «Загальна психопатологія», «Психологія світоглядів», «Духовна ситуація часу», «Філософія». По-друге, проаналізувати визначення та освоєння ситуації у повсякденному життєсвіті шляхом звернення до «Структур життєсвіту» і «Смислової структури повсякденності» Альфреда Шюца.
Філософсько-антропологічний аналіз означеної проблематики ситуативності людського існування актуалізується тим, що серед її сучасних дослідників переважають психологи та соціологи, які здебільшого «вмонтовують» ситуацію між стимулами-мотиваціями та оточенням-середовищем, а також створюють певну типіку ситуацій. Показовими у цьому напрямку є праці Бурлачук Л.В. та Міхайлової Н. Б. («К психологической теории ситуации», 2000), Чепелєвої Н. В. («Життєва ситуація особистості», 2001), М. Лінча («Джерела походження етнометодології» 2007), дослідження Т. Томашевського, Ф. Бартлетта, Я. Рейковського та ін. Але актуальним лишається суто філософське питання щодо умов можливості виникнення ситуативності як сутнісного модуса людського існування.
Протягом свідомого життя людини фактори навколишнього простору формують її життєсвіт, який, одночасно із цим, зазнає втручання з боку людини. Звідси виникає увесь досвід людської долі, проектів та результатів діянь, зусиль і страждань. Тому функція середовища як «сукупності фізичних і соціальних змінних зовнішнього світу» [3, с. 285] полягає у тому, що воно породжує ситуації. Факт виникнення ситуації конституюється у момент співвіднесення фрагмента середовища з конкретним індивідом через надання даному фрагменту особливого сенсу та вагомості із позиції індивіда. Людина може створювати ситуації самостійно, стимулювати або попереджати їхнє виникнення. Проте, у своєму існуванні людині доводиться зіштовхуватися із граничними ситуаціями власного буття - смертю, випадком, боротьбою, стражданням,провиною.
Карл Ясперс, який запровадив у екзистенційній філософії поняття граничної ситуації, пояснює, що, наприклад, смерть як об´єктивний фактор емпіричної реальності у його поцейбічності ще не є граничною ситуацією. Лише у межових, критичних умовах, коли людина переживає мінливість та скінченність свого існування, її ситуація перетворюється на граничну. Тобто, сам факт наявності фізичної загрози існуванню не стосується екзистенційного виміру особистості. Екзистенція за Ясперсом, - це ноуменальний світ людської свободи та волі, справжнє буття самості, яке не пов´язується із жодною предметністю [4, с. 14]. Перебуваючи у пограничній ситуації, людина відкриває для себе трансцендентний світ, який дотичний до її власного, вона переживає оприявлення транс- ценденції в іманентному. Із цього випливає, що лише екзистенційно-трансцендентний вимір емпірично критичної ситуації робить її граничною.
У роботі «Психологія світоглядів» Ясперс для точнішої характеристики крайніх ситуацій вказує на «антиномічну структуру існування; якщо це межа об´єктивного образу світу, то їй суб´єктивно відповідає пов´язане з кожним життям страждання» [5, с. 216]. Тому нескінченність, межа та антиномія корелюють одне з одним. Через це ми сприймаємо екзистенцію як роздвоєну на противаги, що уможливлює конкретність існування лише тоді, коли ці протилежні сили перебувають поряд. Активній людині не уникнути антиномічного існування, адже вона мислить, діє, відчуває у середовищі двох світів: царства предметностей і індивідуальних сил та нахилів. її ситуація обмежена з обох боків об´єктом і суб´єктом, які, у свою чергу, є нескінченними, остаточно непізна- ваними і невичерпними. Вони породжують визначальні антиномії, які Ясперс тематизує з боку об´єкта і суб´єкта. Антиномії на боці об´єкта охоплюють антиномії для мислення і пізнання та антиномії про цінності та діяльність.
Антиномії мислення і пізнання ілюструють поняття світу, життя і душі. Світ як ціле ніколи не стане предметом нашого осмислення, адже він нескінченний. Душа мислиться як єдність і, разом із тим, як комплекс частин у психологічному пізнанні. Різноманітність її антиномій набуває значення в ідеях про особистість, творчість, психічні хвороби тощо. Але найповніше ситуативність людського існування розкриває антиномічна структура життя. «Воно є ціле, що існує у свої частинах, наскільки можлива кожна частина лише через ціле; проте так, що частини і зв´язки не кінечні, як у машини, а нескінченні» [5, с. 220]. Життя наповнене суперечностями антиномічного характеру: воно ніколи не наявне як спокійна замкнена сутність, а завжди рухається своїми проектами, роздвоєне на противаги. Воно пов´язане зі своєю протилежністю, смертю, роздвоєне на чоловічу і жіночу стать. Ми не можемо бути «просто людиною», а лише людиною певної статі, віку, тілесної конституції, душевної організації, інтерсуб´єктивної спільноти, визначеного місцезнаходження. Наше існування пов´язане із цією конкретикою як із чимось безумовним.
Антиномії про цінності і діяльність є наслідком об´єктивної ситуації, у якій людина із необхідністю не лише пізнає дійсність, але й оцінює її. Результатом цієї екзистенційної властивості оцінювання є своєрідне «переформатування» дійсності у світлі власних цілей. Існування цінностей і нецінностей вза- ємообумовлене. Цінності існують лише тоді, коли вони реалізуються. Духовне начало особистості проступає тоді, коли вона здатна сказати «ні» негативним цінностям, реалізувавши цим цінності позитивні. Тобто, нівелювання негативної цінності вже саме по собі є самоцінністю. Між царством цінностей і дійсністю існує напруження, яке долається і поновлюється людиною, яка впродовж життя проходить нескінченний шлях реалізації цінностей, керуючись своїми ін- тенціями у кожній окремій ситуації.
Маючи на меті реалізувати цінності в емпіричній реальності, людина одразу ж знаходиться перед антиноміями, які Ясперс звів до загальних формул: «цінності стають дійсними лише з допомогою сил та умов, які самі є негативно-ціннісні» [5, с. 221]. Коли прагнуть якоїсь цінності, то слід узяти до уваги горизонт ціннісно-неґативної дійсності, яка й зумовила прагнення до позитивної цінності. Будь-яка діяльність, спрямована на цінності, матиме наслідки, які не проектувалися людиною, яка діє. Прикладом цього можуть бути ситуації: хтось хоче на війні безпеки для майбутнього, і допомагає загарбницькому імперіалізмові; хтось потребує захисту, але від цього змушений нападати тощо.
Антиномії відносно діяльності виявляються на рівні значимості для людського суспільства. Це залежить від оціночного розгляду світу і традиції. Так індивідуалістичній самовладності як антиполюс протистоїть ідеал спільноти як умова товариської та індивідуальної екзистенції.
Як уже зазначалося, смисловим центром граничної ситуації є підняття духу до рівня екзистенції та трансценденції, яке фундується об´єктивно-емпіричними умовами знаходження перед фактом смерті, провини, краху тощо. Духовна ситуація виникає лише там, де людина не може позбутися граничних ситуацій лише тому, що вона перебуває у специфічних умовах власне людського існування. Лише так людина переживає своє «самобуття-долю» [4, с. 15]. Хоча ситуативний підхід дещо абсолютизує особистісну позицію, Карл Ясперс у роботі «Духовна ситуація часу» розширив межі поняття граничної ситуації. Внаслідок цього ми можемо помислити ситуацію соціальних груп, держав, духовних утворень і людства загалом. Із цієї точки погляду ситуація входить до історичного континуума. Ситуація самобуття не ігнорує дійсність світу, а діє у ній. Адже етос полягає в тому, щоб жити з іншими у певній державі із певним суспільним ладом та апаратом влади, але разом із тим, не даючи цим соціальним інститутам поглинути себе. Можна сказати, що Ясперс був стихійним провісником ідеалів громадянського суспільства та демократичних ідеалів.
Ситуація самобуття провокує особливе ставлення до історичної ситуації. Особисті переконання, внутрішня непохитність, моральна принциповість первинні щодо стратегії будь-якого історичного розвитку. Історія постає лише як маргінальний продукт безумовних людських діянь. Таке розуміння історії забороняє перекладати відповідальність на щось ідеалістичне, надіндивідуальне та всезагальне. Ясперс розрізняє пізнання історичних законів та структур від пізнання власне історії, яке знаходиться поза нашими пізнавальними можливостями. Лише пізнання завжди неповторної та унікальної історичної індивідуальності може нас наблизити до розуміння історії. Але місцезнаходження людини у визначених просторово-часових межах ще не робить її історичною індивідуальністю. Людина історична лише тоді, коли вона перебуває у духовній ситуації свого часу і зазнає особистісного становлення. «Моє місце визначене координатами: те, що я існую, - функція цього місця, буття - ціле, я - його наслідок або модифікація. Моя сутність - історична епоха, як і соціологічне положення в цілому» [6, с. 363]. Економічні, політичні, соціальні виміри ситуації є наслідком сил детермінації та необхідності. Ми ідентифікуємо себе як людину певної історичної епохи, соціального статусу, походження, тобто, віднаходимо себе у сфері так- буття. Натомість сфера свободи, за Ясперсом, оприявлюється у світлі духовної ситуації людського існування. Таке однозначне розрізнення ноуменальної та емпіричної сутності особистості наштовхує на необхідність проаналізувати антиномії з боку суб’єкта.
Антиномії суб´єкта характеризують нашу екзистенцію, яка перманентно знаходиться поміж двома перспективами свободи і необхідності, звичаю і ориґінальності, пристосування і самоствердження тощо. Відтак життєве самоформування не є прямою дорогою, а розгалужується на безліч стежин. Ми приречені у своєму «мікросвіті», вихопленому із середовища навколишнього «макросвіту» [1], робити вибір між антиномічними протилежностями. Існує лише миттєве, визначальне, ситуативне «або-або», але ніякого загального «або-або» не існує взагалі [5]. Для самобуття перехід протилежностей одне в одного є найкритичнішим моментом самоосягнення. Саме на позір феноменологічно споріднене, виявляється за сенсом та етичною характеристикою протилежним, яке непомітно переходить одне в одне. Любов переростає інстинкт до влади, самовиховання у штучність, взаєморозуміння у егоїзм тощо. Індивідуальний розвиток проходить у протилежностях, які не завжди усвідомлюються. Вони залишають свій слід post factum у сфері життєвих засад і скерову- вальних принципів до появи нових протилежностей.
У праці «Психологія світоглядів» Ясперс говорить про трояку дію, яку справляє на людину антиномічна ситуація.
1. Людина, рефлексуючи, відчуває невпевненість, що призводить до порушення будь-якої діяльності пізнання і життя. Вона прагне чогось, але не засобу, вона домагається мети, але не бажає наслідків.
2. Людина нейтралізує противаги у зовнішньому вигляді, ігноруючи один бік пари протилежностей. Свої діяння вона убачає на несвідомому рівні і кризові переміни аргументує «неминучістю».
3. Людина набуває сили. Центр рефлексії і нескінченна діалектика постановки питання стають осмисленими. Ми пізнаємо антиномії, не обмежуючи їх свавільно чи мимоволі. «Конкретна ситуація вимагає наповнення, вона через переживання антиномічного вкорінюється у розвитку людини» [5, с. 224]. Рівень самобуття передбачає виразність антино- мій та глибину їхнього переживання. Однак для більшості людей антиномії взагалі не існують та не проблематизуються. Це виявляється у само- пригніченні, поверховості, ціннісному зміщенні, прямолінійності людини.
У антиномічних, а, отже, граничних ситуаціях, певною і незаперечною постає миттєва екзистенція людини. Разом із тим усвідомленість екзистенції постає перед людиною лише завдяки усвідомленню антиномічних ситуацій. Адже у екзистенційній філософії ситуацію розглядають не як природну об´єктивну каузальність, а як смислову реальність. Як смислова реальність вона не просто темпорально знаходиться між минулим і майбутнім, а перебуває між пригадуванням минулого та передбаченням майбутнього. Передбачення і пригадування є сен- со-часовими координатами, які перетинаються у «тут-і-тепер».
При цьому Ясперс не спростовує діалектику ситуативного та надситуативного. Етос поведінки у конкретній ситуації має бути заснований на універсальних цінностях загальнолюдського існування. Кінцева ситуація, яка не володіє інтенцією на пошук цілого та нівелює горизонт життєсвіту, самоспрос- товує власну сутність і звужує свідомість до рівня випадковості. Визнання відкритості досвіду, сенсової незавершеності історії та одиничної ситуації утримує необхідну динамічну рівновагу ситуативного і надситуативного вимірів людського існування. Володіючи недоторканним обмеженим простором власної ситуації, особистість водночас належить загальному простору людської історичності.
Наша біографія конституюється послідовністю ситуацій за допомогою «тексту, який начебто накладається на ситуацію, дозволяючи впорядкувати та осмислити її» [3, с. 290]. Хоча позиція екзистенційних філософів про те, що ми завжди перебуваємо у ситуаціях є слушною, але водночас ситуація є «визначеною» [7, с. 130] та такою, що витікає із об´єктивних взаємозв´язків суспільно-повсякденного життя [8]. Отже, ситуація є частково фактичною, а частково підлягає свободі окремого індивіда. Зв´язок між цими аспектами ситуації тематизується у її повсякденному вимірі, який є предметом дослідження соціальної феноменології.
У кожній ситуації нам уже передує онтологічна структура світу. Вона складається із незалежних змінних, які, систематично варіюючись, створюють очевидний вплив [9]. Сюди належать стимули, оточення, середовище, історично-астрономічна часовість. Окрім цього нам також нав´язана суб´єктивна структура життєсвіту. Це розмежування на царини замкнутої смислової структури реальності із властивим їм способом переживання, а також часові, просторові і соціальні структури індивідуального досвіду. Ці «на- передвизначеності» повсякденних ситуацій створюють основні елементи запасу знання, які обмежують, структурують та визначають ситуацію. Окрім того, кожна ситуація людини біографічно зумовлена. Адже ми входимо до ситуації із біографічно артикульованим запасом звичного знання та навичок. Наша біографія нам не «нав´язується», але є незмінною. Хтось міг би народитися в інший історичний час, але народився саме у цей період; хоча ми могли зробити це або те інакше, але зробили саме таким чином, і тому наша теперішня ситуація є такою, а не іншою.
Але у ситуації наявні і відкриті елементи, які уможливлюють проективність людського існування. У екзистенціалізмі ця складова ситуативності абсолютизується, виступаючи сферою свободи у Жан-Поля Сартра або трансцендентним ідеалом самобуття у Ясперса. Натомість Шюц позбавлений екзистенційного пафосу та теоретизує з приводу повсякденності. Він пояснює також, чому наше повсякденне мислення не переймається полярністю «істина-хиба», а рухається у нетривкому переході «імовірно-неймовірно» [10, с. 177]. Наші повсякденні висловлювання релевантні лише ситуації того, хто говорить і місцю, яке вони займають у потоці його мислення. Перебуваючи у природній настанові, наші інтенції спрямовані на отримання значимого лише для нас знання для досягнення наших практичних цілей. Саме із цих позицій обґрунтовується принцип прагматизму, який бере свій початок ще від Аристотелевого фронезису як реалізації практичної розсудливості.
Хоча ми не в змозі змінити передісторію ситуації, яка визначена наперед її обмеженістю, структурованістю суб´єктивного досвіду та біографічною артикуляцію, але у межах теперішньої ситуації із необхідністю наявні елементи, які потребують нашого впливу і тлумачення. Тим самим, долаючи теперішню ситуацію, ми набуваємо навичок та «рецептів» для освоєння майбутніх ситуацій. Відкриті елементи ситуації можна «принципово необмежено витлумачувати. Кожна ситуація має нескінченний внутрішній та зовнішній горизонт. Водночас її можна розкладати на конститутивні складові та інтерпретувати в такий спосіб. Проте це є лише принципово можливим» [7, с. 131]. Але на практиці кожна ситуація потребує лише визначеної інтерпретації «тут-і-тепер». Це зумовлюється інтересом, який фундує біографічну ієрархію планів та приписує обмеження у визначенні ситуації. Ситуація достатньо визначена тоді, коли вона вже подолана. Інтерес обирає ті відкриті елементи із тла наперед структу- рованих, які мають чіткіше визначитися та внаслідок цього перейти у статус седиментованих елементів повсякденного досвіду. Водночас інтерес обмежує процедури тлумачення ситуації релевантним, тобто практично необхідним матеріалом, який є достатнім для подолання ситуації.
Визначення ступеня відкритості ситуацій залежить від їхнього типу. Шюц розрізняє рутинні і проблематичні ситуації.
Рутинна ситуація визначається за допомогою «автоматичного» [7] знання, якого вистачає для задоволення інтересу наших життєвих планів. Ця ситуація є непроблематичною у своїх не визначених наперед елементах, які, у свою чергу, визначаються рутинно.
Проблематична ситуація створює такі відкриті елементи, які не підлягають рутинному визначенню; і звичного автоматичного запасу знання виявляється недостатньо для інтересу, який визначає план. Вибір відкритих елементів ситуації, які підлягають витлумаченню та освоєнню, тобто, не можуть визначатися рутинно, є прагматично мотивованим. Відчуваючи невідворотний вплив таких елементів у конкретній ситуації, ми змушені віднаходити кореляцію між цими проблематичними елементами та звичним седимен- тованим запасом наших знань. Якщо б ми опинилися перед повністю новими елементами, то ми б мусили розробляти нові схеми тлумачення, типізації, конструювання соціальної реальності для того щоб впоратися із ситуацією. Але це лише теоретично створює «граничну ситуацію», яка продукує «певні нездоланні, незмінні умови, які сутнісно належать людському існуванню як такому.» [1, с. 402]. На повсякденній практиці нові, тобто, нездоланні та критичні елементи проблематичної ситуації освоюються за допомогою вже наявних схем та типізацій. Але принциповим є те, що це наявне знання зазнає переформатування у такий спосіб, щоб задовольнити плановий інтерес ситуації. Наш попередні знання виявляються не досить прозорими, надійними та несуперечливими, щоб освоїти актуальну ситуацію. Отже, фактичність нових елементів провокує нас на тлумачення, інтерпретацію та переосмислення відкритих зон ситуації доти, доки вони не досягнуть ступеня визначеності. Шюц унаочнює це прикладом із повсякденності людини, яка перебуває у природній настанові [7]. Інтересом, який визначає план, є заготівля дров. Усі елементи запасу знання входять до ситуації автоматично: ми знаємо про обмежений час, який можна витратити на це заняття, ми відчуємо певну втому, не матимемо змоги у той самий час займатися іншою роботою, ми знаємо про загрозу уразити себе сокирою, про можливі наслідки цього, ми маємо робити певні рухи, щоб розколоти поліно, яке чинить нам опір як предмет зовнішнього світу. Все це є наперед визначеними елементами ситуації. Відповідна ситуація є типовим випадком рутинної ситуації. Але якщо ми раптом натрапимо на поліно, яке не можна розколоти, виникне «новий» елемент ситуації, який не можна визначити рутинно. Лише тепер ситуація набуде статусу «проблематичної». Ми змушені «розмірковувати» з приводу того, що спричинило неможливість розрубати поліно. Ми звертаємося до свого запасу знання і розуміємо, що це поліно не із тієї деревини, що інші. Тим самим для нас розв´язується проблема цієї ситуації: ми відкидаємо це поліно і продовжуємо рубати іншу деревину. До якого виду деревини належить це поліно, чому воно потрапило до інших дров тощо, нас не має цікавити, адже ми описуємо стиль повсякденного мислення, а не досліджуємо сфери наукового пізнання [10]. Це зумовлює визначення нового елемента у рутинній ситуації на дуже низькому рівні прозорості, який не сягає «суті речей», але є прагматично достатнім. Для освоєння актуальної ситуації ми просто відкидаємо іррелевантні моменти та зосереджуємо увагу на практично-необхідному.
Для більш наочної ілюстрації синтезу наявних і відкритих елементів ситуації Шюц у «Структурах життєсвіту» використовує приклад проблематичної соціальної ситуації. Ми зустрічаємо людину зі знайомим обличчям, яка вітається з нами, але не можемо пригадати її імені та будь-якої інформації про неї. Ситуація вже визначена певним чином соціальною структурою ситуації, але вона є досить відкритою і непрозорою. Ми не можемо помістити нашого знайомого у певну ситуацію, а тому намагаємося визначити дану ситуацію точніше. Ми «автоматично» звертаємося до седиментованого запасу знання, щоб витлумачити елементи актуальної ситуації: людина по-дружньому привіталася з нами і її обличчя нам знайоме, отже, це може бути дружній знайомий. Далі ми визначаємо його приблизний вік, соціальний статус, надаємо можливість йому заговорити із очікуванням того, що у розмові він згадає спільного знайомого або якусь важливу обставину нашої біографії тощо. У процесі нашої комунікації ми раптово згадуємо, що це брат нашого друга. Наш інтерес не образити людину, яку ми не могли одразу згадати, але котра знає нас, тепер задовольнився. Ситуація визначилася і стала непроблематичною за рахунок релевантностей лише щодо дійсності «тут-і-тепер», знівелювавши при цьому «позарелевантні» компоненти.
Хоча у статті не аналізується соціальний вимір ситуації, але слід зазначити, що будь-яка ситуація є соціально визначеною у подвійному сенсі. По- перше, категорії визначення кожної ситуації мають соціальне походження. Сюди належить, наприклад, загальне знання про життєсвіт. Ці категорії «соціально об´єктивовані у мові як у високо анонімній системі значень» [7, с. 132]. По-друге, ситуації взаємно визначаються учасниками ситуації.
Отже, порівнюючи рутинні і проблематичні ситуації, слід зазначити, що у проблематичних ситуаціях ми маємо здобувати нові елементи знання або переводити на якісно вищий рівень прозорості старі для освоєння актуальних ситуацій. Незмінним є те, що реґіоном дійсності, у якому діє і який може змінювати людина, лишається повсякденність.
Виходячи з викладеного матеріалу, слід зробити деякі узагальнення. Екзистенційна філософія Карла Ясперса актуалізує поняття ситуації у її граничнотрансцендентному вимірі, натомість соціальна феноменологія Альфреда Шюца акцентує увагу на повсякденній ситуативності людського існування. Якщо граничну ситуацію здатна переживати людина лише «тонкої душевної організації», то перед проблематичністю повсякденних ситуацій опиняється кожна «доросла свідома людина, яка перебуває у стані неспання і сприймає навколишній світ як непроблематично дане» [7]. Якщо гранична ситуація є метою реалізації рівня самобуття, то метою проблематичних і рутинних ситуацій повсякденності є їхнє освоєння і подолання. Якщо граничні ситуації вирішуються антиномічним «ваганням», то щоденні - прагматично артикульованим інтересом, який входить до ієрархії біографічних планів. Якщо модусом існування екзистенційних ситуацій виступає неуникне страждання, то повсякденні ситуації продукуються у життєсвіті природної настанови. Якщо у Ясперса специфічна ситуація людського існування спрямована на осягнення «шифрів» трансценденції, які виходять за межі емпіричного існування, то Шюц нерозривно пов´язує ситуативність і скінченність людини. Якщо екзистенційна історичність полягає у тому, що людина має виплекати себе як особистісно-духовне начало, то історичність у життєсвіті накладається на особу як фактичність її народження саме в цей суспільно- історичний час, а не в інший. Загалом екзистенційний проект Ясперса етично-аксіологічний, який досліджує дещо ідеалізовану людину, спрямовуючи її до сфери належного. Шюц зробив ситуативність людського існування тим «всеохопним», без чого не можна помислити ні рутинну роботу рубання дров, ні випадкову зустріч знайомих, ні всезагальну і безмежну екзистенційну комунікацію. Тому саме життє- світ повсякденності є передусім дійсністю людини, яку потрібно тематизувати та аналізувати.

ЛІТЕРАТУРА
1. Ясперс К. Общая психопатология. / К.Ясперс. -М.: Практика, 1997. - 1056с.
2. Газнюк Л. Філософські етюди екзистенціально-соматичного буття. / Л. Газнюк. Монографія - К.: ПАРАПАН, 2008. -368с.
3. Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В. О. Татенка. - К.: Либідь, 2006. - 360с.
4. Голубович И. В. Философия истории Карла Ясперса в свете ситуационного подхода. / И.В. Голубович. - Одесса: «Полис», 1997. - 23с.
5. Ясперс К. Психологія світоглядів. / К.Ясперс. - К.: Юні- верс, 2009. - 464с.
6. Ясперс К. Духовная ситуация времени // Ясперс К. Смисл и назначение истории. - М., 1991. С. 288-402.
7. Шюц А., Лукман Т. Структури життєсвіту. / А.Шюц, Т.Лукман. - К.: УЦДК, 2004. -560с.
8. Zammito, J. What’s ‘New’ in the Sociology of Knowledge? // Philosophy of Anthropology and Sociology. -North-Holland: ELSEVIER, 2007. - P. 791-859.
9. Історія психології XX століття: Навч. Посібник. - К.: Либідь, 2003. -992 с.
10. Шютц А. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии. / А.Шюц. - М.: Институт фонда «Общественное мнение», 2003, 336 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць