Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Особливості сучасної освіти: соціокультурно-ціннісний вимір


Мохнатюк І.О.
кандидат історичних наук, старший викладач


Розглядаються сучасні особливості та можливості отримання освіти різними соціальним прошарками суспільства, оскільки освіта перестає ототожнюватись з процесом набуття та передачі знань і слугує своєрідною формою соціального захисту населення.
Особливості сучасного етапу вивчення розвитку освіти полягають в комплексному підході, в спро
бі дослідити її зв’язки з різними процесами життєдіяльності суспільства. Така позиція дозволяє найбільш повно виявити як позитивний досвід, так і фактори, що негативно впливають на формування життєвих планів молоді. Інтегративний підхід допомагає розкрити механізми впливу освіти на культурні норми і цінності, а також на динаміку суспільного буття.
Освіта здійснюється в найбільш різних умовах - макро і мікро - середовищі. На всіх етапах життя особистість освічується, узагальнюючи особистий досвід, особисту і суспільну практику.
У різних науках існує ряд дефініцій поняття «освіта». Аналізуючи етапи становлення системи освіти, можемо припустити, що і сама категорія «освіта» значно еволюціонувала. «Радянський енциклопедичний словник» визначає освіту як процес і результат засвоєння систематизованих знань, вмінь і навичок [16, с. 920]. Однак, дана дефініція, на нашу думку, не може бути прийнята за основу, оскільки не враховує виробництва інтелектуального потенціалу суспільства, тобто надає лише одну із характеристик осві- © Мохнатюк І.О., 2010 1 ти. «Енциклопедичний соціологічний словник» трактує освіту дещо по-іншому: «Освіта - сукупність систематизованих знань, вмінь і навичок, отриманих індивідом самостійно, або в процесі навчання в спеціальних навчальних закладах; розрізняють: початкову, середню, вищу, основну, загальну і спеціалізовану (професійну); один із факторів зміни і відтворення соціальної структури суспільства; соціальної інституції, що виконує функцію підготовки і включення індивіда в різні сфери життєдіяльності суспільства, залучення його до культури даної спільноти»[17, с. 10].
Осмислення сутності освіти у соціально-культурному ракурсі дозволить наблизитись до розуміння «освіти людини» як процесу всебічного розвитку особистості у сучасному інформаційному суспільстві. Усталене трактування радянської історіографії не відповідає потребам сьогодення. На сучасному етапі суспільного розвитку освіта виконує функцію не лише передачі та отримання знань, а й модифікує первинні знання, що у кінцевому підсумку формують духовність особистості.
Завдання статті полягає в розгляді освіти як соціального інституту, як соціального феномену, як соціокультурної цінності; вивчення маргінальної ситуації української вищої школи, соціокультурної терапії як вихід з маргінальної ситуації; аналізі державної соціально-освітньої програми як превентивної міри, що охороняє учня від проблемних ситуацій в умовах соціальної кризи.
Зауважимо, що у філософських концепціях Дж.Дьюі, Е.Дюргейма, М.Вебера спостерігається наближення розуміння соціології освіти до соціології знання. [7, c. 2-17] В подальшому соціологія знання знайшла своє відображення в працях М.Шеллера, К.Манхейма, А.Шюца.
З іншого боку суть підходу К. Манхейма до освіти полягає в наступному: освіта формує людину в конкретному середовищі і для даного суспільства; найкращою освітньою одиницею є група; цілі освіти можуть бути адекватно сприйнятими лише в конкретних ситуаціях, які залежать від соціального укладу, в якому вони формуються. Не можна не погодитись з К. Манхеймом, що дослідження об’єкта не є ізольованим процесом: воно проходить в означеному контексті, на характер якого впливають цінності і колективно-несвідоме, колективні імпульси [13, с. 10]. Подібна позиція з даного приводу представлена М. Фуко, який констатує, що знання в кожну історичну епоху визначалося тією чи іншою «соціальною технологією».
Інтерес до проблем освіти проявляли і такі дослідники як П. Бергер і Т. Лукман [3, с. 323]. Основне в теорії цих авторів роль і місце знання, яке визначає процес соціалізації. Один із аспектів цієї теорії - розгляд соціалізації крізь призму соціального розподілу знань. Досліджуються аспекти інституціонального розподілу знання між первинною і вторинною соціалізаціями. Як висновок констатується, що оптимальною ілюстрацією вторинної соціалізації являється розвиток сучасної освіти. Особливу увагу автори приділяють формалізованому характеру відносин між вчителями й учнями акцентуючи особливу увагу на характері освіти.
Дослідження освіти з позицій інституціонального підходу припускає: розгляд освіти як елемента системи суспільних відносин, що взаємодіє з іншими її елементами; вивчення освіти як визначеної стійкої й динамічної форми організації громадського життя в сфері навчання й виховання; інституціональний підхід розглядає освіту як взаємодію соціальних спільнот, організових для досягнення цілей і завдань навчання, виховання, соціалізації й розвитку особистості; у рамках даного підходу виявляється авторитет і престиж системи освіти і її складових; метою є визначення характеру зв’язку між елементами системи освіти (наприклад, між вищою і довузівською освітою). [8, с. 41-47]
На думку, ГЄ. Зборовського, освіта - соціальний інститут, що здійснює діяльність щодо навчання, виховання, інтелектуально-духовну й практичну соціалізацію особистості. [8, с. 41-47]
Ф.Р. Філіпов виділив три основні функції освіти: соціально-диференціюючу, культурно-виховну, соціально-селективну. Г.Е. Зборовський у вищезгаданій роботі диференціює функції освіти в такий спосіб: соціальні інститути освіти забезпечують стійкість соціальних відносин не тільки в сфері освіти, але й за її межами зберігають «чистоту» соціальних спільнот; сприяють посиленню соціальних зв’язків і згуртованості в середовищі групи та згуртованості серед учнів і педагогічного персоналу; здійснюють контроль за поведінкою, що відхиляється; заохочують бажане поводження соціальних груп у сфері навчання й виховання і їх взаємодію в рамках демократичних новацій, гуманізації освітнього процесу. [8, с. 41-47] Відповідно до тлумачення функцій освіти як соціального інституту російський академік В.Н. Ярська визначає наступні: професійну підготовку, соціалізацію, екзистенціальну, гуманізацію, комунікацію, субкультурну. [18]
У вивченні освіти як соціокультурної цінності, у визначенні соціальних функцій освіти (формування соціопрофесійної структури, відтворення статус- ної структури вищої школи, при пошуку оптимальних моделей управління сферою освіти) доводиться відштовхуватися від якісних характеристик навчального процесу, його сутнісних, генетичних, функціональних, структурних залежностей. У літературі цей процес визначають як вчення, навчання, освіта. Такий підхід, відповідно до твердження Г.Е.Зборов- ського, традиційно зводиться до педагогіки та психології. Прикладом може служити теорія соціального навчання, центральною проблемою якої є процес соціалізації. Прихильники цього напрямку дотримуються думки, що різниця в розвитку особистостей не обумовлена генетично, вона є результатом навчання. «He має спеціальних генів, наприклад, гуманізму або альтруїзму або генів антисоціальної поведінки, але є генетично детерміновані властивості психіки, сполучення яких, змінюючись під дією соціальних умов, сприяє формуванню або людини з високим почуттям совісті, що виробляє відразу не тільки до злочинної діяльності, але й до кар’єризму й жадібності, або ж людини, що погано розуміє, що таке совість із усіма витікаючими звідси наслідками», - справедливо писав академік Д. К. Бєляєв.[2, с. 5]
У ході аналізу тенденцій, ролі й завдань вищої освіти на основі програмних документів ЮНЕСКО можемо з’ясувати, що у ній домінують три основні тенденції, загальні для систем і учбових закладі вищої освіти у всьому світі: кількісний зріст при збереженні домінування нерівності на міждержавному й міжрегіональному рівні в плані доступу до освіти, диверсифікованість інституціональних структур, програм і форм навчання й фінансові труднощі. Розгляд документів дозволив виявити у сучасній освіті ряд процесів: демократизації, глобалізації, регіоналізації, поляризації, маргіналізації й фрагментації. ЮНЕСКО встановлює новий підхід до вирішення проблем в сфері вищої освіти, що полягає у дотриманні принципів відповідності вимогам сучасності, якості та інтернаціоналізації. [15, с. 7-8]
Аналізуючи стан сучасної української освіти, пропонуємо акцентувати увагу на маргінальних аспектах вищої школи: по-перше, поширенні освіти та її впливу на соціальну мобільність і життєві плани; по-друге, виявлення розбіжностей між соціальними прошарками в загальноосвітній сфері і їхнє пояснення; по-третє, опис соціальних систем у школах і взаємодія вчителя й учня в освітній сфері; по-четверте, емпіричні дослідження ефективності застосування методів навчання.
Маргінальна ситуація української вищої школи, з нашої точки зору, повинна бути досліджена у зв’язку з розпадом соціокультурного простору, не утвердженістю статусу випускників вищої школи, нереалізованим інтелектуальним потенціалом нашого суспільства. Визначимося з дефініцією маргінальної ситуації. Г М. Шавердін тлумачить маргінальну ситуацію як систему зовнішніх і внутрішніх умов, за яких особистість перебуває на грані між двома і більше соціальними спільнотами й не почуває себе повноправним членом жодної із них. Однак, особистість у маргінальній ситуації може демонструвати соціально ефективну поведінку, що характеризує рівень соціалізації особистості та її адаптованості.
На нашу думку, аналіз сучасної маргінальної ситуації вищої школи повинен включати й аспект до- вузівської освіти. Соціально-професійна орієнтація школярів та формування найближчих життєвих планів, здійснення перших кроків на шляху до їх реалізації при виборі форми продовження освіти або безпосереднього працевлаштування, істотно залежать від соціального середовища в якому формується світогляд школярів, насамперед, родини й школи. Говорячи про соціальну орієнтацію, маємо на увазі усвідомлення індивідом свого місця у системі соціальних відносин. Під професійною орієнтацією розуміємо процес усвідомлення індивідом існуючих у суспільстві конкретних видів трудової діяльності - професій, власних схильностей і здатностей до однієї (або декількох) з них, шляхів або засобів оволодіння знаннями і навиками, необхідними для виконання відповідних функцій. [17, с. 501-502]
В практичній площині подібні дослідження важливі, оскільки вони дають орієнтири для коректування виховного процесу. Відповідно Е. Дюркгейму, ціль виховання лежить у створенні й розвитку у дитини визначеного набору якостей, яких вимагає від неї політична організація суспільства вцілому і специфіка середовища, у якому вона має жити. І як наслідок,
Е. Дюркгейм визначає виховання через цілеспрямовану соціалізацію молоді. [5, с. 17]
У результаті різких змін у розвитку соціальних умов, відірваність між освітою та умовами життя суспільства набуває різних форм, детермінуючи кризу в освіті. Американський вчений Ф.Кумбс, аналізуючи кризу в освіті, підкреслює, що найбільш істотними причинами, які сприяли розриву були:
1. Різке збільшення попиту на освітні послуги, яке не змогли задовольнити існуючі школи й універ - ситети; 2. недостатність коштів, які виділяються на освіту; 3. інертність та нединамічний внутрішній уклад особистості; 4. інертність суспільства. Для подолання цих тенденцій необхідна, на думку Ф. Кумбса, взаємна адаптація суспільства й освіти. [10, с. 14] На жаль, перераховані причини кризи освіти характерні й для українського суспільства.
Особливістю нашої країни в цьому питанні є та обставина, що нам доводиться вирішувати проблему у двох площинах: по-перше, як подолання кризи класичної моделі освіти взагалі, що пов’язано з усвідомленням нових глобальних реалій і тенденцій ХХІ ст., по-друге, як подолання кризи радянської моделі освіти. [10, с. 189-190] Система освіти в сформованій маргінальній ситуації намагається мобілізувати свій адаптаційний потенціал. А тому в сучасну епоху з’являються нові типи навчальних закладів, створюються комерційні або напівко - мерційні школи додаткової освіти, ліцеї, вузи й коледжі, які здійснюють соціальний розвиток, терапію, пропедевтику й фасилітацію.
Вітчизняними вченими В.Андрущенком, В.Кре- менем, В. Огнев’юком [1, 14] та іншими як вихід із кризи пропонується перехід до нових освітніх моделей, універсалізації, антропологізму, впровадженню міждисциплінарних освітніх програм, розширенню вільного вибору, використанню інноваційного потенціалу в регіональній структурі, що особливо важливо в цей час.
Університетська система освіти містить потенціал радикального оновлення способів трансляції духовності, розвитку людських здібностей, а інноваційні тенденції в сучасній освіті дозволяють не лише усвідомлено підходити до вибору спеціальності, але й дають можливість перекваліфікації (мобільного переходу до нового знання на базі універсальної соціально-гуманітарної освіти).
Як відомо, в 2010 навчальному році вузи України мають можливість здійснювати набір студентів на комерційній основі. Цей факт, на наш погляд, фіксує ще одну можливість виходу із маргінального становища системи освіти.
Однак, комерційні освітні установи сприяють соціальній диференціації, яка поглиблює дисонанс, створений освітніми структурами інноваційного типу. З одного боку, інновації й комерційність освіти дозволяють підвищити рівень освіченості частини молоді (в основному із забезпечених родин), з іншого боку, порушується демократичний принцип - дати рівні шанси всім громадянам, що вступають в життя для розвитку їх здібностей, що є необхідною умовою нарощування інтелектуального потенціалу країни (найважливішого фактора соціального прогресу).
На нашу думку, наявні програми ліквідації кризових явищ в освіті не можуть бути достатньою умовою вирішення проблем освіти й особистості учня. Більш ефективним може бути гармонічний синтез програми такого типу й особистісно - орієнтованої освітньої програми адаптованої до потреб особистості в освітній системі. Стає очевидним, що класична освітня система, в основі якої лежить концепція засвоєння знань, вмінь і навиків у сучасних умовах практично вичерпує себе. Спостерігається становлення нової освітньої парадигми: орієнтації на цілісний духовно-моральний розвиток особистості готової до універсальної діяльності. Головна мета модернізації освіти - це не лише оновлення її змісту, але й розвиток особистості, що вчиться, її творчих здібностей, самостійності, ініціативи, прагнення до самоосвіти. У новій соціокультурній парадигмі метою розвитку є задоволення потреби особистості в самореалі - зації шляхом застосування потенційних здібностей до мислення, спілкування й праці.
Розвиток здійснюється лише в доцільній діяльності, що спирається на сутнісні сили особистості людини, що забезпечує її просування до внутрішньої цілісності як системи. Вона, у свою чергу, регулюється соціальним механізмом, який включає як мінімум три універсальні здатності: здатність до концептуального мислення, тобто цілісного бачення світу крізь призму самореалізації, що дозволяє людині вирішувати проблемну ситуацію, співставляючи цілісність і несуперечність картини світу, з одного боку і особистості, з іншого; здатність до проживання в суспільстві собі подібних і співпереживання загальному благу (бути частиною загального цілого); здатність втілювати цілісне уявлення про світ і загальне благо в осмисленій для себе творчій діяльності.
Проблеми реформування освіти аналізував Е. Дюркгейм, причому, варто уточнити, проаналізовані аспекти співзвучні із проблемами сьогодення: «Недостатньо довідатися і зрозуміти нашу шкільну машину такою, як вона організована в цей час. Тому, що вона покликана постійно розвиватися, потрібно вміти оцінити тенденції до зміни, які бродять у ній;
потрібно вміти вирішити зі знанням справи, що вона повинна являти собою в майбутньому». [5, с. 73]
Функціонування систем освіти, включаючи професійно -технічну, повинно ґрунтуватися на наступних принципах: розвиток система освіти повинен випереджати еволюцію суспільних відносин, оскільки підростаючому поколінню, навченому й вихованому, буде належати величезна роль у здійсненні перетворення в суспільстві; соціальна ефективність системи освіти може бути визначена як міра відповідності її рівня, якості й масштабам, поточним і перспективним, суспільним та індивідуальним потребам. Також, професійно -технічна освіта, будучи складовою частиною системи освіти в цілому, адекватно відтворює і відображає суспільно- економічні процеси в суспільстві. Головні недоліки системи профтехосвіти: низька кваліфікація значної частини робочих кадрів; проблеми в їхній підготовці й перепідготовці; кризовий стан матеріально- технічної бази, оснащення училищ устаткуванням, кадрового забезпечення; недостача підручників; відчуження викладачів від учнів і учнів від викладачів».
Система освіти впливає на соціальну мобільність молодого покоління. Тому соціальний склад учнів загальноосвітньої школи практично не відрізняється від соціального складу зайнятого населення. Нерівність успіхів учнів, що мають різне соціальне походження, багато в чому визначає вибір ними форми середньої освіти.
Дослідження особистості викладача в системі освіти у своїх наукових розвідках проводять В. Андрущенко, Е. Дюркгейм, Л. Кураков, В. Огнев’юк та ін. [1, 5, 11, 14].
У даному випадку актуальним є розуміння Е.Дюркгеймом проблем виховання, проблеми педагогічного авторитету й педагогічної віри. Особлива увага фіксується на соціальному призначенні інституту освіти. На перший план виступають ціннісно-цільові й змістовні розбіжності характерні для тієї або іншої культури, історичної епохи, що підкреслює обумовленість виховання історичним контекстом [5, с. 80].
Е.Дюркгейм у розгляді проблеми докорінної модифікації освіти рекомендує: «Потрібно, щоб ця велика і насущна робота з переробки й реорганізації освіти була б справою самого корпусу викладачів, який покликаний переробити й реорганізувати себе. Відповідно, потрібно дати викладачам всі необхідні засоби для того, щоб вони могли усвідомити себе, викликати енергійне зусилля до міркування, як тільки вони знайдуть ті інформативні елементи, без яких роздуми були б лише ідеологічними побудовами й порожніми мріями»[5, с. 69]. Таким чином, французький вчений виступає за демократичні реформи в освітній сфері, стверджуючи, що зміни можуть стати реальністю лише із допомогою тих, кому слід їх виконувати.
Очевидно, що нові реалії в першу чергу відчуває на собі викладач. Він є не лише вчителем і вихо - вателем молодого покоління, але й вченим і організатором наукового й навчального процесу, від нього залежить вихід вищої школи із маргінальної ситуації. У цьому зв’язку великого значення набуває особистість педагога його ціннісні орієнтири, соціальні й політичні вподобання.
До основних причин труднощів в українській школі відносяться: недостатнє фінансове й матеріальне забезпечення школи; самоусунення родини від виховання дітей, пасивність та незацікавленість учнів у засвоєнні знань, умінь, навичок; недосконалість систем підготовки й перепідготовки педкадрів; низький престиж учительської професії.
Аналізуючи стан підготовки педагогічних кадрів в Україні у сучасний період, звернемо увагу, що якість і ефективність будь-якої системи освіти в кінцевому результаті залежить від професіоналізму вчителя. Разом з тим, все більш чітко проявляється тенденція, яка свідчить про серйозний підрив престижу професії вчителя, його соціального статусу й матеріальних умов праці.
Зростання престижу викладачів та вчителів у суспільстві головним чином залежить від перегляду відношення держави до педагогічних кадрів.
Аналізуючи проблему якості й вартості підготовки вчителів, Ф. Кумбс виділяє три основних моменти: освіта - це масове трудомістке виробництво; освіта є одночасно виробником і споживачем висококваліфікованої робочої сили на відміну від інших галузей; низька заробітна плата викладача приводить до зниження його соціального статусу і ускладнює залучення людей, необхідних для підвищення якості й продуктивності праці в освіті.
Цілком закономірним та логічним є виникнення питань: чи виявиться достатнім число кваліфікованих спеціалістів, які захочуть зайнятися викладацькою діяльністю; чи можна підвищити кваліфікаційний рівень сучасного викладача; скільки це буде коштувати й чи може система освіти дозволити собі це? [10, с. 46]
В ієрархічній структурі освіти країни головна роль належить вищій. Вища школа, змінюючись сама, дає поштовх змінам у всій системі освіти й насамперед середній, оскільки саме вища школа формує педагогів, без яких неможливо реформувати середню школу. Погрішність шкільних реформ, які реалізуються в останні десятиліття, полягає у нерозумінні суті проблеми, яка полягає у бездумному перенесенні європейських моделей на український освітній простір. [4, с. 20-21]
Підвищення кваліфікації педагогів і їх перепідготовка передбачає створення інтегрованої системи, комплексів навчальних закладів. Теоретичною основою створення і функціонування освітніх установ є реалізація принципу безперервності освіти, який сприяє предметному визначенню структури, змісту й організаційних форм діяльності кожної із установ, які входять у комплекс, що забезпечує організаційну послідовність, єдність і взаємозв’язок всіх ланок освіти, спільно й скоординовано вирішує завдання виховання й навчання з врахуванням потреб конкретного регіону[11, с. 99-100].
Освіта на сучасному етапі відображає у своєму функціонуванні проблеми суспільства, детерміновані соціальним середовищем, у рамках якого відбувалося становлення освіти. Вихід із кризового стану освіти вбачаємо в усвідомленні ідеї національної освіти, розширенні інтеграційних освітніх процесів, створенні єдиного освітнього простору з ціллю перетворення України в один з найбільш освічених і духовно багатих регіонів Європи.
У «Законі України « Про освіту» №1060-XII, із змінами від 11 червня 2008» передбачено сприяння держави в отриманні освіти громадянами із метою досягнення всебічного розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства[6]. Однак, не потрібно забувати про те, що давно попереджав В. Клю- чевський: «... диференціація освіти йде поруч із поляризацією бідності і багатства»[9]. Якщо основною метою численних філій центральних вузів, розповсюджених на території України, є їхня комерційна діяльність, то метою філій і довузівських освітніх установ є підвищення освітнього рівня народу, забезпечення доступу молоді до одержання вищої освіти.
Отже, освіту варто розглядати не лише як процес підготовки висококваліфікованих кадрів, але і як форму соціального захисту широких прошарків населення. Концепція розвитку вищої освіти відповідно до «Постанови про Державну національну програму «Освіта» («Україна ХХІ столітті»)» від 3 листопада 1993 р. N 896. співзвучна із програмними документами й ідеями ЮНЕСКО відносно організації освіти у ХХІ ст. й ґрунтується на національній доктрині освіти в Україні.
Українське суспільство у ХХІ ст. починає формувати нову основу своєї життєдіяльності. В інформаційний період освіта стає своєрідною формою соціального захисту населення. В досить значній мірі від якості освіти та її спрямованості залежить подальший суспільний розвиток. На цьому етапі головним завданням модернізації системи освіти є підготовка людей, здатних сприймати виклики ХХІ ст., діяти відповідально і професійно відповідно до поставлених суспільних завдань.

ЛІТЕРАТУРА
1. Андрущенко В. П. Основні тенденції розвитку вищої освіти України на рубежі століть (Спроба прогностичного аналізу) // Вища освіта України. - 2001. - № 1.
2. Беляев Д.К. Современная наука и проблемы исследования человека. Вопросы философии - 1981. - №3.
3. Бергер П., Луукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. - М., 1995.
4. Борисенко В.П. Без образования нет общества и государства // Таван Атал - Чебоксары, 2001 - №2 . - С. 20-21.
5. Дюркгейм Э. Социология образования. - М.:ИНТОР, 1996.
6. Закон України Про освіту // http://www.osvita.org.ua/pravo/ law_00/
7. Зборовский Г.Е Социология образования и социология знания, поиск взаимодействия // СОЦис - 1997., - №2. - С. - 2-17.
8. Зборовский ГЕ. Социология образования. - Ч. - 1. - Екатеринбург, 1993.
9. Ключевский В.О. Сочинения. - М.1990. - Т. 9.
10. Кумбс Ф.Г. Кризис образования в современном мире. Системный анализ - М.,1970.
11. Кураков Л.П. Интегрированное образование. Истоки и итоги. - Кн. - 1. - Чебоксары, 2000. - 308 с.
12. Кураков Л.П. Интегрированное образование. Истоки и итоги. - Кн. - 2. - Чебоксары, 2000. - 298 с.
13. Манхейм К. Диагноз нашого времени. - М.,1995. - С. - 10.
14. Огнев’юк В.О. Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку. - К.: Знання України, 2003. - 448 с.
15. Реформа в розвитку вищої освіти. Програмний документ ЮНЕСКО. - Париж. - 1995 - С.7-8.
16. Советский энцеклопедический словар - М.,1982. - С. - 920.
17. Энцекопедический социологический словарь. Общ. ред. РАН Осипова Г.В., ИСПИ РАН, 1995.
18. Ярская В.Н. Философия образования на пороге 21 века / философия на рубеже веков - СПб., - 1996.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць