Електронна бібліотекапідручники


Культурологія: теорія та історія культури

1. Риси новоєвропейської культури XVII ст. Просвітництво. Енциклопедизм


Великі географічні відкриття кінця XV - початку XVI ст., європейський гуманізм та Реформація, створення мануфактурного, а пізніше і промислового виробництва кардинально змінили становище людини в суспільстві, сприяючи переосмисленню її зв´язку з природою, спонукали до нових методів дослідження навколишнього світу та його освоєння. Загалом XVII ст. - це час, коли людство з оптимізмом дивилось у майбутнє, сподіваючись на можливість його удосконалення на гуманістичних, життєстверджуючих, творчих засадах. Культура XVII ст. не лише оновила риси попередньої доби, а й виробила якісно нові.
Насамперед для XVII ст. характерна наукова революція, коли розвиток наукових знань почав випереджати техніку. Характерною рисою наукової революції XVII ст. стала її потужність, бурхливість та експериментальність. Остання риса докорінно відрізняла її від наукових досліджень античності та середньовіччя. Велике значення для розвитку наукових знань у цей період мало особисте листування між вченими - так зв. "Епістоліон", що не включався в існуючу систему університетської та монастирської освіти. Це була своєрідна "La Republique des Lettres", чи "Республіка вчених" (дослівно - "Республіка листів"), у поняття якої вноситься досить широкий зміст - від неформального інтелектуального співробітництва вчених до об´єднання їх у наукових установах. Листування між ученими, обмін думками та результатами досліджень привело врешті-решт до створення наукових журналів, а особисті нерегулярні зустрічі та спілкування переросли в академічні заклади та наукові товариства.
Прообразом наукових закладів став проект науково-дослідного центру "Дім Соломона" Френсіса Бекона (1561-1626). Проект передбачав не лише державну організацію та планування наукових досліджень і технічних винаходів, а й їх впровадження в господарство й побут. Конкретним втіленням ідей Ф. Бекона про науку нового типу, здатну вирішувати практичні завдання заради добробуту людей, стало створення Лондонського королівського товариства (Академії наук), заснованого 1660 p., але офіційно затвердженого в 1662 р. Одним з творців Лондонської академії наук став Роберт Бойлъ (1627-1691), до неї з 1672 р. належав Ісаак Ньютон. Відкриття 1666 р. Паризької Академії наук також проходило під гаслом реалізації плану Ф. Бекона. Значну роль у виробленні засадних принципів створення Петербурзької та Лейпцігської академій наук відіграв Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Академії, на відміну від університетів, де панувала схоластично-догматична думка, відразу стали центрами розвитку науково-теоретичних знань, сприяли суспільному прогресу.
Основоположником емпіричного (досвідного) методу пізнання став англійський філософ Френсіс Бекон - барон Веруламський, віконт Сент-Албанський (1561-1626), який протягом 1618-1621 pp. був лорд-канцлером Англії. У своїх працях "Велике Відновлення Наук", "Новий Органон", "Про гідність та примноження наук", "Нова Атлантида" вчений зумів передбачити величезну роль науки в житті людства, доводив доцільність практичного втілення її результатів для примноження могутності людини, її влади над природою та поліпшення добробуту. Його формула "знання - сила", спираючись на ідеї соціального прогресу, зробила великий внесок у розвиток європейської цивілізації. Ф. Бекон обґрунтував емпіричний метод, висунув ідею письмової фіксації результатів експерименту та безпосередньо описав різні види досвідного пізнання, розробив детальну класифікацію наук, перейняту пізніше французькими енциклопедистами, став основоположником у розробленні індуктивної логіки.
Підвалиною наукової революції стало поширення природознавства. Бурхливого розвитку набули математика, механіка, астрономія, філософія. Наука поступово долала схоластичну обмеженість, перетворюючись на експериментальне природознавство. Астрономічні дослідження Йоганна Кеплера, відкриття телескопа Галілео Галілеєм, винахід Антоні ван Левенгуком мікроскопа з однією лінзою, що давала ефект 150-300-кратного збільшення, відкриття Робертом Гуком клітинної будови тканин та введення терміну "клітина" значно розширили уявлення про мікро- і макро світ. Наукові знання зумовили промислово-технологічний переворот та суспільний прогрес.
Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом (1596-1650) - французьким філософом, математиком, представником класичного раціоналізму. Вчений вийшов за межі ренесансного підходу до наукових знань, в основі якого було багато неперевіреного, приблизного, здогадного, часткового. Він прагнув до наукового, а, отже, глобального і цілісного пояснення Всесвіту. Основоположним принципом декартового мислення став постулат "Я мислю, отже, існую" ("Cogito ergo sum"), який відкидав імовірне пізнання та судження, прийняті на віру. Раціоналістична філософія Декарта, в основу якої покладено якісно новий метод cogito, означав установку не на засвоєння чужих думок, а на створення своїх, руйнував схоластичні авторитети, надавав перевагу розумовому над чуттєвим.
Р. Декарт виробив "правила розуму", наукову методологію, в основу якої поклав ретельний аналіз з розкладенням складного на складові, з пошуком першопричини, простого і очевидного, з неперервністю умовиводів. Вчений також обґрунтував самостійність філософії як окремої науки. Декарт передбачав, що прогрес пізнання прискорюється відповідно до накопичення людством знань, порівнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, раціоналізм, наукові дослідження Всесвіту стали визначальною тенденцію культурного розвитку XVII-XVIII ст.
Філософію XVII ст. завершує Г.-В. Лейбніц (1646-1716) - німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, юрист, історик, мовознавець. Якщо стосовно Г.-В. Лейбніца і Р. Декарта важко визначити, КРІМ вони були більше - філософами чи природознавцями, то щодо Ісаака Ньютона (1643-1727) - англійського фізика, астронома, математика, основоположника класичної і небесної механіки - немає жодних сумнівів. Він був яскравим представником математичного природознавства. Вченому випала доля підбити підсумок попередніх наукових відкриттів. Сам І. Ньютон зазначав, що бачив далі своїх попередників тільки тому, що "стояв на їхніх плечах".
Учений зробив вагомий внесок у розроблення диференціального і інтегрального обчислення, описав дисперсію світла в оптиці, побудував дзеркальний телескоп, теоретично обгрунтував закони Й. Кеплера, пояснив обертання планет навколо Сонця і Місяця навколо Землі, припливи в океанах, ініціював створення єдиного підходу до вивчення фізичних явищ на базі механіки, заклав основи механіки суцільного середовища та акустики.
І. Ньютон вважав, що закони пізнання встановлюються на основі досліду, експерименту, а далі шляхом індукції розгортаються в теоретичну систему та наукову теорію. Саме такий підхід дав йому можливість відкрити закон всесвітнього тяжіння та закони руху, які грунтуються на розумінні динаміки як вчення про взаємодію сил. Оцінюючи світове значення закону всесвітнього тяжіння, Ж.-Л. Лагранж писав, що І. Ньютон найщасливіший, бо "систему Всесвіту можна встановити лише один раз". Ці відкриття представлені у "Математичних началах натуральної філософії" - найвизначнішому творі І. Ньютона, виданому латиною 1687 р. "Математичні начала", на думку таких видатних вчених як М.В. Ломоносов, Вольтер, Ж.-Л. Лагранж, А. Ейнштейн, СІ. Вавилов, визначили на декілька століть уперед напрям розвитку природознавства та освоєння навколишньої дійсності, започаткували науково-природничу картину світу, безкінечного у часі і просторі.
Отже, під впливом наукової революції та промислового розвитку відбулася активна зміна способу мислення та світобачення особистості. Науково-філософська та суспільна думка еволюціонували від схоластики, натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіризму, наукового експерименту та індукції.
Водночас світогляд людей XVII ст. був досить суперечливим. На ньому відбилися ритми епохи - боротьба старого феодального способу життя, що поступово відходив у минуле, і нового, буржуазного, що давав надію на краще майбутнє та оновлення. Страх перед війнами, епідеміями, голодом, насиллям підтримував релігійний фанатизм, містику, окультизм, франкмасонство та практику алхімії. Показовим в цьому плані був світогляд Р. Декарта, І. Ньютона та інших дослідників. Зокрема наукові знання І. Ньютона йшли пліч-о-пліч з магією та кабалістикою. Вчений захоплювався алхімією, займався хронологією стародавніх царств, намагався тлумачити біблійні пророцтва (Апокаліпсис та книгу пророка Даниїла).
З іншого боку, ідеалізація буржуазного майбутнього, коли людство стояло на порозі кардинальних змін, не давала можливості побачити за загальними ідеями свободи рівності, братерства тих страшних наслідків, що пов´язані з неприкритою експлуатацією, антигуманним розвитком техніки, збагаченням, жорстоким практицизмом та бездуховністю. Проте людство вірило в свою творчу здатність, а тому рішуче йшло назустріч революційним змінам.
Переломним моментом в історії людства вважається XVIII ст., яке по праву називають віком Просвітницва. Просвітництво - це політичний, ідейно-філософський та культурний рух, поширений у країнах Західної Європи та Північної Америки у XVII-XVIII ст. Просвітники критикували феодально-релігійний спосіб життя і утверджували духовно-ідеологічні та політичні засади буржуазного суспільства. Термін "Просвітництво" вперше вживається у Вольтера та И.-Г. Гердера, але утвердився після статті І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784).
Ідеологічна доктрина Просвітництва виникла в Англії у XVII ст. (Дж. Локк) і отримала свій широкий розвиток у XVIII ст. у Франції (Вольтер, Ж.-Л. д´Аламбер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск´є, К.-А. Гельвецій, П.-А.-Д. Гольбах, Ж.-Ж.Руссо та ін.). Світоглядні засади Просвітництва стали ідеологічним обгрунтуванням Війни за незалежність у Північній Америці 1775-1783 pp. (Б. Франклін, Т. Джефферсон та ін. були переконаними локкіанцями1).
Джон Локк (1632-1704) - англійський просвітитель і політичний діяч, який розробив емпіричну теорію пізнання та ідейно-теоретичну доктрину лібералізму. Він відстоював право на релігійну свободу, виступав за віротерпимість. Вчений заперечував право абсолютної королівської влади, виправдовував парламентську монархію та відстоював непорушність "невідчужених", "природних прав людини": право рівності, право на життя, свободу, власність. Дж. Локк став першим філософом, який написав Конституцію для Північної Кароліни, схвалену 1669 p. народними зборами.
Французьке Просвітництво, що визначалось насамперед своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Дж. Локка про "не-відчужені", "природні права людини", просвітники висунули ідею "суспільного договору" (Ж.-Ж. Руссо), свободи (слова, совісті, друку), рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у "Декларації прав людини і громадянина" (1789). Саме цей документ став зразком для розроблення основних засад "Загальної декларації прав людини", прийнятої ООН у XX ст. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом, офіційною догматикою католицької церкви, абсолютизмом, становими умовностями та іншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвиток науки і техніки, поширення освіти та наукових знань. Просвітники ідеологічно підготували революційні події 1789 p., здійснивши "філософську революцію" у свідомості людей не лише Франції, а й усієї Західної Європи та Америки.
Просвітники зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу. Зачинателем теорії прогресу вважається Ф. Бекон, який пов´язував прогрес з розвитком науки. Історики А.-Р.-Ж. Тюрго і М.-Ж.-А.-Н. де Кондорсе) ідею прогресу застосували до історичного розвитку. Ідею прогресу також розробляли Д. Дідро, Ж.-А. дАламбер, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер. Вони розвинули нову концепцію науки, що ґрунтувалася на "суспільному договорі" Ж.-Ж. Русо та природному праві рівності людини, пояснювала перехід від феодального застою до "громадянського суспільства". Зокрема, Вольтер розробив теорію непрямолінійності прогресу, виявив періоди регресу, яким для нього стали часи Середньовіччя, увів термін "філософія історії" ("Дослід про звичаї та дух народів"). В основу теорії суспільного прогресу Вольтер поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами.
Водночас табір просвітників не був однорідним. До нього входили представники різних політичних верств та релігійних поглядів, які часто не погоджувалися один з одним, а їх суперечки переростали у протистояння (Вольтер і Ж.-Ж. Руссо). У світогляді просвітників було багато непослідовного і навіть помилкового. Але вони вірили в людину, її розум, вважали її творцем історії. Незважаючи на нищівну критику церкви та католицьких догматів, не всі просвітники були атеїстами. На цих позиціях стояли філософи-матеріалісти Ж.-О. де Ламетрі, Д. Дідро, П.-А.-Д. Гольбах, К.-А. Гельвецій. Більшість просвітників були деїстами (деїзм, від лат. deus - бог), тобто сповідували ті ідеї, що Бог - творець світу та природи, але він не втручається у перебіг подій. До них належали Ж.-Л. дАламбер, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск´є.
У соціальних питаннях просвітники були ідеалістами. Вони вважали, що досягнення ідеального суспільства можливе лише через звільнення людини від релігійних та станових забобонів, через розповсюдження освіти й науки. Просвітники не могли передбачити того, що висунуті ними гасла свободи, рівності, братства, під якими пройшла Французька революція 1789 р., не будуть використані сповна. Невиправданими залишились надії деяких просвітників щодо вирішення соціальних питань зведенням на трон освічених монархів. Фактично один Ж.-Ж. Руссо залишався прибічником ідей республіканізму.
Потужний вплив ідей раціоналізму та просвітництва виявився в реформуванні системи освіти та виховання. Насамперед ставилась під сумнів схоластична система навчання, яка здебільшого була орієнтована лише на відтворення освяченого авторитетом і традицією знання. Схема учитель-учень, за якою вимагалася точна інтерпретація "істинних знань" учителя, не задовольняла допитливий, просвітлений розум. Руйнування такої моделі освіти і насамперед середньовічного диспуту почалося з 20-х років XVII ст.
План перебудови вищої і спеціальної освіти висунув Г.-В. Лейбніц, який обґрунтував необхідність демократизації та технізації навчання, поглибленого вивчення геометрії та математики. Поряд з книжками-підручниками, що виростали з лекцій викладачів, з´явилися спеціальні школи: інженерні, ремісничі, політехнічні, військово-морські тощо. Зокрема, мережа "безплатних шкіл малювання" складалась у Франції протягом 1748-1788 pp. З 1747 р. у Парижі діяла "школа шляхів та мостів", що стала прообразом майбутнього політехнічного інституту. Як своєрідний спеціальний навчальний заклад існував паризький "Сад короля", а його колекція рослин у 1788 р. налічувала 6000 рослин. Доба Просвітництва удосконалила і систему академічних структур. У XVIII ст. у Франції та Німеччині створилася мережа гірничих академій. Розгорнулась діяльність публічних бібліотек (з 1647 р. у Парижі діяла "бібліотека Мазарині").
Просвітництво, яке покладалось на визначальну роль освіти та розуму в революційному перетворені суспільства, підготувало грунт для введення безкоштовного початкового навчання. Зокрема, таке навчання започатковувалось у Франції едиктом від 1698 р. для всіх дітей віком до 14 років і підтверджувалося едиктом від 1794 р. Останній передбачав навіть покарання батьків, які перешкоджали навчанню своїх дітей у школі. На початку XVIII ст. в Англії почали створюватися школи для дітей бідняків.
Педагогічна доктрина Просвітництва спрямовувалась не на формування універсальної людини, що було характерним для епохи Відродження, а на підготовку "маленької людини" до життя, завдаючи тим самим удар по освітянському елітаризму попередньої доби. Докорінно переглядалися та з´являлися нові педагогічні теорії, оскільки саме у вихованні особистості вбачався моральний прогрес людства.
Педагогічні ідеї стали серцевиною суспільно-політичних та філософських доктрин. Ж.-Ж.Руссо, змінивши постулат насилля на принципи свободи та природності виховання, проповідував розвиток у людині почуттів моральності, людяності, доброзичливості, добропорядності (педагогічний роман "Еміль, або Про виховання", 1762). Соціальний прогрес, починаючи з Б. Спінози та Ф. Бекона, пов´язувався з прогресом людської свободи.
Ідеї Просвітництва знайшли яскраве виявлення і в художній літературі, яку просвітники вважали головним засобом впливу на свідомість людей з метою утвердження ідей розуму, справедливості, громадського ідеалу та обов´язку. Просвітники виходили з того, що в суспільстві, якщо воно організоване розумно, "природна людина" стає "цивілізованою", долаючи середньовічне неуцтво та невігластво. В основу піднесення культури та моральності суспільства вони поклали розвиток торгівлі та промисловості, створення національних держав, розширення влади людини над стихійними силами природи та власними пристрастями.
Розглядаючи людину як абстрактну родову істоту, в літературі просвітники висунули ідею "робінзонади", яка стала досить популярною завдяки роману Даніеля Дефо "Робінзон Крузо" (1719). Тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, необмежених людських можливостей та їх реалізації актуальна і в наш час. Ідея "робінзонади" переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїх силі та розумі.
Література Просвітництва відбила суперечності в таборі її носіїв. Зокрема, в літературно-художніх формах виділилися такі основні течії, як просвітницький класицизм (О. Поп, Вольтер), просвітницький реалізм (Д. Дефо, Д. Дідро, А.-Ф. Прево, Г.-Е. Лессінг) та сентименталізм (С. Річардсон, Л. Стерн, Ж.-Ж. Руссо).
Просвітницький класицизм існував протягом XVIII ст., ставши панівним наприкінці століття. Класичний образ людини, яка свідомо ставиться до себе і навколишнього світу, був співзвучний позиції просвітників. Проте останні змінили соціально-політичну орієнтацію та поглибили ідейну основу класичного твору. Зокрема, Вольтер - послідовник театральних традицій XVII ст., прихильник Мольєра, написав 52 п´єси та 27 трагедій, пронизаних ідеєю віротерпимості, засудженням релігійного фанатизму, абсолютистського гніту та клерикалізму ("Задіг, або доля", "Кандід, або оптимізм", "Історія мандр Скарментадо", "Фанатизм, або Магомет Пророк", "Меропа" та ін.).
У другій половині XVIII ст. як оригінальне художньо-естетичне явище оформлюється німецький так званий веймарівський класицизм, представлений творами Й.-В. Гете ("Фауст") та Й.-Ф. Шіллера ("Розбійники", "Валенштейн"). На відміну від французького, німецький класицизм передусім звертався до етичних та моральних проблем, виховання гармонійної особистості. В епоху Просвітництва набула розвитку поезія, що з позицій розважливості (А. Поп, Вольтер) наприкінці XVIII ст. еволюціонувала до лірики, заснованої на традиціях народної поезії (Р. Берне, Й.-В. Гете).
Просвітницький реалізм вивів на перший план героїв з демократичного середовища, показав їхню боротьбу за існування, за визнання в суспільстві, за утвердження почуття гідності. Зокрема, подолати абстрактні норми моралістики Д. Дідро намагався через поєднання в одному персонажі (племіннику Рамо) цинізму і гострого критицизму ("Племінник Рамо"), П.-О. Бомарше - крутійства і кмітливості в образі Фігаро ("Севільський цирюльник" та "Весілля Фігаро"). Головним досягненням просвітницької літератури стали реалістичні романи, що виросли з нарисів. Сатира (Дж. Свіфт "Мандри Гуллівера", 1726) критикувала вади не лише феодального, а й буржуазного устрою.
У романах Антуана-Франсуа Прево (1697-1763) бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя - матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас А.-Ф. Прево порушив канони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішніми, психологічними чинниками, насамперед якостями характеру ("Записки знатної людини", "Історія кавалера де Гріє та Манон Леско"). Отже, література Просвітництва створила не лише такі жанри, як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, а й піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства.
Доба Просвітництва стала важливою і з погляду становлення й розвитку музичного та оперного мистецтва. Вона поєднала барочний світогляд епохи бароко з ідеологією Просвітництва. Саме тому цей період такий багатий на різноманітність та новаторство музичних тем, форм та засобів музичного вираження. Зокрема, на зміну клавірним інструментам XVII ст. (клавікорд, клавіцимбали, спінет, клавіцетрій, клавесин) у XVIII ст. приходить молоткове фортепіано, що дало можливість значно збагатити структуру музичного твору. Розвиток нових жанрів інструментальної музики, зокрема фортепіанної сонати, пов´язаний з творчістю Г.-Ф. Генделя, а нове вирішення поліфонічного жанру запропонував Й.-С. Бах. Вершиною творчості Баха стали опери "Страсті за Іоаном" та "Страсті за Матфієм", гармонійно поєднавши хорову, органну музику з реалістичністю євангельських образів.
Суттєво змінилися смаки як виконавців, так і слухачів. У моду ввійшло скрипкове мистецтво. В умовах гострої критики торувала дорогу опера (перша опера була поставлена у Венеції в 1637 p.), яку протягом певного часу вважали маловартісним ліричним жанром, переважно за її тривіальне лібретто та стереотипність оперних умовностей.
З розвитком опери тісно пов´язана творчість Георга-Фрідріха Генделя (1685-1759). Композитор працював на зламі епох Бароко і Просвітництва, що давало йому можливість в одному творі поєднати реалістичне і фантастичне, комічне і трагічне, досягти гармонійної єдності музики і драматургії. Відповідно до змісту епохи Г.-Ф. Гендель трактує проблему щастя особистості та громадянського обов´язку. Ідея розуму у творчості Генделя виражалася через здатність героїв аналізувати та усвідомлювати свої почуття та вчинки. Композитор написав 42 опери, та однією з найкращих вважав оперу "Тамерлан". Мелодійність та гармонія його творів визначила напрям розвитку музичного мистецтва в майбутньому.
Суттєве реформування оперного мистецтва пов´язане з ім´ям Хрістофа-Віллібальда Глюка (1714-1787). Він поєднав буфонадний, пародійний, стиль з елементами драматизму, героїки, трагедійності та психологізму. Найвищого розвитку набуло музичне мистецтво у творчості віденських класиків: Йозефа Гайдна (1732-1809), Вольфганга-Амадея Моцарта (1756-1791), Людвіга ван Бетховена (1770-1827).
Буфонадний (пародійно-комедійний) стиль в опері поклав початок великій дискусії у пресі - "війні буфонів", що сприяла розвитку театрального мистецтва загалом. Опера-буф виникла як інтермедія, автономна змістовно та ізольована від основного лібретто. Для неї стало характерним використання балетних сценок, що з 1684 р. набуло рис самостійного балетного жанру.
Комедійний жанр, що тяжів до демократичних ідей, привів до становлення театру-буф. Незважаючи на банальність та вульгаризацію сюжету, він давав можливість використовувати фольклорні мотиви, що особливо було характерним для німецького театру. Однак загалом тогочасний театр був досить спрощеним: стереотипність сюжету, еталонність поведінки героїв обмежували розвиток цього виду мистецтва.
Традиційну вульгаризацію драматургії і театру реформував на засадах просвітництва Карло Гольдоні (1707—1793), який поєднав "комедію почуття" і "комедію інтриги", створивши тип "комедії середовища". Він оновив драматургію яскравими характерами, зробив її змістовною, пов´язаною з реальним життям, наповненим дотепною критикою пороків суспільства. Гольдоні написав 267 п´єс, з яких донині користується популярністю п´єса "Слуга двох панів".
Як альтернатива нігілізму та егоцентризму виступає творчість Карло Гоцці (1720-1806), що набула розквіту в 50-х роках XVIII ст. Його казки, зокрема "Любов до трьох апельсинів", "Король-олень", "Турандот", Жінка-змія" та інші, не втратили своєї привабливості й донині. Так, у 2001 р. на сцені Національної опери України ім. Тараса Шевченка в Києві було поставлено оперу "Любов до трьох апельсинів". У своїх творах митець апелює до почуття та розвінчує авторитети. К. Гоцці широко використовував алегорію, притчу, традиції ярмаркового театру та гротеску. З другої половини XVIII ст. комедія відкрила шлях до трагедії. Для неї стало характерним поєднання войовничих та батальних сюжетів з еротикою та героїкою, що відбивало дух Нового часу.
З ідеологію та практикою Просвітництва тісно був пов´язаний енциклопедизм - духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини XVIII ст. Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел" ("Encyclopedic, ou Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers"), опублікованої в 17-ти томах тексту та 11 -ти томах ілюстрацій.
Натхненниками та редакторами Енциклопедії були тоді ще нікому не відомий 33-річний філософ Д. Дідро та математик Ж.-Л. д´Аламбер, член французької Академії наук, який у віці 26 років написав трактат з динаміки (1743), що приніс йому славу і визнання в науковому середовищі. їм вдалося з´єднати зусилля передової інтелігенції в межах одного наукового видання.
До видання "Енциклопедії" активно залучились видатні вчені, письменники, інженери: Ж.-Л. д´Аламбер, Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск´є, Е.-Б. де Кондільяк, К.-А. Гельвецій, П.-А.-Д. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, А.-Р.-Ж. Тюрго, Г.-Б. Маблі, Мореллі, Ж. Л. Л. Бюффон, Б. Л. Б. Фонтенель та ін. Конкретні розділи писали справжні фахівці своєї справи: скульптор Е. М. Фальконе, архітектор Ф. Блондель, мовознавець Н. Бозе, гравер і маляр Ж.-Б. Папійон, природознавці Л.-Ж.-М. Добантон і Н. Демаре. Були серед авторів енциклопедичного видання і представники робітничих спеціальностей. Лише токарній справі "Енциклопедія" присвятила 87 гравюр1.
Світогляд енциклопедистів був дуже різним (матеріалісти, деїсти, атеїсти), проте наукові статті проповідували передові ідеї, відбивали новітній рівень знань, обґрунтовували необхідність наукового пізнання світу та його критичного осмислення. Суперечливість "Енциклопедії" виявилась у різних поглядах її авторів на форму організації політичної влади (абсолютна монархія, обмежена монархія, республіка). Разом з декларацією рівних прав для всіх наносився нищівний удар по буржуазних цінностях (потяг буржуазії до посад, пожадливість, паразитизм фінансових кіл). Загалом же "Енциклопедія" мала антиклерикальний та антифеодальний характер, була гімном науці та розуму.
Офіційно перший том "Енциклопедії" вийшов у 1751 p., але вже після виходу другого тому (1752) її видання було заборонене. "Енциклопедію" продовжували видавати нелегально, але після публікації в сьомому томі статті Ж.-Л. д´Аламбера щодо віротерпимості на її видання знову наклали заборону. Потрапив до тюрми головний редактор Д. Дідро, емігрував та постійно переховувався Вольтер, почалося цькування Ж.-Л. д´Аламбера, звинуватили в єресі абата де Прада.
Після третьої заборони, коли паризький парламент засудив "Енциклопедію" до спалення (1759), у редакційному колі стався розкол. Менш радикальне крило енциклопедистів почало відходити від видання, боячись переслідувань та можливої страти. Великою втратою став вихід з редакції "Енциклопедії" Ж.-Л. д´Аламбера. Посварився зі своїми однодумцями Ж.-Ж. Руссо, поступово відійшов від видання Вольтер. Із 183 авторів "Енциклопедії" людиною, життєвим подвигом якої стало завершення задуманої справи, був Дені Дідро.
Д. Дідро не погоджувався з думкою Вольтера про завершення видання "Енциклопедії" за кордоном. Він безмежно любив свою Францію і вважав, що книга, за долею якої з інтересом і хвилюванням стежила вся країна, адресована саме французькому народові. "Енциклопедія" збирала під свої знамена свободомислячі сили французького суспільства, отже, її видання мало завершитись лише у Франції. Загалом Д. Дідро написав для "Енциклопедії" 1259 статей (за іншими даними - близько 6000). Його зусиллями в 1765 р. було надруковано останні 10 томів, а в 1772 р. публікацією додаткових томів видання "Енциклопедії" завершилось.
"Енциклопедія" мала великий успіх, тому дуже швидко розповсюджувалась. Понад 4000 примірників першого видання розійшлось миттєво, хоч за ціною воно було доступне лише багатіям. До 1789 р. "Енциклопедія" витримала ще п´ять видань. Здешевлення вартості видання зробило її доступною для широкого загалу читачів.
Видання "Енциклопедії" істотно позначилось на майбутній долі Європи. У ній з позицій раціоналізму та наукової методології викладено основні ідейні засади Просвітництва, відбито досягнення в галузі науки, техніки, мистецтва. Енциклопедисти вивели суспільну думку з глухого кута релігійно-догматичних суперечок, протистояли невігластву та фанатизму, сприяли піднесенню рівня освіченості, розвитку та популяризації наукових знань, трансформації світогляду особистості на демократичних засадах, утвердженню в суспільстві ідей рівності й свободи, що вплинуло на прискорення соціального та науково-технічного прогресу.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Культурологія
Культурологія: теорія та історія культури
Історія світової і вітчизняної культури
Культурологія
Основи наукових досліджень
Культурологія: українська та зарубіжна культура
Основи наукових досліджень