пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Сутність і специфіка філософсько-антропологічного підходу до розуміння права


Лубська М. В.
доктор філософських наук


У статті обґрунтована актуальність, доцільність і евристична цінність філософсько-антропологічного підходу як методологічного синтезу різних методів дослідження права в цілому і українського зокрема.
Актуальність теми полягає в тому, що розвиток сучасного правового світу в цілому й українського права зокрема переконує, у необхідності подолання кризи позитивного права на основі відродження його як соціокультурного феномена й збагачення духовними цінностями. Такий підхід до проблем правової еволюції робить об´єктивно неминучим осмислення сутності філософсько-антропологічної позиції.
Мета статті полягає в аналізі філософсько-анто- ропологічного підходу до права, яке розглядається як загальний методологічний рух, до якого була залучена світова філософська думка у ХХ ст. У сфері методології соціального знання на зміну класичному етапу прийшов некласичний, що виник під еволюції культури, фундаментальних змін в науці, а потім настав пост класичний етап. Характерними рисами останнього прийнято вважати:
- формування переконання, що різні дослідницькі парадигми повинні не виключати, а скоріше доповнювати одна одну оскільки ступінь складності соціальної реальності така, що потребує їх взаємодії;
- визнання неможливості елімінації оціночного моменту при вивченні соціального, необхідності забезпечення єдності каузального й аксіологічного підходів;
- зростання уваги до загальнонаукових методів і методик, що здатні синтезувати в загальній картині соціального життя як об´єктивні (цикли, ресурси, стимули, тенденції), так і суб´єктивні (стереотипи, орієнтири, мотиви, оцінки) підстави соціальної активності:
- розуміння того, що в цій сфері дійсності раціональність органічно пов´язана із соціальними умовами: волею, автономією, добробутом.
У період пост класицизму таким чином, не виникало ніякого заперечення, а лише з´являються нові методи й способи інтерпретації соціальної дійсності, які, доповнюючи один одного, відкривають нові грані і нескінченої складності. Це означає, що епоха пост- класицизму може розглядатися як період методологічного плюралізму. Рух до методологічного плюралізму, припускає: по-перше, розширення обрію раціональності визнання її незведена лише до аналітичних методик; по-друге, уявлення про методологію як спосіб синтезу методів та їх інтерпретацію; по-третє, визнання можливостей різних методів та їх використання для оптимізації результатів пізнання. Методологічний плюралізм при вивченні як самого права, так і правових явищ, робить не тільки необхідним, але і можливим використання досягнень, різних наук: філософських, антропологічних, соціологічних, культурологічних, психологічних, юридичних та інших.
Дане методологічне посилання наш погляд, дозволяє зробити висновок, про те що в якості магістрального напряму розвитку сучасної методології права може виступати методологічний синтез різних підходів. Саме в такому аспекті можна говорити про реальне й послідовне відновлення методології права, у межах якої можна одержати нове знання про право й аргументовано обґрунтувати зміни, що відбуваються в сучасній правовій реальності.
Досить цікавим у розглянутому контексті є погляд на методологію права Н.Н.Алексєєва, висловлений більше ста років тому. Хоча вчений оперує звичним правовим поняттям, він висловив загальну тенденцію, а саме потребу в переосмисленні правової методології й переорієнтації правового мислення в цілому. Він писав, що всі визначення права, побудовані відповідно до юридичної теорії і філософії права однаково мають характер деякої одномірності. Насправді відомість щодо одного основного моменту не можуть не бути неминучою потребою як емпіричних, так і апріорних теорій, у визначенні права. З точки зору автора однаково одномірними є такі визначення як «право є норма», «право є воля», «право є інтерес», «право є порядок» тощо. Головне утруднення що випливає з подібних визначень полягає у тому, що правові феномени в усій своїй повноті ніяк не можуть у них уміститися. Не слід докладати особливих зусиль до того, щоб довести, що жодне з них є неточним, що право може бути не тільки волею, але й нормою, інтересом тощо. Отже звідси право, не зводиться до одного виміру.
Однак тут слід пам´ятати про можливість проблеми у розумінні права. Вироблені на основі міждисциплінарного підходу поняття права нерідко вступають у суперечність з існуючим механізмом реалізації права і практикою його застосування. Різні концепції най
частіше не розв´язують проблему адекватного право розуміння, а лише ускладнюють її. Саме в неузгодженості оновленого розуміння права з категоріальним апаратом традиційної юридичної науки криється багато сьогоднішніх проблем розуміння права. Тому при розробці нових підходів до розуміння права в рамках методологічного синтезу важливо гармонійно це нове вписати в усю правознавчу науку. У цьому контексті найбільш адекватним вираженням знань про право, як справедливо зазнають деякі правознавці, повинна стати концептуальна система, у межах якої в єдине ціле об´єднуються філософські, соціокультурні, антропологічні, аксіологічні, психологічні, власне юридичні й інші аспекти вивчення права.
Погодженість «нових» і «старих» правових знань може надати даній системі універсального всеосяжного характеру, дозволить їй стати свого роду відродженою енциклопедією права, інтегральною концепцією правознавства, в рамках якої можна буде пояснити все розмаїття проявів права, зрозуміти право будь-якого історичного періоду або будь-якого співтовариства.
Тут слід нагадати про те, що специфіка методології права полягає в тому, що вона за своїм пізнавальним змістом і природою - це понятійно- правовий метод пізнання дійсності з позиції й у межах поняття права. Останнє є юридичною формулою і тим принципом правового порядку за яким діє методологія права й відповідно до якого здійснюється юридизація пізнавальної об´єктивної дійсності. Це означає, що говорячи про методологічний синтез, слід мати на увазі, насамперед, тільки ті підходи до дослідження права, які дають можливість відповісти на запитання: що є право в цілому й у сучасному суспільстві, зокрема.
На наш погляд, у сучасних умовах може стати центром інтеграції всього позитивного, реалізуючи тим самим методологічну, світоглядну й прогностичну функції правознавства, лише в тому випадку, якщо в якості її методології виступить філософсько- антропологічний підхід як синтез різних методів щодо вивчення права.
Цей вибір обумовлений, з одного боку, тим, що антропологічний метод має значний евристичний потенціал для вивчення права. Саме в його межах були розроблені найбільш важливі для дослідження сучасного права питання. Його застосування виявило й актуалізувало багато проблем права як соціокультурного явища, які згодом більш глибоко і послідовно розглядалися за допомогою інших методів, наприклад, питання про внутрішні санкції правових відносин, про ідентифікацію права тощо.
З іншого боку, лише за допомогою філософського підходу можливе всебічне й комплексне узагальнення нових даних, що отримані в області етнології й соціології, культурології й психології, історії й порівняльного правознавства і є необхідними для дослідження глибинних основ права. Використання філософсько-антропологічного підходу помітно розширює й збагачує діапазон, обсяг і зміст знань про право. Тут мова йде, насамперед, про синтез, інтеграційне вивчення нових граней, проявів, «образів» права, про поглиблення й розвиток сукупних знань про право як специфічне соціально-культурне явище, про уточнення уявлень про право, як регулятор соціальних відносин у різноманітних соціокультурних умовах на різних етапах історичного розвитку.
Отже, поклавши, в основу філософсько-антропологічний метод, розглянемо більш докладно його основні положення.
Вихідним методологічним принципом при вивченні права як соціокультурного феномена було взято положення антропологічного методу про необхідність відмовитись від ряду оман. По-перше, від того, що при вивченні іншого суспільства, чому власне, вважати його недорозвиненим щодо свого; по-друге, від того, що все незвичне повинне оцінюватися як прояв варварства [1]. На цей принцип уперше звернув увагу К.Леві-Строс у своїй книзі «Первісне мислення»[2].
Саме в рамках даного методу з´являється можливість зрозуміти, що в різних суспільствах право може мати різні форми, переконатися в неможливості ізолювати право від соціокультурної системи конкретного суспільства й обґрунтувати, що форми існування права в кожнім суспільстві свої. Підтвердженням, такої точки зору може бути культурно-антропологічна концепція Б.Малиновського у рамках якої обґрунтоване таке твердження: у будь-якому типі цивілізації право є невід´ємною складовою частиною культури суспільства, і якщо знищити який-небудь елемент системи права (наприклад, заборонити шкідливий, з будь-чийого погляду, правовий звичай), де вся етнокультурна система,а виходить, і народ, що живе в ній, можуть бути піддані загрозі деградації й загибелі. Така тверда оцінка випливає з переконання Б.Малиновського, що право є формою колективної адаптації спільноти до середовища її проживання і, якщо знищити ту або іншу норму, й соціальний організм може втратити свою захисну покрову й буде приречений «на повільний, неминучий процес вимирання» [3].
У філософській антропології, формулюється основне завдання дослідника, яке полягає в тому, що має бути здатним визнати право іншого бути іншим, зрозуміти логіку «спільноти». Причому тут же висуваються певні умови, без дотримання яких це є нездійсненним. По-перше, необхідно знати «мову» досліджуваного предмета - категорії й поняття, якими оперує мислення людей, що належать даному етносу або даному типу суспільства. По-друге, слід мобілізувати свої знання й свою уяву, щоб поринути у той час, який підлягає дослідженню. І, нарешті, по-третє, треба ретельно відбирати джерела інформації.
Виходячи з даного положення антропологічного методу, можна не тільки припускати але й стверджувати про рівнозначність «диференційованого» права Заходу й «не диференційованого» права Сходу як офіційних регуляторів соціальних відносин сучасного суспільства. Саме в рамках цього методу є можливість констатувати, що межа між західним правом, заснованим на текстах конституцій, кодексів і законів, і звичаєвим правом, заснованим на релігійних і морально-етичних установках, не є непереборною. Антропологічна наука вперше порушила питання про зміст і якість права й здійснила спробу відповісти на нього: необхідно звернутися до духовного досвіду людства, і спробувати знайти синтез раціональних та ірраціональних правових знань.
Зазначений шлях аналізу проблем права привів до створення антропологічної концепції права, згідно з якою право є системою взаємозалежних зобов´язань, що виступають як право з одного боку і визнаються як обов´язок з іншого. Антропологічне визначення права одержало своє підтвердження й подальший розвиток в аналітичній соціології П.А.Сорокіна, який розглядав наділення однієї особи (суб´єкта права) тим чи іншим повноваженням (правочином), а іншої особи (суб´єкта обов´язків) тим або іншим обов´язком якості першої й основної риси права вважав, що правом буде усяке правило поведінки, яка має цю ознаку [4].
Подібне тлумачення права вказує на можливість його існування поза заходами зовнішнього офіційного (у тому числі, державного) примусу, а саме в умовах, коли правові санкції характеризуються внутрішнім «зв´язуванням». Тут можна говорити про добровільне виконання суб´єктом права більшої частини взятих на себе зобов´язань, оскільки вони, зрештою, відповідають інтересам і потребам самого суб´єкта - бути членом певного колективу. А якщо ні, то будуть застосовані внутрішні санкції, що неминуче призводять до ізоляції цього суб´єкта права: суспільство відмовляє йому в праві бути членом даного співтовариства.
Розгляд права як системи взаємозалежних зобов´язань дозволяє, на наш погляд, не зв´язувати ці зобов´язання приоритетно з індивідуалістичними інтересами (тобто із приватним правом), а припускати, що вони можуть мати колективістській початок (тобто виступати як публічне право).
У межах антропологічної концепції права також можливо здійснити зовсім інший підхід до проблеми становлення права і його співвідношення з державою. На сонові величезного емпіричного матеріалу було обґрунтоване твердження про те, що право виникло задовго до появи держави. Так французькі професори права Р.Пенто й М.Гравітц [5], вивчаючи праці відомого антрополога й філософа - структураліста К. Леві-Строса [6], насамперед його роботу «Структура антропології», дійшли висновку, про те, що правове з´являється разом із соціальним і виступає як загальний елемент соціального. Будь-яке людське суспільство визначається правом і неможливе без певного правопорядку. У цьому зв´язку доцільно згадати висновок, зроблений К.Марксом і Ф. Енгельсом під впливом робіт Л.Моргана й особливо його роботи «Прадавнє суспільство». Вони писали: «історія права показу, що в найбільш ранні й примітивні епохи ці фактичні відносини в їхньому самому грубому вигляді і є безпосередньо правом» [7]. Тут же можна навести як приклад більш реалістичну схему виникнення права й держави, створену Ф.Енгельсом: «На відомій, досить ранній сходинці розвитку суспільства виникає потреба охопити загальним правилом повторювані день у день акти виробництва, розподілу й обміну. Це правило, що спочатку виражається у звичаї, становляться потім законом. Разом із законом необхідно виникають і органи, яким доручаються його дотримання, - публічна влада, держава» [8].
Слід зазначити, що причини виникнення права й за Марксом, і Енгельсом, і Р.Пентом - М.Гравітцем розглядаються крізь соціальне. Адже відомо, що соціальне є результатом спільної діяльності (взаємодії) людей, а взаємодія можлива тільки в умовах суспільного поділу праці. У наведенім висловленні Ф.Енгельса зазначений не тільки період виникнення права, але й послідовність етапів правового розвитку. Право виникло на додержавному етапі розвитку людства й функціонувало у формі звичаєвого права. З існуванням держави тісно пов´язане лише позитивне право. Це методологічне положення особливо є актуальним при дослідженні нових явищі процесів, що відбуваються в сучасній правій реальності.
Ще однією проблемою, яка розглядається в межах антропологічної методології права, є ідентифікація права. Тільки тут можна знайти відповідь на питання: що брати за першооснову правового буття людини - норму чи процес? Чи керуватися випробуваним часом нормативним підходом, досліджуючи насамперед норму, що виражена у законі, або піти по більш хиткому, але більш наближеному до конкретного життя шляху, а саме, процесу застосування норми, обравши функціональний підхід? У якості відповіді на поставлене питання можна використати думку М.А.Супатаєва, фахівця у області звичаєвого права, який справедливо вважає, що юридичні якості й ознаки права, не зводяться до формального виокремлення норм. Останні входять в конкуренцію з нормами політичними, моральними та ін., - і робить висновок, про те, що межа між правовим і не правовим проходить не там де її схильні бачити ми з нашою сучасною (багато в чому близької до римської) правосвідомістю. Реально ж скоріше можна припустити, що норма й процедура в праві настільки єдині й нероздільні, що найбільш правильним уявляється обрати саме цю ознаку як критерій права, не розчиняючи останнє в якомусь невловимому й «загальному» почутті права.
Отже, запропоноване антропологією рішення проблеми ідентифікації права дозволяє виділити в ньому внутрішню структуру, а саме: норми права й правові відносини. Всебічне, більш глибоке дослідження питання про структуру права, на наш погляд, припускає використання інституціонального методу, в межах якого існує можливість вивчати як місце, так і роль кожного елемента права. Одним з перших, хто у науці в рамках інституціонального методу обґрунтував погляд на право як систему, у якій у міцній нерозривній єдності співіснують правові ідеї, правові норми й, правові відносини, був відомий російський юрист Р.З.Лівшиць. Важливим для нашого дослідження є твердження вченого про те, що хоча ідеї, норми й відносини є різними формами прояву права, їх треба розглядати в комплексі, не протиставляючи і не відриваючи їх одне від одного. Якщо буде відсутній хоча б один з елементів, то виникне інший суспільний феномен, але не право. При цьому Р.З.Лівшиць задає зовсім слушне питання: якщо право, як прийнято традиційно його визначати, є системою тільки норм, тоді навіщо воно, право? [9].
Дійсно, було б поверхневим і неправильним вбачати в праві лише сукупність норм. Право - це значно більш складне явище, що виступає як система. Відомо, що розгляд права як складної системи, яка складається не тільки з норм права, але й інших елементів, є властивим і для компаративістського методу. Однак у рамках цілей нашого дослідження не передбачається використання цього підходу в повному обсязі, хоча окремі результати порівняльно- правового аналізу будуть нами застосовані надалі. Крім того, треба зробити деяке доповнення. Ще в 60-ті роки ХХ століття Я.Ф.Міхаленко в роботі «Право й форми його прояву» заявив про існування трьох складових права: правосвідомості, норми права й правовідносини. Але це твердження виявилося не- затребуваним. І лише на початку 90-х років цього ж сторіччя інший теоретик права О.З.Лейтс у роботі: «Історія політичних і правових вчень» спробував довести, що право є сукупністю трьох складових частин. От як він обґрунтував такий погляд на право: «неможливо законодавцям забезпечити переведення категорій «морального права» у нормативне право, що виражене в текстах нормативних актів. Діяльність правозастосування (іі реалізація права взагалі) - це перехід від нормативних до соціологічних понять, від правових норм одо правовідносин. Завдання політика - забезпечити переведення соціальних потреб, що виявилися в процесі функціонування правопорядку, у категорії правосвідомості, які здатні знайти визнання в суспільній думці й втілення в законі. Однак і те, і інше тлумачення права як сукупності трьох форм його прояву має, на наш погляд, серйозні неточності. По-перше, правова свідомість - багатогранне явище, яке може включати ідеї, які суперечать одна одній, і отже не можуть бути покладені в основу формування норми права того самого суспільства. По-друге, ототожнювати норму права із законом, очевидно, теж не доцільно, тому що норма, може існувати в самих різноманітних формах.
Таким чином в результаті виконаного дослідження, можна сформулювати наступні висновки: по- перше, сучасний світ характеризується, з одного боку, кризою позитивного права, головним чином, у країнах Заходу; по-друге, наявністю ефективних систем правового регулювання, у яких як і раніше використовуються традиційні форми права. Крім того, сьогоднішнє суспільство - це інформаційне суспільство, у якому виникають нові проблеми, що не існували раніше. Виявлена суперечливість ситуації вимагає теоретичного осмислення причин, що відбуваються на сучасному етапі правової еволюції змін і перетворень, а також усвідомлення шляхів виходу із кризи й поступального розвитку права в досить складній і різноманітній соціокультурній реальності. Досягнення поставлених теоретико-методологічних, логічних і практичних завдань припускає дослідження права з позицій методологічного плюралізму й, насамперед, у філософському культурно-антропологічному.

ЛІТЕРАТУРА
1. Алексеев Н.Н. Основы философии права. -СПб., 1999. - 234с.
2. Леви-Строс К. Первобытное мышление. М.: Республика, 1994. -384 с.
3. Малиновский Б. Научная теория культуры. - М., 1999.
4. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1990. - 249 с. 5. Пенто Р., Гравитц М. Методы социальных наук. - М., 1972. - С. 54.
5. Леви-Строс К. Структурная антропология/ пер. с франц.
B. В. Иванова. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. - 512 с.
6. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т.3. С.336-337.
7. Супатаев М.А. Обычное право в старнах Восточной Африки. -М., 1984. -С.207.
8. Лившиц Р.З. Современная теорія права. - М., 1999. - C. 62-74.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць