пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Соціальна безпека в контексті управління розвитком суспільних відносин


Приятельчук А. О.
кандидат філософських наук, доцент
Іщенко О. М.
кандидат філософських наук, доцен
т

У статті аналізується проблема соціальної безпеки, визначаються умови її реалізації на сучасному етапі суспільного розвитку. Наголошується на принциповому пріоритеті соціальної безпеки у практиці управління розвитком суспільних відносин.
Реалізація популярної нині ідеї надання економіці, політичним відносинам владним нової динаміки актуалізує дослідження сучасних проблем соціального управління. Адже ефективність соціальної політики, сутність, специфіка, результативність управління економікою, виявлення детермінант стимулюю - чих формування соціальної держави - питання, які набули характеру необхідності їх негайного вирішення. Таке вирішення неможливе без соціально- філософських досліджень суперечливого процесу розвитку суспільних відносин та пошуку ефективних шляхів розв´язання протиріч у сфері соціального розвитку. Одним із таких протиріч є відношення між рівнем розвитку соціального управління і реальним забезпеченням сталого розвитку суспільства. Розв´язання (вирішення) зазначеної суперечності в теоретико-методологічному і соціально- філософському плані вимагає дій наступного плану.
Це уточнення і пошук оптимального варіанту визначення понять соціальна безпека і управління розвитком суспільних відносин (соціальне управління). Такі «уточнення» і «пошук» конче необхідні, оскільки у зазначеному контексті (соціального управління) адекватне теоретико-методологічне обґрунтування соціальної безпеки не набуло належного висвітлення.
Поняття «управління» використовується людьми впродовж тривалого часу. Для суспільства на кожній стадії його існування та розвитку, вже починаючи з родових общин, управління є іманентним процесом. Поява та існування його обумовлено передусім системною природою суспільства, соціальним характером праці, потребами в обміні продуктами матеріальної і духовної діяльності, підтримкою визначених норм суспільного життя. Варто зазначити, що у науковій літературі існують різні підходи щодо сутності поняття «управління», його застосуван- © Приятельчук А. О., Іщенко О. М., 2010 ня. Зокрема, Г Щокін визначає управління як спрямовану координацію і організацію об´єкта управління, за Б. Гаєвським управління - це будь-яка зміна стану об´єкта, системи або процесу, яка веде до досягнення висунутої мети, на думку В. Афанасьєва управління являє собою цілеспрямований вплив на систему з метою приведення останньої у відповідність до притаманних їй характеристик. «Енциклопедія менеджменту» наводить наступне визначення даного поняття: управління - це мистецтво знати напевне, що слід зробити й як зробити це найкращим та найдешевшим способм [1, с. 15]. Основні підходи до вивчення феномену управління переважно роблять акцент на процесах та методах результативного підвищення діяльності. Разом з тим, власне поняття управління має сенс лише за умови наявності мети. Іншими словами, управлінська діяльність є цілеспрямованою, орієнтованою на досягнення цілей. Наведене вище у повній мірі відповідає такому виду управлінської діяльності в суспільстві як соціальне управління. Зазначають, що «соціальне управління є свідомим, систематичним, спеціально організованим впливом на суспільство з упорядкування і вдосконалення його соціально-діяльної структури в процесі вироблення та досягнення певної мети» [1, с.18]. Втім, соціальне управління має свою специфіку, яка, серед іншого, полягає у наступному: по- перше, у соціальному управлінні немає конкретного засобу вимірювання результативності діяльності, яким є, наприклад, прибуток у приватному секторі. По-друге, цілі або ж кінцева мета управлінської діяльності, як правило, сформульовані у дуже загальних рисах, з використанням розпливчастих категорій - «справедливість», «рівність», «загальний добробут» тощо. Зрештою, цілі, сформульовані у такому вигляді можуть виконувати роль проміжного етапу на шляху досягнення більш глобальної кінцевої мети. «У деяких сферах діяльність індивідів, - зазначає американський дослідник Г. Саймон, - загалом орієнтована довкола «економічних мотивів», тоді як для більшості людей економічні досягнення самі по собі є не кінцевою метою, а лише засобом для
досягнення іншої справжньої кінцевої мети: безпеки, комфорту та престижу» [2, с. 4]. Враховуючи те, що будь-яке управління не має жодного сенсу без мети, варто зосередитись на обгрунтуванні соціальної безпеки саме як мети соціального управління.
Впродовж всієї історії людства найбільш складною задачею завжди було та продовжує залишатися підтримка суспільства, соціального життя у впорядкованому, врівноважено-динамічному стані оптимальної життєзданості. Постійність та регулярність з якою відбуваються соціальні катаклізми, кризи, конфлікти свідчать про надзвичайну складність даної задачі. Час від часу системи виходять з-під контролю управлінських впливів, потрапляючи до стихійно-природного стану невпорядкованості, характерними рецидивами якого є дисномія та аномія. Не вдаючись до детального аналізу цих двох рецидивних форм слід вказати, що сутність дисномії міститься у латинській формулі «війна всіх проти всіх». Саме її використав відомий англійський філософ Т.Гоббс у своїй праці «Левіафан» для характеристики неправового стану суспільного життя, за якого люди втрачають почуття захищенності, з´являється безліч небезпек. Основна особливість аномії полягає у тому, що вона є тимчасовим, історично перехідним періодом кризово-катастрофічних змін у соціальних структурах, за якої виходять з ладу цивілізаційні та культурні механізми у діяльності нормативно-регулятивної системи. Варто наголосити, що обидві форми надзвичайно рідко набувають тотального характеру. Втім, сили деструкції приховані в них практично завжди існують в навіть найбільш стійких соціальних системах, і завжди існує небезпека їх загострення, виходу з-під контролю, реалізації деструктивного потенціалу. Руйнівна, деструктивна енергія цих форм може бути блокована створенням громадянського стану, характерною ознакою якого є комплексна безпека існування індивіда та суспільства.
Вихідним пунктом, теоретичною основою для такого обгрунтування можуть слугувати положення та висновки багатьох мислителів. Зокрема, Т. Гоббс зауважував, що «обов´язки суверена визначаються тією метою, заради якої він був наділений верховною владою, а саме метою забезпечення безпеки народу» [3, с. 260]. При цьому безпека у його розумінні, це не лише безпека «голого існування», а також й «забезпечення кожної людини усіма благами життя, набутих законною працею, безпечною та нешкідливою для держави» [3, с. 260]. Інший відомий англійський філософ Дж. Локк вважав однією з головних цілей верховної влади забезпечення безпечного існування кожної окремої людини та суспільства в цілому. «...Влада заснована на довірі покликана для досягнення однієї мети, і обмежується цією метою, - зауважує Дж. Локк,- коли ж цією метою нехтують, або чинять їй опір,то довіра за необхідністю повинна бути відібрана, і влада повертається до рук тих, хто її дав (народ), і вони знову можуть помістити її так, як вони вважають краще для їхньої безпеки та благополуччя» [4, с. 349]. Крім того, слід наголосити на ще одному моменті, який стосується проблеми порушеної у даній статті. Мова йде про те, що головною метою будь-якого життя - і біологічного, і соціального - є саме життя. З точки зору науки життя є самоцільним процесом, який не потребує зовнішніх виправдовувань та обгрунтувань. Усі дії, що вживаються і людьми, і тваринами, і рослинами спрямовані на забезпечення підтримання та продовження життя, самозбереження в середовищі існування. Враховуючи те, що «соціальна безпека характеризує соціум як особливий спосіб життя людей, спроможний протистояти соціальним загрозам - дестриктуризації, дезінтеграції суспільства, розвалу предметного буття людини, її духовної культури» [5, с. 62], тому без перебільшення можна кваліфікувати соціальну безпеку в якості мети соціального управління.
Поняття «соціальна безпека» являє собою комплексне явище, яке містить в собі економічні, політичні, екологічні та інші аспекти, тобто відображає все те, що впливає на середовище існування людини, на якість життя людей, робить суспільство стійким, здатним до розвитку. «Соціальна безпека одна з найважливіших внутрішніх складових національної безпеки, характеристика ступеня соціальної стабільності суспільства» [5, с. 62]. Відповідно, все що знижує подібну якість, завдає шкоди конкретній людині, суспільству в цілому є факторами, які загрожують соціальній безпеці. Тож, очевидною є наявність чіткої залежності між показником соціальної стабільності суспільства та рівнем соціальної безпеки. Іншими словами, порушення соціальної стабільності суспільства неминуче призводить до підвищення соціальної небезпеки.
Сучасний російський дослідник А.Шулус поняття «соціальна безпека» розглядає крізь призму людини як триєдиної соціальної істоти, а саме: 1) людина як істота біологічна, 2) людина - творець, працівник; 3) людина - це особа, культурна, освічена істота, яка існує в суспільстві. Відповідно до цього у соціальній безпеці виокремлюється три прошарки: соціально- демографічний - все те, що пов´язано з людиною як істотою живою; соціально-економічний - те, що пов´язано з людиною як працівником, і соціокультур- ний - те, що пов´язано з людиною як членом суспільства, громадянином. Шулус А. наголошує, що соціальна безпека - це такий стан суспільства за яко- го: забезпечується нормальне відтворення суспільства як демографічної популяції, як нації, як народу; відтворюється сукупний працівник, людина як трудівник; людина відтворюється як особа, як громадянин [6, с. 24].
На підставі викладеного вище, дослідник стверджує, що стан соціальної безпеки у єдності демографічних, економічних та соціокультурних аспектів являє собою соціальну стабільність. Остання, таким чином, виступає в якості мети або стану соціальної безпеки.
Сучасна наукова думка поняття «стабільність» визначає як конкретно-визначену динаміку змін та їх неминучість за умови доволі високого ступеню їх впорядкованості. Однак, в ході суспільно-політичних змін реформаторські зусилля, що йдуть згори, можуть не мати достатньої соціальної підтримки і тоді за відповідних умов можлива втрата керованості суспільства. У цьому зв’язку є підстави говорити про те, що у соціумі триває процес накопичення кофліктного потенціалу, який створює загрозу для його стабільності та сталого розвитку. Внутрішня нестабільність соціуму може бути викликана не лише економічними проблемами, але й змінами, які відбуваються у соціальній структурі суспільства. Посилення процесу марги- налізації є одним з споконвічних джерел нестійкості суспільства та внутрішньої небезпеки.
Шведські вчені С. Ерссон та Я.-Е. Лейн виокремлюють декілька індикаторів нестабільності системи. Так, зокрема, відповідно до економічних показників, дестабілізувати суспільство здатні: високий рівень безробіття, галопуюча інфляція, гострий дефіцит бюджету і таке інше; у політичному відношенні дестабі- лізаторами можуть бути ступінь оновлення виконавчої влади, адаптованість еліти до можливих змін, тип виборчої системи. Щодо соціальних показників, то на думку вищезгадуваних вчених, такими параметрами є відсоток працівників, які брали участь у конфліктах з адміністраціями своїх підприємств, рівень вбивств та самогубств, кількість демонстрацій, повстань, політичних страйків [7, с. 62]. Поряд з наведеними факторами дестабілізації суспільства можна виокремити й інші, зокрема, збільшення дистанціювання владних структур від суспільства та ріст недовіри до них, невдоволення політикою регулювання доходів, що зумовлює соціальну поляризацію, низька ефективність соціальної політики тощо.
Російський дослідник А. Ахиєзер вважає, що до найважливіших чинників нестабільності суспільства належить високий рівень внутрішньої дезорганізації усіх сторін суспільного життя, небезпека її зростання, недостатній розвиток механізму її усунення. Разом з тим, науковець визнає наявність певного рівню дезорганізації, без якого соціум не може існувати. Він потрібен для появи життєвоважливих інновацій, для того, щоб «людина постійно, повсякденно була готова зустріти реальну загрозу, яка іде не лише від зовнішнього ворогу, але й від неї самої, від її пасивності, індеферентності до життя» [8, с. 45-46].
Безпека загалом та соціальна безпека, зокрема, безпосередньо пов’язана із стійкістю соціально- політичної системи щодо несприятливих впливів, з її здатністю до суспільної інтеграції та адаптації до умов, що змінюються. З огляду на це важливою передумовою забезпечення соціальної безпеки є наявність так званих «запобіжників» основним завданням яких є унеможливлення виходу основних елементів соціально-політичної системи за критичні межі.
Сучасні тенденції суспільного розвитку суттєво підвищують ризики і загрози безпеці людини, розширюють масштаби їхніх можливих наслідків. У зв’язку з цим проблема соціальної безпеки нині розглядається в контексті концепції людського розвитку. Відповідно до даного підходу соціальна безпека індивіду та суспільства містить в собі не лише такі традиційні сфери як охорона громадського порядку, захист національних інтересів від зовнішньої загрози, але й аспекти повсякденного життя людей. Мова йде про те, що базовими поняттями для осмислення сутності соціальної безпеки виступають економічна, екологічна безпека, безпека здоров’я і таке інше. Не заперечуючи наведеного, на нашу думку, доцільно звернутися до інших явищ, які поглиблюють знання про сутність та специфіку соціальної безпеки. Серед таких явищ особливо слід виокремити феномен соціального партнерства та соціальної довіри.
Ідея соціального партнерства виникла та набула свого розвитку у країнах Західної Європи у другій половині ХІХ ст. Серед передумов її виникнення особливо виокремлюється проблема осмислення непередбачених соціальних наслідків жорстких протиріч, зіткнень між працею та капіталом. Практичного втілення ідея соціального партнерства набула після створення у 1919 році Міжнародної організації праці та визнання необхідності так званого «тристороннього співробітництва» трудящих, підприємців та держави.
У науковій літературі соціальне партнерство розглядається у різних аспектах. Зокрема, соціальне партнерство тлумачиться: як специфічний тип суспільних відносин, цивілізований метод їх врегулювання на основі закону; як ідеологія цивілізованого суспільства ринкової економіки, ідеологія соціального миру і соціальний інститут (система органів та організацій); як система теоретичних та прикладних знань. Сучасний російський дослідник В.Міхєєв схиляється до думки, що соціальне партнерство слід інтерпретувати як цивілізовану систему суспільних відносин у соціально-трудовій сфері, яка заснована на злагоді та захисті інтересів найманих працівників, роботодавців, підприємців, органів державної влади й місцевого самоврядування на засадах договорів, угод, досягнення компромісу, краще консенсусу з актуальних проблем економічного та соціально-політичного життя суспільства [9, с.7]. Український дослідник В.Скуратівський серед напрямків соціальної політики зі створення умов для реалізації соціального потенціалу людини виокремлює необхідність розвитку відносин соціального партнерства. В якості мети останнього визначається утвердження в суспільстві соціальної злагоди, громадянського миру й демократії; збалансування інтересів різних класів, соціальних груп, верств насле- нення; врегулювання виробничих, трудових відносин у сфері праці та зайнятості, удосконалення співробітництва й взаємодії представницьких органів сторін, соціально-трудових відносин; підвищення ролі держави як гаранта соціального партнерства [10, с. 458].
Викладене вище дозволяє стверджувати, що в якості важливих характеристик феномену соціального партнерства виступають мирне, толерантне співіснування, регулювання соціальних відносин між різними групами наслення на засадах соціального діалогу, розумного компромісу; еволюцій- ність розвитку, на противагу конфронтації, агресії, радикалізму та контреволюційності, які потенційно здатні суттєво послабити стабільність соціуму, вивести його зі стану динамічної рівноваги. Крім того, соціальне партнерство орієнтується на здійснення максимально можливого узгодження інтересів, на забезпечення оптимального балансу інтересів у реалізації головних питань, на створен - ня сприятливих економічних, соціально-політичних умов з метою забезпечення сталого розвитку суспільства. Іншими словами, мова йде про те, що функціональна особливість соціального партнерства передусім криється у забезпеченні соціального миру в суспільстві, а також у формуванні громадянського суспільства, сприянні розвитку економічної демократії, забезпеченні соціальної стабільності, соціальної справедливості та соціально-економічної безпеки.
Соціальна сфера, зокрема сфера виробничо- трудових відносин характеризується безліччю різноманітних суперечностей, протиріч. У найзагаль- нішому вигляді підходи, щодо їх розв´язання поділяються на революційні та реформаторські. Соціальне партнерство належить до переліку тих, які ввіда- ють перевагу мирним способам вирішення різноманітних неузгодженостей, суперечностей та протиріч.
Соціальне партнерство виникає із соціального конфлікту саме на стадії пошуку шляхів його врегулювання, тим самим набуваючи якості важливо - го засобу зниження рівня напруги в суспільстві. Останнє, для того, щоб не загинути від дії деструктивних сил, змушене впроваджувати стосунки особливого роду, які вимагають від індивідів готовності до компромісів, взаємної відповідальності за виконання взятих зобов´язань та укладених угод. Таким чином, володіючи потенціалом дієвого запобіжника ескалації соціальних конфліктів, підвищення конфліктної активності окремих соціальних суб´єктів, оптимізації конфліктного потенціалу суспільства, соціальне партнерство конституюється як умова забезпечення соціальної безпеки.
Сьогодні розвиток людської цивілізації наблизився до свого переломного моменту, який характеризується виникненням та збільшенням реальних й потенційних загроз і небезпек для життя та здоров´я людини і цивілізованого існування суспільства. У суспільствознавчих науках даний феномен позначається поняттям «ризик». Останній, на думку деяких вчених, став наслідком послідовної реалізації теорії прогресу, яка ствердилася ще з часів епохи Просвітництва, оперуючи критеріями раціональності, універсальності і яка нині переживає глибоку кризу.
Відомий британський соціолог Е.Ґідденс наголошуючи на тому, що нинішня епоха небезпечна, або пов´язана з ризиком, не більше аніж попередні, зазначає, що сьогодні «змінився баланс ризиків та не- безпек...Деякі з них мають по-справжньому катастрофічний характер» [11, с. 50-51]. Втім, соціолог не схильний до абсолютної драматизації сучасності. Виокремлюючи два аспекти ризику - позитивний та негативний, він визначає ризик як «динамічну мобілізуючу силу в суспільстві, яка прагне до змін, бажає самостійно визначати своє майбутнє, не залишаючи його у владі релігії, традицій або примхів природи» [11, с. 40]. Іншими словами, «активний ризик» дослідник визнає в якості одного з найважливіших елементів динамічної економіки та прогресивного суспільства [11, с. 51].
Окрім цього варто вказати й на те, що оцінкам сучасного стану розвитку суспільства притаманний стан невизначенності. З огляду на це, у кожному з наукових напрямків тривають нові пошуки, спрямовані на розв´язання сучасних проблем вдосконаленим науковим інструментарієм. Не стоїть осторонь від цих пошуків й наука управління, в якій важливе значення надається сьогодні таким новим для неї поняттям як стратегічна нестабільність, дискретність, реактивність, альтернативність а також категорії інтер- притації. Остання набуває якості провідного поняття, залишаючи поняття заданої функції та визначеної структури на другорядних позиціях. Іншими словами, на зміну жорсткій системності у теорії управління приходять гнучкість та нелінійність [12, с. 14].
Отже, зважаючи на те, що сучасне суспільство на відміну від традиційного характеризується збільшенням кількості проблемних ситуацій, виникає потреба у зниженні соціальної комплексності (невизначен- ності). Серед способів зниження невизначенності визначається феномен довіри, який здебільшого розглядається в конексті таких понять як ризик та небезпека.
Теоретичні підвалини ідеї соціальної довіри закладені класиками німецької соціологічної думки Ф.Тьоннісом та ГЗіммелем, які феномен соціальної довіри аналізували в межах своїх роздумів щодо відмінностей традиційного та сучасного суспільства. В подальшому ідея безособовості довіри в умовах сучасних соціальних відносин набула форми науково-дослідницьких проектів.
Аналіз наукових джерел, присвячених феномену соціальної довіри дає підстави говорити про два підходи, що сформувалися у пізнанні даного феномену.
Перший підхід розглядає соціальну довіру в якості показника міжособистісної довіри на макрорівні, є відображенням культури довіри та соціального капіталу суспільства. Соцієтальні концепції, що розвивалися в рамках даного підходу акцентують увагу на трьох ключових проблемах: умови побудови громадянського суспільства, стан культури довіри, а також з’ясування зв’язку між довірою та макрое- кономічними показниками розвитку суспільства. Мова йде про утвердження думки щодо важливості цінності довіри для розвитку громадянського суспільства та ефективної економіки. Так, зокрема відомий американський дослідник Ф.Фукуяма у своїй праці «Довіра: соціальні добродії і шлях до розквіту» визначає соціальну довіру як один з провідних чинників економічного розвитку. Наголошуючи, що саме рівень довіри, притаманний різним культурам, зумовлює темпи формування соціального капіталу та впливає на економічний розвиток суспільства.
Незважаючи на те, що деякі представники даного підходу не вказують на безпосередній вплив рівня соціальної довіри на економіку, втім визнають факт наявності тісного зв’язку між ними, наголошуючи, що показники соціальної довіри варто розглядати як індикатори «здоров’я суспільства».
В межах другого підходу свого розвитку отримали соціально-психологічні концепції в яких головна увага приділяється характеристикам індивіда, які уможливлюють установки соціальної довіри. В ході подальшого становлення та розвитку даного підходу спостерігався поступовий перехід від виключно психологічного тлумачення довіри до визнання важливості й соціальних параметрів.
Даний аспект вивчення соціальної довіри представлений у наукових розробках багатьох дослідників, які розглядають довіру під кутом зору моральних цінностей та установок, що поділяються більшістю членів суспільства, в наслідок чого виникають умови для формування соціальної довіри. Окрім цього, варто наголосити, що соціальна довіра не спрямована на конкретного індивіда у певному контексті, а швидше за все відображає сукупність уявлень відно - сно того, як повинні чинити люди. Соціолог сучасності Е.Гідденс, наголошуючи на кристалізації онтологічної установки на довіру в процесі соціалізації, стверджує, що соціальна довіра дозволяє зберегти стабільність взаємозв’язку індивіда та оточуючого середовища саме завдяки «відчуттю онтологічної безпеки».
Доцільно зазначити, що оцінка соціальної безпеки здійснена у даній статті являє собою лише окремий аспект у дослідженні даного феномену. Зважаючи на те, що в епоху глобалізації особливого значення набуває співвідношення стабільності та змінюваності, коли чітких обрисів отримує традиція постійних, перманентних змін як альтернатива стабілізуючій функції національних традицій, проблема забезпечення соціальної безпеки набуває значення фундаментальної парадигми не лише для визначення смислових орієнтирів сучасного теоретичного мислення, але й для побудови ефективної практичної управлінської діяльності щодо забезпечення гідного існування людини і суспільства, вироблення критеріїв щодо захисту основних елементів суспільної організації. За всієї складності та неоднозначності окреслених питань все ж залишається очевидним та безсумнівним те, що проблема соціальної безпеки пов’язана з пріоритетом нової цивілізаційної єдності, солідарності, партнерства, світового консенсусу на противагу автономності, наголосу на частковому, відокремленому.

ЛІТЕРАТУРА
1. Шульга М.А. Соціально-політичне управління: навч. по- сіб. / М.А.Шульга - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 248 с.
2. Саймон Г.А. Адміністративна поведінка: Дослідження процесів прийняття рішень в організаціях, що виконують адміністративні функції / ГА.Саймон; [пер. з англ. Руслан Ткачук]. - К.: АртЕк, 2001. - 392 с.
3. Гоббс Т. Сочинения: в 2-х т. / Т.Гоббс. - М.: Мысль, 1990. - (Сочинения: в 2-х т. / Т. Гоббс; Т.2) - 731 с.
4. Локк Дж. Сочинения: в 3-х т. / Дж.Локк. - М.: Мысль, 1988. - (Сочинения: в 3-х т. / Дж. Локк; Т.3) - 668 с.
5. Філософія політики: короткий енцикл. словник / [авт.-упо- ряд. В.П.Андрущенко].- К.: Знання України, 2002.- 670 с.
6. Профсоюзы и безопасность: материалы Международной научно-практической конференции, (Москва, 10 ноябр. 2005 г.) / Учебно-исследовательский центр Московской Федерации Профсоюзов.- М.: Учебно-исследовательский центр МФП, 2006. - 233 с.
7. Лиханова И.В. Дестабилизирующие факторы политического процесса и национальная безопасность: современный теоретический дискурс / И.В.Лиханова // Вестник МГУ Сер. 12. Политические науки. - 2004. - № 3. - С.59-67.
8. Ахиезер А. Дезорганизация как категория общественной жизни / А. Ахиезер // Общественные науки и современность. - 1995. - №6. - С. 42-52.
9. Михеев В.А. Основы социального партнерства / В.А.Ми- хеев. - М.: Экзамен, 2001. - 448 с.
10. Політологія: підручн. [для студ. вищ. навч. закл.] / за ред. Ю.І. Кулагіна, В.І.Полуріза. - К.: Альтерпрес, 2002. - 612 с.
11. Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь / Энтони Г идденс; [пер. с англ. М.Л.Коробоч- кин]. - М.: Изд-во «Весь Мир», 2004. - 120 с.
12. Василенко И. Информационная парадигма и государственное управление / Ирина Василенко // Власть. - 2004. - № 8. - С. 12-18.
13. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / Френсис Фукуяма; [пер. с англ. Д.Павлов, В.Кирю- щенко, М. Колопотин].- М.: АСТ - Эрмак, 2004.- 730 с.
14. Селигмен А. Проблема доверия / Адам Селигмен; [пер. с англ. І.І.Нюрберг, Л.В.Соболева]. - М.: Идея-Пресс, 2002 - 256 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць