пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Протодержава - держава - постдержава: ритміка поставання суспільства дійсного гуманізму


Новіков Г. Б.
аспірант


Стаття є спробою рефлексії можливих варіантів здійснення людської сутності у контексті вже відомих теорій. Акцентовано увагу на зв’язок адекватного пізнання дійсності та реалізації дійсного суспільного ідеалу. Вперше використано «тріаду» «спільність - суспільність - усуспільненість» для пояснення розвитку людства.
Для будь-якого акту мислення, для мислення в цілому і для науково-філософського мислення - ближчим чином, справедливі слова Конфуція: «Коли імена неправильні, судження невідповідні; коли судження невідповідні, справи не виконуються», надто
ж, якщо предметом філософської рефлексії є найскладніше в усій науковій філософії: проблема людини, проблема суспільства.
Т. Гоббс, трохи пізніше Конфуція, але набагато раніше за нас, окреслив проблемне поле набагато конкретніше: «Міркування є крок, зростання знання - шлях, а благоденство людського роду - мета». Двох найкоротших шляхів до мети бути не може, а, значить, саме істинне знання того «як» - є найкорот- ший шлях до мети. Істинне знання у формі розуму є вища форма інтелекту. Бо розум (на відміну від буденної свідомості (здорового глузду) і розсудку - це мислення діалектичне, мислення, адекватне мислимому (об´єкту).
Гранично лаконічно структуру повноцінного інтелекту можна виразити таким чином: буденна свідомість (елементарна форма безпосереднього (доло- гічного) відображення буття з акцентом на «безпосереднє») - розсудок (мислення в режимі «або - або» (чорно-біле мислення)) - розум (мислення опосередкованими, взаємопроникаючими протилежностями, мислення як здійснювана діалектична суперечність (що виникає, постає, розгортається і вирішується). Іншими словами, суб´єктивна діалектика як аналог діалектики об´єктивної).
Суб´єктивна діалектика як аналог об´єктивної реальності, суть науково-філософська онтологія; суб´єктивна діалектика як аналог суб´єктивної реальності, суть науково-філософська гносеологія і суб´єктивна діалектика як аналог суб´єктивно- об´єктивної реальності і дійсності суть наукова соціальна філософія.
Так по суті. А як в існуванні? Т обто як не «на папері», а на пересіченій місцевості, де трапляються, - а то й часто - і яри, і пагорби?
А в теоретичному існування - гранично погано, неохайно, безкультурно, не кажучи вже про свідоме «мародерство», навмисну містифікацію, інтелектуальне шахрайство і не беручи до уваги день і ніч працюючу індустрію міфотворчості. Неспонтанної, тобто цілком свідомо, в режимі виконання соціального замовлення, покликаної до життя і здійснюваної міфотворчості і її результатів та продуктів: неспон- танних міфів. Врешті-решт мета, - благоденство людського роду, - зі сфери гранично конкретного і цілком здійсненного, поступово, витісняється у бік фантастичного і абстрактного. Потім - реально віртуального. А далі вже, не суть важливо, якою була мета; образ мети починає жити власним віртуальним життям яке вже не пов´язане ні з тим означуваним, - референтом, - який її і породив, ні з самою об´єктивною реальністю. Не кажучи вже про дійсність (співпадіння сутності та існування). Образ мети перестає бути істинним, але при цьому ще довго у свідомості людей продовжує її (мету) символізувати, по суті, будучи вже лише її перетвореною формою.
Корінь же тотальної живучості перетворених форм слід шукати, - окрім іншого, - в дрімучому невігластві і невикорінній надії на «фарт». Наприклад: «засиділися» на рівні здорового глузду понад міру - маємо забобон; захопилися розсудком - неминуче звалилися в передсуд, в резонерство; спробували, оминаючи здоровий глузд і розсудок оперувати логічними формами розуму - і отримуємо схоластичні інтелектуальні вправи (процес) та «розлогу словесність» (рос.: «развесистую словесистость») (О. Босенко) - результат.
Особливо справедливий подібний висновок, якщо мова йде про так звану «гуманітарну» сферу життя суспільства, де кожен може порефлектувати на тему: «як нам розбудувати»: під’їзд, країну, світ (потрібне підкреслити). Адже тут вчитися не треба (це математиці - треба, або ж - на скрипці грати), а тут: «така парадигма», «у кожного своя правда», яку чомусь вперто ототожнюють, а точніш - плутають з істиною. Але ж ця сфера, - «гуманітарна», - всупереч поширеним упередженням, очевидно є, більш конкретною,
аніж сама математика. І прорахунки в ній загрожують цілком конкретними (і аж ніяк не абстрактними), часом - незворотними наслідками для конкретних (а не абстрактних) нас. Любимих або не дуже.
Щоб не бути голослівними: як ми ставимося до словосполучення «первісне суспільство», до твердження: «комунізм - значить суспільний», вже не кажучи про «ринкова економіка», «громадянське суспільство», «правова держава»? І т.д. Без ліку. Бо: «у глупоти меж немає» (Б.В. Новіков).
Нормально ставимося. Приймаємо ... як очевидне. Використовуємо, оперуємо, аргументуємо ... Хто призвичаївся, хто притерпівся, кому - «по барабану», а хто, - в силу отриманої «освіти», - навіть питання не розуміє. І найменшої проблеми - не бачить.
Зовсім і не здогадуючись (ми не беремо до уваги навмисну операцію або ж індустрію з виробництва «хибної свідомості» (К. Маркс)) про те, - хоча це навіть з курсу формальної логіки відомо, - що: якщо засновки хибні - висновки неодмінно будуть помилковими. Неминуче. Завжди.
Як побудовано, - традиційний, марксистський, - доказовий ряд у поглядах на розвиток земної цивілізації?
Правильно: «первісна спільність», «рабовласницьке суспільство», «феодальне суспільство», «буржуазне суспільство», «комуністичне суспільство». А то ще, нерідко, між останнім і передостаннім елементами ряду: «соціалістичне суспільство» ...
І відразу ж питання: а де ж ... розвиток? Діалектично бездоганний, а не видимісний?
Де весь корпус діалектичної логіки? Де, в решті решт, закон заперечення заперечення? Де осягнена філософською думкою ритміка, архітектоніка, спрямованість розвитку цього об´єкту: земної цивілізації?
Чи ж К. Маркс помилявся? Адже гегелівської «тріади» ніби як і в помині немає? А без неї і універсальність науково-філософського потенціалу діалектики викликає обгрунтовані сумніви... У цьому «ніби як» - вся суть. Вірніше, повна відсутність суті, вірніше сказати - сутності.
Свідома чи ні її (сутності) підміна видимістю, га- даністю, ілюзією etc. Не кажучи вже про свідому ж установку на містифікацію, на виробництво «хибної свідомості», на псування слів, на псування смислів.
Ні, ми поки що лише - про забобони, про резонерство, про домінуючу над нами магію очевидності і звички. В.І. Ленін вірно свого часу завважив: «... сила звички мільйонів і десятків мільйонів - найстрашніша сила» [Ленін В.І. Повне. зібр. тв., т. 41, с. 27.].
Проте ж: і не очевидно, і не вірно, і не істинно.
І заперечення заперечення у ритміці розвитку земної цивілізації існує у повному обсязі та у всій своїй красі, якщо, зрозуміло, на неї (цивілізацію) не наскакувати самовпевнено з куцим та жалюгідним арсеналом отриманих «освітніх послуг», а вести дослідження виключно з позицій регулярної, добротної філософської освіти, що перманентно перебуває в режимі самоосвіти.
Тоді - все добре, все істинно і, безумовно, красиво.
У нашому випадку: протодержава - держава - постдержава (анархія, суспільне самоврядування).
У нашому випадку: невільна діяльність - відчужена діяльність - творчість.
У нашому випадку: первісно-общинний лад - рабство, феодалізм, капіталізм - комунізм.
У нашому випадку: спільність - суспільність - усуспільненність.
У нашому випадку: докласова спільнота - класове суспільство - безкласове суспільство.
У нашому випадку: Марксова формула, на актуальності та науковій бездоганності якої справедливо акцентував свою, - і нашу, - увагу видатний радянський філософ Г.С. Батіщев: соціал-органічні соціальні зв´язки (die Gemeinschaft) - соціал-ато- містичні соціальні зв´язки (die Gessellschaft) - соціал- гармонійні соціальні зв’язки (allgemeine Arbeit) (співтворчість).
На актуальності ж пошуку можливих шляхів порятунку людства від ... самого ж людства у сучасних умовах (і не тільки порятунку, але і прогресивного, поступального розвитку), мабуть що не варто зупинятися особливо, зазначимо лише, що масштаби виклику, - у всіх його вимірах, - під силу лише адекватному, - науково-бездоганному, - філософському осмисленню. Бо: «чим далі від істини, тим ближче до крові». Втім, сьогодні вже однією лише кров´ю, навіть великою - не обійтися. Апокаліпсис рукотворний, самознищення земної цивілізації цілком чітко проглядається . Бездоганно вираховується...
Варто віддати йому (адекватному філософському осмисленню) і їм (адекватним, повноцінним філософам) належне - такі шляхи не тільки безупинно генеруються думкою, але і, судячи з того, що людство ще й допріч має місце бути - ще й, - місцями і часом, - втілюються в дійсність.
Створюється ілюзія, що «як бути?»... не важливо. До пори, допоки не вирішено питання «чи бути взагалі?». У загальноонтологічному сенсі. Вся справа в тому, що характеристика «чи бути взагалі?» у процесі розвитку самої людини з невід´ємної властивості (атрибута) самої людини поступово і у все більшій мірі ставала рудиментом тваринного світу, на зміну їй прийшла і почала тотально домінувати інша характеристика - «як бути?». «Якими бути?». І - «для чого бути?». Однак, звільнившись з царства необхідності природної і начебто знявши питання про пряму залежність свого існування від зовнішньої нам, - першої, - природи, ми потрапили не в царство тотальної свободи, а лише в царство... «природи другої» (К. Маркс), - соціальної. Туди, де взаємодії природні стали суспільними відносинами. І тут тотальна боротьба різних «як бути?» стала боротьбою за виживання, тобто повернулася до свого початку, до витоків, до «чи бути взагалі?», але, на відміну від тієї, сліпої необхідності - природи першої, суперник людини в особі... самої людини - набагато небезпечніший, а, значить - переможець отримує все, а про переможеного - або добре, або ніяк. «Vae victis!» - Горе переможеним!
Спроби вирішити протиріччя «людина - людина» зазвичай (на концептуальному рівні в т.ч.) закінчувалися жертвою для однієї зі сторін даної суперечності. Власне, як тому і належить бути у випадку з антагонізмом. Суперечністю «грубою» і «марною» (В.І. Ленін). Форма жертви у залежності від обставин, різна - будь-то поразка в правах (як у випадку з державою: людина змушена жертвувати частиною своїх прав на користь іншої людини (бюрократа) за абстрактну перспективу захисту та організації себе ж); будь-то поразка в пізнанні (як у випадку з релігією: людина змушена жертвувати можливістю істинно пізнавати на користь іншої людини, - посередника між мною та НИМ, - (клірика) за абстрактну перспективу порятунку та й просто: завтрашньої радості); будь-то поразка в економічних відносинах (де самі ці відносини базуються виключно на несентиментальній характеристиці «ефективний»/«неефективний», при цьому мова йде про цілком конкретне виживання/ невиживання, безпосередньо пов´язане з ефективністю редукованої до товару серед товарів ... людини. Людина праці відчужує ВСЕ: результат своєї праці, саму працю, інших людей (конкурентів) і свою сутність на користь іншої людини (власника засобів виробництва)). У комплексі ж мову варто вести вже про тотальну поразку людини в її сутнісних вимірах - В.І. Ленін не без підстав вважав, що у певних умовах (в умовах класового суспільства, навіть на піку його розвитку) існують люди, які не мислять і мислити не здатні. Розуміючи мислення звичайно ж ширше, ніж просто іманентну властивість людини. Себто - мислення адекватне, наукове, сутнісне. Мислення, якому доступна істина.
По мірі розвитку людини, сама людська сутність змінювалася, і, якщо ще двісті років тому людству просто не був відомий вихід з дихотомії: «людина - людина» без необхідної жертви для однієї з них, - і це, по суті своїй, і було сутністю людини, - то сьогодні вже можна вести мову про те, що, як мінімум, існують теорії, які рухаються у векторі, в руслі вирішення суперечності «людина - людина» зі збереженням та розвитком обох складових, моментів суперечності без поразки в чому б то не було, а лише з придбанням і надбанням. З перманентним збагаченням. У коректному його, багатства, - сенсі, зрозуміло. Безмежним в перспективі. Саме припущення такої можливості носить сутнісний характер, адже можна як завгодно довго множити приклади одиничних випадків вирішення суперечностей без шкоди для обох складових (протилежностей) суперечності, - нас же цікавить не виняток з правил, а тотально суще у формі практичної всезагальності «позитивне» вирішення, - здійснення, - протиріччя «як бути?» як реалізація людської сутності не за рахунок іншої (інших) людської сутності - а, отже, за рахунок себе ж, а завдяки їй, за допомогою її і в ім´я її (себе ж). Тобто вже й не реалізація зовсім, а здійснення.
Різні теоретичні «струмочки», - кожен по- своєму, - намагалися і намагаються, як мінімум, заявити про наявність суперечності, - а також пропонують перші, боязкі спроби вирішити її (ще, щоправда, на донауковому рівні, як, наприклад, вся традиція утопічного соціалізму). Вже тоді (перша половина
XIX століття) вони стали провісниками наступних, більш зрілих та грунтовних наукових теорій і вчень, кульмінацією чого по праву є, - а не тільки лише кимось вважається, - філософія марксизму. Саме в силу того, що її альфою і омегою є людина як мета, цілісна людина, є імператив дійсного гуманізму, сущого в формі практичної всезагальності. При цьому, мало окреслити, - навіть істинно, - мету, важливо знайти адекватний шлях та засоби практичного здійснення відкритого.
У концентрованому вигляді Ф. Енгельс дає нам цю програму, шлях, проект і бачення можливого майбутнього: «Раз суспільство візьме у володіння засоби виробництва, то буде усунуто товарне виробництво, а разом з тим і панування продуктів над виробниками. Анархія всередині суспільного виробництва замінюється планомірною, свідомою організацією. Припиняється боротьба за окремішнє існування. Тим самим людина тепер - у певному сенсі остаточно - виділяється з царства тварин та з звірячих умов існування переходить в умови дійсно людські. Умови життя, що оточують людей і допріч над ними панували, тепер підпадають під владу і контроль людей, які вперше стають дійсними та свідомими повелителями природи, тому що вони стають керманичами свого власного об´єднання в суспільство. Закони їх власних суспільних дій, які протистояли людям до цього часу як чужі, пануючі над ними закони природи, будуть застосовуватися людьми з повним знанням справи і тим самим будуть підпорядковані їх пануванню. Те об´єднання людей у суспільство, яке протистояло їм до цих пір, як нав´язане природою та історією, стає тепер їх власною вільною справою. Об´єктивні, відчужені сили, що панували до цих пір над історією, надходять під контроль самих людей. І тільки з цього моменту люди почнуть цілком свідомо самі творити свою історію, тільки тоді суспільні причини, що приводяться ними в рух матимуть у переважній і дедалі більшій мірі ті наслідки, яких вони бажають. Це і є стрибок людства з царства необхідності у царство свободи» [Енгельс Ф. Анти-Дюрінг. - К. Маркс, Ф. Енгельс., Т. 20, с. 294-295.]. Завважимо, що тут ми не згодні з Ф. Енгельсом в одному-єдиному: з його розумінням анархії...
У сущій соціально-філософській історіографії адекватних, або хоча б наближених до неї, - за масштабом, - антиподів у філософії марксизму, в т.ч. і в питанні «позитивного» вирішення суперечності «людина - людина» просто немає - «є Карл і є карлики» (Б.В. Новіков), однак ця самодостатність марксизму у відомому сенсі зіграла злий жарт... з ним же самим у процесі безпосередніх практик здійснення даної теорії. Спроба реалізації її як істини в останній інстанції, - вичерпної і завершеної, - ігнорування, або ж недооцінка об´єктивних умов і детермінант втілення ідеалу суспільства дійсного гуманізму, - і все це, помножене на запеклий опір «передісторії», - призвело до того, що не тільки не вирішила суперечності, якою, по суті, і була покликана до життя, але і дозволила поставити під сумнів саму здатність теорії бути в принципі науково-спроможною, бути практично-здійсненною (сама асоціація в масовій свідомості «соціалізму» у формі державного капіталізму, який мав місце бути в державах т.з. соцтабору з центром в СРСР, з тим, що насправді передбачала, - і передбачає, - теорія марксизму) вказує нам на необхідність ретельної «роботи над помилками», допущеними при спробах практичної реалізації теорії не заради самої теорії, а заради «позитивного» вирішення суперечності, що її породила. Тобто, по суті, заради самих себе. Та, зрештою, і ставитися до суперечності, - якщо вона діалектична, - слід не з чисто умоглядної установки на «вирішення», а з адекватною установкою на її, суперечності діалектичної, здійснення: виникнення, становлення, розгортання. Ну, і, само-собою: вирішення.
Масштаб роботи такий, що її, - навіть тезово, - навряд чи вдасться вичерпно окреслити в рамках однієї статті, тому прошу сприймати викладені думки в т.ч. як «запрошення до танцю» всіх бажаючих і до того здатних, до конструктивної співучасті теоретичної, філософської у напрямку рефлексії, у напрямку пошуку адекватних умовам, що перманентно розвиваються та сущим реаліям шляхів позитивного і необхідного здійснення суперечності «людина - людина». Благо, точка опори, з якої нам, - їм, - доведеться «перевертати» світ, є. І до того ж - дуже добротна.
Та й важіль цілком добротний за два з половиною тисячоліття викуваний. Діалектичний матеріалізм і матеріалістична діалектика. Наукова філософія як теорія і як метод.
Тезово зупинимося на організаційній складовій суперечності «людина - людина».
Та форма організації суспільства, яку багато хто помилково вважає вічно сущою, а саме - держава, є форма історична. Хоча і допріч багато хто стійко помиляються як з приводу її ретроспективи так і перспективи. Держава - це не погано і не добре; це - конкретна історична форма організації суспільства, яка одного разу не довільно, а з необхідністю виникла, як якісно нова і відмінна від попередньої, общинно- племінної (протодержавної) форми. Зрозуміло, що не буває форми беззмістовної, так само, як змісту - неоформленого...
Момент, якому свого часу дуже мало було приділено уваги у всій великій, - величезній, - марксистській (включно і «марксистській») літературі (але не самими К. Марксом і Ф. Енгельсом, а їх послідовниками, - аж ніяк не завжди послідовними, - адептами, апологетами, прихильниками etc.), який, проте, є одним з ключових, суть: «... держава в цілому є лише виразником, в концентрованій формі, економічних потреб класу, що панує у виробництві» [К. Маркс і Ф. Енгельс. Тв., Т. 21, стр. 310.].
А, значить, доречне запитання: ліквідувавши класи, саму проблему класів, чиї інтереси доведеться виражати? Захищати і відстоювати? У «Анти-Дюрінгу» Ф. Енгельс відповідає на це питання вичерпно і конкретніш нікуди: «Втручання державної влади у суспільні відносини стане мало-по-малу зайвим і припиниться само собою. На місце управління людьми стає управління речами і управління виробничими процесами. Держава не «скасовується», вона відмирає » [К. Маркс і Ф. Енгельс. Тв., Т. 20, стр. 285.].
Однак, замість того, щоб «відмерти», вона ... законсервувала себе і тим самим спробувала відмовити у розвитку ... самому розвитку. Розвал СРСР дав можливість говорити про те, що сама теорія зазнала поразки. А, значить, й саме існування «позитивного» вирішення суперечності «людина - людина» - неможливе. А, отже: назад, у передісторію ...
Можна як завгодно довго розмірковувати, - та розводитись, - про те, що, мовляв, при всій своїй, м’яко кажучи, неідеальності державу як форму організації суспільства навряд чи вдасться замінити чим-небудь іншим, та й неможливо це, та й не потрібно, та й пробували, та й не вийшло і т.п. Проте всі ці міркування вже не мають сенсу, адже сам факт можливості іншої форми здійснення суспільного ідеалу (блага), не як блага для обраних і навіть не як блага для багатьох, але як блага для всіх, блага, сущого у формі практичної всезагальності, а це і є, хто не пам’ятає - дійсний гуманізм, є якісно більш високий рівень функціонування системи. Якісно. Що дозволяє з повною відповідальністю припустити неодмінне здійснення постдержавної форми організації суспільства. Інша справа, що не варто впадати в іншу крайність і намагатися прорахувати «до хвилини» час настання такої форми, а разом з нею і здійснення блага для всіх. Згадаймо, в контексті цього, Г.В.Ф. Гегеля з його багато що пояснюючим: «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне... У своєму розгортанні дійсність розкривається як необхідність». У нашому випадку, общинно-племінний (протодержавний) устрій - вже не розумно, а значить і не необхідно, а значить і не дійсно. У свою чергу, постдержавний устрій - ще не розумно, а значить і не необхідно, а значить і не дійсно.
При цьому, те, що в марксизмі мислилося необхідним наслідком звільнення людини від пут економічної експлуатації - зникнення (відмирання) держави, - у найбільш концентрованій формі, але не як наслідок попередніх подій, а в формі самої мети і навіть самоцілі, зустрічається в комплексі вже сущих теорій анархії. Завважимо: найбільш грунтовно розроблених саме у вітчизняній, - російської, - філософській традиції. Завважимо й підкреслимо: для нас «російська» - це не етнічна приналежність, а цивілізаційний код.
Однак відсутність обгрунтованості і, часом, відверте ігнорування об´єктивних умов об´єктивної ж реальності силами, сутнісно незацікавленими в самому зникненні класів, дозволило перетворити цілком раціональний, благородний і гуманний задум (усунення неефективного органу з організації життя суспільства) в червону ганчірку для «бика» - обивателя, яку й понині дістають, особливо із завидною регулярністю - під той чи інший глобальний саміт зі все більшою кількістю G, єдино для того, аби нагадувати і наочно демонструвати недосвідченим і короткопам’ятним обивателям, що їх чекає у випадку, якщо раптом вони хоча б на секунду засумніваються в тому, що хоч ДЕРЖАВА як інститут - «...це сучий син, але це ІХ сучий син». А чекає їх не багато і не мало: багаття з машин у передмістях і розтрощені шибки та вітрини в центрі, але, щоправда, у масштабах всієї країни (а, чого доброго, і всього передісторічного в значній своїй частині поки що світу). Адже анархія - це хаос. А від хаосу здатна захистити лише «залізна рука» «Великого Брата» (Д. Орвелл). І тут вже не до тонкощів типу того, що «анархія» - це зовсім не безвладдя, але постдержавна форма улаштування та організації влади, суспільне самоврядування, а ось те, чим лякають, це «анархізм» - перетворена форма анархії.
Наостанок нам видається доречним та необхідним окреслити означене проблемне поле нашого дослідження низкою тез:
♦ Відповідно до принципу історизму (що ми цілком поділяємо), все, що існує в світі, колись мало свій початок, а, отже, необхідно буде мати і кінець, і в контексті цього держава як цілком конкретна форма організації суспільства - прецінь не виняток. А, відтак, необхідно вже зараз вести інтенсивну наукову розробку і дослідження можливих постдержавних механізмів і форм організації, устрою, влаштування суспільства. Так само, як і дослідження форми про- тодержавної, зрозуміло. Адже не знаючи минулого, ми позбавлені майбутнього.
♦ Евристичний потенціал марксизму і вже сущих теорій анархії представляється нам щонайбільші, - змістовно, евристично, методологічно, світоглядно, - багатим, саме в силу якісно нового, «позитивного» варіанту здійснення суперечності «людина - людина» (на відміну від безлічі т.з. «ліберально-демократичних» теорій, - які всі, однак, лежать в руслі «парадигмальності», «дискурсу» та ін методологічних індульгенцій, що прямо випливають з т.з. принципу концептуального плюралізму). Зміни ці, суто формальні, намагаються більш-менш щиро, хоча, підозрюємо, і не завжди безкорисливо, видати за нове слово в соціальних науках. Обретіння суб´єктності людиною здійснюється шляхом зняття (саме зняття, а не ліквідації, усунення, понищення, руйнування etc.) зовнішніх по відношенню до індивіда перешкод на шляху становлення істинно людської сутності: економічної експлуатації. Ії основи: приватної власності на засоби виробництва.
♦ «Позитивне» здійснення суперечності «людина - людина» передбачає суб´єкт-суб´єктну взаємодію не як одиничний акт у потоці суб´єкт-об´єктного впливу, а як сущу у формі практичної всезагальності тотальну форму організації суспільства на засадах суспільного самоврядування і дійсного гуманізму.
♦ Єдино можливою формою суб´єкт-суб´єктних відносин, сущою в формі практичної всезагальності, є творчість. Оскільки творчість - є спосіб існування істинно вільної людини. Людей. Людства.
♦ Творчість, як спосіб буття дійсного гуманізму, як спосіб існування кожного, багатьох і всіх, (як мети, а не засобу) є не лише результат, а й причина буття постдержавного, безкласового суспільства. Але не як «громадянського» суспільства а як «олюд- нененого суспільства, або усуспільненого людства» (К. Маркс).
♦ Особливо підкреслюємо: мова про анархію. Анархія - це аж ніяк не безвладдя, але постдержавна форма організації життя соціуму, включаючи і владні функції, зрозуміло.
♦ І ще одина принципова заувага: анархія - це зовсім не анархізм. Останній є формою перетвореною анархії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Ленін В.І. Повне зібрання творів, Т. 41
2. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг. / К.Маркс, Ф.Енгельс. Т.20.
3. Маркс К., Енгельс Ф. Твори., Т. 21. / К.Маркс, Ф.Енгельс



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць