Волков О. Г.
Кандидат філософських наук

У статті досліджуються особливості реалізації владних відносин у дискурсі підданського суб´єкта, зокрема прояв слабкості. Показується, таким чином основні сенси існування втілюються в дискурсі. Зокрема, які з них показуються на поверхні дискурсу, а які ховаються в підкладці. Виявлено відношення сутності та існування підданського суб´єкта. Розкривається характер відношення до самого собі, наприклад, агресії, і те, до яких причин вона призводить.

Актуальність статті пов’язана з необхідністю з’ясування суперечностей політичного дискурсу сучасності, зокрема сенсів існування, які є його підґрунтям. Слід зазначити, що ця проблема була висвітлена найбільш гостро у межах екзистенціалізму, окрема а працях М. Гайдегера [1]. Відповідно слід використовувати дослідження дискурсу Ж. Дерріди [2]. Мета дослідження полягає в з’ясуванні причин слабкості підданського суб´єкту. Відповідно ставляться такі завдання: виявлення відношення до суб´єктивності; характеру виявлення себе у дискурсі, як на його © Волков О. Г., 2010 поверхні та підкладці; розглядання відношення до себе, відповідно проявів агресивності прояснення; виявлення яким чином сутність визначає існування підданського суб´єкту.

a) Слабкість суб’єкта

Відзначимо, що позиція підданства пов’язана з наявністю слабкості. Що ж такий слабкість суб’єкта? Мова ж, звичайно, йде не про тілесність суб’єкта, наприклад, про його розміри, силу та потужність, а про своєрідність позиції, або про сенси існування, принципи та норми самореалізації. Що ж таке позиція в просторі влади? Це характер позиціювання в системі супідрядності та панування, яке передбачає визначення місця по відношенню до іншого, яке може бути пануванням, рівністю або підпорядкуванням. Підданський суб’єкт знаходиться в позиції підпорядкування, саме тому він слабкий.

Сенс, який артикулюється в дискурсі, визначає процес його становлення, тобто модальність існування, яка, відповідно, задана в модусі дискурсу. Коли ми говоримо про модальність існування, слід звернутися до розуміння історії як монадології І.В. Бойченко, що дозволяє виявити своєрідність історичного процесу. Тому наведемо наступну цитату: «Саме розглянутий з позицій монадологічного підходу, всесвітньо- історичний процес якраз і може відтворюватися аутентичніше - водночас і як глобальне цілісне утворення (в цьому відмінність від плюралістичного підходу), і як органічне суцвіття різномасштабних, монадних за своєю суттю власних складових (в цьому відмінність від підходу глобалістськи моністичного)» [3, 246]. Якщо ми виділяє таку властивість суб´єкта як слабкість, то тим самим показуємо можливість різно- маштабності суб´єктів, одні з яких можуть бути сильними, здібними до підпорядкування, як наприклад, імперський; інші, навпаки, слабкими, як наприклад, підданський суб´єкт. Тим самим різномаштабність політичних суб´єктів цілком пояснюється монадологическим підходом в трактуванні історичного процесу. Зрозуміло, що модальність існування визначається сенсами існування, які присутні в свідомості.

Коли суб´єкт проголошує свою залежність і недосконалість, він, водночас, продукує слабкість і недосконалість, які виявляються обумовленими, оскільки надія на допомогу призводить до того, що суб´єкт не в змозі подолати свою недосконалість. Тому незалежно від того, як до нього відноситься інший, підданський суб´єкт вже знаходиться у позиції слабкого, оскільки не вірить у свою здатність подолати труднощі, тим паче, що у нього відсутня потреба в творенні; а єдина надія для нього - це допомога, яку може надати іншій, який здатний проявити участь. Таким чином, слабкість виникає унаслідок визнання неспроможності та нездатності самостійно вирішувати проблеми, що є причиною продукування кризи як прояву сутності підданського суб´єкта.

Проблема також у тому, що підданський суб´єкт не в змозі усвідомити подвійність позиції іншого, оскільки разом з тим, що інший надає допомогу, водночас, висуває такі умови, які є причиною тотальної залежності, крім того, не помічає, що залежність використовується на користь іншого. Він не помічає його егоїстичності; не помічає, що інший використовує його в своїх інтересах, які, по можливості, ховаються, іншими словами; не помічає оману, більш того, агресивності відносно самого себе.

b) Неможливість виплигнути з суб´єктивності

Критикуючи «стару філософію» за онтологізм, Т.Адорно відзначає: «Ейдоси Гуссерля перетворені Ґайдеггером у «Бутті і часі» в екзистенціали, повинні були універсально передбачити, чим же, власне, є кожна сфера буття, до самої вищої. Неявно малося на увазі, що проекція розуму можуть визначити структуру буття у всій облиште буття» [4, с. 65]. Як зрозуміло, Т. Адорно ставить під сумнів здібність розуму до конструювання реальності, але якщо ми не визнаємо цю здатність, то, отже, суб´єкт взагалі не може існувати самостійно. До чого може привести така позиція суб´єкта? На це питання Т. Адорно відповідає таким чином: «Готовність суб´єкта зігнутися перед нещастям і бідою виникає з самого зв´язку суб´єктів, є помстою за марне бажання виплигнути зі клітки своєї суб´єктивності» [4, с. 70]. Чи здатний підданський суб´єкт «виплигнути з клітки своєї суб´єктивності», інакше кажучи, з преклоніння перед іншим? Цілком можливо, але це буде абсолютно інший суб´єкт, наприклад, протестний або імперський. Тому суб´єктивність треба обмежити сукупністю сен- сів, які є підставою існування суб´єкта, тобто утворюють зміст, або, як говорить Е. Гуссерль, даність свідомості, й як тільки суб´єкт відмовляється від них, то він «виривається» зі своєї суб´єктивності, стає абсолютно іншим суб´єктом [5]. Але чи існує у підданського суб´єкта бажання «виплигнути» зі своєї клітки суб´єктивності? Зовсім навпаки, цей суб´єкт, аби зберегти самого себе, не сприймає свою суб´єктивність як «клітку», тому робить зусилля, аби захистити та зберегти її в незмінності, або як говорить Т. Адорно, «добровільно згинається», а підданський суб´єкт перед іншим, але це не оцінюється як «згинання», зовсім навпаки, воно розглядається як готовність, наприклад, відстоювати, ідеали демократії. Саме у цьому Т. Адорно бачить «елемент свободи»: «Обмеження духу тим відкриттям і досягається, яке доступне рівню історичного досвіду суб´єкта, є елемент свободи, позапопонятійне блукання думки втілює її протилежність» [там само]. Звичайно, предмет обговорення Т. Адорно декілька інший, чим у нас, у цьому випадку він критикує звернення духу до незбагненного, що стає причиною несвободи суб´єкта, що призводить до того, що «суб´єкт випроваджується в космос», тому він наполягає на необхідності самопізнання. Суб´єкт, згідно Т. Адорно, є «реальній закабале- ній», іншими слова він обмежений можливим історичним досвідом, для підданського суб´єкту ця за- кабаленість - це підпорядкування іншому. Основна проблема підданського суб´єкта полягає в тому, що «закабаленність» не оцінюється як негативно, зовсім навпаки, вона розглядається лише як прояв вищих моральних якостей, наприклад, відданості ідеалам людства, демократії, гуманності. Т. Адорно закликає обмежитися лише тим, що для суб´єкта є реально досяжним, тим, чим обмежується його історичний досвід; проте, наприклад, для підданського суб´єкта таким реально досяжними є сенси існування, яки обумовлюють панування над ним іншого, тому «закабаленність» підданським суб´єктом не розглядається як насильство або приниження національної гідності, а лише як засіб збереження самого себе, сфери можливого існування. Підданський суб´єкт не сприймає свою залежність як «закабаленність», зовсім навпаки, для нього вона є умовою комфортності, упевненості та самодостатності; тому вихваляння іншого оцінюється не як приниження, а лише як спосіб вдячності та довірчості; тому ми не спостерігаємо навіть окремих спроб «виплигнути» з клітки своєї суб´єктивності, зовсім навпаки, присутні тенденції та потреби зберегти та відстояти її в разі, якщо зсередини спостерігається зусилля по руйнуванню залежності від іншого.

Що є в цілому слабостями підданського суб´єкта? Найголовніша слабкість полягає в тому, що підданський суб´єкт віддає себе у владу іншому, який розпоряджається ним на свій розсуд. Як же може розпоряджатися іншій? Він володіє суб´єктом як власністю, але такий, яка здатна породжувати нову власність. Тому інший зацікавлений у цілісності підданського суб´єкта як джерела свого добробуту, тим самим він усвідомлює необхідність створення умов для його продукування, для того, щоб потім привласнити результати його діяльності як відшкодування допомозі. Інший зацікавлений у суб´єктові, оскільки володіння їм здатне забезпечити принаймні б якийсь рівень добробуту, тому дискурс іншого містить вираження підтримки, схвалення, похвали тощо, але до тих пір, поки суб´єкт підкоряється, і не прагне вийти зі сфери впливу.

с) Агресія підданського суб´єкта

Відношення до підданського суб´єктові, досить точно описав Р. Барт, у нього це інший, при розгляді позиції дрібного буржуа, характеризуючи її таким чином: «Інший стає всього лише річчю, видовищем, гіньолем, його відсовують на периферію людства і він вже не може представляти небезпеки для домівки. Ця фігура особливо характерна для дрібнобуржуазної свідомості, тому дрібний буржуа не в змозі ужитися з Іншим, але може, принаймні, відвести йому якесь місце на цьому світі» [6, с. 122]. Дрібнобуржуазна свідомість - це свідомість капіталістичного або імперського суб´єктів, які здатні панувати. Але інший, в нашому випадку це підданський суб´єкт, не в змозі розпізнати обман, більш того, зневажливе відношення до себе, яке було описано Р. Бартом. Тому в підданському дискурсі відсутня критичність до іншого, а всякі її появи відразу ж присікається, проте відсутність критичності такого роду компенсується критичним відношенням до самого собі. Підданський суб´єкт «не розуміє», що викликає презирство, - ця нездатність усвідомити алогічність своєї позиції є його головний недолік. Можливо обурення окремих індивідів які йому належать проти насилля, викликають агресію з боку маси, яка підкоряється лідерам. Тим самим агресія підданського суб´єкта особливого роду - це агресія, яка направлена не на іншого, який підпорядкував суб´єкта, а проти самого себе. Саме за допомогою цієї агресії підданський суб´єкт стримується в покорі. Нагадаємо, що агресія імперського суб´єкта також може бути направлена проти самого себе, але ця агресія призначена для усунення недосконалості. В цьому ж випадку вона зберігає підпорядкування іншому - це ще одне дивацтво підданського суб´єкта; така агресія обумовлена потребою вислужитися, показати свою відданість, але ця відданість не самому собі, а іншому, який є паном, якого не хочуть втратити, оскільки влада можлива лише за допомогою підпорядкування цьому панові, інакше слідує самознищення. Ми розкрили одну з суперечностей підданського суб´єкта. Знову ж таки наголошуємо, що його наявність цілком пояснюється монадологическим підходом в розумінні історії, не випадково І.В. Бойченко стверджує: «Суперечливість монад-першофеноменів має об´єктивний характер, є виявом їх неодномірності» [7, с. 235].

Як приклад опису такого стану підданського суб´єкта можна навести гайдеггеровьскі роздуми про жах: «У жаху відбувається те, що відсахується від чогось, але це відсахується не втеча, а заціпенілий спокій. Те, що відсахується виходить від Ніщо. Ніщо не затягує себе, а своєрідно своїй істоті посилає від себе. Відсилання від себе як таке є в той же час - наслідок того, що воно заставляє суще вислизати, - відсилання до тонучого сущого в цілому» [8, с. 22]. Можна казати, що підданський суб´єкт випробовує жах по відношенню до іншого, оскільки в його владі його існування. «Ніщо посилає від себе», оскільки з боку іншого загрожує знищення. Дійсно, втеча неможлива, оскільки вона провокує знищення, але це не головне, головне те, що втеча передбачатиме тотальну відмову від самого себе, від своєї сутності як підлеглого. Таке трактування уривка з роботи М. Ґайдег- гера може породити докір в надмірно вільній інтерпретації основних понять його філософської системи. Але ми використовуємо даний уривок для того, щоб прояснити усвідомлення сенсів існування, що належить до загальних проблем екзистенціалізму. Жах в нашому розуміння - це також екзистенція, певний стан, який переживається підданським суб´єктом, який виникає тоді, коли він інтуїтивно усвідомлює двозначність свого положення, при якому його існування повністю залежить від іншого, але при цьому не може змінити своє існування.

Якщо взяти до уваги, що стаття «Що таке метафізика?», - написана в 1929 році, то можна пе - редбачити, що стан, який описується в ній, досить точно передає переживання інтелігенції у фашистській Німеччині того часу. Тут розкривається стан свідомості, яка по своїх сенсах вельми близько підданському, іншими словами ми використо - вуємо фрагмент роботи М. Ґайдеггера як документ того часу для опису сенсів існування, що, взагалі, не суперечить екзистенціальної методології.

d) Вираження сутності в дискурсі

Для прояснення розуміння своєрідності стану свідомості політичного суб´єкта можна звернутися до відомого визначення субстанції Б.Спінозою, який, зокрема, починає з наступного положення: «Під причиною самого себе (causa sui) я розумію те, що сутність містить в собі існування, то, чия природа може бути представлена не інакше, як що існує» [9, с. 3]. Це можна стверджувати відносно сутність суб’єкта, яка також містить в собі існування. Яким чином це можливо? Це можливо, оскільки сутність визначає існування суб´єкта; іншими словами суб’єкт виступає причиною самого себе, незалежно від того, який вплив він випробовує з боку іншого; саме тому сутність суб’єкта містить в собі існування, яка буде незмінною, постійною.

При розгляді монадології Б. Спінози знову ж таки слід звернутися до монадологічному пояснення історії І.В.Бойченко. Запропонований їм підхід дозволяє пояснити поліцентричність і багатови- мірність соціо-історичних формувань. Запропоноване автором цієї статті сутнісне трактування політичного суб´єкта показує причини їх своєрідності, зокрема на те, що такими є відмінності в сенсах існування. Тим самим можна стверджувати, що мо- надологичне обґрунтування історії виступає як методологічна підстава справжнього дослідження. Різноманітність політичних суб´єкті, а також своєрідність підданського, цілком узгоджується з наступним затвердженням І.В. Бойченко: «З позицій такого нелінійного осмислення історія постає вже не як єдиний, монолітний, однолітній процес, а як поліцентричне і багатомірне утворення, множина різнофокусованих і різномасштабних соціо - історичних формувань (етносів, культур, формацій, цивілізацій тощо)» [9, с. 222]. Відмітимо, що різнофокусність і різномасштабність політичних суб´єктів (соціо-історичних формувань) визначається її сутністю. Сутність, яка не змінюється й виступає останнім підґрунтям, «початком» в арісто- телівському розумінні, але у відмінності від аріс- тотелівської метафізики, метафізика суб´єкта розглядає розділення сутності на її складові, тобто сенси. Сутність виявляється в своїй незмінності, виражається в дискурсі, тому її можна розпізнати при вивченні дискурсу. Наприклад, сутність підданського суб´єкта повною мірою зрозуміла при розгляді його дискурсивного відношення з іншим, якому він добровільно підкоряється, тому це не скільки примусове, скільки довільне та повне природне підпорядкування. Яким чином може бути виражена покірливість? Перш за все, в безумовному підпорядкуванні волі іншого. В результаті ми звертаємося до парадоксу: існування суб´єкта визначає воля іншого, але ніяк не самого себе, але це сповна узгоджується з сенсом існування.

Далі Спіноза уточнює: «Під субстанцією я розумію те, що існування само в собі і є само через себе, тобто вистава чого не потребує представлення іншої речі, з якого воно повинне було б утворитися» [там само]. Чи має суб´єкт ознаки субстанції, або інакше, чи можна визнати за ним субстанціональність? Безумовно, оскільки суб´єкт існує сам по собі, а його існування можливе лише як реалізація його сутності. Субстанціональність суб´єкта полягає в тому, що він втілює своє сутність, бачить самого через самого себе, розгортається зсередини. Б. Спіноза також розрізняє модус як стан субстанції як те, що існує в іншому і через інше [там же]. Чому зміну субстанції можна визначити лише через інше? В даному випадку оскільки розрізнення взагалі можливо лише через відношення до іншого, лише по відношенню до нього можна виявити своєрідність. Аналогічно в метафізиці підданського суб´єкта: покірливість, яка є сенсом існування суб´єкта належить до його сутності, реалізується не по відношенню до самого собі, а по відношенню до іншого.

e) Переживання жаху

При розгляді суб´єкта, у тому числі й підданського, слід також звернутися до розуміння суб´єктивізму Ж.-П. Сартром. «Суб´єктивізм, - пише він, - означає з одного боку, що індивідуальний суб´єкт сам себе вибирає, а з іншого боку - що людина не може вийти за межі людської суб´єктивності. Саме другий сенс і є глибокий сенс екзистенціалізму. Коли ми говоримо, що людина сама себе вибирає, то тим самим ми хочемо сказати, що, вибираючи себе, ми вибираємо всіх людей» [11, с. 11]. Повернемося до опису жаху, який переживає підданський суб‘єкт перед іншим, яке показує, що переживання суб‘єкта є переживання сенсів, що суперечать один одному, але, проте, утворюючих одне ціле у дискурсі. Проте у ньому слід розрізняти декілька голосів, іншими словами, переживання суб‘єкта мають поліфонічні відношення, при цьому кожен із сенсів переживається окремо. Жах знаходить вираження в підданському дискурсі, тому ми там знайдемо такі його зовнішні прояви як крики, істеричність тощо. Але, водночас, по своїх зовнішніх ознаках для підданського дискурсу буде характерна стриманість, м‘якість, спокій, в нім ми знайдемо вираження миролюбності, вдячності, потребі спокійно вирішувати конфлікти. Якщо ми звернемося до розгляду своєрідності його стосунків з іншим, то можемо відмітити, що за зовнішньою благопристойністю та безсторонністю, бушують пристрасті, оскільки його існування суперечливе. Проблема у тому, що він контролюється іншим, з боку якого присікаються будь-які спроби прояву самостійності, іншими словами, стан постійної загрози з боку іншого породжує жах, який виноситься на поверхню дискурсу лише частково, але це не означає, що він не переживає його. Отже, на поверхні дискурсу може виражатися підлесливість, покірливість, і, водночас, суб‘єкт переживає жах. При цьому жах - це те, що приховано під поверхнею дискурсу, - це є пласт переживання або голос, який утворює підкладку дискурсу, без дослідження якої неможливе повноцінне розуміння структури та процесуаль- ності розгортання дискурсу суб‘єкта, у тому числі й підданського. Це сповна самостійний голос, який виникає як переживання придушеного стану, а його виникнення - це результат роздвоєння свідомості, тобто коли на поверхні ми спостерігаємо презентацію одних сенсів, наприклад, відданості, а в глибині свідомості абсолютно інші, наприклад, того ж жаху, іншими словами, говоримо одне, а думаємо інше. Тому підкладка дискурсу - це сукупність сенсів, яки не у повному обсягу презентується на поверхні, і, проте, представляють єдине ціле.

У чому полягає своєрідність підкладки дискурсу? У тому, що вона не вимагає зв‘язності висловів, оскільки в ній відсутня необхідність, а досить лише вираження різних аспектів переживання сенсу. Слід зазначити, що зв‘язність - це результат з‘єднання в єдине ціле висловів за допомогою використання граматичний засобів, тому зв‘язність - це проблема швидше граматична, чим логічна, оскільки ефект зв‘язності досягається за допомогою дотримання зв‘язності між окремими фрагментами, внаслідок чого поверхня дискурсу сприймається як щільна, така, що не має просвітів і розривів.

f) Зв‘язність висловів

Вперше звернув увагу на зв‘язність в дискурсі, а також на наявність розривів, складок тощо Ж.Дер- ріда; саме він наполягав, що їх виявлення вимагає самостійного дослідження [12]. Безумовно, можна стверджувати, що високою зв‘язністю володіє дискурс точних наук, оскільки у ньому присутня логічність, таким чином зв‘язність має не лише граматичну, але й логічну природу. Отже, ми вимушені визнати, що ефект зв’язності досягається не тільки граматичними засобами, її виникнення також обумовлене наявністю логічного зв’язку між висловами. У гуманітарних дискурсах логічна зв’язність висловів слабкіша, ніж в дискурсах точних наук, що пов’язане з тим, що в них виражаються окремі сенси, які, проте, утворюють єдине ціле, оскільки є підставою його існування, тобто сам суб’єкт на свій розсуд об’єднує окремі сенси в ціле. Тому граматичний фактор у політичному дискурсі набуває більшої значущості. Суб´єкт бажає викликати довіру, а для того стає необхідним використання граматичних засобів, які дозволяють плавно переходити від однієї думки до іншої, навіть якщо вони суперечать одна одній, що призводить до виникнення ефекту зв’язності. Тому для політика, як ні для кого, важно говорити зв’язне, уміти зв’язувати окремі вислови в єдине ціле, у тому числі й протилежні. Відзначимо, що логічною підставою політичного дискурсу є виявлення наявності причинно-наслідкових зв’язків у становленні реальності відповідно позитивних постулатів які позначені в етиці як науці про норми існування.

g) Підкладка дискурсу

У найменшій мірі вимога до зв’язності відносяться до підкладки, в якій окремі вислови взагалі можуть не володіти зв’язністю, хоча це не означає, що між сенсами, який вони виражають, відсутній зв’язок. Відзначимо, що тексти М. Ґайдеггера в якійсь мірі нагадують вислови, які належать підкладці дискурсу; при першому знайомстві з ними виникає враження, що це потік висловів, які нагадують марення, оскільки в них відсутня зв’язність навіть усередині окремих висловів, і тільки потім удається розпізнати приховані логічні зв’язки, які вислизають при першому прочитанні. Подібні вислови можна знайти в підкладці політичного дискурсу, де суб’єкт сам з собою розмовляє, відповідно, він не піклується про зв’язність не лише між висловами, але в усередині них, порушуючи при цьому елементарні граматичні вимоги. Вислів в цьому випадку - це сукупність уривчастих фраз, вигуків, які взагалі не піддаються обробці, не зв’язуються один з одним, оскільки в цьому відсутня необхідність. Причина відсутності зв’язності ще полягає в тому, що в підкладку «опускаються» найбільш «незручні» сенси, яких соромиться суб’єкт, винесення яких на поверхню дискурсу в принципі невиправдано, і до таких, звичайно, належить жах. Чи може суб’єкт признатися перед іншим, що випробовує перед ним жах? Звичайно, ні, оскільки це привело б до дискредитації стосунків, тобто виявленню насильства, яке здійснює інший над суб’єктом, а в цьому не зацікавлений ні суб’єкт ні інший. Тим більше, що суб’єкт приховує, навіть від самого себе, що він знаходиться в тотальній залежності від іншого, що поклоніння є наслідок насильства. Причина заховання жаху тому пов’язана з тим, що його вираження дискредитує суб’єкта, ставить під сумнів його гідність, саме тому жах не лише не отримує вираження на поверхні дискурсу. Більш того, суб’єкт боїться признатися собі, що випробовує жах, а його наявність може бути виявлена набагато пізніше, коли причина жаху вже відсутня, коли інший вже не загрожує суб’єктові, лише тоді з’являється можливість описати цей стан. При цьому навіть в цьому випадку він виражається не прямо, а опосередковано, наприклад, у художньому або філософському дискурсах, наприклад, тексти М. Ґайдеггера, що відносяться до 30-м рокам ХХ ст. можна розглядати як переживання жаху німецькій інтелігенції того часу, яке стало відоме для світової громадськості набагато пізніше. Але, якщо стан жаху так довго ховається, не означає що він відсутній. Ми вже говорили про дивацтва підданського дискурсу, тепер стає зрозуміло, що ці дивацтва пов’язані зі залежністю суб’єкта від іншого, яка виникає в результаті насильства. При цьому наявність підпорядкування не означає, що насильство не продовжується, навпаки, інший не перестає загрожувати суб’єктові, хоча загроза існує потенційно, оскільки обумовлена позицією іншого, який може дозволити загрозу, чого не може собі суб’єкт; тобто, він поклоняється іншому, чекає підтримки в ситуації кризи, але так чи інакше, при усвідомленні необхідності суверенітету для самого себе, розуміє, що він не може його відстояти, й тоді його підстерігає жах.

ВИСНОВКИ:

1. Монадологічний підхід, розроблений І.В.Бой- ченко, дозволяє прийняти за вихідне положення про унікальність і своєрідність політичних суб’єктів; у свою чергу, можна стверджувати, що причиною цього є наявність певних сенсів існування, що дозволяє, зокрема, виділити підданського суб’єкта як самостійну монаду історичного процесу.
2. Сутність суб’єкта - це те підґрунтя, за допомогою якого він реалізує самого себе, наприклад, для підданського суб’єкта складової сутності виступає покірливість як головній сенс існування. Здійснення суб’єкта, тим самим його суб’єктивність, обмежується сукупністю сенсів, які він використовує, тому закабаленість не розглядається як насильство, тому, відсутнє прагнення звільнення. Слабкість підданського суб’єкта пояснюється тим, що він знаходиться у позиції підпорядкування, відкрито проголошує свою неповноцінність, нездібність самостійно подолати перешкоди, пов’язує своє існування з наданням допомозі.
3. Алогічність дискурсу підданського суб’єкта полягає в тому, що він бореться проти свого суверенітету за підпорядкування іншому, оскільки інший, водночас, виступає предметом поклоніння і причиною переживання жаху. Звернемо увагу також на те, що агресія підданського суб’єкта направлена проти самого себе, а саме проти тих індивідуальностей, які усвідомили протиприродність добровільного підпорядкування іншому, а саме завдяки наявності цієї агресії підданський суб’єкт утримується в підпорядкуванні.
4. Потрібність у позитивному призводить то того, що найбільш «незручні» для суб’єкта сенси існування знаходяться не на поверхні дискурсу, а поміщаються в його підкладку, зокрема, для підданського суб’єкта таким сенсом виступає жах, який виникає по причини наявності постійної загрози з боку іншого, тому вислови, що належать до дискурсу підкладки відрізняються найменшою зв’язністю.

Література

1. Хайдегер М. Что такое метафизика? // Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. - М.: Республика, 1973. - С.16-27.
2. ДерридаЖ. Ограмматологии: Пер. сфр. и вступ. ст. Н.Авто- номовой. - М.: AD MARGINEM, 2000. - 511 с.
3. Бойченко І.В. Філософія історії як монадологія: постне- класичний цивілізаційний проект // Totallogy-XXI (другий і третій випуски). Постнекласичні дослідження. - Київ: ЦГО НАН України, 1999. - С.222-251.
4. Адорно Т. В. Негативная диалектика. - М.: Научный мир, 2003. - 374 с.
5. Гуссерль Э. Собрание сочинений. Т. 3 (1). Логические исследования. / Перев. с нем. В.И. Молчанова. - М.: Гнозис, Дом интеллектуальной книги, 2001. - 470 с.
6. Р. Барт. Мифологии. Пер. с фр. С.Зенкина. М. Изд. Им. Сабашниковых. - 286 с.
7. Бойченко І.В. Філософія історії як монадологія: постне- класичний цивілізаційний проект // Totallogy-XXI (другий і третій випуски). Постнекласичні дослідження. - Київ: ЦГО НАН України, 1999. - С.222-251.
8. Хайдегер М. Что такое метафизика? // Время и бытие: Статьи и выступления: Пер. с нем. - М.: Республика, 1973. - С.16-27.
9. Спиноза Б. Этика. - Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001. - 336 с.
10. Бойченко І.В. Філософія історії як монадологія: постне- класичний цивілізаційний проект // Totallogy-XXI (другий і третій випуски). Постнекласичні дослідження. - Київ: ЦГО НАН України, 1999. - С.222-251.
11. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии / Пер. с фр., предисл., примеч. В. И. Колядко. - М.: Республика, 2000. - 639 с. - (Мыслители ХХ века).
12. 16.Деррида Ж. О грамматологии: Пер. с фр. и вступ. ст. Н. Автономовой. - М.: AD MARGINEM, 2000. - 511 с.