Кожем’якіна О. М.
кандидат філософських наук, доцент

У статті досліджуються проблеми виникнення та специфіка прояву феномену довіри в змінених соціокультур - них умовах сучасності. Розглянуто теоретичні положення концепцій довіри Ф.Фукуями, П.Штомпки, А.Селігмена, Н.Лумана.

Кардинальні перетворення в різноманітних сферах суспільного життя сприяють посиленню уваги до гнучких соціальних детермінант, серед яких чільне місце займає довіра. Проблема довіри загострюється саме в умовах надзвичайно динамічного сучасного світу, де спостерігається посилена соціальна фрагментація, руйнація усталених соціальних норм, ускладнення етнічних та релігійних процесів, розпад традиційних ідентичностей. Про те, що проблема довіри є сьогодні дійсно важливою, свідчать різноманітні соціологічні дослідження, які фіксують в багатьох країнах досить низький рівень довіри до переважної кількості соціальних інсти- © Кожем’якіна О. М., 2010 тутів, що свідчить про втрату довіри, її знецінення, що й стимулює спроби пошуку нових засад довіри в сучасному постіндустріальному суспільстві, яке трактується як суспільство невизначеності та ризику.

В світі, де втрачає силу пріоритет цінностей і починають домінувати інтереси, проблема довіри стає беззаперечно актуальною, особливо в контексті людиноцентричного підходу. Саме такий підхід дозволяє максимально глибоко розкрити через філософію довіри проблему людини як унікальної індивідуальності, визначити її смисложиттєві пріоритети в складному сучасному світі в контексті співіснування з іншими. Як зазначає І.В.Бойченко, людиноцентризм історії є «чи не найважливішою із закономірностей, що становлять предмет сучасного некласичного підходу до розгляду історичної дійсності як нелінійного і поліцентричного процесу, взаємозв’язаного самоосягнення та самоздійснен- ня різноманітних за формами, масштабами та рівнями історичних індивідів монадної природи» [1, 438]. Феномен довіри відображає через стосунки «людина - людина» відношення «людина - світ» взагалі, ілюструючи логіку колективної дії в контексті індивідуальних самоздійснень. Людиноцентрич - ний підхід дозволяє виявити спільний знаменник суміщення особистих та суспільних горизонтів в житті людини в контексті цивілізаційних змін, акцентуючи увагу на взаємозалежності діяльних соціальних суб’єктів та вибудованих ними соціальних структур.

Метою даної статті є дослідження умов виникнення та специфіки прояву довіри в змінених соціокультурних умовах сучасності, виявлення ролі довіри в сучасному суспільному бутті в контексті аналізу різноманітних підходів до вивчення феномену довіри.

Проблема довіри привернула увагу вчених порівняно недавно - в другій половині ХХ століття. Серед відомих дослідників довіри в контексті проблем соціальної взаємодії слід відзначити Ф.Фукуяму, А.Селігмена, П.Штомпку, Н.Лумана, Е.Гідденса, Б.Барбера, Т.Ямагіші, П.Бурдьє, У.Бека. Але дослідження означеного явища здійснюється переважно з соціологічних та політологічних позицій, соціально-філософський та історіософський аспект залишається не зовсім з’ясованим.

Як зазначалось вище, сучасна соціокультурна реальність має невизначений та нестабільний характер. В якості одного з ключових концептів, що визначають динаміку соціальних змін в сучасному світі, є явище довіри, що позначає спосіб відкритого раціонального впорядкування потенційно невизначених соціальних стосунків в мережі різноманітних соціальних очікувань. Концепт довіри чітко пов’язаний зі взаємними очікуваннями, зобов’язаннями, залежностями, відповідальністю, ризиком, механізмом соціального порядку, співвідноситься з відчуттям захищеності та надійності, ефективною взаємодією, але в той же час постає як досить суперечливе явище.

Суперечливість довіри виявляється в антитезах суспільного життя: самодостатність - залежність, свобода - необхідність, раціональність - ірраціональність, очікування певних дій - їх принципова непередбачуваність та ін. Соціокультурний вимір довіри трактує останню як основу соціальної взаємодії на базі спільних цінностей, норм, традицій. Довіра як усвідомлений вибір в ситуації невизначеності є механізмом розрахунку перспектив, ілюструючи процес узгодження мотивів діяльності з нормативними культурними стандартами.

Довіра постає як досить складний соціальний феномен, дослідження якого вимагає міждисциплінарного підходу, розгляду різноманітних теорій та напрямів. Якщо соціологія довіри переважно орієнтується на закони цілераціональної діяльності або нелінійні суспільні закони, то філософія довіри переважно спирається на смисложиттєві закони буття людини як суб’єкта історії. Це зумовлено, зокрема, і тим, що в теоретичних дискусіях початку третього тисячоліття відбувається поступова переорієнтація до гуманістичної парадигми трактовки соціальної дійсності в поліфонії динамічних змін сьогодення, окреслюючи статус людини в контексті свободи волі та відповідальності.

Одним з найвідоміших дослідників проблеми довіри в контексті теорії соціальних змін є польський соціолог П.Штомпка, який простежує логіку соціальних змін крізь призму двох парадигм: колективної дії та індивідуальних взаємодій, а довіра розглядається автором в зв’язку з профілями ризиків та в руслі вияву травматичної дії трансформаційних процесів сучасності. Загальнотеоретичні дослідження кінця ХХ століття фіксують певний кризовий стан розуміння суспільства, особливо в умовах все зростаючого динамізму та неперед- бачуваності соціальних змін, які, за висловом П.Штомпки, отримують характер непередбачува- ності і парадоксальності та розглядаюся в межах «парадигми травми», яка прийшла на зміну парадигмі прогресу (в ХІХ ст.) та парадигмі кризи (в середині ХХ ст.). Концепція соціальної (або культурної) травми дозволяє виявити негативні, дисфунк- ціональні наслідки соціальних змін сучасності. Культурна травма в трактовці П.Штомпки позначає руйнацію світу смислів, цінності втрачають цінність, відбувається криза легітимності та ідентичності, посилюється дезорганізація соціального порядку. Використання терміну «культурна травма» дозволило вченому закцентувати увагу саме на тих проблемних аспектах сучасного соціального буття, де є невідповідності, порушення, напруга, зіткнення, що глибоко турбують та сприймаються як болючі, але також і як такі, що мають бути зцілені, вирішені. Отже, генезис травми може проявлятись подвійно: і як наслідок інших змін, і як стимулятор певного виду нових змін, як поштовх до перетворення.

Однією з ознак культурної травми в якості негативного наслідку соціальних змін є втрата довіри, або формування синдрому недовіри [2, 11]. До - віра в концепції П.Штомпки трактується як «виражене в дії очікування по відношенню до партнера, що його реакції виявляться для нас вигідними, іншими словами, зроблена в умовах невизначеності ставка на партнера з розрахунком на його сприятливі для нас відповідні дії» [3, 342]. Довіра, постаючи в якості культурного ресурсу, що стимулює реалізацію потенціалу взаємодії, сприяє оновленню суспільства та позначає таку орієнтацію людини відносно дій інших людей, коли ми діємо, незважаючи на ситуацію невизначеності та ризик. Ризик трактується вченим як «вірогідність неприємностей, пов’язаних з нашими власними діями і обумовлених нашими власними зобов’язаннями» [4, с. 30]. Саме з ризиком в концепції П.Штомпки довіра має досить тісний зв’язок, довіра позначає можливість породження різноманітних ризиків: невиправдан- ня покладених очікувань, поява негативного психологічного осаду від нездійснення очікуваного в довірі, ризик руйнації стосунків, ризик в ситуаціях турботи про цінний для нас об’єкт. Ризик є універсальною ознакою суспільного розвитку, але саме в сучасному світі ризики ускладнюються та стають більш відчутними, породжуючи, зокрема, і проблему довіри як засіб нейтралізації ризику.

Сучасність має цілу низку загальних рис (принцип індивідуалізму, раціональності, економізму, диференціації, особливо в сфері розподілу праці, експансії), які і визначають зміну природи довіри в суспільстві. Про кризу довіри свідчить також зміна специфіки соціального ризику в умовах так званої «високої сучасності», яка додає ризику ознак глобалізації, універсалізації, інституціоналізації та непе- редбачуваності. Окрім того, серед додаткових чинників, які посилюють суб’єктивне відчуття ризику, є загострена чутливість до загроз через послаблення магічного та релігійного захисту, чіткіше усвідомлення небезпеки внаслідок більш високого рівня освіти, визнання обмеженості компетентності та неминучості збоїв в функціонуванні так званих «абстрактних систем» [5, с.117].

Дієвість довіри, на думку П.Штомпки, залежить від функціональності всієї соціальної системи. Для стимуляції довіри, а точніше, для формування культури довіри в суспільстві мають бути структурні можливості (нормативна узгодженість, стабільність соціального порядку, прозорість соціальної організації, відчуття зрозумілості навколишньо - го світу, примушення до виконання зобов’язань, підзвітність владних інститутів, законодавче під - твердження прав і свобод, захист гідності та недоторканості кожного в суспільстві), готовність і бажання скористатись цими можливостями породжують агентурні ресурси, до яких П.Штомпка відносить певний набір особистісних рис (оптимізм, активність, орієнтація на майбутнє, інноваційність та ін.), а також певний рівень персонального та колективного капіталу.

На культурологічному підґрунті довіри також наголошує один з найвідоміших соціологів світу

Ф.Фукуяма. Аналізуючи ключові принципи організації сучасних суспільств, вчений проводить порівняльне дослідження рівня довіри в різних країнах. Явище довіри в даній концепції розглядається в співвідношенні політичного, економічного та культурного вимірів, а в якості стандарту відмінностей між різними культурами вибирається саме економічний чинник. Як зазначає вчений, в сучасному суспільстві постіндустріальної доби закон, договір та економічна доцільність є необхідним, але зовсім не достатнім базисом стабільності та добробуту, адже «вони мають спиратись на такі речі, як взаємодія, моральні зобов’язання, відповідальність перед суспільством та довіра, які, в свою чергу, живуть традицією, а не раціональним розрахунком» [6, с. 29]. Нові соціальні умови глобалізованого світу вимагають органічного поєднання нових засад та так званих «досучасних» культурних навичок суспільства. Ф.Фукуяма наголошує на культурному підґрунті довіри, маючи на увазі переважно етичну складову як навик, що передається від покоління до покоління в якості традицій та норм в процесі соціалізації. Довіра як знеособлена характеристика групи в цілому, основою якої є спільні для всіх членів групи норми, є важливою складовою соціального капіталу,

і постає в трактовці Ф.Фукуями як виникаюче у членів спільноти очікування того, що інші будуть поводити себе чесно, передбачувано та відповідно до загальноприйнятих норм.

Сучасне суспільство є надзвичайно динамічним, структурні елементи його знаходяться постійно в стані зміни, реорганізації, виникнення та занепаду. Тому, на думку Ф.Фукуями, найбільш корисним типом суспільного капіталу є не здатність успішно діяти в рамках певного сталого колективу чи спільноти, а здатність утворювати нові об’єднання та нові рамки взаємодії [6, с.54]. Суспільство, де люди довіряють одне одному через спільність етичних норм, має більше можливостей впроваджувати нові форми організації, оскільки високий рівень довіри сприяє виникненню різноманітних типів соціальних контактів, що, в свою чергу, сприяє формуванню громадянського суспільства.

Економічна та технократична сучасність багато в чому руйнує традиційні культури, спонукаючи вбудовувати у власну культурну систему елементи економічного лібералізму. Проблема довіри в сучасному світі постає як проблема співвідношення економічної раціоналізації та культурних традицій, оскільки такий своєрідний «суспільний інстинкт довіряти» формується в сім’ї та інших більш широких родинних структурах. Таким чином, зовсім не раціональний розрахунок породжує довіру, вона виникає з таких «досучасних» джерел, як релігія та етичний навик. За висловом Ф.Фукуями, «найбільш успішні форми, в які відливається сучасність, не зовсім сучасні», тому що базуються не тільки на загальному розповсюдженні в суспільстві ліберальних та політичних принципів [6, с.571]. Таким чином, Ф.Фукуяма бачить в довірі поєднання сучасного та традиційного, базуючись на спільних нормах та цінностях, переважно релігійних. Дієвість соціальної довіри можлива в тих суспільствах, де у взаємодії співіснують сучасні ліберальні політичні та екон- мічні інститути з релігією та іншими традиційними елементами культури.

Проблему довіри як закономірної реакції на ускладнення сучасного світу пропонує розглянути А.Селігмен. На його думку, сама природа соціальної довіри свідчить про суттєві відмінності між досу- часними та сучасними соціальними формами, механізм довіри ускладнюється саме в сучасному суспільстві через соціальне розшарування, системну диференціацію та рольову різноманітність. Вчений наголошує на чіткому відмежуванні довіри від таких споріднених явищ, як упевненість та віра. Дослідження сутності довіри та способів її прояву пов’язане, на думку вченого, з вирішенням питань специфіки соціальної організації, виявленням підстав соціального порядку в сучасних суспільствах. Окрім того, напружена динаміка соціальних змін виявляє проблему довіри в питаннях легітимації, громадянського суспільства, ідеології прагматизму, теоріях управління конфліктами, технократичній експертизі та ін. Особливим чином довіра постає в контексті індивідуалізації як провідної ідеї західних індустріальних та сучасних суспільств, що полягає в ідеї індивіда як соціального суб’єкта, як громадянина національної держави, як носія прав та цінностей. Потреба різних форм суспільної організації в відносинах довіри визначається фундаментальним індетермінізмом соціальної взаємодії, не- передбачуваністю суспільного життя.

Соціальна довіра в трактовці А.Селігмена постає як генералізація довіри, що вже існує на міжособис- тісному рівні, та позначає «дещо таке, що входить в соціальні відносини тоді, коли є можливість відхилення від ролей, те, що можемо назвати «відкритими просторами» ролей та рольових очікувань» [7, с. 21]. Вчений наголошує на суттєвій відмінності довіри від упевненості, розуміючи під останньою компетентне виконання ролі, або здійснення рольових очікувань, виконання яких забезпечується певними формами соціального контролю та санкціонуючими механізмами. Довіра ж виникає в міжро- льових просторах, на кордонах системи та існує там, де рольові очікування більше не дієздатні. Довіра в сучасному динамічному суспільстві володіє здатністю рольового взаємопристосування, що обумовлене наявністю дисонансу у рольовій поведінці.

А.Селігмен визначає довіру як «функцію існуючих між індивідами відмінностей, через які воля, наміри, розрахунки кожного з індивідів виявляються непрозорими для інших» [7, с. 58], як «різновид віри в добру волю іншого, враховуючи непрозорість намірів та розрахунків цього іншого» [7, с. 43], як «визнання свободи та діяльності іншого» [7, с. 75]. Ключовим у такому розумінні довіри є особистіс- ний підхід, який наголошує на уявленні про іншу особистість як дещо більше, ніж як просто носія певної сукупності ролей.

Довіра в трактовці А.Селігмена відрізняється також і від релігійної віри, причому це розмежування має не лише смисловий контекст. Адже специфіка довіри полягає саме у відмінності від віри, а зростаюча потреба в довірі пояснюється секуляризованим процесом ослаблення релігійної віри в сучасному світі. Віру і довіру відрізняє саме «інак- шість», несхожість об’єкта, але в довірі цим об’єктом є інша людина, а у вірі - певна трансцендентальна сутність. Отже, вибираючи гуманістичну лінію трактовки довіри як відмінної від віри та упевненості, А.Селігмену вдалось окреслити довіру як явище суто сучасне, життєво необхідне, таке, що несе в собі потенціал свободи та новацій, формуючи в самій людині як суб’єкті моральної активності джерела сенсоутворюючого порядку.

А.Селігмен пропонує розуміти довіру як явище суто сучасне, яке приходить на зміну релігійній вірі в процесі тотальної раціоналізації, що призвело до втрати трансцендентного як такого. Вчений припускає, що, до певної міри, саму історію сучасної свідомості можна трактувати як «історію не - скінченних спроб створення альтернативи сфері трансцендентного., як пошук деякого поняттєвого зв’язку, що існує за межами сфери соціальних відносин» [7, с. 51], але який є всією сукупністю людського досвіду.

Соціальний вимір довіри досліджує відомий соціолог Н.Луман, наголошуючи на системному характері довіри та чітко відмежовуючи її від упевненості. Проблема довіри розглядається Н.Лума- ном в контексті понять ризику, смислу, відбору, подвійної контингентності, структур очікування та ступеню надійності соціальної системи. На думку вченого, сучасне суспільство відрізняється від традиційного збільшенням проблемних ситуацій, що й сприяє активізації таких феноменів, як довіра та упевненість. Причому довіру відрізняє більший ступінь ризику, переважно міжособистісна сфера прояву та наявний ступінь свободи вибору.

В концепції Н.Лумана поява довіри пов’язана з такими поняттями, як поінформованість та подвійна контингентність. Поінформованість робить очікування більш-менш надійними, але ризик залишається через складність та різнобічність соціальної дії, адже довіра постає не як знання про те, як буде поводитись інший чи як буде функціонувати система, а як певне очікування, що може виправдатись або ні. Довіра постає як певна стратегія поведінки в умовах недостатності інформації, коли потрібно ризикувати, діючи на випередження.

Подвійна контингентність (або подвійна залежність від обставин в процесі соціальної взаємодії) розглядається в теорії Н.Лумана в якості ключо - вого принципу системної теорії суспільства, є умовою виникнення соціальності взагалі, і позначає механізм взаємодоповнюючих одне одного очікувань, своєрідний колаж очікувань. Поняття «подвійної контингентності», що бере свій початок в теорії Т.Парсонса, акцентує увагу на структурних вза- ємозалежностях соціальної дійсності, яка постійно змінюється та розвивається. Контингентність позначає парадоксальність соціального порядку, що визначається його неоднозначністю, неперед- бачуваністю, несподіваністю, але в той же час необхідністю.

Подвійна контингентність в концепції Н.Лумана трактується як процес, в якому подвоєння неймовірності призводить до імовірності, що відбувається таким чином: невизначеність власної поведінки доповнюється невизначеністю вибору іншого, що також залежить від моєї поведінки, і саме тут з’являється можливість орієнтуватись саме на це

і визначати власну поведінку відносно цього [8, с. 167]. Іншими словами, це поведінковий ланцюжок, в якому в якості наступної події вибирається та, яка дає можливість зрозуміти, що може стати подією, яка буде далі. Одним з важливих наслідків подвійної контингентності є виникнення довіри чи недовіри, що виникає тоді, коли ситуація з подвійною контингентністю стає особливо ризикованою: інший може діяти зовсім не так, як я очікую, і може саме тому, що знає мої очікування. Як зазначає Н.Луман, якщо людина надала перевагу одній дії над іншою, незважаючи на можливе розчарування в дії інших, то цю ситуацію людина визначає як ситуацію довіри [9, с.99]. Довіра, таким чином, є стратегією типу «незважаючи на», але на відміну від недовіри, довіра є стратегією з більшим радіусом дії [8, с.182]. Адже той, хто виявляє довіру, значно розширює свій потенціал дії, отримує доступ до більшої можливості комбінацій. Зловживання довірою зазвичай призводить до радикальної зміни ставлення, тоді довіра сама спонукає себе до перетворення в недовіру, для чого оточує себе різноманітними контролюючими засобами. Так звана «сліпа» довіра вважається небажаною, безглуздою, шкідливою. Таким чином, довіра є необхідною умовою суспільного розвитку через посилення невпевненості людей в майбутньому, що пов’язане з ускладненням та непрозорістю сучасного соціального світу. Довіра постає як універсальний соціальний факт, спрямований на мінімізацію та поглинання ризику через стабілізацію очікувань, як усвідомлений відбір з сукупності можливостей через зв’язок з внутрішнім порядком цілого.

Отже, у відповідності з розглянутими вище концепціями, можемо зазначити, що природа довіри та механізм її функціонування змінюються в сучасному соціумі через економіко-політичні новації та соці- окультурні трансформації, сприяючи синтезу соціє- тального та особистісного в довірі, що обумовлює взаємозалежність соціальних структур та діяльних соціальних суб’єктів. Системний підхід відзначає ключову роль довіри у функціонуванні сучасного суспільства як важливої складової соціального капіталу, наголошуючи на залежності результатів суспільного розвитку від рівня культури довіри в суспільстві, тобто від наявних структурних та агентурних можливостей довіряти, умов зменшення ризику зловживання довірою. Гуманістичний підхід зосереджується на світоглядних та психологічних вимірах довіри, трактуючи її як таку, що відкриває людину світові, сприяє розширенню горизонтів взаємодії, постає потужним джерелом людяності, стверджуючи, що довіра як вияв повноти особистості, вільного духовного саморозвитку людини в співіснуванні з іншими людьми є по суті людиноцен- тричною.

Література

1. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 723 с.
2. Штомпка П. Социальное изменение как травма // Социологические исследования. - 2001. - № 1. - С. 6 - 16.
3. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества / Пер. с польск. - М.: Логос, 2005. - 664 с.
4. Sztopmka P. Trust: A Sociological Theory. - Cambridge: Cambridge University Press, 1999. - 226 p.
5. Штомпка П. Социология социальных изменений / Пер. с англ. - М.: Аспект Пресс, 1996. - 416 с.
6. Фукуяма Ф. Доверие. - М.: АСТ - Эрмак, 2004. - 730 с.
7. Селигмен А. Проблема доверия. - М.: Идея-Пресс, 2002. - 256 с.
8. Луман Н. Социальные системы. Очерк общей теории / Пер. с нем. - СПб.: Наука, 2007. - 648 с.
9. Luhmann N. Familiarity, Confidence, Trust: Problems and Alternatives // Trust: Making and Breaking Cooperative Relations / Department of Sociology, University of Oxford, 2000. Ch. 6. - P. 94 - 107