Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Традиції та перспективи сталого розвитку українського суспільтва


Балюк Р.В.
аспірантка

У статті проаналізовано роль традиції в умовах трансформації українського суспільства. Розглянуто теоретичні і практичні детермінанти оптимізації розвитку традицій.

Проголошення незалежності поставило перед Україною проблему розробки перспектив розвитку всіх сфер суспільної життєдіяльності. Це завдання багато в чому ускладнюється умовами трансформації українського суспільства, за яких порушується спадковий зв’язок даного етапу соціального розвитку з попередніми. Рівень сталого розвитку суспільства помітно знижується. Традиційні образи, важливі в процесі формування сильної національної ідеї і соціалізації молодого покоління, сьогодні вже не діють, а відсутність сталої основи для формування нових традицій, відповідних актуальним потребам українського суспільства, призводить до поглиблення кризових явищ. Необхідність проведення теоретичних досліджень традицій і використання їх результатів у ході соціальної практики зумовлена пошуком факторів забезпечення усталеності в суспільному розвитку. Становлення якісно нового стану соціуму визначається показниками ефективності новаторської діяльності, основою формування якої є традиція. Сьогодні спостерігається підвищена увага громадськості і науки до створення не тільки політичних, економічних і соціальних традицій, що відповідають зміненим об’єктивним умовам, але і до розвитку національних, культурних традицій, які в контексті процесу національного відродження відіграють важливу роль у консолідації українського суспільства та в актуалізації його потенціалу щодо продуктивної новаторської діяльності. Серед дослідників, що займаються вивченням проблеми традицій можна назвати таких українських авторів, як Т. Андрущенко, О. Бабкіну, В. Бакірова, Є. Бистрицького, A. Болебруха, П. Гнатенка, Є. Головаху, В. Горбатен- ка, О. Донченко, О. Забужко, В. Іваненка, В. Капицю, І. Кресіну, І. Огієнка, Ю. Романенка, А. Стешенко, B. Табачковського, О. Токовенка, О. Шейко, Г. Ще- дрову та інших.

Філософска думка України, розвивалась як складова історико-філософської культури, оперувала певними уявленнями про традицію та новацію, які фіксували культурно-історичні й світоглядні аспекти суспільного життя та функціонування філософських ідей у духовній культурі. Проте, вже у філософських ідеях українського романтизму (М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Гоголь) і до першої половини

ХХ століття (В.Липинський, Д.Донцов, Д.Чижевський) здійснюється переосмислення уявлень про традицію та новацію до рівня розуміння їх як філософсько- наукових категорій. Тому, на нашу думку, є доцільним проаналізувати доробки цих видатних митців та розглянути їх ставлення до даної проблематики.

Зростаючи на ґрунті народної культури, М. Костомаров концептуальне осмислення традиції переносить у площину історичного пізнання, надаючи зміст і спрямованість історичному знанню як пояснення сучасного через минуле і передбачення майбутнього розвитку, що засвідчує його вихід на діалектичну єдність феноменів традиції і новації. У роботі «Слов´янська міфологія» М.Костомаров виходить також із того, що міфологічна символіка несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. А дотримання традицій забезпечує цей процес, утворюючи цілісну національну самосвідомість [1, с. 10-25]. Отже, вчений доводить, що єднальною ланкою між минулим, теперішнім і майбутнім є своєрідність традицій кожного народу, які формують його національний дух. А українська нація має самобутній національний характер, неповторні традиції.

Перейнявшись романтичним розумінням культури, П. Куліш вбачає її джерела у народному житті, народній творчості, поезії, закликаючи прислухатись до живого голосу душі народу і відкинути все зовнішнє, вороже. Романтизуючи минуле, П.Куліш звертається до нього як такого, що вже закодоване у вічному, але закрите, існує як скарб, збереження якого є запорукою існування народу. Таке розуміння культури, її цінностей стають вихідним пунктом в осмисленні ним історії, розбудови своєрідної філософії буття українського народу, яка будується у відповідності з типовими і природними обставинами повсякденного життя, визнання самобутності національної культури і національного характеру українців. У збереженні і спадкоємності одвічних традицій, того споконвічного, що є характерним для української свідомості, духовного життя народу, П.Куліш вбачає основу сучасного і умову майбутнього існування України. М.Гоголь, як і П.Куліш, пов´язує національну культуру з народним життям, де національне є народним, бо народ постає носієм усіх духовних цінностей. Світ української культури М.Гоголь пов´язує існуванням двох світів - козацького та селянського, перший з яких - світ козацьких традицій(веселості, насильства, незалежність побуту з основними цінностями - свободою, чесністю, побратимством), другий - осілий, з непорушною традицією шанування родини, батьків, світ фольклору в його чистому вигляді, позачасового буття. Через зображення історії українського народу у позачасовому вимірі, вичленування носіями знання про українське минуле фольклору, народної думки та пісень з усією самобутністю традицій, звичаїв, духовного досвіду, М.Гоголь прагнув осучаснити минуле, оформивши його в міф України.

Т.Г.Шевченко, не будучи професійним філософом, повною мірою сягнув осмислення світоглядних засад буття українського народу, наповнив світоглядним змістом категорії традиції та новації. «Світогляд і творчість Тараса Шевченка виступили особливою версією християнського гуманізму, який зріс на ґрунті української культури, поєднавши в собі традиції української культури попередніх епох, романтичну ідеологію з її культом суверенної людської особи та метафізичним бунтарством, передавши його «живим

і ненародженим» [2, с.188-195]. З іменем Шевченка пов´язане виокремлення української культурної традиції як унікального феномена вселюдського значення. Підкреслюючи роль Тараса Шевченка, українська дослідниця Т.І.Андрущенко зазначає, що саме з нього й розпочинається самоусвідомлення й духовне самоствердження українським народом своєї особливості, якісної визначеності. «Творчість Кобзаря надала процесу самоідентифікації нації осмислений характер. Його спадщина не лише ввійшла в кожен дім, але й посіла в ньому чільне місце, вона розглядалась як найдорожча духовна цінність» [3, с.205-217].

У розумінні В.Липинського традиція не має нічого спільного з «традицією нерухомості», консервативним чинником, що забезпечує статику, незмінність форм буття. Вона трактується як рух, творчість, підготовка до нових традицій, які завжди носять конкретний, динамічний характер, постаючи творчою засадою історичного розвитку. На його думку, без усталених традицій неможливе існування нації. Не можна не погодитись з українською філософинею А.С.Стешенко, яка стверджує, що найбільш цінним в історіософії

В. Липинського є розуміння традиції як руху і творчості, власної волі, яка покладає на людину обов´язок творчості і праці, боротися і творити нове, спираючись на традиції та виходячи з них, де в певний історичний період традиції модифікуються, оновлюються, в силу чого історичний процес постає як процес органічного зв’язку традицій і новацій.

В роздумах про болючі питання сучасного і майбутнього України, в далеко не ідеальних для неї умовах, Д.Донцов, серед всіх інших, найважливішим питанням сучасності ставить питання про традиції, стверджуючи, що без традицій народ не живе, а животіє, і коли він втрачає свої традиції, йому нав’язують чужі. З втратою традицій втрачається дух народу, почуття його особливості, розуміння свого місця серед інших народів. Він закликає не штучно відтворювати старі традиції, а «творити дух, який надихає та окрилює людину, шукати свіжість, життєвість і міць традицій, які прийшли до ХІХ століття, розбудовувати націю, здатну постояти за себе, захищати власні інтереси, висуваючи гасло «волі до життя» [2, с.193]. Д.Донцов розуміє і трактує традиції та новації як форми суспільної політичної свідомості, які постають рушійними силами націотворення і державотворення.

Д.Чижевський переносить категорії традиції та новації у сферу історії філософії і філософії історії як категорій історико-філософського пізнання. Д.Чи- жевський починає з критики раціоналістичного розуміння нації, протиставляючи йому романтичне, вбачаючи принципову відмінність між ними в трактуванні вселюдського і національного, відношення до національних традицій. Якщо перше розглядає національне життя і національні відмінності хибними, помилковими, які потрібно усунути, звести до вселюдського, оскільки вони виходять за межі розуму, то друге - розглядає вселюдське як таке, що ґрунтується на суспільствах різних типів, конкретних націй, об’єднаних у людство. Звідси його вимога не відмовлятися від специфічних форм національної творчості, національних традицій, а зберігати і примножувати їх як запоруку вселюдського поступу. Автор визнає існування стійких традицій як умови розвитку і пізнання історико- філософського процесу. Д.Чижевський вказує на необхідності перебудови історико-філософського мислення відповідно до канонів культури, визначення місця, яке посідає філософія в культурному житті нації, що особливо важливо для сучасних досліджень історії філософії України. На думку А.С. Стешенко, сьогодні провідні ідеї Д.Чижевського функціонують на рівні вагомих методологічних вимог, згідно з якими історія національної культури невід’ємна від розвитку філософії, яка виконує функцію самоусвідомлення культури, схоплюючи його у змісті категорій традиції та новації як реалізації потреб самопізнання духу народу.

Отже, в межах розвитку українського романтизму першої половини ХІХ століття категорії традиції і новації застосовуються не тільки як категорії історичного пізнання, але й входять у систему осмислення національної культури, складаючи методологічне підґрунтя її дослідження, світоглядних засад буття українського народу, набуваючи особливої версії християнського гуманізму в творчості Т.Шевченка, з поєднанням у собі традицій українського народу попередніх епох, романтичну ідеологію з її культом суверенної людської особи та чітким окресленням української національної ідеї. Провідні ідеї і теоретичні положення українських мислителів першої половини ХІХ століття в осмисленні проблеми традиції збагачуються і поглиблюються в другій половині ХІХ століття.

На нашу думку, варто звернути увагу на погляди видатного українського письменника, політика та культурного діяча В.Винниченка. Він спрямовував свої зусилля на впровадження нового в різні сфери буття людини. Як політик Винниченко постає проти старих, закостенілих форм соціального життя, як мислитель - проти застарілих стереотипів у сфері індивідуально-особистісного. Основою культури для Винниченка є мораль, на ґрунті якої людина вибудовує стратегію подальшої культуротворчості. Сутнісною рисою культури і моралі, як її складової, є традиційність - наявність спадковості, зв’язок зі здобутками попередніх поколінь, освяченість певних духовних цінностей століттями. Для Винниченка поняття «традиція» включає такі елементи як «старе», «давнє», «вироблене кимсь, не мною», «позбавлене індивідуальної оцінки», а подекуди навіть «консервативність» та «догматизм». Квінтесенція творчості Винниченка полягає в такій ідеї: все традиційне, що складалося віками(світогляд, етичні уявлення і норми), заважає здійсненню особистісного пізнання, знімає актуальність самозапитання людини. Вона вдовольняється і користується готовими стереотипами, приховуючи від себе свою екзистенцію. Це спричиняє ситуацію «нечесності з собою», коли видима гармонія людського буття приховує глибинні протиріччя, існуюча мораль обманює суб’єкта, приховує правду про сутність людської істоти та справжні мотиви й витоки її вчинків. Винниченко піддає критиці абсолютизацію традиційності, давності, загальноприйнятості етичних норм і цінностей. Саме ці риси моралі сприяли утворенню вкорінених, застиглих духовних структур, в простір яких вкладається людська самосвідомість, а вийти за їх межі заважає довіра та повага до традицій, які постулюються в суспільстві. Таким чином, загальноприйняте протиставлення «традиція - новаторство», «традиція - сучасність» завдяки семантичному розширенню Винниченком компонентів замінюється на «традиція - індивідуальне». Традиційне, набуваючи в осмисленні Винниченка характеристик «консервативність», «догматизм», постає втіленням сили, що нівелює індивідуально-особистісне в людині. І тому, своєю протилежністю поняття «традиція» має не нове в значенні нещодавнього виникнення, а нове - як втілення здобутого конкретною особою через власний досвід пізнання [4, с.105-106].

Через багатоманітність і багатогранність фор- мовиявів в культурі завжди прослідковується дещо повторюване, характерне саме цьому етносу, народу, нації. Останнє можна розглядає як культурну традицію, яка об’єднує собою минуле і нинішнє, а також утримує начала майбутнього розвитку. Українська культурна традиція є інтегрованою частиною культурного спадку народу, яка передається від покоління до покоління, охоплює собою комплекс ідей, поглядів, почуттів, норм поведінки, цінностей, звичаїв, обрядів і т.ін., і являє собою своєрідний стрижень національної культури, основу і головне джерело її розвитку в сучасних умовах і в перспективі. Вона розпочинає свій відлік від древніх вірувань Київської Русі, проходить через всі перипетії українського народу й постає нині у своїй первозданній чистоті і визначеності. її провісниками була усна народна творчість, звичаї нашого народу, а також відомі і видатні митці, майстри слова і пензля, літератори і науковці, політичні діячі та державотворці від невідомого автора «Слова о полку Ігоревім» і до наших днів [3, с. 208].

Сучасні науковці виділяють різні тенденції розвитку традицій українського суспільства. Українська дослідниця О.С. Шейко виділяє такі: по-перше, історична визначеність існування національних аграрних традицій, їх автентичність виражається в цінностях працелюбства, дбайливого ставлення до навколишнього світу, в збереженні порядку в сім’ї, в особистій відповідальності за свої вчинки, взаємопідтримці, прагненні до пізнання істини, духовного самовдосконалення; по-друге традиції запорозького козацтва, що відносяться до соціально-історичної спадщини, реально не функціонують в сучасних умовах, але присутні як соціальні ідеали, символи в суспільній психології і підвладні теоретичній концептуалізації на рівні суспільної ідеології. В такому ракурсі вони набувають рис автентичності і виступають в ролі компенсаторної функції по відношенню до селянських традицій, тим самим збагачуючи їх. Ідейна символіка і міфологія запорозького козацтва необхідна для сучасної української держави як активне пассіонар- не начало. Образи свободи, патріотизму, пориву до змін природного і соціального оточення, братерської взаємопідтримки, «справедливої справи» важливі в процесі соціалізації молодого покоління і в формуванні сильної національної ідеї; по-третє, відсутність сталої основи для формування нових традицій, відповідних актуальним потребам українського суспільства як наслідок переважання неавтентичних традицій в умовах соціальної трансформації і поглиблення кризових явищ [5, с. 93-103]. На нашу думку, при дослідженні традицій слід враховувати всі складнощі і протиріччя трансформаційного періоду українського суспільства. У випадку аналізу традицій оптимізація вбачається як вибір найкращого варіанта розвитку традицій із безлічі можливих (існуючих в дійсності), вивчення традицій, характерних для українського суспільства на різних стадіях його соціально-історичного розвитку і аналіз закономірностей їх функціонування; виокремлення основних ознак і особливостей їх дії як в історичному минулому, так і на сучасному етапі розвитку; побудова моделі ефективного розвитку автентичних традицій в умовах трансформації; розробка нових традицій на основі новаторської діяльності, що відображають появу нових тенденцій в суспільній життєдіяльності і спрямовані на перспективи соціального розвитку. Розвиток освіти на основі традицій, властивих саме українському суспільству, приведе до підвищення рівня національної свідомості. Створення сприятливих умов для сталого функціонування таких традицій буде сприяти стабілізації основи розвитку і підвищувати потенціал новаторства у перетворенні суспільної системи на шляху удосконалення її якісних характеристик. Сучасний період соціальної трансформації, взаємозв’язаний з поглибленням кризових явищ, висуває перед українським суспільством завдання вибору напрямків перспективного розвитку всіх сфер суспільної життєдіяльності з урахуванням загальнолюдських і національних пріоритетів.

На сучасному етапі розвитку відбувається не тільки радикальна перебудова структури політичного, економічного і морального життя суспільства, а й свідомості, духовних цінностей, світоглядних орієнтацій. У динаміці мінливості, непередбачува- ності саморозгортання соціальних процесів, за домінування новаторських тенденцій у всесвітньому масштабі, значення традицій полягає в створенні і підтримці позитивної основи в суспільному розвитку. Актуальною проблемою для українського суспільства є відбір автентичних традицій та оптимізація їх розвитку для забезпечення стабільного функціонування і якісного удосконалення соціальної системи в цілому. Сучасне українське суспільство тут значно ближче стоїть до Заходу, потерпаючи, з різних причин, від деморалізації і демографічної кризи. Перебуваючи впродовж попередніх тисячоліть у сфері різноманітних культурних і релігійних впливів, будучи у складі різних держав, проте водночас зберігаючи власне культурне ядро, Україна входить до третього тисячоліття у якісно новій ролі. Перед нею відкривається перспектива трансформації різних впливів, яких вона зазнавала в процесі культурогенезу, в потенцію формування нової культури, що має збалансувати східну й західну традиції. Історія сформувала народ, здатний виробити інгредієнти нової культури, в якій національна традиція органічно поєднується із загальноцивілізаційними універсаліями. «Національна й релігійна терпимість, толерантне ставлення до інших традицій і звичаїв, немовби створюють передумови для формування нової цивілізаційної культури, в якій «інакшість» сприйматиметься не як протилежність, а як доцільний складовий компонент цілісності» [6, с.257]. Стан сучасного світу характеризується певною сталістю, а саме - сталістю змін, що відбуваються. Слід зазначити, що теоретичні і практичні детермінанти оптимізації розвитку традицій повинні бути зумовлені актуальними об´єктивними умовами українського суспільства, а ефективність їх дії може бути підтверджена тільки в ході тривалої апробації, корегувань в процесі соціальної практики і закріпленні в суспільній свідомості думки про необхідність їх існування у соціумі.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства / М.І. Костомаров. -К.: Либідь, 1994. -С. 10-25.
  2. Стешенко А.С. Сутність та зміст понять традиції та новації в контексті історії філософії / А.С. Стешенко // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Філософські проблеми гуманітарних наук. Вип. 4-5. -К., 2005. -С. 188-195.
  3. Андрущенко Т І. Співець народного єднання / Т.І Андрущенко // В літопис шани і любові. - К., 1989. - С.205- 217.
  4. Традиція і сучасне в українській культурі: Тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 125-річчю Гната Хоткевича. - X: НТУ «ХПІ, 2002. - с.105-106.
  5. Шейко О.С. Сутність традиції: класифікація і типологія / О.С. Шейко // Мультиверсум. Філософський альманах Зб наук. Праць / Головн. ред. В.В. Лях. - Вип. 14. - К.: Український центр духовної культури, 2000. -С.93-103.
  6. Огнев’юк В.О. Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку / О.В. Огнев’юк.- К.:Знання України, 2003. - С. 257.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць