Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Індустріалізм і глобальні трансформаційні тенденції суспільних систем


Зінченко В. В.
кандидат філософських наук

У статті здійснено порівняння концептуальних моделей сучасних тенденцій розвитку суспільних систем. Аналізуються історичні трансформації суспільств в умовах глобалізаційних змін та процесів деглобалізації.

Ще на початку 1970-х років вчені обґрунтували тезу про «межі зростання». Зіставивши різні чинники, © Зінченко В. В., 2010 такі, як обмеженість природних ресурсів, загострення суспільних і цивілізаційних конфліктів, зростання кількості отруйних, шкідливих відходів в результаті бурхливого розвитку виробництва, збільшення споживання, кліматичні зміни, породжені господарською діяльністю людини, та інші, ці дослідники прийшли до висновку, що вже в другій чверті - середині XXI в.

людство чекає нищівна і згубна соціально-економічна та екологічна катастрофа або, можливо, серія таких катастроф. їх наслідком може стати вимирання людини як вигляду або його деградація.

Спостерігаємо також відсутність якісного со - ціально-аналітичного самопізнання соціальних систем на рівні розробки і прогнозування стратегій альтернатив суспільного розвитку. Альтернативність у дослідженнях тенденцій суспільної історії в сучасних умовах виявляється, насамперед, у їхній протилежності традиційному раціонально- детерміністичному, хронологічному і діахронному поглядам на тлумачення цих законів згідно «лінійного одновимірного підходу до закономірностей історії» [1, с. 411]. Деякі вітчизняні дослідники намагаються уникнути їх, розширивши методологічний діапазон та джерельну базу інтерпретацій суспільного розвитку. Насамперед, у даному разі йдеться про дослідження І.В.Бойченка, який існуючі зарубіжні соціально- філософські концепції тлумачень тенденцій соціуму та законів історії дослідив з точки зору онтології, теорії пізнання та морально-антропологічної філософії історії.

Проблема полягає у тому, що економічна глобалізація обігнала глобалізацію політичну. Справа не тільки у відсутності інститутів, що забезпечують нам демократичне ухвалення рішень на глобальному рівні. Умонастрої теж не йшли у ногу з глобалізацією: здається, що прихильність до соціальної справедливості і суспільної солідарності часто залишається у межах національних меж.

З тих пір, як були зроблені ці прогнози, пройшли десятки років. Вони водночас і виправдали висновки вчених і не виправдали їх. Настання катастрофи виявилося не таким різким і швидким, в деяких сферах і країнах загрозливі процеси вдалося якщо не зупинити, то уповільнити. Але головний прогноз, головна тенденція залишається в силі. Визнати це примушує нас не тільки простий висновок про те, що безмежне, нескінченне кількісне зростання виробництва і споживання в обмеженій системі планети Земля з її кінцевими можливостями відтворення і складним балансом природних систем неможливий. Саме життя - від Чорнобиля до озонової дірки, від вмираючих лісів до засух і голоду в Африці - подає нам численні ознаки біди, що насувається.

«З позицій нелінійного аналізу, - зазначав І.В.Бойченко, - суспільство постає як система не тільки складна, а й дисипативна. Тобто система, в якій, на відміну від систем консервативних, притаманні якісні й необоротні зміни» [1, с.435]. Відкинемо сьогохвилинні потреби і проблеми, озирнемося уважно навколо. Так, історія, заснована на завоюванні і підкоренні природи і внутрішнього світу людини, дійсно зайшла в безвихідь. На усьому її протязі людський рід дорогою ціною платив за економічний і технічний прогрес. На місці багатьох процвітаючих і родючих річкових долин розстилаються пустелі, а колись багаті і галасливі міста занесені пісками. Але сьогодні під загрозою не декілька долин, а всесвітня людська цивілізація. Наступив день, коли ніякі досягнення та блага культури і технічного генія, ніякий споживчий достаток вже не в змозі відшкодувати витрат. Людина послідовно знищує основи власного життя і життя прийдешніх поколінь. Неначе вона уклала свідомий союз зі смертю, подібно до гігантських зграй лемінгів, неухильно прагнучих до скелястого провалля над морем.

Усе це зовсім не зумовлений згори релігійний «кінець світу», не апокаліпсис або армагеддон, що народився у присмерковій свідомості. Ні, такий, на жаль, цілком закономірний підсумок того типу розвитку людства, що спрадавна був заснований на логіці панування над усім оточуючим як над об’єктом влади (будь то природа або інші люди), на тотальному жаданні володіння і владарювання. Десятки людських поколінь засвоювали з дитинства, що гармонія немислима, неможлива, що вижити в суспільстві і у навколишньому світі можна лише, перемігши в запеклій і безкомпромісній боротьбі за існування.

Капіталізм - лад, який підпорядкував все життя людину економіці з її законами зростання, накопичення і конкуренції, - негласно накреслив цю максиму на своїх прапорах. Капіталістичний ін- дустріалізм довів її до апогею, єдиної і необоротної норми буття. Індустріально-капіталістична система - ось безпосередній винуватець катастрофи, що насувається, яка наближається поволі, котячим кроком, затуляючись від населення найбільш розвинених країн купами товарів, комфортом, не - скінченною різноманітністю штучних продуктів, що витісняють живий мир.

Індустріалізм - це не просто тип виробництва і споживання. Він постає перед нами як логіка, закономірність безмежного збільшення виробництва, споживання, накопичення, матеріального достатку, з одного боку, розкрадання енергії, сировини і людських ресурсів (за будь-яку ціну і незважаючи на довгострокові потреби сучасних поколінь, і майбутніх) - з іншого, стандартизації, «формування» людей - з третього. Його зміст - гарячкова гонитва за економічною ефективністю, матеріальним багатством, множенням благ і привілеїв, вдосконалення контролю і влади. Саме тому він невід’ємний від бюрократії, від централізованої влади, примату якихось «загальних» (державних, національних, відомчих, корпоративних і т. ін.) інтересів над необхідністю збереження здоров’я і життя людей, їх вільній самореалізації.

В основі індустріальної економічної системи - особливий тип розподілу праці, продуктивні сили, організовані таким чином, що неминуче виникає граничне розділення між керівниками і виконавцями конкретних, часткових операцій. Тому існування тих, хто управляє і керованих, тих, хто ухвалює рішення, і тих, хто виконує накази, є запрограмованим. А разом з цим зумовлено відчуження та експлуатацію. Причому відчуження не тільки економічне (від продукту своєї праці). Воно комплексне, або, якщо завгодно, тотальне: відчуження від природи, від продуктів своєї діяльності, від рішень, що приймаються в суспільстві, від своїх справжніх інтересів, від себе самого, від інших людей. Людина стає свого роду роботом, який виконує конкретне завдання, але не осягає сукупності і сенсу своїх власних дій.

Почавшись як система організації виробництва, індустріалізм поширився на усі сфери суспільного життя, сковувавши їх тим, що Макс Вебер назвав «формальною раціональністю». «Раціоналізувалися» усі галузі людської діяльності, відбувається «заміна внутрішньої прихильності звичним вдачам і звичаям планомірним пристосуванням до міркувань інтересу» [2, с.22], торжествує вузький утилітаризм, форма перетворюється на самоціль. Моделі величезної фабрики, яка працює подібно до єдиного механізму, забезпечуючи оптимальне і найбільш ефективне зростання прибутку і влади, відповідає і суспільство, що або функціонує як єдина фабрика за централізованим планом, або кероване найбільш «компетентними», тобто тими, які витримали випробування у гострій конкурентній боротьбі: менеджерами, технократами, підприємцями, політиками та іншими «фахівцями», «сіллю землі». Демократія зводиться лише до періодичного відбору найбільш «здібних» з них. На більше «маленька людина» просто «не тягне» - такий негласний постулат індустріального суспільства. Коліщатку або гвинтику не обов’язково знати, для чого працює машина, аби тільки вони старанно виконували свої завдання. А чим їх «змастити» - надособовою, надлюдською «ідеєю» або жаданням особистого збагачення - це принципової ролі не грає.

«Раціоналізувалися» не тільки економіка та управління, але і саме повсякденне життя людей, їхнє відношення до себе, до навколишнього світу, один до одного. Прагнення запанувати над оточуючим, над природою та іншими людьми, досягти власного панування над цим світом, щоб вижити у боротьбі за існування, і до цього було стимулом багатьох людських вчинків, нехай не єдиним. Тепер же цей стимул затуляє і витісняє інші. Від природи і від людей вимагають не гармонії і не взаємодопомоги, але виключно матеріальної корисності. Нарешті, деформується саме мислення людини. Чи не ця «раціоналізація» мислення спонукає обивателя висміювати і відкидати будь-яку мрію, фантазію, ідею, будь-який благородний порив, будь-яку «утопію», що виривається за межі утилітарної вигоди і сірої, усередненої норми?

Отже, якщо ми підсумовуємо прояви індустріа- лізму як певного ладу життя і мислення, то виявимо дві характерні межі. Вони найбільш важливі у наший спробі дістатися до корінних причин тієї небезпеки, що загрожує людському роду. По-перше, це доведена до абсолюту логіка панування як провідний стимул будь-якої діяльності. У різних варіантах індустріалістського суспільного пристрою вона може виявлятися по-різному: на приватнокапіталістичному Заході - у вигляді гонитви за прибутком за будь-яку ціну, у тому світі, який до певного часу прикривався етикеткою «соціалізму» з визначенням «реальний», - як спрагле прагнення надбати ієрархічні привілеї. Але в обох варіантах людину змушують прагнути до влади, до тріумфу над оточуючим тим. Бо: топчи - або будеш розтоптаний сам.

По-друге, до найважливіших рис індустріаліз- му слід віднести граничну спеціалізацію, крайній розподіл праці (технічний і соціальний), який доходить до повного розриву між керівником і вико - навцем, виробником і споживачем. Ця ознака, знову- таки характерна і для «західних» і для «східних» різновидів, зумовлює негативні наслідки індустріа- лізму: «виробництво заради виробництва», що руйнує навколишнє середовище та ігнорує дійсні потреби природи і споживачів, відчуження і підпорядкування людини зовнішньому диктату (будь то безликі, надособистісні закони ринку або довільні рішення керівної бюрократії), анти солідарна поведінка людей, підточування людської особистості, її творчої фантазії і свободи економічною раціональністю та матеріально-споживчою ціннісною орієнтацією.

Індустріалізм, звичайно, не є виключенням у людській історії. У певному сенсі це розвиток тенденцій, які складалися і накопичувалися у ході попередньої еволюції. Це логічна і, ймовірно, остання стадія в історії суспільств, заснованих на пануванні класових і державних структур. Абсолютизована раціональність, підпорядкування усіх життєвих проявів економіці і крайній розподіл праці дозволяють локалізувати індустріалізм ще конкретніше - як завершальний етап розвиненого товарного виробництва, капіталізму. Той, на якому усе навколо перетворюється на товар, в об’єкт для підпорядкування монополії на володіння (власності) і управління (влади).

Старіший і розвиненіший, свого роду класичний варіант індустріалізму - це західне ринкове суспільство. Воно найбільш пом’якшило і комфортабельно обставило свій присмерк. Прилавки магазинів, що ломляться від товарів, високий матеріальний добробут значної частини населення в західних метрополіях приховують від очей вбогість і голод на периферії цієї частини світу, де-небудь в Африці, Азії, Східній Європі або Латинській Америці. Але і в самому центрі вже невблаганно цокає годинниковий механізм соціально-політичної, економічної та екологічної міни сповільненої дії, нагадуючи про те, що вмирання теж може бути пишним і рясним.

Ринковий виробник не знає, чи знайде попит його товар. Звичайно, він припускає, прогнозує, але він ризикує. Апологети ринкової економіки вбачають саме у цьому її перевагу. Мовляв, ризик примушує господарювати ефективніше, раціонально, прибутково, породжує достаток товарів і послуг. Цілком вірно, що західний ринок породжує достаток, і змученому дефіцитами «радянському» споживачеві цього виявилося достатньо. Він наївно повірив, що ринок - ідеальний механізм для задоволення його потреб. І при цьому забув про те, що на багато з цих потреб ринковому виробникові, по суті, наплювати. Адже ринок задовольняє лише потреби людей, що володіють платоспроможним попитом. А їм володіють далеко не всі, в цьому колишні радянські громадяни вже змогли переконатися. «Голодна дитина в Африці, має потребу у хлібі, але не володіє попитом на хліб» [9, с.16]. Індійський, китайський або африканський селянин, який живе напівнатуральним господарством, житель кварталів убогості в Азії або Латинській Америці, що перебивається випадковими заробітками або мило - стинею, український працівник, місяцями не одержуючий зарплату - усі вони майже не мають справи з живими грошима, вони знаходяться на далекій периферії ринкової системи або навіть повністю викинуті з неї. їхні потреби ринкові виробники практично не враховують. Половина або навіть велика частина населення земної кулі, особливо в економічно слаборозвинених регіонах знаходиться у такому положенні.

«У сучасному світі зацікавленість в економічному зростанні (плодами якого користується меншість) більша, ніж зацікавленість у тому, щоб забезпечити усіх людей усім необхідним. Якщо, як передбачають, 20% населення, що працює за наймом, буде досить для світового капіталізму, виникає питання, який же інтерес матимуть останні 80% у збереженні світового капіталізму, якщо вони не матимуть ніяких життєвих і соціальних гарантій» - запитує у редакційній статті німецький журнал «Schwarzer Faden».

Але і з тими, хто має можливість платити, не все просто. Якщо задовольняти той або інший запит споживача ринковому підприємцеві не вигідно, він обере інший шлях: постарається переконати покупця, що йому потрібний саме той товар, який він, виробник, виготовляє. Якщо потребі немає - її потрібно створити. Це і називається маркетингом. «Насправді корпорації не задовольняють попит, а створюють його» [9, с.233]. Досліджуючи доходи, види діяльності, способи розваг, нарешті психологічні особливості тієї або іншої категорії споживачів, корпорації викидають на ринок товар, який споживачі даної категорії, можливо, захочуть придбати. Пускається у хід все, починаючи від реальних потреб людей у тому або іншому предметі і закінчуючи тонкою грою на слабкостях людини, на її амбіціях. На неї безперервно обрушується свого роду потік спокус, часто найнижчого штибу, і цим спокусам буває дуже важко протистояти. Уся ця якнай- тонша маніпулятивна кухня доповнюється могутньою психологічною обробкою-рекламою, що часто впливає вже на підсвідомість людини.

Результати виявилися жахливими. Цілий світ штучних, стимулюючих потреб все більше і більше витісняє справжні реальні потреби людини. Виробник маніпулює бажаннями людей, спонукаючи їх набувати усе більше не таких вже й потрібних, а то і просто непотрібних їм речей. І виробництво таких речей зростає неухильно, з року в рік. «Виробництво заради виробництва» пришвидчує «споживання заради споживання». Виготовляється набагато більше товарів, ніж суспільство у змозі спожити. «Ну і що ж тут жахливого?» - може запитати інший громадянин, якому і в наші важкі дні, не дивлячись ні на що, доступні усі радощі ринкового споживання. Жахливо те, відповімо ми, що для виробництва усієї цієї купи товарів витрачається більше сировини, енергії і людських сил, ніж це це є необхідним і допустимим. Росте не тільки гора благ і послуг - ростуть і купи відходів, купи сміття. Ринкове суспільство виявляється насправді марнотратним і руйнівним. Економічна раціональність ринку обертається екологічною нераціональністю. Змія пожирає власний хвіст. Ринок «диктує...нещадну вимогу «рости або умри»», - пишет сучасний американський дослідник Мюррей Букчин [5, с. 33]. А французький екосоціаліст Андре Горц підсумовує: породжуваний ринком «розрив рішень про виробництво і споживання пробуджує на усіх рівнях тенденцію до максимального зростання» [8, с. 36]. Але це означає саме послідовне, наполегливе, комфортабельне (для деяких) сповзання в в соціально-економічне та екологічне провалля.

Ринковий капіталізм - це суспільство, яке розвинуло економіку до її вищої межі, підпорядкувало їй решту усього життя людей. А загине він від того, що економіка якраз ігнорує, - від соціальних та екологічних нерозв´язних проблем. Питання тільки в тому, чи загине він один, чи захопить у смертельну безодню людський рід? Індустріалістськая логіка панування і кількісного зростання виявляється серцевиною ринкової економіки, а тому, не усунувши її, неможливо ні звільнити людини від диктату зовнішніх сил, ні врятувати нашу планету.

Яким би уразливим не був західний варіант індустріалізму, він опинився все ж таки сильнішим за свого східного конкурента - так званого «реального соціалізму». Правителі та апологети цієї моделі вибрали в якості своєї ідейної зброї теорію про «дві системи». Вони оголошували своє суспільство альтернативою «західному капіталізму», докорінним чином відмінною від нього і ведучою з ним непримиренну боротьбу. Вони гордо і самовпевнено запевняли, ніби їхній «соціалізм» виявиться переможцем у цій довгій війні (іноді «холодної», а часто і «гарячої») і запанує не тільки політично, але й економічно. Надії ці виявилися таким же нездійсненним міфом, як і сама теза про «дві протистоячі одна одній системи».

Ніяких двох систем не було і у спомині. Існували два різновиди однієї і тієї ж системи - капіталістичного індустріалізму. І принципово вони не відрізнялися один від одного.

Бюрократичне централістське керівництво в суспільствах так званого «реального соціалізму» зовсім не усунуло обмінний, товарний характер виробництва. Розрив між виробниками і споживачами зберігався, але обмін почав здійснюватися не приватними особами, а державою за допомогою визначених нею монопольних цін. Як і в умовах ринкової економіки, людина не мала можливості визначати, як їй слід жити, працювати і розпоряджатися своїм вільним часом.

А. Горц в «Критиці економічного розуму» виділяв дві форми несвободи людини, два різновиди становища, за якого її воля скута, а власна діяльність і все життя суспільства вислизають з-під її свідомого контролю [7, с. 55-57]. Перша форма виникає з численності неузгоджених егоїстичних дій індивідів. Саме так відбувається за ринкової економіки. «їхні дії набувають якоїсь пов’язаності у вигляді зовнішнього вектора, що встановлюється у ході ринкових процесів, але ця пов’язаність - результат випадку. Він, як і в термодинаміці, заснований на суто статистичних законах і не має ні сенсу, ні мети» [7, с. 6566]. Підсумок не відповідає завданням, які ставлять перед собою учасники процесу, їхнє життя підпорядковане, таким чином, зовнішнім, чужим їм «закономірностям». Це і народжує руйнівність, безрозсудність ринкового суспільства, штовхає його до соціальної, економічної та екологічної катастрофи.

Але є інша форма несвободи, інший тип відчуження. Це підпорядкування людей могутній організаційній структурі, що спонукає їх зробити дії, сенс і мету яких люди не усвідомлюють. Окремі індивіди всі так само відірвані один від одного, не осягають, не бачать і не контролюють цілого. За них вирішує всемогутній механізм, який припускає, ніби він знає все. Таким механізмом є держава та її бюрократія, а знаряддям її стає централізоване планування згори. Таким чином, в суспільствах «реального соціалізму», як і при «класичному» західному капіталізмі, життя не підкорялося вільній узгодженій волі людей, але визначальні функції передавалися не зовнішнім по відношенню до індивідів законам ринку, а правлячій бюрократії. З іншого боку, бюрократія подібно до приватних або колективних капіталістів прагнула до тотального панування, для чого їй було необхідне все те ж безмежне індустріальне зростання та експансія зовні. Економіка так само торжествувала над соціальною, духовною та екологічною гармонією і над свободою людської особистості. Більш того, свавілля бюрократичного управління, байдужість чиновників до потреб природи, людей, взагалі до усіх сфер, які не приносять бюрократії безпосереднього розширення її влади і могутності, породжували постійні економічні диспропорції і дефіцити.

«Історичною місією» російського більшовизму стало створення за допомогою держави гігантських, орієнтованих, в основному, на військові цілі заводів, де працівники знаходилися під важким експлуататорським пресом і під жорстоким контролем державної бюрократії, яка привласнювала собі всі результати їхньої праці. Так, під гаслами соціалізму і комунізму створювалася основа індустріального капіталізму з величезними арміями найманих рабів. Коли під час першої світової війни Німеччина ввела у себе «примусове господарство» майже у всіх галузях промисловості, німецька держава встановлювала тверді ціни, відбирала весь продукт, нормувала не тільки розподіл промислової сировини, але і безпосереднє споживання людей шляхом карток і пайків. Держава глибоко вторглася у сферу приватних інтересів, замінивши ринок централізованим обміном між галузями економіки, сприяло створенню величезних промислових монополій. Була відмінена вільна торгівля і введена примусова трудова повинність. Ленін у 1917 році охарактеризував цю систему як «військово-державний монополістичний капіталізм» і назвав її «військовою каторгою для робітників». Разом з тим він стверджував, що державно-монополістичний капіталізм повністю забезпечує матеріальну підготовку соціалізму і між державно-монополістичним капіталізмом та соціалізмом «ніяких проміжних ступенів не немає» (див. статті Леніна «Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися» і чи «Утримають більшовики державну владу?»). Потрібно тільки поставити замість держави капіталістичної державу робітничу. Виходила дивовижна річ: виявляється для переходу до соціалізму на «військовій каторзі для робітників» була потрібна лише зміна уряду і зміна структури держапарату!

«Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань у десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть», - не допускаючи заперечень, проголошував Сталін на початку 1930-х років [3, с. 39]. Особлива швидкість і жорстокість індустріалізації 1930-х років, у ході якої були знищені мільйони людей, пояснювалася, за словами німецького дослідника Роберта Курца, тим, що «в неї, неймовірно коротку за часом, уклалася епоха капіталістичного розвитку (Заходу) довжиною y дві сотні років: меркантилізм і Французька революція, процес індустріалізації та імперіалістична військова економіка, злиті разом» [9, с. 57-58]. Опинившись при влади у величезній країні, правляча партійно- господарська номенклатура, по суті, опинилася у тому ж становищі, що і царський режим. Вона не менше його прагнула до імперської, державної політики, але матеріальна база для такого курсу залишалася як і раніше надзвичайно вузькою. Для цього знадобилася б широкомасштабна модернізація країни, створення могутньої сучасної важкої і військової промисловості. З цим власті пов’язували не тільки вирішення внутрішніх проблем, але і не - залежність та потужність держави, а отже, стабільність панування і привілеїв правлячого прошарку. Партійно-державна бюрократія розраховувала на те, що, «спираючись на націоналізацію землі, промисловості, транспорту, банків, торгівлі, проводячи суворий режим економії, можна буде накопичити достатні засоби, необхідні для відновлення і розвитку важкої індустрії» [3, 176], змусивши трудящих туго затягнути пояси. Мова йшла, по суті, про специфічний державний капіталізм, за якого держава бюрократії діяла більш менш як сукупний капіталіст, як величезна роздута капіталістична фабрика. Ця гігантська корпорація під назвою СРСР була інтегрована у світову економіку. Вона продавала за кордон сировину: у 1930-і роки - золото, яке видобувалося головним чином системою концтаборів, і хліб, вимолочений з села за допомогою колективізації, а у пізніший період - нафта, газ, ліс, золото, алмази тощо. Кошти, отримані від експорту, використовувалися як для здійснення індустріалізації (так, тільки по німецько-радянським торгових угодах, які діяли з 1931 по 1936 роки, була отримана значна частина верстатів для будівництва радянських заводів в обмін на хліб і золото), так і для підтримки внутрішньої стабільності режиму.

Протягом одного десятиліття СРСР перетво - рився з переважно аграрної країни в індустріальну наддержаву світового значення. Для того, щоб швидко здійснити таку грандіозну структурну перебудову народного господарства була потрібна не менш грандіозний насильницький злам свідомості людей, яким відтепер належало жити у нових умовах. Потрібно було так само пригнічувати у зародку будь-які спроби опору. Використовуючи індустріальну капіталістичну технологію, державна бюрократія країн «реального соціалізму» перейняла і індустріалістську капіталістичну зовнішність продуктивних сил з її крайнім соціальним і технічним розподілом праці, з повним підпорядкуванням людини технологічному процесу виробництва, загальну систему найманого рабства, раціоналізацію політичної структури суспільства, і, нарешті, капіталістичну модель споживання, засновану на накопиченні матеріальних цінностей і прагненні до збагачення. Але саме тут її і підстеріг фатум. Спочатку спроба розвивати індустріально-капіталістичне виробництво краще капіталістів і без капіталістів вдавалася завдяки гігантській концентрації і централізації сил (у руках держави). Ці переваги довго допомагали бюрократії у боротьбі з її зарубіжними конкурентами. Але поступово вона почала здавати, не справляючись з системою виробничого і суспільного життя, яке все ускладнювалося. Радянська індустріальна модель дозволяла успішно здійснювати деякі сучасні виробничі проекти (перш за все у військовій сфері) за рахунок гігантської концентрації зусиль усієї економіки країни. Але при цьому бюрократична машина держави була вкрай неповороткою. Вимушена контролювати все і вся у величезній країні, вона не могла забезпечити гнучке динамічне реагування на зміни, що відбуваються в світі. В умовах глобальної технологічної революції радянське технологічне відставання стало фатальним, у тому числі і в такій надважливій для будь-якої великої імперіалістичної держави сфері як військова техніка. СРСР програв технологічне і військове змагання із західним капіталізмом.

Крім того, саме в «оборонці» концентрувалися кращі, найбільш професійні кадри працівників і фахівців. На неї працювала і колосальна частина «мирної» промисловості: одні видобували руду, інші плавили сталь, треті робили з цієї сталі танки, а танки стояли де-небудь у Східній Європі. Але оскільки завойов- на політика, що має на меті пограбування чужих територій, у ядерну епоху стала неможливою, радянський ВПК працював практично вхолосту, тринькаючи ресурси країни і не даючи їй навзамін нічого цінно- го. Існування радянської економіки, яка виробляла мало цінних, потрібних населенню товарів (сільське господарство було в основному зруйноване, а про радянську легку промисловість з її «знаками якості» взагалі важко говорити серйозно), забезпечувалося за рахунок експорту нафти і газу, а також деяких інших видів сировини. Саме за рахунок експортно- імпортних операцій і вдавалося підтримувати більш-менш стерпний рівень життя населення в СРСР. Падіння ж цін на нафту у 1980-і роки призвело до краху радянської економіки.

Радянський державний капіталізм врешті-решт опинився в лещатах якнайглибшої кризи. Диспропорції і дефіцити примножувалися, ставши постійним кошмаром «тришкиного каптана». Дали збій старі стимули: не можна нескінченно управляти батогом, а на пряник вже не вистачало ресурсів. Нарешті, егоїстичні і споживчі домагання роздерли на частини колись монолітну твердиню правлячої бюрократії, і справа закінчилася переділом імперського пирога між різними регіональними угрупу- ваннями бюрократії. Це процес, який має свою власну логіку, продовжується і в наші дні.

З крахом «реального соціалізму» зруйнувався й міф про «дві системи». З’ясувалося, що диктатура і представницька демократія, надцентралізована тоталітарна економіка і вільний ринок - з вражаючою швидкістю адаптуються до умов, що змінилися, і переходять одна в одну. При цьому колишні партійні бонзи на очах перетворюються на демократичних політиків - твердих прихильників парламентських свобод і laissez faire, а колишні радянські господарники - у новоспечених Ротшильдів і Рокфеле- рів. Озираючись назад після десятиліть божевільної боротьби за гегемонію у світі, ми можемо тепер ясно побачити: ніякого протистояння двох альтернативних одна одній систем не було. Були лише два шляхи гарячкового розвитку капіталістичного індустріалізму, кожен з яких був оборотною стороною, тінню іншого. Не дивлячись на відмінності в умовах власності (державної або приватної) і конкуренції (керованої або ринкової), обидва вели в принципі до одного і того ж - до катастрофічних наслідків у соціальній сфері та екології і до руйнування людської особистості. Насильство над Землею і людьми торжествувало і на Сході і на Заході. Різними шляхами підійшли ці різновиди індустріалізму до порогу катастрофи. Але обидва опинилися у результаті над одним і тим же проваллям. Сучасна логіка (та й алогічність) суспільного розвитку обумовлюють «актуальність пошуків альтернативних щодо, традиційного підходу способів з’ясування соціально-номологічної проблематики» [1, с. 430].

Але існуючі тенденції втілюються у реальність набагато швидше, ніж їх встигають усвідомити, як ідеологи, так і критики неоліберальної глобалізації. А процеси, які ще декілька років тому здавалися неможливими, набувають усе більшого розмаху. «Стає реальністю практично повсюдна відмова від інтеграції світової економіки», - пише журнал «Економіст». І хоча в даній статті мовиться, про те, що корпорації продовжують вірити в ефективність глобальної мережі постачальників, автор додає: «Як і у будь-якому ланцюгу, його сила визначається найслабкішою ланкою. По-справжньому небезпечна ситуація настане тоді, коли компанії вирішать, що подібна система постачань вже віджила своє» [4].

Деглобалізація розглядається даним журналом, який є символом ідеології вільного ринку, як негативний процес. Хоча авторитетні світові фахівці (зокрема, лауреати Нобелівської премії з економіки Джозеф Стігліц та Пол Кругман, професор соціології Філіппінського університету Уолден Белло) вважають, що деглобалізація надає нам значні можливості. Вони вбачають у деглобалізації всеосяжну систему, яка повинна замінити неоліберальну глобалізацію. Якраз тоді, коли стало болюче очевидно, що процеси глобалізації підсилюють соціальну напруженість, деформують національну економіку і породжують нові суперечності. Система деглобалізації, спочатку розроблена для країн, що розвиваються, може виявитися важливою і для провідних держав капіталістичного світу. «Ідеї, потяг до пізнання, мистецтво, гостинність, любов до подорожей - усе це явища, які по самій своїй природі є інтернаціональними. Ми не бажаємо виявитися кинутими на свавілля світових сил, що виробляють, або намагаються виробити якусь однотипну систему, яка грунтується на принципах вільного капіталістичного ринку» [6, с. 34].

Мета деглобалізації полягає у тому, щоб вийти за вузькі рамки концепції економічної ефективності, в якій головною мотивацією є зниження собівартості, незалежно від того, які соціальні та екологічні лиха можуть стати результатом цього процесу. Концепція деглобалізації також грунтується на тому, що соціально-економічні моделі, що претендують на загальний характер, які пропонує неолібералізм або централізований бюрократичний соціалізм, не можуть нормально функціонувати і не в змозі забезпечити стабільний суспільний розвиток. Соціально- економічна різноманітність, подібна тій, яка існує у природі, повинна сприйматися як нормальне явище, яке слід всебічно підтримувати. Існують загальні закони соціального та економічного розвитку, вони були сформульовані, головним чином, у боротьбі проти неоліберального гегемонізму та централізованого соціалізму і критичному аналізі причин їхнього краху. Проте як ці закони виражаються і формулюються у кожному конкретному випадку, залежить від цінностей, життєвих темпів і стратегічного вибору того або іншого суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бойченко І.В. Філософія історії. - К.: Знання, 2000. - 723 с.
  2. Вебер М. Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990. - 808 с.
  3. Сталин И. О задачах хозяйственников. Речь на первой Всесоюзной конференции работников социалистической промышленности 4 февраля 1931 г. - Сочинения. Т.13.-М., 1951. - 436 С. - с.29-43
  4. An anatomy of so-called «deglobalisation»// The Economist. Feb 19th 2009.
  5. Bookchin М. Hierarchie und Herrschaft. - Berlin: Kramer, 1981. - 175 S.
  6. Bello W. The Virtues of Deglobalization // Foreign Policy In Focus. - September 3, 2009.
  7. Gorz A. Kritik der okonomischen Vernunft. Sinnfragen am Ende der Arbeitsgesellschaft. - Hamburg: Rotbuch Verlag 2004. - 388 S.
  8. Gоrz A. Wege ins Paradies.Thesen zur Krise, Automation und Zukunft der Arbeit. - Berlin: Rotbuch Verlag ,2006. - 157 S.
  9. Kurz R. Kollaps der Modernisierung: vom Zusammenbruch des Kasernensozialismus zur Krise der Weltokonomie. - Frankfurt am Main: Eichborn, 2001. - 288 S.
  10. 10. «Schwarzer Faden». - 2009. - Nr. 2.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць