пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Постантропологічність неокартезіанської філософії


Чуйко В. Л.
доктор філософських наук, професор

Визначено постантропологічність когітологічної філософії, яка розглядається як адекватна специфічним характеристикам неокартезіанства.

Актуальність. Досвід сьогодення засвідчує, що людей, які бажають бути людьми, стає все менше, індивіди частіше асоціюють своє існування з кастрованим буттям представника тієї чи іншої обмеженої (абстрактної) соціальної функції. Тобто, виявляється феномен руйнування основ філософії, © Чуйко В. Л., 2010 яка вибудовувала себе як думка, що має узгоджуватися з усвідомленням власного існування її творця та носія. Положення, що заперечують це існування обґрунтовано визнаються філософськи некоректними, самоспростовними. Рефлексія вказаного самообґрунтування філософії, яка сьогодні через тотальність відчуження людини перебуває у стані глибокої кризи, дозволяє констатувати реалі - зацію у ньому принципу антропності, за яким філософія, що створюється людьми, не може заперечувати факту існування людини. Однак, сучасна поширеність блаженного існування окремих абстрактних функцій людини, наприклад, бізнесменів, політиків, прокурорів, бюрократів та ін., засвідчує відсутність соціальних та атропних підстав для культивування традиційної філософії.

Постановка проблеми та її дослідження.

У межах неокартезіанської критики «деконструкціо- ністського функціоналізму» Ж.Дерріди, яку здійснював Бадю, упроваджується оригінальна «контингентна» концепція, за якою «істина ... тримається на конкретній історичній ситуації, але в кожній конкретній і контингентній історичній ситуації існує одна й тільки одна істина, котра будучи одного разу артикульова- на, вимовлена функціонує як показник самої себе та хибності тієї сфери, що вона її підірвала» [1, с. 165].

Неокартезіанці вказують, що носієм такої істини стає людина, яка переживає реальність як виявлення неможливості свого існування, тобто наявні «концептуальні каркаси», категорії, культурні, світоглядні, соціально-історичні основоположення здані розповідати цій людині лише про неможливість її буття. Тому мова такої людини вдається до якогось іншого, «глибшого» посилання на якийсь прихований зміст: скоріше, вона «вибиває з колії» (derails) або «розладнує» стандартне вживання мови з його сталими значеннями, й залишає посилання «порожнім» [1, с. 171]. Усвідомлена «Невирішуваність Події означає, що у Події немає онтологічного гаранта [наприклад, істинного відображення об´єктивної дійсності - від В.Л.]: вона не може бути зведена до (або виведена, утворена з якоїсь (попередньої) Ситуації: вона виникає «з нічого» (з Нічого, котре було онтологічною істиною цієї попередньої ситуації)» [1, с. 171].

Іншими словами, у формі «Ніщо» присутнє відкриття неможливості знати себе через трансцендентальні підстави своєї наявності, тим самим відбувається акт самоідентифікації людиною себе як носія сумнів про все окрім факту наявності сумніву. Тому через рефлексію актів усвідомлення наявності проблем, задач, питань ми виявляємо людину, яка знає, впізнає себе як незнаючого, сповненого сумнівами існування.

Наприклад, прийнявши, що науковці є такі люди, які дозволяють собі сумніватися у всьому окрім одного, що сумніваються саме вони, ми отримуємо суб´єктів критично налаштованих стосовно існуючих картин світу та свідчень особистого практичного досвіду емпіричної взаємодії з об´єктами, верифікаціями. Оскільки така людина визнає наявність знання про своє незнання та з сумнівом відноситься до емпіричного досвіду, їй залишається лише одне - пізнавати самого себе. Саме таким чином укорінюється у другій половині ХІХ століття ідея науки, яка вивчає науку як самосвідомість науки, досліджуючи лише іманентні закони науки (наука, що пізнає саму себе) за допомогою філософської рефлексії.

Першим рефлексію як можливий спосіб буття «фундаментальної філософської науки» [2, с.74] в умовах самокритики науки почав розглядати Е.Гусерль. Тому важливо звернути увагу на те, що його молодші сучасники М.Гайдегер та Р.Карнап здебільшого не зрозуміли [3, с.138] рефлексивного способу філософствування засновника феноменології, що спричинило протистояння обох вказаних філософів між собою, яке, на думку С.Крічлі, потім переросло у поділ філософії на континентальну та англо-саксонську.

Мета. Протилежні феноменологічним спроби обмежити філософствування рівнем свідомості, оскільки рівень самосвідомості передбачає здійснення неприйнятних (наприклад: для англо- американської, марксистської філософії) метафізичних розмислів, в умовах кризи науки (актуалізації критики науки) починають перетворюватися у безперервний регрес релятивістських висловлювань. Негативний скептицизм релятивіста не здатен покласти межу своїм заперечуючим уточненням, наприклад, змісту певного «правила», а тому перетворюється на безперервну інтерпретацію правила, доводячи її до демонстрації неможливості «правила» (здебільшого у формі логічних парадоксів), що виявляє відсутність смислу в наявності даного «правила» (відповідно стає відсутнім смисл і у його критиці). За допомогою методологічного сумніву Р.Декарта, прийнятого як основи рефлексивного дослідження феноменологією Е.Гусерля, навпаки, встановлюється відношення до наявного у свідомості знання через самосвідомість, що, наприклад, між критикою правила і «правилом» формує інший зв´язок. Науковець, що керується «принципом методологічного сумніву», має рефлексивно сформувати своє ставлення до відомого йому (реконструйованого ним), осмисленого та перевіреного ним змісту «правила». Відповідно через самосвідомість рефлексуючий свої дії науковець не відкидає зміст «правила», яке критикується, а опосередковано зберігає його, встановлюючи те чи інше відношення до нього, бо за умови відкидання змісту «правила» критика правила перетворюється на подію, що втрачає сенс свого існування. Іншими словами, заперечення без рефлексії має характер бажання (а не думки) присутнього в усвідомленій формі, яке «пожиранням» бажаного знищує підстави для власної актуальності. Розумна критика, пропонуючи корекцію, зміну, заміну зберігає зміст того існування, по відношенню до якого виникла критично сформована пропозиція. Тому визначену самосвідомістю осмислено опосередковану критику можна визнати як конструктивну, раціональну.

У контексті зазначеного відношення між «правилом» та його критикою доречним постає питання, чи не повертається критика «деконструкціоніст- ського функціоналізму» до антирефлексивних способів філософствування у вигляді філософії свідомості? Тобто, обмежуючи свою філософію межами картезіанської рефлексії, ми зобов´язуємо себе відповідати на наступне питання: якщо розумна критика зберігає зміст філософії стосовно якої формується критична позиція, тоді яким чином можна зберігати, реконструйовувати, рефлексувати, осмислювати зміст «Ніщо»?

Виклад основного змісту та результатів дослідження. Звертаючись до когітологічної рефлексії реконструкцій [4], можна констатувати, що критичне філософствування у формі самосвідомості в другій половині ХХ ст. виникає як наслідок усвідомлення самообмеженості антропоморфізова- ної філософії. Таке філософствування, наприклад, почало реалізовуватися під гаслом «назад до Декарта», яке у С.Жижека було виголошено наступним чином: «привид картезіанства крокує Європою» [1, с. 4]. Враховуючи існуюче в європейській традиції від Д.Г´юма та І.Канта вирізнення натураліс - тичного і критичного підходів до філософії, де останній, не приймаючи речі такими, якими вони здаються здоровому глузду, вимагає доведення досте- менності онтології власних засад через осмислення культури, світогляду, суспільно-історичної практики як підстав для обґрунтування філософії, у формі антропологізації можна виявити демонстрацію модифікації «натуралістичної помилки». Негативний вплив антропологізмів як відтворення «натуралістичної помилки» виявляє себе у фактах неприйняття засад філософствування, наприклад французів німецькими чи англійськими філософами, як таких, що не узгоджуються з їхнім розумінням основ філософії.

У межах філософії науки подібне неприйняття визначається як феномен несумірності різних систем знання. Змістовно проблема несумірності визначається як неможливість реконструкції засад однієї системи знань, якщо вона здійснюється з позицій іншої, оскільки в основу кожної було покладено різні «концептуальні каркаси», категорії, культурні, світоглядні, соціально-історичні основоположення. Тобто завдячуючи антропологізації філософія як «епоха схоплена думкою» виявляється нездатною адекватно сприймати інші «епохи» та відповідні думки про них. Виникає щось на зразок зачарованого кола: кожна самодостатня філософія, яка має історичну, культурну, духовну самообґрунтованість «у-собі» має причину непорозуміння з іншою філософською системою як такою, що самообґрунтову- ється інакше. Ідея плюралізму та лібералізму, як виголошення позиції толерантного ставлення до іншого, не вирішує проблему несумірності, а лише приховує непорозуміння за мовчазним визнанням іншої філософії девіантним різновидом власної.

Таким чином, подолання обмеженого горизонту буття у зачарованому колі антропологічного обґрунтування засад філософії у вигляді розумної критики антропності як причини непорозуміння одного самообґрунтованого способу філофству- вання з іншим, має здійснюватися у формі такої специфічної антропності, для якої антропність змістовно є «Ніщо». Наприклад, маючи справу з філософствуванням людей, які усупереч усвідомленим історичним обставинам, що повідомляють цим людям про неможливість їхнього існування, вперто продовжують визначати себе існуючими, ми здатні виявити феномен укоріненості у них усвідомлення аномальності історії власного існування та присутність феномену встановлення власної ідентичності (самосвідомості) як носіїв даної аномальності. Іншими словами, історична, антропологічна, культурологічна інтелектуальна традиція не може бути основою філософії людини, яка знає про неможливість свого буття, знає про своє незнання підстав власного існування. Тому їх філософія змістовно постає як усвідомлення безперервного перебування у методологічному сумніві та рефлексії, яка формує філософське усвідомлення неможливості прийняти щось без критичного дослідження, без перетворення усіх пропозицій на об´єкт рефлексуючої думки.

Унікальність буття людей, що мають сумнів про усе окрім факту наявності сумніву, виявляє рефлексивно дану дійсність проблеми неможливості бути розумно діючим у відомих, визначених, описаних обставинах (наприклад вони розуміють, що не здатні передбачити наслідки своїх дій). Відповідно, такі люди своє буття виявляють тим, що свідомо зупиняють свій діяльний активізм щодо об´єкта через звернення до принципу недіяння [5, с. 153-159]. Усвідомлення вказаною людиною себе носієм знання про неможливість бути такою, якою вона є, виявляє неможливість цій людині самовизначитися термінами «щілина», «розлом», «прокол», що потребують (технічного, технологічного, інструментального та тощо) «підшиву», оскільки небуття демонструє неможливість бути в межах наявного навіть у формі «генеративної події». Іншими словами людина, що усвідомлює відсутність антропних умов для власного існування відкриває себе собі не як діюча, чи діяльна, а як нездатна діяти. Там, де присутнє існування визначене принципом діяння, присутнє технічне буття, яке визначає форму, особливості, структуру, послідовність дій, що протистоїть рефлексивному, потребує суб´єкта не зупиняючого думкою дії, а вправного, уважного, рішучого, вольового виконавця, який не опікується сумнівами. Власне останні предикації можуть бути охарактеризовані як зміст дійсності, яку описує філософська антропологія, а вкорінена на засадах антропології філософія може визначатися як вишкіл виконавців чужої волі.

Зазначене загострено змальовує явище багатолітнього існування світоглядного відношення, яке в своїй основі не має надії на вдалий випадок. Якщо ти вже народився людиною, для якої немає місця серед інших народів, тоді він [випадок] є не найкращий із можливих світів. Виникає непримиренне протиставлення світу і людини, якщо відомими характеристиками світу описана людина заперечується, що стає тією специфічною ознакою, яка відрізняє її світорозуміння від традиційного для Європи антропологізованого філософствування. Для людини, яка усвідомлює, що вона є «емігрант» на землі свого народження та народження власних батьків, що у неї немає легітимно визнаної мови, власної історії, держави когітологічно сформована думка - «я-існую і не маю нічого, крім власного існування» - є буденна самоочевидність.

У контексті висловленого отримуємо підстави для визнання, що антропологізована філософія може бути інтерпретована як обґрунтування культури, заснованої внаслідок впровадження та до - тримання суспільного договору. У свою чергу, філософія розуміюючого проблемність власного існування, навпаки, виявляє різними історичними свідченнями, що для нього суспільного договору немає, а персональний договір в формі визнання себе існуючим не легітимується суспільством. Такий суб´єкт за межами юрисдикції суспільного (антропного) договору. Власне саме тут мова може йти не про вигадану, а про реально існуючу «злу совість філософа». Ця совість вимагає констатувати, що відсутність «договору» про злагоду із світом перетворює ідею Буття на омріяну в думках мету існування, оскільки об´єктивність пропонує лише небуття, або обмежену симуляцію шароварної повсякденності.

«Ніщо» як означення існування людей, яких за легітимованим суспільним договором не має бути, відрізняється навіть від тих кому «нічого втрачати окрім власних кайданів», оскільки останні мають визначене їхнім буттям прагнення позбутися обмежуючих ланцюгів, а для перших ніщо минулого та сучасного немає значення стосовно їх майбутнього. Як ірраціоналіст за наявною об´єктивністю повсякденного існування «наш» суб´єкт феноменально перебуває в раціоналістичній екзистенції когітивного відтворення «Я-мислю», інакше він нездатен залишатися собою. Відповідно у відношенні до дійсності і наявного суспільного договору він постає іммо- ралістом, особою, що долає в собі масовидну людину, вичавлює із себе холопство, виявляючи виключно в-собі основу для власного свідомого буття, власної моральності. Відтак, якщо європейська філософська культура в своєму історичному плині з Нового часу здійснила поступ від раціоналізму до ірраціоналізму, то суб´єкту як носію усвідомленого «Ніщо» доводися «йти проти течії» - від наочного ірраціоналізму буденного існування до субстанціоналізації раціоналізму як особистої справи людини, що мріє реалізуватися без втрати власного «я-існую і не маю нічого крім власного існування», нав´язати себе об´єктивно ворожому світу. Поняття, яким його можна описати, не можна визнати ні як політичне, ні як етнічне, ні як культурологічне, ні як економічне, ні як юридичне тощо. Воно є наслідком «епохе» (в значенні Е.Гусерля) та має когітальну природу свого походження оскільки все, що існує не ідеально, йому протистоїть та його заперечує.

Загалом можна констатувати, що виникнення філософії науки, як учення про існування іманентних законів буття науки, стало першим зразком постантропологічного філософствування. За пояснення вказаного можуть слугувати відомі з історії науки події, які сьогодні визначають терміном «криза фізики на межі ХІХ-ХХ ст.». Нагадаю, що явище вказаної кризи виникло у зв´язку з відкриттям факту відсутності маси спокою у електрона. Оскільки фізики із поняттям маса не одне століття пов´язували явлення фізичної реальності, вказаний факт почали тлумачити як доказ здатності фізичної реальності виникати з «Ніщо» та перетворюватися у «Ніщо». Рефлексія над подібними тлумаченнями, яку здійснювали самі фізики, формувала усвідомлення, що фізики фізику не знають. Ситуація стала подібною випадку відомого в історії філософії під назвою «знамениті тези Сократа», яка відповідним чином була реалізована на межі вказаних століть: усвідомлення наявності знання про своє незнання слугувало, у частини думаючих науковців, підставою для започаткування актів самопізнання. Фізики, а потім інші науковці, почали вивчати явище свого незнання фізики (іншими науковцями - своїх наук). Вказане пізнання здійснювалося у формі створення нової філософії, а не експлуатації (застосування) наявних філософій*. Заснування такої філософії, як свідчить рефлексія основоположень методологій філософії науки, могли здійснити лише представники позитивних наук, а не філософи [6, с.58-66]. Останні лише після створення філософії науки як окремого філософського напряму досліджень стали здатними позитивно приєднатися до філософських студій науковців, не заважаючи, а допомагаючи останнім у створенні нової філософії.

На відміну від відомих європейських філософських традицій, які відображали ту чи іншу реальність (ментальну, соціально-політичну, державну і т. д.), предметом постантропологічної філософії постала відсутність реальності. Відсутньою вона є не тому, що не існувало культури, народу, держави і т. д., а тому, що через низку соціально-політичних причин ця реальність не могла бути відображена філософією (наприклад з причини перебування народу в складі інших держав, заборона філософії, репресії, спрямовані на інтелігенцію, тощо). Саме тому вказана філософія суттєво відрізняється від більшості європейських, для яких подібні проблеми не існували (а якщо й існували, то досить нетривалий час). На відміну від англійської, французької чи німецької філософських традицій, об´єктом яких була власна національна культура (у широкому сенсі цього поняття), через неможливість зробити предметом рефлексії власну культурну реальність, об´єктом постантропологічної рефлексії стали інші реальності. Специфічною рисою вказаної філософії стає те, що вона розвивається не як знання про власну реальність (культуру), а як «експертиза» знань, що були здобуті й узагальнені з філософських традицій інших культур, здійснювана виключно за допомогою власного cogito.

Наприклад, на основі аналізу класичної та сучасної філософської літератури ми можемо по - бачити відсутність порозуміння між антропно само- визначеними континентальною та англо-американ- ською філософськими традиціями. На основі аналізу сучасної літератури з цього питання [3] таке порозуміння є неможливим не стільки з причини відсутності бажання порозумітися у представників континентальної чи англо-американської філософії, а на основі того, що реальність європейської континентальної культури ніколи не стане тотожною реальності англійської чи американської культури.

І якщо щось і об´єднує ці філософські традиції, то це те, що в межах кожної з них є відсутньою потреба зрозуміти іншу реальність.

Висновок. За умови відсутності такої реальності в онтології історичного розвитку постантропологічної філософії, ця потреба постає чи не головною. Якщо звернутися до творчості майже будь-якого представника філософської думки, суб´єкта, що знає себе як думаючого та немаючого об´єктивних підстав для свого існування, то в першу чергу з його текстів можна зробити висновок, що він є висококваліфікованим «експертом», для якого не існує проблеми зрозуміти, оцінити та застосувати досягнення представників різних філософських течій, шкіл, напрямів, навіть якщо вони відображають зовсім різні (а інколи і суперечливі) культурні реальності, оскільки для нього множина культурних реальностей постає в якості очевидного об´єкта його філософської думки.

Коментар. *В історії філософії відоме роздратування, яке виявив В.І.Ульянов (Ленін) до спроб А.Пуанкаре, Р.Авенаріуса, Е.Маха створити власні основи для філософського осмислення кризових явищ в науці. В роботі

«Матеріалізм та емпіріокритицизм» В.Ленін пропонував науковцям звернутися до вже наявної «наукової» філософії, а не вигадувати свої власні. Однак, представники позитивних наук дану пропозицію визнали за неадекватну, продовживши самотужки справу створення філософії науки.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Жижек C. Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології / Пер. з англ. Димерець Р.Й. / С.Жижек - К.: ППС - 2002, 2008. - 510 с.
  2. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии феноменологической философии / Э.Гуссерль. - М.: Дом интеллект. Кн., 1999. - 256 с.
  3. Крічлі С. Вступ до континентальної філософії. Пер. з англ. Вадима Менжуліна. / С.Крічлі. - К.: ТОВ «Стилос», 2008. - 152 с.
  4. Чуйко В.Л. Когнітивізм як об’єкт когітології. Монографія / В.Л. Чуйко. - Ніжин: Вид-во «Міланік», 2007. - 148 с.
  5. Чуйко В.Л. Когітологічна концепція істини / В.Л. Чуйко // Філософські проблеми гуманітарних наук. -.№15, 2009. с.153-159.
  6. Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія /В.Л.Чуйко. - К.: Центр практичної філософії, 2000. - 252 с.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць