пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

«Нова філософія» Фоєрбаха: проблема пізнання людини


М. В. Злочевська
аспірантка

У статті розглядається антропологічна концепція Людвига Фоєрбаха з позиції нового підходу до пізнання людини.

філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки. Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.

Л. фоєрбах займає особливе місце в історії філософії. Виступивши проти спекулятивної філософії своїх учителів, що збільшила, на його думку, розлад людини з життям і природою, він узявся за створення нової філософії. Для цього йому довелося відмовитися від пантеїзму Спінози, від «Я» Канта й фіхте, від «абсолютної особистості» Шеллінга, від «абсолютного духу» Гегеля й інших подібного роду концепцій людини. «Нова філософія, - писав Л. фоєрбах у роботі «Основні положення філософії майбутнього» (1843), - перетворює людину, включаючи природу як базис людини, у єдиний, універсальний і вищий предмет філософії, перетворюючи антропологію, у тому числі й фізіологію, в універсальну науку».

Спочатку своєї діяльності фоєрбах був завзятим гегельянцем, проте виступив потім проти заміни Гегелем людського пізнання розвитком Світового Розуму. Разом з тим, у згаданому творі він поставив як основну проблему філософування не людське пізнання, а цілісну людину. Заперечуючи релігійний культ, фоєрбах протиставив йому «обожнювання людини». Однак він мав на увазі не стільки людську індивідуальність, скільки специфічне відношення між людьми, між «Я» і «Ти». філософ виходив з того, що людина одночасно й «Я», і «Ти», вона може стати на місце іншого саме тому, що об´єктом його свідомості служить не стільки його індивідуальність, але й рід, його сутність. «Відкриття фоєрбаха полягало в тому, що тільки співвідно- сячи себе з іншим суб´єктом, можна проникнути у світ своєї власної суб´єктивності, - писав П.С. Гуревич.1

Л. фоєрбах відомий головним чином як автор антирелігійних творів, як критик теології й ідеалізму. Та й сам філософ заявляв, що в центрі його уваги незмінно було питання про сутність релігійного світу і боротьби проти нього. Це завдання він реалізував у творі «Думки про смерть і безсмертя» (1830), що приніс йому чимало ускладнень; за сміливу критику християнської догми про особисте безсмертя він був відсторонений від викладання в університеті, позбавлений можливості влаштуватися на роботу в іншому місці.

Характерна риса всіх історико-філософських творів фоєрбаха полягає в тому, що вони пронизані боротьбою проти релігійного світогляду; мислитель розглядає в них історію філософії як процес звільнення людського розуму з-під влади релігії і теології. Як відомо, Гегель протиставляв релігію і філософію, але лише за формою, проголошуючи філософію більш адекватним логічним вираженням істини, а релігію - її відображенням у символічних представленнях. Як вже було сказано, головною справою життя і філософії фоєрбаха була критика релігії. Ця критика і стала ланкою зв´язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії фоєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будьякого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) дух був пригніченим. Теологія, з точки зору фоєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це питання фоєрбах відповідає так: фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії - природа предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології - воля. філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, виражених у діях; для теолога - тому, що так хоче і велить Бог. фоєрбах наголошує на двох необхідних умовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявності у людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. В іншому разі доведеться визнати, що у людини є особливий орган забобоності, запрограмований природою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і з тими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічних коренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальні причини є, на думку фоєрбаха, необхідною передумовою їх серйозної наукової критики. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, з його точки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх заломленні у свідомості людини. Однак, в своїх працях фоєрбах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретноісторичних умов, що породжують релігію. Він говорив про два корені походження релігії, насамперед християнства. Християнська релігія, на його думку, обумовлена самою природою релігії, яка є суттєвою формою людського духу, і передусім саме народного духу. Другим коренем походження релігії є час, тобто цей корінь має історичний характер. Християнська релігія, на думку фоєрбаха, могла народитися саме в той час, коли вона і виникла,- в час занепаду античного світу: загибелі усіх національних відмінностей, усіх національно-моральнісних зв´язків, усіх принципів, що були рушіями старого світу. Саме в такий час, з точки зору фоєрбаха, могла сформуватись релігія, чиста, вільна від будь-яких сторонніх нашарувань, і прийняти відповідний її сутності образ, набути форму відповідної сутності.

Проте більшою мірою фоєрбах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в тому, щоб показати, як виникає релігійна психологія, почуття, релігійні переживання. Релігійний об´єкт, підкреслював він, не перебуває як чуттєвий об´єкт поза людиною, а прихований у ній самій, утаємничений у свідомості людини. Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною істотою, він є дзеркалом душі людини. Саме тому фоєрбах поділив релігії на природні, характерні для раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких є культ явищ природи, та духовні. Загальну основу будь-якої релігії, на думку фоєрбаха, становить почуття залежності або від природи (природні релігії), або ж від соціальних умов (духовні релігії).

Проте в релігії відображається, згідно з фоєр- бахом, не лише почуття залежності. Воно є основою релігії, але не вичерпує всього її змісту. В релігії відображається також і бажання людини бути незалежною, вільною, щасливою. Прагнення до щастя, вважав фоєрбах, є глибинною основою релігії. В релігії людина, віддаляючись від себе та зосереджуючись на Богові, постійно повертається до самої себе. Людина є початком, серединою і кінцем, завершенням релігії.

Отже, метод фоєрбаха привів його до висновку, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: «Таємниця та істинний смисл теології є антропологія». Антропологія, вважав фоєрбах, є прихованим смислом релігії. Адже релігія викликана такими почуттями та переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована в людському серці, яке відрізняється від тверезого та холодного розсудку і прагне вірити та любити. А об´єкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цих гносеологічних засобів людина не змогла б створити уявлення про Бога. Психологія, на думку фоєрбаха, є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії.

фоєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії: Для початку людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою. Ще вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою. А також людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати.

Класична релігія, на думку фоєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству «нову релігію», засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її в любові між «Я» і «Ти».

фоєрбах постійно протиставляє релігійному наперед визначенню (приреченню) та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.

Книга фоєрбаха «Сутність християнства» ні в задумі, ні в друкованому вигляді не була критичною: критичними були лише відзиви, що засипали автора після її виходу. Незважаючи на те, що «листи читачів» в основному були присвячені блюзнірності книги в церковному сенсі, первісною їхньою енергією стало не незгода з авторськими висновками, а здивування: блюзнірство фоєрбаха насамперед мало психологічний сенс. Звичайно, обурювала саме форма викладу думки. Майже третина всього тексту, начебто математичне правило, виділена курсивом

- причому, судження й висловлені таким чином, що курсив видається тільки неминучою поліграфічною відповіддю на авторську інтонацію безумовності. У той час як значимість твору фоєрбаха помітна із другого рядка - його значущість помітна з першої. У тому й проблема «Сутності християнства», що на чесну й кропітку описову працю затрачається енергія іншої якості, ніж на безвідповідальну й руйнівну критику: творець першого черпає її в собі самому, а друга, по суті будучи злодійством того, кого вона «ниспровергает». У жодному разі не маючи мети заперечувати Біблію, а бажаючи прояснити її затемнене й частиною загублене значення, фоєрбах повинен був компенсувати в собі протиріччя між ним і нею, прийнявши біблійний тон і майже біблійний склад - що, як ми вже знаємо, образило публіку. Будь-яка публіка віддає перевагу, щоб їй брехали, але при цьому обходилися з нею шанобливо, тобто просили, а не змушували вірити собі. Книга фоєрбаха важко заперечувана. Крім сили її думки це пояснюється ще й тим, що енергія, витрачена на неї, ні в кого не запозичена, а виходить, сама вона - явище долі, а не просто творчості. Це й визначило реакцію на неї більшості, що жадає критики.

В «Сутності християнства» Людвіг фоєрбах бачить цю сутність «антропологічною», тобто безглуздою поза людською фізіологією й людськими поняттями. Не тільки звертаючись до Бога, ми звертаємося до самих себе, але й, заперечуючи фоєрбаха, ми заперечуємо самих себе. Усі предмети й образи, доступні нам, нема із чим порівняти, крім нас самих, і будь-яке положення нам нема чим довести, крім нашого власного відчуття. Ні на секунду не відступаючи в розмові про релігію від людини й природи людини, фоєрбах використовує саме цю реальність, і щораз ми маємо можливість перевірити висловлену їм ідею по собі - як він у свій час зіставляв її із собою - і в цьому, очевидно, найвищий ступінь вірогідності філософського міркування. Очевидно, неправдою в такому світлі може бути визнане те, що ( як і критична енергія) порівнянне й сумісне з іншими, але не із собою - узяте не у собі, не по собі випробуване на вірність. При тому, що релігія у фоєрбаха має людську природу (а по суті - природу фоєрбаха, тому що для нього реально існує тільки одна людина - він сам), неправда в його книзі була б не просто об´єктивною неправдою, а зовсім певним відступом від заданої теми - оскільки будь-яка неправда, як тут побічно показано, антилюдяна. Безсумнівно, це робить природну довіру до його доводів усвідомленою. Що нам і потрібно від мислителя.2

Відповідаючи на запитання, у чому ж полягає сутність людини, фоєрбах розглядав її як «специфічну суть природи», що функціонує за законами фізіології й психології, що не зводяться до чисто механістичних закономірностей природного світу. Сутність людини для нього - це, насамперед, життя розуму й серця, різноманіття переживань, страждання, любов, прагнення на щастя. Цей філософ - послідовний прихильник сенсуалізму. «Не тільки зовнішнє, але й внутрішнє, не тільки тіло, але й дух, не тільки річ, але й «Я» становлять предмети почуттів, - стверджував Л. фоєрбах. - Тому все є почуттєво сприйманим, якщо не безпосередньо, те опосередковано, якщо не звичайними, грубими почуттями, то витонченими, якщо не очами анатома або хіміка, то очами філософа, тому зовсім законно емпіризм убачає джерело наших ідей у почуттях». Він вважав, що єдність буття й мислення має сенс тільки тоді, коли суб´єктом цієї єдності є людина, причому мислення, розум визнаються головними засобами порятунку й прогресивного розвитку як окремої людини, так і в цілому всього людського роду.3

Коли релігійний дух затвердився і став пануючим духом часу в якості щирої абсолютної сутності, перед якою все інше повинно зникнути як суєтне і незначне, то як неминучий наслідок цього загинули не тільки мистецтво і витончені науки, але взагалі науки, як такі. Особливо це стосувалося природи, що при пануванні такої тенденції повинна була зануритися у забуття і невідомость. Як міг обмежений християнин, що жив лише своїм богом, відверненим від сутності світу, мати смак до природи і до її вивчення? Природа, істотна форма якої є чуттєвість, яка, він вважав, підлягає запереченню, що відволікає від божественного, мала для нього лише значення кінцевого, суєтного, несуттєвого. Але чи може дух зосередитися на тім, що має для нього значення тільки кінцевого і суєтного, зробити його предметом серйозного, тривалого вивчення? Теологічно- телеологічний спосіб розгляду природи є єдино відповідним цій точці зору; але саме цей спосіб розгляду і не об´єктивний, і не фізичний, і не проникає в саму природу.

Вивчення історико-філософських творів фоєрбаха показує, що його шлях до матеріалізму й атеїзму не був, як виражався він, «випадковим» і «довільним», але «органічним» і «необхідним». Цю філософську особисту еволюцію можна відслідити навіть в хронологічній послідовності його філософсько- наукових творів. Кожний з цих творів був ступінню його особистого духовного розвітку і органічно поєднувався з розкриттям основного напрямку власної філософії.

Матеріалізм фоєрбаха істотно відрізняється від матеріалізму XVIII століття, оскільки, на відміну від останнього, не зводить усяку реальність до механічного руху і розглядає природу не як механізм, а скоріше як організм.

Слід зауважити, що фоєрбах надає нового змісту традиційному матеріалізмові, що відбувається шляхом протиставлення чуттєвості (як основної властивості людини) абстрактному розуму раціоналістичної традиції. На думку фоєрбаха, саме чуттєвість (безпосередньо - відчуття і любов), а не розум чи розсудок, є найбільш надійним каналом зв´язку із зовнішнім світом, основним гарантом нашої впевненості в його існуванні та єдиним критерієм істинності людських уявлень про нього.

Окреслюючи специфіку нової філософії (матеріалістичної антропології) фоєрбах у своїй праці «Сутність християнства» визначає її наступним чином: «Ця філософія спирається не на розум у собі, не на абсолютний, безіменний, невідомо кому належний, а на розум людини, далекої від умоглядності та християнства. Вона говорить людською, а не безіменною, невиразною мовою... Вона виробляє кожну думку з її протилежності, з матерії, з сутності, з чуттів і ставиться до предмета чуттєво, тобто пасивно й рецептивно, перш ніж визначити його мисленево».4

Найвищим і завершальним етапом попередньої філософії, на думку фоєрбаха, виступила філософія Гегеля, в якій властива «старій» філософії теологіч- ність знайшла свій абсолютний вираз. філософія Гегеля, пише він, є останньою схованкою, останньою опорою теології, тому не можна відмовитися від теології і не відмовитися від філософії Гегеля. Зміст теологічності попередньої філософії полягає у розщепленні людини на дві частини: трансцендентну (нескінчену, божественну) та іманентну (кінцеву), які протиставляються одна одній. У результаті чого «стара» філософія породжує світ привидів. Тобто світ абстрагованих від людини і природи сутностей: «сутність природи покладається поза природою, сутність людини поза людиною», які поступово перетворюють людину на істоту відчужену від самої себе. При цьому філософія повністю втрачає зв´язок із безпосереднім, з «безпосередньою єдністю, безпосередньою достовірністю, безпосередньою істинністю». Більш того, весь процес генези попередньої філософії є процесом експлікації визначально хибної настанови на тлумачення всього кінцевого і одиничного через нескінчене та загальне. Тому началом нової філософії, за фоєрбахом, має стати не абсолютне (Бог), а саме кінцеве, визначене, реальне, яке окреслюється поняттям «людина».5

Справжня суть реальності вбачається фоєрбахом у природі, що виступає як «базис людини». Звідси роль «універсальної» науки, за фоєрбахом, може відтепер відігравати лише наука, що розкриває «природу людини», тобто антропологія. Тому, якщо нова філософія і є матеріалізмом, то це вже матеріалізм не механістичний (тим більше не вульгарний), а антропологічний.

Звичайно, такий «антропологічний» матеріалізм чимось нагадує ренесансний пантеїзм (адже і той спирався як на свій базис на природну людину). Так, схожість є. Більше того, можна сказати, що на фоєрбаховій позиції антропологічного матеріалізму відчутно позначилися риси не стільки ренесансного, скільки містично-діалектичного бачення природи на зразок вчення Я. Бьоме. Природа, у фоєр- баховому баченні,— це одухотворено-почуттєва природа. У містицизмі та в пантеїзмі «одухотвореність» природи має божественний характер. фоер- бах же заявляє про атеїстичність своєї позиції. Своєму атеїзмові він намагається надати «позитивного» плану. фоєрбах же, заперечуючи бога, не полишає його місце «порожнім». На місце заперечуваного бога він ставить людину.

Чуттєвість є специфічним пасивним станом, який безпосередньо створюється діянням зовнішніх матеріальних предметів і тому єдиний здатний неспростовно засвідчити реальне існування цих предметів. Саме тому відчуття, чуття, любов, а не розсудок, розум, інтелект є справжнім і єдиним свідченням реальності зовнішнього світу, критерієм істинності наших уявлень про нього. Апелюючи до чуттєвості, що знаходить своє найповніше втілення в любові, матеріалізм, за фоєрбахом, дістає, нарешті, неспростовну аргументацію проти ідеалізму. Існує точка зору, що фоєрбах, який першим серед представників німецької класичної філософії перейшов на позиції філософського матеріалізму, нібито багато в чому втратив у діалектичній спадщині останньої. Проте справжня ситуація не зовсім відповідає такій оцінці. фоєрбах просто зосереджує діалектичний аналіз на визначальній, з його точки зору, сфері реальності - сфері людських стосунків. Саме тут фоєрбах і пропонує концепцію так званого «туїзму» - розуміння людини як істотно зв´язаної з іншою людиною. Носієм людської сутності у фоєрбаха виявляється вже не ізольоване «Я» попередньої філософії, а взаємозв´язок «Я» і «Ти». Саме на виявлення всієї складності та суперечності цих стосунків і скеровується діалектичний творчий пошук фоєрбаха. Людська сутність в усій своїй складності та розмаїтті і становить сферу життєдіяльності діалектики, своєрідним фокусом якої є любов. Остання набуває у філософії фоєрбаха особливого статусу нової (не теїстичної, а людської) релігії.6

Антропологічний принцип фоєрбаха в теорії пізнання виражається у тому, що він по-новому інтерпретує поняття «об´єкт». На його думку, поняття об´єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об´єктом для будь-якої людини є завжди інша людина. фоєрбах заперечує існування об´єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму. Вихідним у процесі пізнання фоєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про об´єктивний світ. Проте все це здійснюється не без участі мислення. Отже, висуваючи на перший план досвід як першоджерело знання, фоєрбах підкреслював взаємозв´язок чуттєвого споглядання та мислення в процесі пізнання. При цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їх прихований, безпосередньо не проявлюваний зміст. фоєрбах розумів, що мислення має опосередкований характер.

Яким же чином встановлюється істинність наших понять? На думку фоєрбаха, це здійснюється шля- хом порівняння понять з даними чуттєвого досвіду. Таким чином, чуттєве споглядання виявляється у фоєрбаха критерієм істинності мислення, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням.

Хоч фоєрбах і розумів органічний взаємозв´язок відчуттів та мислення, чуттєвого та раціонального, він досить часто робить суперечливі висновки.

Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії фоєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки. філософська система фоєрбаха стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

Л.фоєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а особливо німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. фоєрбах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше: цінування повноти проявів людини у її зверненні до себе та світу природи. Таке акцентування місця людини отримало назву «антропологічного принципу» у філософії фоєрбаха.

«Нова філософія» фоєрбаха викликала прямо протилежні оцінки. З одного боку, в ній бачили «основу всесвітнього гуманістичного руху» та «паростки історичного матеріалізму», а з іншого - «переінакшений діалектичний ідеалізм» та «ірра- ціоналістичний відбиток гегельянства». Однак специфіка подібної оцінки філософії фоєрбаха є легко пояснюваною, оскільки як він сам, так і його філософія можуть бути визначені як етап логічного завершення класичного німецького ідеалізму і народження нових філософських проблем і нових форм філософського дискурсу.

1Му нтян М. А.» Людвиг Фоєрбах и проблема познания человека постиндустриально-информационной эры» http:// viperson.ru/wind.php?ID=276116&soch=1. 2Антропов В.В., Вісник Московського університету. Серія 7. Філософія. №1. 2004. С. 98-117. 3Фоєрбах Л. Избранные философские произведения. Т.2. - М., 1955. - С.190. 4Фоєрбах Л. «Сущность христианства» - М; 1965. - С. 147. 5Історія філософії: Підручник. / За ред. В.І.Ярошовця. - К.; 2002. - С. 407. 6Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г, Горак ГІ. та ін. - К., 1993. - С. 151.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць