Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Пізнання людської психіки в контексті різних типів раціональності


О. Ю. Волик
здобувач

У статті розглядаються проблеми розгалуженості психологічного знання, запропоновано його розгляд з позиції методологічної концепції В. Стьопіна про типи раціональності. Окреслюються перспективи пізнання людської психіки в контексті сучасного - постнекласичного - типу раціональності.

На сьогоднішній день налічується більш ніж 1300 різних шкіл та напрямів психології, і моделі, що в них використовуються, на відміну від наукових гіпотез, є дуже індивідуалізованими та залежать як від особистості терапевта, так і від самої психологічної концепції. При цьому різні психологічні школи або, як їх називав А. Маслоу, «сили» представляють собою «держави в державі», часто поєднані лише спільними кордонами; психологічні теорії навіть не конфліктують, а, як ті парадигми Т. Куна, несумірні одна з одною; те, що вважається фактами в рамках одних концепцій, не визнається іншими, нарешті, в цій дисципліні відсутні загальні правила побудови та верифікації знання - все це змушує багатьох психологів говорити про «відсутність відчутного прогресу психологічної науки, бо обростання психологічних категорій взаємно суперечливими уявленнями важко вважати прогресом»1.

В такому непоказному, на перший погляд, положенні, вдається нащупати двері до тупика, які відкриваються в будівлі кожної психологічної теорії та спокушають багатьох дослідників подолати їх поріг. Йдеться про шляхи подолання «комплексу несхожості на точні науки»2, який в різні часи приводив психологів або до впевненості про неможливість вписати предмет психології в наукову картину світу, або викликав прагнення обґрунтувати виключність психології. В цьому й полягає та загальна вада, що споріднює такі різноманітні психологічні концепції, і від якої, на думку російського психолога Аллахвердова Т.М., слід було б відмовитися.

Натомість - і в тому полягає наша гіпотеза - слід розглянути можливість впорядкувати розгалуженість психологічного знання, виходячи з методологічної концепції В. Стьопіна про типи раціональності.

Методологічний статус психології на різних етапах розвитку знання.

Методологічне самовизначення психології, як правило, будується на використанні кунівського поняття «парадигма», яке поширилося в ній набагато більше, ніж усі інші методологічні категорії, такі, як дослідницька програма (И. Лакатош), тема (Дж. Холтон), дослідницька традиція (Л. Лаудан) тощо. В результаті застосування до психології відповідного понятійного апарату були сформовані три позиції відносно її методологічного статусу, які породили три різні бачення її стану та перспектив3.

П е р ш а позиція була визначена самим Т. Куном, на думку якого в психології, як і в інших гуманітарних дисциплінах, справжня парадигма ще не сформувалась, а отже це - допарадигмальна галузь знання.

Згідно з д р у г о ю позицією, яка донедавна домінувала серед психологів, в цій дисципліні існує декілька парадигм, що відповідають основним психологічним теоріям, таким, як біхевіоризм, когнітивізм та психоаналіз, отже, психологія - мульті- парадигмальна наука. В основі ототожнення психологічних теорій з парадигмами лежав той факт, що вони являють собою дещо більше, ніж теорії: кожна з них не тільки пояснює психологічну реальність, але й задає свої правила її вивчення та інтерпретації фактів, тобто виконує основні парадигмальні функції.

Згідно з т р е т ь о ю позицією, концепція Т. Куна, яка є результатом узагальнення історії природничих наук, взагалі не може бути пристосована до психології, що є не мультіпарадигмальною або до- парадигмальною, а позапарадигмальною галуззю знання.

Визначення методологічного статусу психології на основі третьої позиції, позбавля ючи її від комплексів, водночас нерідко викликає почуття, що звичний методологічний ґрунт, зцементований орієнтацією на точні науки, став похитуватися.

Подібне відчуття «хиткості ґрунту» пов´язане зі зміною засад наукового дослідження, до яких

В.С.Стьопін відносить наукову картину світу, ідеали, норми та філософські засади наукового дослідження, що в сукупності складаються в певний стиль
наукового мислення. Головна особливість, яка відрізняє різні системи засад наукового дослідження полягає в тому, що вони відповідають різним типам раціональності. Вироблення типів раціональності, коли типи, що переважали раніше, поступаються новим, адекватнішим, неминуче відчувається як криза або революція в науці певного періоду. Одночасно, поява нового типу наукової раціональності не знецінює попередні, а тільки переоцінює накопичений ними досвід пізнання, визначаючи межі їх застосовності.

Вважається, що психологія як самостійна наука виникла в період, коли переважав класичний тип наукової раціональності. Серед перших психологів було чимало фізиків та фізіологів, які, були за освітою природознавцями та звикли, як пише П. фресс, «підкорятися та довіряти фактам більше, ніж розумовим конструкціям»4. Саме завдяки тому, що вона стала експериментальною, психології вдалося посісти місце серед інших наук, хоча й не без труднощів та з чималою кількістю обмовок. Найпоширенішим серед психологів було уявлення про безпосередність психологічного знання. Вважалося, що самоспостереження (інтроспекція) або об´єктивне спостереження за допомогою розуму безпосередньо надають матеріал, який надалі інтерпретується наукою. При цьому сам розум набував статусу суверенності. «В ідеалі він розглядався як відокремлений від речей, не детермінований ніякими передумовами, окрім якостей та характеристик об´єктів дослідження, тобто як такий, що спостерігає та досліджує їх немовби осторонь»5. Таким чином, психологія ще не була теоретичною дисципліною в повному розумінні слова. Робота по перетворенню психології в теоретичну дисципліну відбувалася в основних психологічних школах: гештальтпсихології, психоаналізі, біхевіоризмі (особливого успіху досягнув в цьому біхевіоризм - по- ведінкова психотерапія). Для даного відгалуження психотерапії, заснованого на експериментах І.П.Павлова, значущими категоріями є і чистота експерименту, і чітке пояснення результату, його повна передбачуваність та відтворюваність.

Варто зазначити, що «наукова» психологія знаходилася під значним впливом позитивізму, характерними рисами якого були наступні твердження (В.Б. Веймер характеризував їх як шість основних помилок): 1) наукове знання базується на твердих емпіричних фактах, 2) теорії виводяться з фактів (а, отже, є по відношенню до них другорядними), 3) наука розвивається завдяки поступовому накопиченню фактів, 4) оскільки факти створюють засади нашого знання, вони є незалежними від теорій та мають самостійне значення, 5) теорії (або гіпотези) логічно виводяться з фактів за допомогою раціональної індукції, 6) теорії (або гіпотези) визнаються або відкидаються виключно на підставі їх здатності витримати перевірку емпіричним досвідом6. І більшість досліджень в психології базувалось на подібному образі науки, який М. Махоні небезпідставно назвав «казковим» 7 .

Проте, межі застосовності природнонаукової, «каузальної, пояснювальної» психології виявили себе практично одразу, тому їй була протиставлена телеологічна, описуюча, розуміюча психологія, яка виникла та розвивалася як самостійна та цілком незалежна дисципліна. «Батько наукової психології» Віль- гельм Вундт не тільки виступив в якості творця наукової програми, реалізація якої дозволила психології, нарешті, відокремитися від філософії, але й оформив розділення психологічної науки на фізіологічну, експериментальну та психологію народів (соціальну, культурно-історичну). «Зведення експериментальної психології до психології фізіологічної та протиставлення їй історичної психології (психології народів), віднесення до першої елементарних психофізичних функцій, а вищих духовних проявів до другої, вже містять в собі в зародку те розкладення психології на ряд «психологій», яке позначилося вже у Вундта та отримало особливо загострене вираження у Шпрангера. Останній протиставив «психологію духа» як справжню психологію, фізіологічній психології, як суто фізіологічній дисципліні»8.

Така диференціація дисциплінарних ідеалів та норм дослідження відбувалася в період 2-ої глобальної наукової революції, результатом якої був перехід «до дисциплінарно організованої науки». Водночас творці нових відгалужень психології забезпечували вже наступний - некласичний тип раціональності.

За цих умов поступово відбувається усвідомлення того, що метод психології не має безпосереднього характеру, що підтверджують, в першу чергу, праці психоаналітиків - З. фрейда та К. Юнга. Сам фрейд взагалі не акцентував увагу на проблемі емпіричної достовірності, заснованої на контрольованому, систематичному вивченні феноменів в лабораторії. Більше того, першу структурну модель неусвідомлюваної частини психіки, описану в нині хрестоматійній «Психології неусвідомлюваного», він ілюстрував єдиним умовно клінічним випадком (умовно клінічним, бо фрейд був знайомим з пацієнтом - хлопчиком на ім´я Ганс - лише з нотаток його батька).

Як відомо, теорія психоаналізу зовсім інакше підійшла до обґрунтування висунутої фрейдом гіпотези: 1) спочатку була створена гіпотетична модель, яка пояснювала процеси, що відбувалися в усвідомлюваній та неусвідомлюваній частинах людської психіки 2) потім фрейдом та його послідовниками була здійснена робота по відображенню цієї моделі та її експериментальна перевірка в ході клінічних випадків 3) модель співвідносилася с даними досвіду 4) за умови розбіжності з даними досвіду первинна модель перебудовувалась 5) провадилося конструктивне обґрунтування нової моделі 6) нарешті, нова перевірка досвідом системи: модель + її інтерпретація.

Останні три процедури виявилися особливо плідними для учнів фрейда, кожен з яких розробив власні нові моделі, походячи від отриманого досвіду, та «пішов своїм шляхом» в розробці подальшої стратегії дослідження. Сам фрейд, як відомо, лишився вірним первинній моделі, тільки уточнивши та доповнивши її.

Незважаючи на те, що ця модель зовсім не відповідала класичним науковим канонам, з яких він виходив на початку формування своєї гіпотези, вона дозволила виявити та пояснити такі якості психіки, які були незвичні та чужі класичним ідеалам та нормам дослідження. Для наочної та модельної інтерпретації отриманої картини забракло звичних інструментів, але вихід за їх межі дозволив встановити порядок та зв´язки в новому, незвичному світі неусвідомлюваного. «Коли Логос себе вичерпує, на зміну йому приходить Мелос» (Г. Хайдеггер).

Картина психічної реальності постає перед нами тут вже як складна система, для якої характерною є рівнева організація, наявність керівного рівня та відносно автономних підсистем, а також зворотних зв´язків, які забезпечують цілісність системи. У фрейда це - трьохрівнева модель психіки («воно», «его» та «супер-его»), основною характеристикою якої є сексуальність як провідна рушійна сила всіх психологічних реакцій. Вищезазначені рівні є автономними сферами психічного, що не перетинаються, ось чому процедуру повернення певної психічної структури у свідомість її власник не може здійснити самостійно. Лише втручання психоаналітика дозволить проаналізувати, зрозуміти, а отже, і вплинути на недоступні прямому спостереженню, глибинні процеси, піднявши їх до рівня усвідомлення. Пояснення та опис психіки відбуваються за умови обов´язкового урахування засобів та операцій пізнавальної діяльності, а також з поправкою на активність суб´єкта пізнання - згадаймо такі знахідки психоаналізу, як метод асоціацій, аналіз сновидінь, описок, обмовок, тощо).

Незважаючи на те, що жодне положення психоаналізу не отримало наукового підтвердження, він був асимільований традиційною західною наукою, яка заснована на раціоналізмі з такими його ключовими ознаками, як каузальний детермінізм, можливість створення матеріальних ефектів тільки матеріальними причинами тощо. Як пишуть Л. Хйолл та Д. Зіглер, «після смерті фрейда персонологи майже повністю ігнорували об´єктивну та систематичну верифікацію центральних теоретичних положень фрейда»9.

Це пов´язане, перш за все, з поступовим перетворенням класичного стилю наукового мислення та становленням нового, некласичного природознавства. «Нова система ідеалів та норм пізнання забезпечувала значне розширення поля об´єктів, що досліджуються, відкриваючи шляхи до освоєння складних саморегулюючихся систем. Саме включення таких об´єктів в процес наукового дослідження викликало різкі перебудови в картинах реальності провідних галузей природознавства. Процеси інтеграції цих картин та розвиток загальнонаукової картини світу стали здійснюватися на базі уявлень про природу як складну динамічну систему»10. Це позначилося і на гуманітарних дисциплінах, де позитивістська модель отримання знання, запозичена в точних наук (вірніше, почерпнута з міфів про них), також дала тріщину. «І дійсно, навіщо слідувати еталонам пізнання, прийнятим, наприклад, в класичній фізиці, якщо, по-перше, самі фізики їм не слідують, по-друге, відхилення від цих еталонів не заважає їм успішно і, головне, «об´єктивно пізнавати фізичну реальність»11?

В цей період поряд з теорією психоаналізу розвиваються інші теорії особистості, які передбачають включення дослідника в досліджуваний ним світ для забезпечення об´єктивності пізнання: психологія мислення О.Кюльпе та вюрцбуржської школи, психологія народів В. Вундта, та інші. Еволюція попередніх уявлень про психіку в цих теоріях відбувається завдяки усвідомленню того, що розум на шляху пізнання дійсності постійно стикається з ситуацією свого занурення в цю саму дійсність, відчуваючи залежність від соціальних обставин, що в значній мірі визначають установки пізнання, його ціннісні та цільові орієнтації. Так, самоспостереження у вюрцбуржців розглядається вже не як процес вивчення об´єкта психіки «самого по собі», а як такий, що знаходиться під впливом цього об´єкта та детермінований ним.

Щодо вітчизняної психології, спроби перетворити її на повноцінну теоретичну дисципліну тривали протягом XX ст., збагачуючи її новими теоріями особистості. Провідним пояснювальним принципом, що ним керувалися в своїх пошуках вітчизняні психологи, залишалася редукція системи психічного до елементів та їхньої взаємодії (див. напр., Ви- готський «Xto розгадав би клітинку психології - механізм однієї реакції, знайшов би ключ до всієї психології»12), а от моделі являли собою вже гібридні взірці, що поєднували в собі класичні та некласичні засоби дослідження. Так було розроблено культурно- історичний підхід Л.С. Виготського, психологічний аналіз поведінки М.Я. Басова, принцип єдності свідомості та діяльності С.Л. Рубінштейна.

Нарешті, на сучасному - постнекласичному - етапі розвитку науки - з´являється можливість зрозуміти наукове знання з єдиних позицій, завдяки тому, що сформована в ходе сучасної глобальної наукової революції нелінійна (сінергетична) картина світу виявляється загальнонауковою. Психіка як людино- мірна відкрита система, яка самоорганізується, опиняється в предметному полі постнекласичної науки.

Для останньої особливо характерним є посилення ціннісного аспекту. «Окрім притаманних усій науці Нового часу цінностей об´єктивності знання та його новизни, неабиякого значення в постнекласичній науці, за Стьопіним, набуває урахування також інших, більш загальних ціннісних орієнтацій дослідника для забезпечення об´єктивності пізнання. Таке урахування необхідне в силу того, що типовими об´єктами постнекласичної науки є системи, що розвиваються, які включають в себе людину, або небайдужі для її виживання. Насправді, навряд чи можливо створити теоретичні поняття біосфери або біоценозів, виходячи з розподілу усіх тварин та рослин на корисних та шкідливих для людини, а не з визнання цінності життя як такого»13.

Таким чином, постнекласична методологія не тільки легалізує емоційну залученість суб´єкта в пізнавальний процес, але й передбачає наявність обов´язкових посилань на нього, як умову об´єктивності наукового пізнання, особливо при вивченні такої системи, як психіка людини.

Найбільш показовим прикладом вищесказаного щодо психології, на нашу думку, є виникнення екзистенціальної психології В.франкла. Головним об´єктом його дослідження виступає духовна криза - почуття безглуздості життя (часто як розплата за теорію та практику виховання «гвинтиків» системи). Альтернатива - прийняти на себе відповідальність за усвідомлення сенсу свого життя та втілення його в реальність.

Експериментальна перевірка та зміцнення ядра його теорії відбувалися в 4 концтаборах, в´язнем яких він був під час Другої світової війни - не було, мабуть, більш вистражданої та оплаченої більш дорогою ціною теорії особистості. Окрім головних положень, він значно змінив уявлення про межі фізичних можливостей людини і про ступінь їх керованості духовними силами.

Психіка в теорії франкла сприймається як цілісна система, без розсічення на складники, а сама людина розглядається як тринітарна єдність Тіла, Душі та Духу.

«Ми, колишні ув´язнені концтаборів, можемо згадати тих людей, які підтримували інших в´язнів, ділили з ними останній шматок хліба. їх могло бути небагато, але вони уособлюють достатній доказ того, що все можна відібрати у людини, окрім одного: останньої частки людської волі — волі обирати свою установку в будь-яких даних умовах, обирати свій власний шлях»14.

Наприкінці 80-х рр. вітчизняним дослідником І.В.Єршовою-Бабенко вже свідомо було розроблено один з варіантів постнекласичного погляду на психіку за допомогою синергетичного підходу. Психіка людини була розглянута як відкрите середовище. Вона ж запропонувала філософсько-методологічну позицію, яка дозволила відійти від антагоністичного протиставлення матеріального та ідеального.

Концепцію було побудовано через авторське осмислення ідей Пригожина про те, що всі системи містять підсистеми, які безперервно флуктуюють. Іноді окрема флуктуація або комбінація флуктуацій може стати (в результаті позитивного зворотного зв´язку) настільки сильною, що існуюча до тих пір організація не витримує та руйнується. В цей пере- ламний момент, що називається особливою точкою або точкою біфуркації, принципово неможливо передбачити напрямок подальшого розвитку: чи стане стан системи хаотичним, чи то вона перейде на новий, більш диференційований та вищий рівень впорядкованості / організації. Структури, які утворюються на цьому рівні, І. Пригожин назвав дисипативними. фізичні та хімічні структури отримали в його працях визначення дисипативних тому, що їхнє динамічно стійке існування забезпечується дисипацією енергії.

Саме з цих позицій І.В. Єршова-Бабенко описала психіку людини як дисипативне середовище, що виникає в переламний момент переходу матерії з одного стану до іншого через особливу точку на рівні внутрішнього світу людини як інформаційно - ментально - емоційного (інформаційно-ментально- енергетичного) відкритого середовища.

Ще одним прикладом постнекласичного типу раціональності може стати теорія подолання перешкод, в рамках якої нашим співвітчизником М.В. Вороновим була запропонована модель психічного простору, що включає усвідомлювану та не- усвідомлювану її частини. Терміном «неусвідом- люване», слідом за Леонтьєвим, в ній позначена вся цілісність психічних структур, які знаходяться за межами усвідомлення та присутні в неявному, не проявленому вигляді15. В полі неусвідомлюваного опиняються сфери «несвідомого», «передсвідомості» та «супер-его» (в термінології фрейда), адже, незважаючи на функціональні відміни цих сфер, вони усі знаходяться за межами свідомості. Разом з тим, несвідоме не є непізнанним: можливість усвідомлення, тобто переводу в область свідомості

- причому самим своїм власником - зберігається. Революція сприйняття несвідомої частини психіки від «чорної скрині» до «океану потенцій» та створення адекватної функціональної моделі виявилися надзвичайно важливими для розробки стратегії роботи з нею та, особливо, для визначення напрямку керівних впливів, які можуть бути ініційованими, в тому числі, її власником. Автором цієї теорії були запропоновані технології усвідомлення «несвідомих» процесів та підвищення стійкості психіки, як відкритої нелінійної системи, що самоорганізується, в умовах агресивного впливу оточуючого середовища.

Психотерапевтичні практики в контексті сучасної науки

Хотілося б ще раз підкреслити, слідом за В.І. Ар- шиновим: «особистість» в синергетичному контексті є характеристикою, невід´ємною від цього контексту, більше того — такою, що цей контекст утворює та визначає. «Інакше кажучи, ми виходимо з припущення, згідно з яким особиста співпричетність вкорінена в метафізичному ядрі програми, де й «розташований» той провідний параметр «трансцендентного порядку», який не просто орієнтує та направляє пошук вченого, але й є осереддям його віри в цьому пошуку, що дає сили протистояти сумнівам в правильності обраного їм шляху»16.

Дотепер психологічна практика і психологічна наука жили паралельним життям «як дві субособистості дисоційованої особистості, спираючись на різні авторитети, різні системи освіти та економічного існування в соціумі, та маючи несполучені кола спілкування з західними колегами». Можна було створювати робочі моделі психіки та мати з ними справу, але зробити їх предметом науки стало можливо тільки тоді, коли сама наука до цього доросла.

Виходячи з вищесказаного, можна припустити, що в контексті сучасних наукових поглядів, які вже не є класично раціоналістичними, а їхня етика приписує прагнути відкриття не будь-якої істини, а отримання тільки такого знання, яке піде на користь людству, психотерапевтичні практики можуть стати предметом методологічного дослідження. Метою ж нашого майбутнього дослідження є вияснити, чи можуть вони в реальності стати засобом вивчення людської психіки.

ТОревич А.В., Цапенко И.П. Функциональный кризис науки // Вопр. филос. 1998. № 1. С. 17 — 29; 2Юревич В.,Системный кризис психологии // Вопр. филос. 1998. № 1. С. 2; 3Фресс П. Развитие экспериментальной психологии // Экспериментальная психология / Под ред. П. Фресса и Ж. Пиаже. Вып. 1-2. М., 1966. С. 27; 4Степин С. Теоретическое знание. М.:2000. С.619-620; 5Weimer W.B. Psychology and the conceptual foundations of science. Hillsdale: Hillsdale Publ. Co, 1976; 6Mahoney M. Scientists as subjects: The psychological imperative. Cambridge: Ballinger Publ. Co, 1976; ’Рубинштейн С.Л. Философские корни экспериментальной психологии, М., 1940, с.7; *Хьель, Л., Д. Зиглер. Теории личности. СП., 1999; 9Юре- вич А.В., «Онтологический круг» и структура психологического знания // Психол. журн. 1992. Т. 13. № 1. С. 6 — 14; 10Выготский Л. С. Собрание сочинений: В 6-ти т. Т. 1. Вопросы теории и истории психологии / Под ред. А. Р. Лурия, М. Г Ярошевского. — М.: Педагогика, 1982. — с. 40; 11 Добронравова И.С. Физика живого как феномен постнеклассической науки.// Фізика живого. 2001. Т.9, вип. 9. С.85-95; 12Франкл В.. Доктор и душа. СПб.: Ювента, 1997; 13Воронов М.В., Гримблат С.О. Стратегия управления персоналом. - К. : Ника-центр, 2004, 182 с.; 14Аршинов В.И. Событие и смысл в синергетическом измерениеии. (Текст статті на сайті http://spkurdyumov. narod.ru/Arshinov.htm); 15Василюк Ф.Е. Методологический смысл психологического схизиса // Вопр. психол. 1996. № 6. С. 25 — 40; 16Степин В.С. От классической к постнеклассической науке (изменение оснований и ценностных ориентаций) // Ценностные аспекты развития науки / Под ред. В.Ж. Келле. М.: Наука, 1990. С. 152 - 166.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць