Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Гуманітарний простір освіти: сучасні виміри та пріоритети


Л. В.Губерський
академік НАН України, доктор філософських наук, професор

У статті розглянуто проблеми методологічних засад сучасного гуманітарного пізнання, окреслені перспективи розвитку гуманітарної та філософської освіти на прикладі впровадження нових курсів та використання новітніх технологій у процесі вивчення дисциплін соціально- гуманітарного та філософського спрямування.

Сучасний етап розвитку гуманітарного знання пов´язаний з пошуком шляхів більш чіткого обґрунтування його науково-теоретичного контексту, формуванням дослідницьких підходів, що ґрунтуються на інтеграції міждисциплінарного, міжпарадигмального, кроскультурного рівня, на діалозі ідей, концепцій, парадигм, що передував цьому процесу. В результаті особливо важливими постають питання філософії та методології гуманітарного пізнання. Також сфера сучасної інноваційно-інтелектуальної діяльності для свого подальшого розвитку потребує методологічних зрушень.

Актуальним у сучасних дослідженнях постає питання можливості виведення наукового гуманітарного знання із індивідуального суб´єктивного розуміння. Іншими словами, чи існує гуманітарна наука як отримання і теоретична систематизація об´єктивних знань про дійсність. Чи є підґрунтя, на основі якого можна розглядати результат гуманітарного пізнання як знання, що автентично відображує реальність. Виходячи з природи гуманітарного знання, аргументація в його системі не може бути ні полемічною, ні заснованою на авторитеті іншого. фіксація, осмислення і розуміння інших концептуальних засад можливі тут швидше як післядія, що відбувається за виясненням власного контексту, побудовою свого тезауруса на основі синтезу інформації про певний предмет, доступний суб´єкту.

Гуманітарна традиція у методологічній сфері науки через постановку проблеми визначення специфіки сфери гуманітарного знання і специфіки методології гуманітарного пізнання орієнтує наукове пізнання на розуміння індивідуального, на вивчення одиничних явищ у їх неповторності та винятковості. Але, з одного боку, гуманітарне пізнання має справу з унікальними індивідуальними об´єктами, а з іншого - як наука має описувати загальне. Подальший досвід осмислення процесу гуманітарного пізнання показав, що у його основі є сполучення двох вимірів: по-перше, витлумачення текстів, а по-друге, побудови пояснень і теорій. Тобто у гуманітарних науках дослідник має справу з певними проявами досліджуваних явищ, які він розглядає як тексти і тому передовсім формує способи їх опису та витлумачення. А потім у контексті такого витлумачення будує ідеальні об´єкти, до яких застосовує стандартні наукові процедури (перевірки, редукції, систематизації, перетворення, моделювання тощо). Ще у неокантіан- стві ставилося питання розрізнення наук за методом, але протиставлення гуманітарних і природничих наук у дусі неокантіанства заперечується подальшим розвитком гуманітарних наук: неможливо розірвати одночасність художнього переживання і наукового вивчення, вони проходять різні стадії та ступені й не завжди водночас. На сьогодні соціальна обумовленість наукової діяльності призвела до появи комплексних, інтегративних за своєю природою методів, що в свою чергу вимагає у конкретних умовах поєднувати потенціал як методів пояснення, так і методів розуміння.

Гуманітарне пізнання є не просто вивчення деякого явища, але водночас і його конституювання, привнесення в нього смислу, цінностей. В межах гуманітарного підходу наука переосмислює власні цілі. Окрім пізнання дійсної реальності (культурної або духовної) стоїть завдання одержати таке теоретичне пояснення, яке враховує позицію і самого дослідника, і особливості гуманітарної реальності. Гуманітарне пізнання конституює пізнавальний об´єкт, який у свою чергу є активним у відношенні дослідника, тому гуманітарне пізнання - це активний процес діалогічного спілкування та взаємодії.

Гуманітарне знання набуває статус науковості, якщо оформлено як варіант цілісного розуміння предмета і спирається на внутрішньо несупереч- ливий контекст подачі, співвіднесений з існуючим в науці категоріально-понятійим рядом. «Традиційні» уявлення про гуманітарне знання трансформуються під впливом соціокультурних реалій «пост- індустріального», «інформаційного», «знаннєвого» суспільства, що перетворили пізнавально-дослідницькі та освітні практики, поряд з економічними і політичними, в домінуючі, і змінили «режим» їх виробництва і функціонування з університетсько-акаде- мічно-інституціалізованого на комунікативний, а також поставили питання про «технічний», «штучний» інтелект. Виникла необхідність переосмислення власне феномена знання в термінах різних типів «логік» і «раціональностей» з реальними домінантами, що змінюються, в конкретних соціокультурних ситуаціях.

В інформаційну епоху відбувається сутнісна трансформація ролі і статусу знання. Сучасне знання, в тому числі й гуманітарне, характеризує передусім те, що змінюються критерії його оцінки. Логічні критерії «істинне/хибне» доповнюються, а то й поступаються технічним - «ефективне/неефективне» та економічним критеріям «прибутково/ збитково». В сучасних теоріях знання і освітніх технологіях піддається критиці принцип предметної фрагментації знання та його однобічної чи надто вузької спеціалізації предметними галузями, що може привести до втрати цілісного бачення об´єктів, які відображуються в ньому. Окреслюється проблема «межі» можливої спеціалізації і комплексування знання як по «горизонталі» (з іншими спеціалізованими його сегментами), так і по «вертикалі» (надбудовування необхідних рівнів концептуаліза- ції знання). В соціології, наприклад, існує чимало схем рівневої організації знання, в її межах був введений Р. Мертоном термін «теорії середнього рангу (рівня)», а згадані схеми наклали методологічні обмеження на можливість «безкінечного» продукування автономних предметних галузей знання. Подібна ситуація спостерігається в психології та інших галузях знання.

В царині сучасної гуманітарної науки відбуваються й інші істотні зрушення. Аналізуючи проблему розрізнення різних типів наук і оцінки їх значення, методолог науки В. М. Розін слушно зазначає, що сьогодні гуманітарне знання вже перестало розглядатися як «нижче чи недосконале» у порівнянні з природничо-науковим, відбувається зміна реального значення різних наук. Так, відносна частка природничих наук в загальному обсязі наук невпинно скорочується, а частка і значущість технічних, гуманітарних і соціальних наук постійно зростає. Зростає також значення нетрадиційних комплексних наукових дисциплін, таких, наприклад, як екологія, релігієзнавство чи синергетика.1 При цьому в межах власне соціогуманітарних дисциплін відбувається перерозподіл пропорцій. За рангами популярності ці дисципліни можна поділити на три групи: лідери - економіка і право; перспективні - міжнародні відносини, соціологія, політологія, психологія; традиційні - історія, філологія, культурологія, філософія, педагогіка.

Гуманітарне знання виступає своєрідним посередником між культурними досягненнями минулого, теперішнього і спробами соціального проектування майбутнього, взаємно узгоджуючи їх на рівні рефлексивного відношення до можливості конструктивного діалогу в часі. По суті саме гуманітарій має виступати «перекладачем» смислів для носіїв протилежних поглядів на світ: віруючих різних конфесій, віруючих і атеїстів, представників різних етнічних груп тощо. Всі вони співіснують в його світосприйнятті як інша щодо нього, але не конкуруюча реальність. Окрему точку зору і лінію поведінки індивіда гуманітарне знання здатне трансформувати в широке світосприйняття і творче буття в культурі людства.

Звертаючись до класичної спадщини філософської і соціологічної думки, можна переконатися, що засадою соціально-гуманітарних наук був і залишається принцип «Я і Вони». К.Леві-Строс у відомій роботі «Жан Жак Руссо - засновник гуманітарних наук» сфокусував увагу на роздумах великого просвітника: «Хто вони, для мене чужі й незнайомі. А я - що таке я сам, відірваний від них і від всього? От що мені, насамперед, треба шукати». Пошуки відповідей на ці питання в різних варіаціях були й залишаються об´єктом дослідження гуманітарних наук, тому що і сьогодні в центрі дослідження науки в цілому знаходяться феномени людини, життя, розуму, взаємодії людей, мета і сенс людського існування у космічному коловороті світу. Сутність сучасного гуманітарного знання полягає в тому, що його основою виступає людина і як суб´єкт, і як об´єкт, і як самоціль. Це системне, цілісне й водночас розмаїте знання про людину, синергію процесу та результату її творчої активності в світі.2 Призначення цього знання - бути надійним фундаментом сучасної людської мудрості, заснованої на синтезі досягнень філософії, соціології, психології, політології, економіки, культурології, історії, семіотики та інших наук.

У гуманітарній сфері знання продуктивно працює ноосферна концепція, ідеї єдності долі людства і природи, прагнення побачити цілісну картину світового процесу розвитку, місце і роль людини в умовах становлення ноосфери. На початку ХХІ ст. є вже підстави говорити не просто про ноосферу як таку, а про епоху ноосфери. Вступ людства в цю епоху вимагає величезних зусиль в осмисленні нової реальності й розробки нової метатеорії, здатної спрямувати техніко-економічний розвиток, трансформацію громадських і суспільних структур, поведінку людей на самозбереження людства. Екологічні та морально-етичні імперативи, а певною мірою й гуманітарні знання в цілому, покликані все жорсткіше виконувати функцію табу стосовно тих чи інших видів життєдіяльності людей заради їх виживання та самозбереження. Це означає, що ключовим моментом у вирішенні низки нових проблем є морально-етичні чинники.

В сучасних умовах гуманітарне знання безпосередньо впливає на формування духовності людей, їхні світоглядно-ціннісні орієнтації, дедалі ширше його потенціал використовується в розробці й реалізації політичних, економічних, соціальних та інших програм. На його основі розробляються гуманітарні технології, які розглядаються як систематизація, співорганізація та упорядкування у просторі й часі компонентів цілеспрямованої колективної діяльності людей. Складовими гуманітарних технологій постають передовсім нематеріальні елементи: різного типу знання, ідеї, схеми, кон- структи, знакове середовище (реклама, продукти ЗМІ тощо), кваліфікації, людська психіка, довіра, відповідальність, авторитет, авторське право тощо.3 В гуманітарних технологіях матеріальні (речові) характеристики є характеристиками продуктів і розглядаються як похідні, отримані в результаті гуманітарної діяльності. Ці технології проектуються на основі системного і діяльнісного підходів, мислення стає основною і центральною їх ланкою. Вони проектуються з використанням комплексного знання: гуманітарного і природничо-наукового. Інформація в гуманітарних технологіях розглядається як окремий елемент, який виконує посередницьку функцію між активними діячами і дозволяє значно «стискати» і «технологізувати» час. Технологізація окремих складових - нетворчих робіт - значно розширює час для інших видів робіт - творчих, мислительно- рефлексивних (концептуалізації, ідеологізації, ціле покладання тощо). Сьогодні можна спостерігати чітке виокремлення в окремі галузі таких складових гуманітарних технологій, як консультування, експериментування, обмін інформацією, правове забезпечення та здійснення між ними кооперації. Особливістю гуманітарних технологій є важливість не стільки змісту окремих елементів, скільки типу системних відносин, що визначає специфіку і назву тієї чи іншої технології. Головними споживачами гуманітарних технологій стають сфера політики і сфера освіти. Так, в системі освіти відповідною технологією виступає спосіб співорганізації компонентів освіти і їх упорядкування в просторі і часі. Слід, щоправда, зазначити, що в деяких роботах з проблем філософії і соціології освіти технологічний підхід в освіті піддається серйозній критиці, а в якості основного аргументу висувається погляд на учня (студента) лише як на об´єкт навчання та ігнорування особистості.

Освітні технології ґрунтуються на гуманітарному знанні, яке, на відміну від природничо-наукового і технічного, має іншу організаційну схему. Підґрунтям до проектування нових технологій освіти виступає переорієнтація освітніх цілей. Подальше реформування вищої школи в сучасних умовах передбачає вдосконалення організації навчального процесу на нових методологічних засадах. В цьому контексті йде пошук нових методологічних обґрунтувань і ефективних підходів до навчального процесу. Одним із таких підходів є модульна технологія. В навчально- методичному забезпеченні така технологія є основоположною, оскільки передбачає чітке визначення мети, змісту, форм навчання та критеріїв контролю знань студентів. Модульний підхід розглядається як основа робочих програм і з філософії, він забезпечує системність в організації навчального процесу. Досвід модульно-рейтингової організації навчального процесу є в багатьох закладах вищої освіти, в тому числі й у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

У сучасній Україні освіта і міжнародне співробітництво в цій галузі має беззаперечне значення і як пріоритетний напрямок соціально-культурного розвитку країни, і як важливий чинник зміцнення демократичних засад суспільства. У створенні та розбудові Зони європейської вищої освіти центральна роль у поширенні та розвитку європейських культурних цінностей належить університетам. Як зазначається у спільній заяві європейських міністрів освіти, «це має найвищу значимість, оскільки незалежність і автономія університетів дають упевненість у тому, що системи вищої освіти та наукових досліджень безперервно адаптуватимуться до потреб, що змінюються, до запитів суспільства і до необхідності розвитку наукових знань».4 Більша частина політичного та академічного світу Європи, й України в тому числі, розуміє нагальність потреби встановлення більш тісних зв´язків по всій Європі, формування та зміцнення її інтелектуального, культурного, соціального та науково-технологічного потенціалу. «Європа знань» уже широко визнана як незамінний фактор соціального і гуманітарного розвитку, а також як необхідний компонент об´єднання європейського громадянства, яке може дати європейцям необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття водночас із розумінням спільності цінностей та приналежності до загального соціального та культурного простору.

Україна свідомо реалізує свій намір приєднатися до Болонського процесу, що, передовсім, потребує послідовного проведення певних кроків та дій у цьому напрямі. Одним із таких є досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти, що стосується і розвитку навчальних планів, і прийняття такої системи наукових ступенів, що може бути зіставлена з європейською, і розробки спільних критеріїв та методологій забезпечення якості освіти тощо. Суттєве зближення європейського та українського освітнього простору в розбудові «Європи знань» здійснюється через реформування системи гуманітарної освіти, в якій філософська освіта обіймає чільне місце. Процес трансформації та перспективи філософської освіти в Україні з урахуванням програми дій Болонських домовленостей викликають широке обговорення і потребують прийняття виважених рішень. Це стосується і питання диференціації викладання курсів світоглядно-філософського спрямування на всіх рівнях освіти, використання новітніх технологій у навчальному філософському просторі тощо.

У межах сучасної системи освіти протягом років навчання учні й студенти неодноразово залучаються до вивчення світоглядно-філософських дисциплін. Проте питання, які саме навчальні дисципліни світоглядно-філософського спрямування та на яких рівнях системи освіти мають викладатися, залишається відкритим і дискусійним. У зв´язку з цим хотілось би висловити деякі міркування щодо питання про диференціацію викладання курсів філософського спрямування.

Відомо, що ідея диференціації викладання філософії, а саме - розрізнення викладання філософії на два самостійні виміри відповідно до виконання різних педагогічних задач, була запропонована ще

І. Кантом. Перша, так звана «школярська», філософія, на його думку, - це зразок загальноосвітнього предмету, обов´язкового до вивчення. «Школярська» філософія - це певна сукупність найзагальніших уявлень про філософію та її проблеми, з якими має бути ознайомлена кожна освічена і культурна людина в межах свого самовиховання, так само, як вона ознайомлюється з музикою, релігією, літературою тощо. Результатом такого вивчення є «позитивне знання» про філософію, яке, на думку І. Канта, допомагає реалізувати головну мету вивчення філософії - навчитися філософувати самому. Якщо враховувати європейський досвід викладання філософії, то курс «школярської філософії» викладається саме в гімназіях і ліцеях (наприклад, у франції, Германії тощо) і розглядається як загальноосвітній обов´язковий для вивчення курс. В Україні «школярською» є та філософія, що так само, як загальнообов´язковий предмет, викладається на перших курсах вищих закладів освіти. На наш погляд, корисним є врахування і поєднання європейського та власного досвіду викладання.

Якою бути сьогоднішній «школярській» філософії? В епоху Інтернету, сучасних телекомунікацій ґрунтовна гуманітарна підготовка потребує відповідного доступу учнів і студентів, учителів і викладачів до знання не тільки в межах традиційних підручників та посібників, але й завдяки новітнім комп´ютерним технологіям, що стало широко доступним. Хотілося би особливо зазначити, що залучення до вивчення курсів світоглядно-філософського спрямування особливо важливим є для майбутніх спеціалістів з гуманітарних спеціальностей: для них питання «що таке людина» - центральне, як і для філософів. Людина в історичному та культурному просторі, людина як творець і як творіння культури, доля людини і стратегії людської свободи, відчуження людини у сучасному світі, цивілізаційні засади існування людства, людина перед викликами сьогодення - ось неповний перелік тих питань, які турбують кожного.

філософія завжди виконувала і надалі може виконувати функції координатора та організатора загальних дискусій з наукових, загально-соціальних, світоглядних проблем. Про це свідчить постійно наявний не тільки в науковому співтоваристві, але й серед широкого загалу інтерес до дискусійних клубів, методологічних семінарів і взагалі широкого публічного обговорення нагальних проблем сьогодення. У такий спосіб філософія реалізує своє завдання, виконує функцію дослідження цінності та місця іншого знання в системі культури, прояснення його екзистенціального сенсу для людини. Мисляча людина виходить за межі предметного знання спеціальних наук і ставить питання про знання і пізнання як таке, про те, наскільки ці знання сприяють досягненню вищих цілей і цінностей людини і людства. Тому за межами «школярського» курсу філософія існує як особлива наука про останні цілі людського розуму, вона надає цінності всім іншим видам знання, окреслюючи їхнє місце в житті людини. Такий вимір існування філософії виводить на інший, спеціальний рівень обговорення, зокрема, і методологічний.

Оновлення гуманітарного знання пов´язано з розширенням викладання нових навчальних курсів світоглядно-філософського спрямування. Йдеться про такі навчальні дисципліни, які упроваджені в навчальний процес студента-гуманітарія, як «філософія політики», «філософія історії», «філософія економіки» тощо. З одного боку, упровадження в сучасний освітній процес таких дисциплін є показником певних результатів реального процесу гуманізації сучасної науки, а з іншого, для людини з гуманітарною освітою опанування таких дисциплін прояснює питання цивілізаційного розвитку, зв´язок сучасного соціального і науково-технологічного прогресу, стурбованість у переживанні людством свого майбутнього. До новітніх розробок в галузі освіти належить навчальна дисципліна «філософія політики». Осмислення феномена політики здійснюється у найбільш утаємничених, сутнісних ознаках її буття, людського фактора й теоретико-світоглядних, прогностичних вимірах. феномен політики досліджує філософія політики, яка є складовою частиною політології як інтегральної, комплексної галузі сучасного наукового знання. «філософія політики» як навчальна дисципліна має свою «ділянку», свій аспект, що освоюється нею як її власне предметне поле.5

Головна мета курсу філософії політики полягає у «забезпеченні первинної філософської просвіти у царині політики». Він знайомить студента з історичним розвитком філософських вчень про політику, вводить його у змістовний контекст таких понять, як «буття політичного», «політична влада», «політична система», «суб´єкт політичної діяльності», «політична духовність», «політична гносеологія» тощо. Водночас він аналізує реальні політичні процеси, що здійснюються в Україні і світі. філософія політики може бути і теорією політичного пізнання. Правильніше розглядати теоретико-пізнавальну, світоглядну та методологічну діяльність філософів на терені політики як відносно самостійні ділянки філософської праці. Сучасна філософія, внаслідок дедалі більше прогресуючої спеціалізації вже не може не розділяти на окремішності аналіз методів політичного пізнання, вивчення самого політичного пізнання, й, нарешті, дослідження того, що пізнається.

Отже, філософія політики посідає в розгалуженій системі форм осягнення політичної дійсності особливе місце вже тому, що виконує роль теорії пізнання політичних процесів і явищ. В якості методології філософію політики цікавить не сам по собі політичний процес і навіть не хід пізнання політичних реалій, а ще вищий «поверх» - принципи, підходи, прийоми, процедури, форми, способи та методи цього пізнання. Тематику теорії політичного пізнання визначають дослідження характеру взаємозв´язку матеріального та ідеального в ході пізнання політичної дійсності, співвідношення реальних фактів політичного життя та фактів політичної епістемології тощо.

Україна, яка історично знаходиться на геопо- літичному перехресті, неминуче втягується в дискусію щодо філософського контексту політичного майбутнього цивілізації. При цьому вона активно переосмислює теоретичні засади національного політичного буття, власний і світовий політичний досвід, намагається відшукати саме ту модель політичної організації і самоорганізації, яка виявить

і забезпечить гуманістичні пріоритети соціально- економічного, політичного і соціокультурного розвитку. Характерним є й те, що в дискусію про сенс політичних змін втягуються не лише професійні політики та політологи, а й пересічні громадяни, в тому числі і молодь. Голос останніх стає все гучнішим і вимогливішим. Навчальний курс «філософії політики» допомагає сформувати методику і методологію дискурсу, завдяки якому кожен має можливість «наблизитись до себе», обґрунтувати власні судження, оцінку, переконання. Матеріал, який він охоплює, і є цим своєрідним теоретичним і філософським підґрунтям. Сьогодні у царині гуманітарного знання актуальними постають проблеми новітнього політичного розвитку, напрямів реформування політичних систем, впровадження ефективних соціальних технологій тощо.

Без чіткого наукового обґрунтування необхідності державницької ідеології неможливо, на наш погляд, серйозно говорити про підвищення морально- світоглядного потенціалу гуманітарних дисциплін. В цьому напрямку повинні змінюватися структура і функції гуманітарної освіти. Це, зокрема, передбачає подолання негативного ставлення до ідеології, яке склалось в останні роки.

Водночас не викликає сумніву й те, що пробудження величезної енергії народу, вільне виявлення його волі аж ніяк не означає полишеного на само- плив буяння соціальної стихії. Активізація дій широких мас людей і, особливо, спрямування цих дій у конструктивне, творче русло неминуче зумовлюють неабияке піднесення статусу та ролі ідеологічного чинника життєдіяльності суспільства. Отже, проблеми ідеології, ідеологічної діяльності набувають сьогодні винятково важливого теоретичного та практично-політичного значення. Адже ідеологія виконує вкрай важливі соціальні функції - організаційну, пізнавальну, мобілізаційну, нормативно-регуляторну, контрольну тощо, що прямо чи опосередковано підпорядковані розв´язанню комплексу саме таких завдань.

Оновлення ж форм і методів ідеологічної роботи в умовах революційної трансформації соціуму немислиме поза глибокими і різнобічними дослідженнями природи і сутності наукової ідеології, її ге- нези та структури, соціальних функцій і ролі в суспільному житті людей, урахуванні їхніх інтересів. Саме інтереси народу виступають нині спонуками та орієнтирами усього комплексу назрілих перетворень найважливіших сфер суспільства, в тому числі й царини духовного життя, зокрема науки. Незважаючи на досить широке коло наукових публікацій, переорієнтація дослідницької роботи в актуалізованому сучасністю напрямі по суті лише започатковується. Життя ставить якісно нові проблеми, вимагає значно реалістичніших оцінок та узагальнень, прогнозів і практичних рекомендацій. У силу цього видається важливим не лише уточнення сутності наукової ідеології, але й окреслення її ролі в переломний період життєдіяльності нашого суспільства, визначення резервів використання її перетворюючої сили.6

Викладачам гуманітарних дисциплін добре відомо, як нерідко доводиться уникати ситуацій, пов´язаних з ідеологічними питаннями, а реалії життя знову і знову обумовлюють необхідність їх осмислювати і аналізувати, робити певні висновки. При цьому важливо не лише подолати негативне ставлення до тих чи інших ідей, до ідеології як такої, а й відмовитися від умоглядних конструкцій, відірваних від дійсності, шукати такі фундаментальні засади, які враховували б традиції української культури в контексті світового цивілізаційного прогресу. Таким фундаментальним пріоритетом і консолідуючого ідеєю українського суспільства стають загальнонаціональні інтереси, добробут народу, національна безпека країни, економічні пріоритети, спрямовані на створення динамічної, соціально орієнтованої ринкової економіки, основні пріоритети в соціальній сфері (реалізація принципів соціальної справедливості, забезпечення умов для реалізації творчих здібностей індивіда, соціального захисту інтелектуальної еліти, збереження і розвитку наукових шкіл тощо). Вищезазначене представляє собою спробу намітити основні контури структури і функції гуманітарної освіти, яка, як вже зазначалось, характеризувалась заідеологізованістю і закритістю, насамперед в плані розробки методологічного пласту гуманітарного знання, який може стати цінним внеском у світовий соціокультурний процес, сприяти подоланню сцієнтизму і прагматизму. Всі ці питання мають не тільки теоретичне значення, а й окреслюють проблеми реальної практики викладання.

Без гуманітарного знання неможливе осмислення соціальної реальності і розробка стратегії поступу, оскільки саме воно найбільш адекватно моделює цілісну картину і динаміку світу, дозволяє вийти на метарівень аналізу соціальних проблем. Носіями такого знання мають стати всебічно підготовлені спеціалісти, які відчувають себе спадкоємцями світової і вітчизняної культури і адекватно відповідають сучасним вимогам професійної та світоглядної компетенції.

‘Розин В.М. Типы и дискурсы научного мышления. - М.: Эдиториал УРСС, 2000. - С.10; 2Миронов А.С. Социально-гуманитарное образование сегодня: проблемы и перспективы // Социально-гуманитарные знания, 2001. №3. - С.16; 3Щедровицкий П.Г Основы методологии. - М., 2004; 4Зона європейської вищої освіти // Спільна заява європейських міністрів освіти, м. Болонья, 19 червня 1999 року; 5Філософія політики. Підручник. Автори- упорядники В.П.Андрущенко, Л.В.Губерський, І.В.Бой- ченко та ін. - К., 2003. - С.10; 6Губерський Л.В. Ідеологія як предмет соціально-філософського осмислення // Філософські проблеми гуманітарних наук. - №4, 2005. - С.5.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць