Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Ціннісний аспект розвитку сучасних екологічних практик


С. А. Сидоренко
аспірант

Проаналізовано проблему включення ціннісних орієнтацій в структуру постнекласичних екологічних практик. Особливості їх ціннісних вимірів представлені через дослідження відношення об’єктивного та суб’єктивного, істинного та морального, етики трансдисциплінарної науки та ролі габітусу в сучасних екологічних практиках.

Становлення постнекласичного типу раціональності як нового наукового та техніко-технологічного мислення знаходить вияви в особливостях практичної діяльності. Йдеться про феномен постнекла- сичних практик, методологічні проблеми яких досліджуються українськими та російськими філософами

В.Аршиновим, О.Астаф´євою, Л.Бевзенко, В.Бу- дановим, Г.Гутнером, І.Добронравовою, Л.Киященко,

В.Кизимою, В.Моісеєвим, Т. Суходуб та ін. Акцентується на тому, що потрібна нова парадигма практики, оскільки сучасна людина діє в досить складній ситуації - ситуації передзаданності. Нова парадигма практики має висвітлити суть постнекласичних практик як трансдисциплінарного поняття. Особливістю постнекласичних практик є особистісна включеність в розв´язання проблем, це постійний пошук, пов´язаний з вибором з багатьох, часто суперечливих пропозицій буття. Це породжує проблеми аксіологічного характеру. Водночас дослідники звертають увагу на методологічні можливості поняття габітусу, введеного П.Бурдьє, на роль габітусу у здійсненні певного вибору. Зауважується, що постнекласичний габітус виявляє себе в новому соціокультурному контексті - раціональна дія виявляє власну габітуальність.

Мета даної статті - дослідити ціннісні аспекти, що виявляються в процесі формування сучасних екологічних практик. Проаналізувати роль поняття габітусу для формування постнекласичних екологічних практик, щоб показати вияв габітуального та ціннісного в сучасних екологічних практиках.

Особливості об´єктів дослідження сучасних наукових досліджень та практик вплинула на природу, її перетворення стають підґрунтям не лише для епістемологічних, методологічних підходів, а й для породження етичних аспектів постнекласичних практик. Йдеться про такі об´єкти дослідження сучасної науки, що є складними системами, які самоорга- нізуються та само- розвиваються і в які як органічний компонент включена людина - об´єкти екології, включаючи біосферу, медично-біологічні комплекси, об´єкти біотехнології, генної інженерії, системи «людина - машина», включаючи складні інформаційні комплекси, системи штучного інтелекту тощо. Особливості дослідницького та практичного ставлення до таких об´єктів обумовлені тим, що з означеними системами не можна досить вільно експериментувати та включати їх до практичної діяльності людини, оскільки істотну роль починає відігравати знання заборон на деякі дослідницькі та практичні дії, які потенційно містять у собі наслідки кризового та катастрофічного характеру.

Як зауважує В.Стьопін, у зв´язку з дослідженням в сучасній науці складних систем, що саморозви- ваються, «трансформується ідеал ціннісно-нейтрального дослідження. Об´єктивно-істинне пояснення та опис стосовно «людиновимірних» об´єктів не лише припускає, а й передбачає включення ак- сіологічних факторів у склад пояснюючих положень»1. При вивченні людиновимірних систем досліднику потрібно розв´язувати низку проблем етичного характеру, визначаючи межі можливого втручання в об´єкт. Наукове пізнання починає розглядатися в контексті його соціального буття.

Зазначене стосується таких наук, як екологія. Так, Є.Лєбєдь наголошує на тому, що в сучасній екології значну роль відіграють аксіологічні принципи. Водночас дослідник вважає, що введення в екологію аксіологічних принципів «стимулює інтервенцію в науку суб´єктивності, що характерно сьогодні не лише для гуманітарного, а й природничо-наукового пізнання. Тоді наут стає ідеологією чи світоглядом»2. Стосовно екології , зауважує дослідник, «воля до об´єктивності, що демонструється протягом всієї своєї історії екологією, зараз заганяється в темний кут, в якому шукають певний абсолют. Об´єктивність та класична раціональність стають фікціями, а природа - співрозмовником, якого досить зрозуміти, щоб скромно піти в тінь здобутого сенсу, що відрізняється від сенсу, здобутого іншим. Задачею науки стає ковзання по стиках концепцій.., на яких вібрує
загальний сенс». Виникають вже не «тривіальні моделі хижацтва та конкуренції, а моделі Всесвіту як живого організму. Можливі й інші привабливі образи старого доброго гілозоїзму» 3. З іншими акцентами, але таку ж проблему аналізує В.Стьопін, наголошуючи як на характерному моменті на тому, що «після розвитку сучасних уявлень про біосферу як глобальну екосистему виявилось, що довкілля, що безпосередньо нас оточує, є живий організм, в який включена і людина. Ці уявлення вже починають в певному сенсі входити в резонанс з організмічними образами природи, що притаманні стародавнім культурам»4.

Отже, чи є точки зору про єдність біосфери та людини відродженням давніх філософських традицій одушевлення природи і чи можна поєднати аксіологічні принципи та вимогу наукової об´єктивності? В.Стьопін сенс першого питання бачить як прояв діалогу культур - східної та західної 5. Стосовно другого питання, якщо звернутися до сучасної екології, слід зауважити, що вона не може бути ціннісно нейтральною, оскільки вивчає не лише взаємини живого як такого та довкілля, а й людини і довкілля. Причому зважаючи на те, що людина нищить довкілля, вона не може вважатися моральною. В сьогоденному світі сфера морального відношення розширена, і до неї включене і ставлення людини до світу живого, до довкілля. Сформувалась така галузь, як екологічна етика, що містить етичні регулятиви людського ставлення до природи.

Водночас, оскільки сучасна екологія представлена сукупністю дисциплін, які чітко визначають своє пізнання екосистем як наукове дослідження - синекологія, аутекологія тощо, її метою є об´єктивно істинне знання. Це цілком відповідає як класичному, так і постнекласичному типам наукової раціональності, оскільки постнекласична наука не заперечує об´єктивної істинності знання як мети наукового дослідження. Хоча в кінці ХХ ст.. - на початку ХХ! ст. тип наукової раціональності змінюється, однак це не означає відмову науки від істини. «У всіх типах раціональності зберігаються дві основні настанови наукового етосу: націленість на пошук об´єктивного знання та нарощування цього знання. Відповідно зберігаються дві основні етичні заборони - на свідоме викривлення істини та заборона на плагіат. Але умови реалізації цих настанов змінюються в різних типах раціональності» Рух методологічної думки до визнання необхідності врахування моменту суб´єктивного, ролі людини в отриманні певного змісту знання пов´язаний з визнанням людиномірності складних об´єктів сучасного наукового дослідження та самого світу предметної діяльності. Ці феномени досить докладно проаналізовані М.К.Петровим, який підкреслював, що «між знаковим кодуванням індивідів в спеціальній діяльності, зокрема в науковій, та границями людського пізнання існує, схоже, певний континуум людино- вимірності, створений знаковими реаліями, які визначають норми поведінки та діяльності. Основою та приводом для виникнення такого континууму виступає необхідність постійного кодування індивідів у спеціалізовані види діяльності. де знаки використовуються приблизно в тій же функції, в якій «природня соціальність» використовує гени»7. Аналізуючи, як підбираються джерела для підтримки власної наукової ідеї, М.К.Петров доходить висновку, що це вибір скоріш суб´єктивний, ніж об´єктивний. На наш погляд, хід міркувань цього дослідника та хід міркувань соціолога П.Бурд´є, що вводить поняття габітусу, подібні.

Отже, корективи у розуміння наукового етосу вносить дослідження систем, що саморозвивають- ся. Постнекласична раціональність представляє новий етап розвитку наукового етосу. Особливість полягає втому, що в етос постнекласики в явному вигляді включаються ціннісні компоненти, які раніше розглядалися як позанаукові. Тому, на думку В.Стьопіна, для регулювання дослідницької діяльності з системами, що саморозвиваються, вже не досить лише внутрішньонаукового етосу, «його необхідно співвідносити з загально гуманістичними цінностями. Причому таке співвідношення може обмежити науковий пошук, якщо він пов´язаний з зонами ризику, що загрожують катастрофічними наслідками для людини» 8. В той же час треба взяти до уваги той факт, на якому наголошує зокрема

І.С.Добронравова, що багатоманітність пізнавальних підходів в сучасній науці не вичерпується постнекла- сичними, в ній залишаються та ефективні відповідно до певних дослідницьких завдань підходи класичної та некласичної науки9.

Однак неможливо не брати до уваги дійсні змини наукової раціональності, які дійсно пов´язані зі збільшенням ролі суб´єкта, людини в дослідженні складних, зокрема екологічних систем. Сама специфіка об´єкту екологічного дослідження вимагає поєднання різних підходів та пошуку нових методологій дослідження. Як наголошує в цьому відношенні М.М.Кисельов, дослідження екологічних систем, які є нерівноважними, складно-динамічними, комплексними, зі складним переплетінням соціально- політичних, економічних, технологічних та природних виявів потребує орієнтації на статистичність, нелінійність, поліваріантність, полісемантичність, плюральність. Отже, об´єктивізм, однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами класичного природознавства втрачають свою вагомість10.

Стосовно дослідження складних людиновимірних систем моральні норми починають відігравати соціопрактичну роль. Йдеться про те, що створюються етичні комітети, які беруть на себе сміливість забороняти деякі біотехнологічні медичні маніпуляції. Крім того, коли йдеться про людину, використання певних препаратів, біомедичних добавок, трансгенних продуктів, внесення у грунт добрив, що впливають на продукти харчування - всього цього, що класична наука частіше за все виправдовує, визначає як науково істинне - чи може людство сьогодні довіритися таким істинам? Що скажуть учені через 50, 100 років? Якщо до середини ХХ ст. було очевидним, що наука є «оплотом раціональності», тобто

- об´єктивності, істинності, то кінець ХХ ст. - початок ХХ! ст. значно похитнули віру людства у ці тези.

Якщо до середини ХХ ст. нагальною в методологічному плані вважалася проблема демаркації між науковим та ненауковим знанням, оскільки здавалося, що її розв´язання дозволить винайти методологічні «рецепти» строгої науковості, істинності, то, як зазначає В.Н.Порус, у середині ХХ ст. програма демаркації занепала. її не вдалося реалізувати неопозитивістам та співчуваючим їм прихильникам «наукової філософії». «Критичний раціоналізм» зосередив увагу на пошуку критеріїв наукової раціональності аналізуючи не мову науки та структуру наукових теорій, а «логіку дослідження». Однак також не досяг «демаркаційного ідеалу». Від цього моменту починається етап, коли філософії науки не відводиться роль безумовного взірця раціональності, оскільки була визнана важливість історії науки та її роль у формуванні пізнавальних цінностей та результатів11.

Тому нагальне місце в суча^ій філософії науки починає займати етика науки. Зокрема прикладами етичних понять, що з´явилися у змісті наукового знання, є поняття біоетики та екологічної етики. Екологічна система, в яку включена людина, та існування якої залежить від її дій, є унікальною. Іншої біосфери дарма очікувати, хоч би як оптимістично прогнозувати розвиток науки та технологій. Тому, як зазначає І.К.Лісеєв, сукупна суспільна думка, що пройшла послідовно через стадії антропоцентрич- ного, соціоцентричного, космоцентричного і навіть біоцентричного підходів до формування культурних універсалій, переконавшись, що вони ведуть до екологічної катастрофи, все більше схиляється до осмислення того, що домінанти, що визначають розвиток техногенної цивілізації потрібно замінити домінантами цивілізації екогенної12.

Важлива проблема етики науки - проблема моральної відповідальності науки, спрацювання принципів етики науки як регулятивів наукового дослідження. «Етичні норми дослідників - не імперативи, а взірці-орієнтири, які існують не для того, щоб їм безумовно слідувати, але щоб зменшувати можливе зло як наслідок відходу від них»13.

Розвиток постнекласичних практик здійснюється на основі міждисциплінарних та трансдисцип- лінарних процесів, оскільки досліджуються складні системи, що саморозвиваються та самоорганізу- ються - живе, екологічні системи, людина, біосфера, соціум. їх вже не може вивчати одна наука або їх сукупність - потрібні міжнаукові та транснаукові методології. Так, стосовно вивчення екосистем синергетика як загальна методологія не віддаляє від істини, а дозволяє поглибити знання про живе та людину. До міждисциплінарних наук відносять такі, як біофізика, біохімія, геоекологія тощо, в яких використовуються поняттєві засоби та методи, що напрацьовані в різних дисциплінах та синтезуються в даних науках та використовуються для рішення їх дослідницьких задач. Трансдисциплінарність - також явище постнекласичної науки. Йдеться про те, що концептуальний апарат, поняттєві структури та мова певної науки може використовуватися у багатьох науках та практичній діяльності. До таких напрямів відноситься синергетика14.

Л.П.Киященко пов´язує поняття «етосу постнекласичної науки» та «трансдисциплінарності». Вона наголошує, що етос сучасного пізнання виявляє себе у різноманітності його організаційних форм. Це не лише дисциплінарне та спеціальне знання, що існує в університетах та інститутах, що зафіксоване в підручниках. «Поява трансдисциплінарного співтовариства обумовлена необхідністю розв´язання життєво-практичних проблем. В основі такої організації є спільність екзистенційного настрою, що пов´язаний з ризиками сучасного цивілізаційного стану людського існування»15.

Потреба розв´язання дослідницьких та практичних проблем з позицій трансдисциплінарності породжує «етос трандисциплінарності», що набуває рис відкритої системи, яка орієнтована на реальні проблеми життєвого світу, що потрє6ують конкретного розв´язання, що знаходить вияв в особливостях матриці транс дисциплінарного дослідження. Вона включає в свою структуру: уявлення про універсум як єдність багатьох світів, що є в процесі становлення; співвіднесення внутрішньо наукових цінностей з цілями та цінностями універсаму, що необхідно для статусу як природничонаукового, так і гуманітарного знання; визнання мінливості законів, їх незворотності, дії принципів, що виходять за межі дисциплінарного знання; дії за взірцями загальних закономірностей та принципів, що є в основі процесів самоорганізації у відкритих системах різноманітної природи: фізичних, хімічних, біологічних, соціальних тощо»16.

Проблема нового етосу науки, що пов´язаний з новою формою раціональності, розглядається методологами в широкому - культурному контексті. Саме в ньому, як показує В.С.Швирьов, виявляються особливості певних форм раціональності, в тому числі - їх ціннісні виміри. Для оцінювання істотних відмінностей традиційних та сучасних форм раціональності дослідник вводить поняття закритої та відкритої раціональності17. Закрита раціональність виявляє себе у цілевідповідній діяльності як засіб раціоналізації, пошуку найбільш адекватних засобів реалізації заданої цілі. Це близько до того, що М.Вебер називав формальною раціональністю або цілераціональністю.

Відкрита раціональність виявляється в тому, що піддаються критичному аналізу самі цілі діяльності - те, що відноситься до сфери цілепокладання. Такий підхід дозволяє В.С.Швирьову виявляти обмеженість класичного - «традиційного» - раціоналізму та специфічні рису нового раціоналізму - «відкритої раціональності». Так, характерним для неї є «ціннісна експертиза», яка розуміється як механізм зв´язку моральної та раціональної свідомості в сучасній культурі. Така експертиза передбачає «подолання обмеженості та переважно навіть помилковості в широкому світоглядному та етичному плані тих позицій, засобом реалізації яких стають певні раціонально організовані та раціональністю здійснювані практики18.

Таким чином, дослідник веде мову про орієнтацію на побудову більш масштабної моделі «вписування» людини в контекст світу, культури, в якому істотно розширюються «горизонти» світовідношення. Таким чином, відповідно до міркувань дослідника, ціннісна, гуманітарна експертиза стає одним з важливих механізмів реалізації «відкритої раціональності».

Методологи та соціологи науки наголошують на можливості відкрити особливості постнекласичних практик, використовуючи поняття габітусу, що введене П.Бурдьє. Він розрізняє безпосередньо практику та уявлення про неї, які створюють самі люди, що діють, в певних умовах. Зважаючи на це, Г.Гутнер проводить аналогію між поняттям практики у Бурдьє та поняттям мовної гри у Л.Вітгенштейна. «Відповідно до Бурдьє, все людське життя є сукупність певних практик, подібно до того, як у Вітгенштейна людина постійно здійснює різноманітні мовні ігри. Наукові семінари, лабораторні експерименти, написання колективних статей та монографій - це практики, що здійснюються відповідно до санкціонованих в суспільстві правил. Габітус дозволяє знаходити правильний хід у грі, тобто діяти відповідно до правила. Дещо метафорично Бурдьє визначає його як «відчуття гри». Хороший гравець робить кожен раз те, що вимагається грою. Пояснюючи свою думку, Бурдьє звертається навіть не до мовних ігор, а до тілесних практик, які є в повному сенсі парадигмальними»19.

Аналогом габітусу Г.Гутнер вважає також неявне знання, що описане М.Полані. «Полані, як і Бурдьє, протиставляє експліковані правила наукової діяльності і, ширше, будь-яке знання, фіксоване за допомогою мови, та неявне знання. Останнє включає, перш за все, різноманітні навички наукової діяльності, які неможливо та й не трeба виявляти явно. Вони освоюються в ході навчання, передаються в результаті спілкування та становлять неусвідомлюваний (або не повністю усвідомлюваний) пласт наукового знання, який є значно глибшим та багатше зафіксований в текстах та висловлений в мові. Текст, що містить наукові результати та методи їх отримання, завжди вторинний відносно діяльності по отриманню цих результатів. Саме тому, сенс наукового тексту завжди є чимось більшим, ніж явно висловлене в ньому»20.

Стосовно формування постнекласичних екологічних практик важливою є роль габітусу у формуванні образу реальності. Враховуючи роль габітусу в комунікації, слід брати до уваги, що габітус виникає в результаті пристосування до реальності, що він здатний відображати реальність як таку. Однак, як наголошують дослідники, «у нас ніколи не буде можливості оцінити, якій трансформації піддано реальність в ході перетворення її у працюючий в тій чи тій комунікативній системі образ реальності. Бо ми не маємо можливості відстороненого погляду з точки зору самої реальності. Ми можемо лише оцінювати когнітивні ресурси одного габітусу з позицій іншого, а опис дії одних пізнавальних схем можливий лише в межах інших»21.

Введення в методологію та соціологію науки поняття габітусу зачіпає і проблему відповідальності.

Але дещо в іншому аспекті, ніж той, про який йшлося вище. Якщо габітус є універсальний принцип соціального життя, «то будь-яка відповідальність індивіда є лише видимість відповідальності. Все, що робить людина, є не результатом його власного рішення, а актуалізацією нав´язаних їй суспільством принципів. Ніякої відповідальності за таку дію не може бути. Видимість відповідальності виникає тому, що спільнота може оцінити вчинок індивіда як неправильний та вжити до нього ті чи ті санкції. Сенс їх полягає не в тому, щоб звинуватити індивіда, в своєрідному дресируванні, покаранні, використаному, щоб прищепити необхідні звички» 22. Якщо ж людина несе відповідальність за свої вчинки, це означає, що її діяльність не зводиться до габітуаль- ної, тобто, можна говорити не просто про індивіда, «агента соціальних практик», а й про суб´єкта коміникативної діяльності 23 Це означає, що в розбудові постнекласичних екологічних практик може бути наявний ціннісний компонент. Тобто, може бути присутній не лише габітуальний практичний вимір, а й момент усвідомлення того, як саме потрібно діяти і вчиняти.

На підсумок можна сформулювати наступні висновки. По-перше, сучасні екологічні практики - дослідницькі та соціальні - мають справу зі складними об´єктами, що є людиновимірними, само- організуються та саморозвиваються, що передбачає включення аксіологічних орієнтирів у пізнання та перетворення цих об´єктів. По-друге, оперування такими об´єктами в процесі екологічних практик породжує низку етичних проблем, які можна кваліфікувати в контексті етики трансдисциплінарних постнекласичних практик. По-третє, аналіз габіту- альності постнекласичних екологічних практик дозволяє як віднайти спільну методологічну основу для пояснення інтенцій індивідуальних дій, так і поставити проблему відповідальності людини за кризовий стан біосфери в іншу площину: чи винна людина у кризовому стані біосфери чи всі людські дії детерміновані габітуальними звичками? Так задаються певні виміри для подальшого обговорення проблеми екологічних практик як постнекласичних.

´Степин В. С. Эволюция этоса науки: от классической к постнеклассической рациональности // Этос науки/ Отв. ред. Л. П. Киященко и Е. З. Мирская. - М.: Academia, 2008. - C. 49; 2Лебедь Е. А. Идея природы: концепт и контекст. - К.: Видавець ПАРАПАН, 2007. - С. 144; 3Там само. - С. 145; 4Степин В. С. Зазнач. праця. - С. 46; 5Там само. - С. 45-46. 6Там само. - С. 44; 7Петров М. К. Человекоразмерность и мир предметной деятельності // Человек. Иллюстрированний научно-популярний журнал. Учредители: Российская академия наук, Институт человека РАН. М.: Наука, 2003. - № 1. - С. 13; 8Сте- пин В. С. Зазнач. праця. - С. 45; 9Див.: Добронравова И. С. Синергетика:становление нелинейного мішления. - К.: Лыбидь, 1990. - 152 с.; 10Кисельов М. М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки//Філос. думка. - 1998. - № 3. -С. 25; “Порус В. Н. Этика науки в структуре философии науки //Этос науки/ Отв. Ред. Л. П. Киященко и Е. З. Мирская. - М.: Academia, 2008. - С. 91; 12Лисеев И. К. Экологические императивы современной цивилизации // Человек. Наука. Цивилизация. К 70-летию академика РАН В. С.Сте- пина. М.: Канон +, 2004, С. 760); 13Порус В. Н. Зазнач. праця. - С. 99; 14Степин В. С. О философских основаниях синергетики //Синергетика. Будущее мира и России/Под ред. Г Г. Малинецкого. - М.: изд-во ЛКИ, 2008. - С. 18; 15Киященко Л. П. Этос постнеклассической науки (к постановке проблеми)//Философия науки. - Вип. 11: Этос науки на рубеже веков. - М.: 2005. - С. 47; 16Там само. - С. 50-51; 17Див: Швырев В. С. Рациональность как ценность культури: традиція и современность. М.: Прогресс - Традиция, 2003. - 174 с.; 18Швырев В. С. Зазнач. праця. - С. 47; 19Гутнер ГБ. Социальние практики и габитус научного сообщества// Этос науки/ Отв. Ред. Л. П. Киященко и Е. З. Мирская. - М.: Academia, 2008. - С. 339; 20Там само. - С. 342; 21Там само. - С. 350; 22Там само. - С. 357; 23Там само. - С. 358.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць