Електронна бібліотекапідручники


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Наука і освіта в теологічному контексті культури середньовіччя


О. О. Потіщук
аспірантка

У статті аналізується розвиток науки і освіти в теологічному контексті доби Середньовіччя, а також взаємовплив цих сфер суспільства.

Період після розпаду Римської імперії (476р.). Прийнято вважати початком нової історичної доби - Середньовіччя. Наука в Середні віки існувала одночасно у двох образах: у вигляді безособової системи знання та однієї із галузей духовного життя суспільства. «У спадок від Античності Середньовіччя отримало фундаментальні наукові програми, а саме атомістичну програму Демокрита, математичну - піфагорійців і Платона та континуалістську - Аристотеля, констатує П.П.Гайденко»1. Проте Середньовіччя враховуючи попередні досягнення, дало науці нове витлумачення понять та методів дослідження.

На цьому етапі відбувалися зміни у засобах виробництва у вигляді технічних удосконалень, змін в культурі, у політичних та ідеологічних рухах. Одночасно виникали нові проблеми дослідження, які зосереджували увагу вчених на вирішенні певних завдань. «Розвиток науки у добу Раннього Середньовіччя визначився тим загальним соціально-історичним положенням і духовним оточенням, яке склалося у Римській імперії в перші століття Нової доби»2. Після падіння Римської імперії між V - IX ст. міста знаходились у стані занепаду, який став поліпшуватись лише починаючи з X ст. У цей час в Європі спостерігаються внутрішньо-економічні зрушення. Економіка в період з V по VI11 ст. з рабовласницької поступово перетворювалась на феодальну. «Проте, у Європі XI-XIV ст. феодальна система є достатньо розвиненою з її політичною, релігійною ієрархіями та відповідно мистецтвом і знанням»3.

Хоча економічною основою суспільства була феодальна система, але інститут церкви визначав його інтелектуальний та адміністративний вигляд. «У перехідний період перед X ст. на Заході церква намагалась зберегти досягнутий рівень культури, в якому поєдналися сили давніх цивілізацій проти навал варварів, готів, вандалів, франків, саксів, які по мірі їх появи у межах Римської імперії, повинні бути звернені до християнства»4. В перші століття розвитку християнства відбувалося переосмислення картини світу. На її захист від язичницького світу Античності, стали християнські апологети (II - Шст.). Так, наприклад Юстиніан (105-166) вважав, що можливо із попереднього культурного спадку використовувати все, що відповідає християнству. Надалі ці звернення до християнства поширились по всій території. Апологет чи проповідник повинен мати характерні риси: освіченість, розум, виховання на філософських предметах, володіння мистецтвом переконанням тощо.

Потрібно зазначити, що в добу Середньовіччя на розвиток науки впливав теологічний контекст, тому вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформовані патристикою - християнською теологією й філософією «отці церкви».

Вже Василь Великий в IV ст. написав працю про користь язичницьких джерел для християнських юнаків. Преподобний Єфрем Сирін, сірійський теолог

IV століття, асимілював в свою поетичну творчість багато досягнень східної поезії та музики. Всі «отці церкви» (окрім Св. Писання вся традиція спирається на «отців церкви») були людьми, які могли змагатися з найвидатнішими представниками культури свого часу, виходячи з попереднього досвіду і використовуючи знання, які розширювали та наповнювали іншим змістом.

Теологи Середньовіччя зробили предметом своїх роздумів ту модель духовної дійсності, існувала. «Специфіка християнського віровчення складається з уявлення про нікчемність людини у її відокремленні від Бога, тобто людину пронизану світським життям; твердження, що людина може знайти себе лише звернувшись від світу до Бога, а зусилля затрачені заради досягнення мети, повинні бути викладені у формі молитви»5. філософ Лібаній, коли його запитали, кого він хоче обрати своїм наступником після смерті, відповів: «Тільки Іоанна, але, на жаль, християни у мене його відібрали». Це був Іоанн Златоуст згодом Григорій Богослов, який навчався в Афінському університеті, вивчав сім вільних мистецтв. «Отці церкви» поклали початок плідної традиції, згідно з якої досягнення язичницької класики не відкидалися, а підлягали осмисленню. Саме на цю основу спиралися ченці раннього середньовіччя, намагаючись відродити вченість, тому в монастирях з типовою формою слухняності було поширено переписування стародавніх манускриптів.

Важливими роздумами схоластичного методу для вчених і філософів були теологічні трактати Боеція. Боецій - аристократ, державний діяч, філософ- християнин, який спостерігав передзахідний годинник Стародавнього Риму, - прагнув зберегти інтелектуальну спадщину класики та досяг у цьому значного успіху. Він поставив запитання, які виходять за межі логіки та входять в компетенцію теології та онтології, а їх обговорення проводилося шляхом аналізу мовленнєвих засобів за допомогою яких формулювалися тези. Трактат Боеція «Про Трійцю» починається з формулювання проблеми: як може Трійця, бути одним Богом. Отже, ядро схоластичної проблеми Трійці є логічна дилема: як можливо співставити відсутність розрізнень з їх наявністю, підвів риску великої праці античних мислителів Боецій залишив переклади і компендіуми філософських творів Платона та Арістотеля, а також християнських теологів, що увійшли до монастирської традиції, і ретельно вивчалися середньовічними вченими з покоління до покоління.

Наприкінці VIII ст., Карл Великий, який в результаті своїх завоювань об´єднав велику частину Європи для ствердження західного християнства, всіляко заохочував культурне відродження вченості, яка ґрунтувалася на античних ідеалах в тій самій мірі, що і на християнських. Проте протягом першої половини Середньовіччя вчені були рідкістю, джерела культури - досить мізерними, а оригінали класичних текстів залишалися в основному недосяжними. Абсолютне панування християнської віри над світськими інтересами зовсім не заохочувало захоплення та загальні заняття класичною філософією і культурою у потрібній мірі. Напрям духовних пошуків і духовної дисципліни, обґрунтовані богослов´ям ранніх «отці церкви», навряд чи сприяли руху в бік інших інтелектуальних пошуків. Християнські істини на той час піддавали аналізу. Від Арістотеля не так-то легко було позбавитися, бо його праці з логіки вже відомі раніше завдяки Боецію, здобули славу і авторитет ще в ранньому середньовіччі.

З розвитком впливу церкви, коли кількість віруючих стає численною, у діяльності проповідників все більше місця займає проповідь, спираючись на духовний зв´язок з іншою людиною, а не на текст.

«Середньовічний вчений у Західній Європі - це монах, чи клірик. Серед людей, які зробили значний внесок у розвиток природничо-наукових уявлень, були такі визначні теологи середньовіччя, як: Альберт Великий, фома Аквінський, Вільям Оккам, фома Брадвардін; майже всі ці автори писали твори на богословські теми»6. Отже, саме філософське вчення виступало в ролі посередника у формуванні відношення науки і релігії.

«Першим загальним рухом інтелектуального відродження був рух Карла Великого, який не мав освіти але увів у IX ст. школи при палацах; хоча цей рух не затримався надовго»7. Під час правління Карла Великого (VIII - ІХ ст.) відбувся значний зріст рівня освіти, культури, а також була досягнута політична стабільність на Заході. Але все одно протягом усього раннього середньовіччя до початку XIII ст. за церквою залишалася монополія на вченість та писемність.

Витоками тогочасної освіти історики науки вважають: по-перше, твори Аристотеля, Платона та інших античних філософів; по-друге, наукові трактати римських письменників, Плінія, Сенеки, Кассіода; по-третє, латинські патристичні твори видатного християнського філософа Августина; по-четверте, трактати енциклопедичного характеру. Це свідчить про те, що позначився вплив Римської імперії, що визначав характер освіти у ранньому середньовіччі, і навчання відбувається майже, як у римських школах.

«Коло дисциплін обмежене «вільними мистецтвами» (artes liberals, які включали тривій: писемність, риторику, логіку чи діалектику, що називали формальними мистецтвами - artes formales) - квадривій, а також: арифметику, музику, геометрію та астрономію (реальні мистецтва - artes reales)»8.

Потрібно підкреслити, що ці сім дисциплін поділені ще з часів грецької філософії на три логічні та чотири математичні.

Перші три мають напрям від досократиків до Арістотеля, а чотири математичні дисципліни мають витоки у піфагорійській онтології. Піфагорійська онтологія розглядає ці дисципліни, як сходинки до пізнання єдиного - найвищого знання. Але не дивлячись на важливість математичних дисциплін у добу Раннього Середньовіччя переважає три- віум, підґрунтям якого були латинські джерела доступніші, ніж математичний спадок.

Початковий ступінь освіти полягав у вивченні абетки, читання на латині та запам´ятовування псалтиря; потім слідували писання та співи, які мали велике значення. Середній ступінь складався з тривіуму та квадривіуму, а писемність вивчали за допомогою підручника римського вчителя Доната. Мета навчання полягала у отримані найбільшої кількості латинських слів, виразів та їх вірних граматичних форм, а найвищим досягненням було написання віршів латиною.

Переважав діловий стиль писання, який мав пряме відношення до риторики. Логіка викладалась спираючись на твори Боеція, щодо арифметики вчення про число у ранній період викладалося за допомогою окремих елементів, мистецтво рахування та розв´язання задач, що являло собою ядро курсу. Так, наприклад, календарні розрахунки обчислювання пасхалій були надзвичайно корисними тому, що допомагали отримати знання про види ділення часу, руху планет, знаків Зодіаку та різних елементів астрономії.

Наступним компонентом вивчення була музика, яка стала невід´ємною складовою богослужіння у вигляді співу. Хор був обов´язковим у кожній школі, а іноді витісняв інші заняття, а теорія музики вивчалася за п´ятьма книгами Боеція «Про музику» (De musica).

Вже існувала геометрія але не в сучасному розумінні. Це був опис землі та істот, що її населяли. Так, наприклад, географічні та космо-географічні свідчення - вважалися геометрією, а майже всі елементи числення, як вже вище було зазначено, відносилися до арифметики. Не можливо не відзначити того, що символізм, який у той час буд важливим елементом свідомості, вплинув й на освіту, викликавши зацікавлення до містики чисел, трактування явищ природи, спираючись на тексти Св. Писання.

Таке містичне вчення завершувала арифметика.

Вивчення латини в цей період займає найвищій ступінь освіти. Так, наприклад, починають вивчати латину, грецьку мову, перекладаючи з грецької теологічні твори Максима Просвітителя. Великою популярністю користуються енциклопедії й арабські твори, які також перекладалися.

Всі ці зміни були дуже суттєвими «Доба отримала назву Культурний Ренесанс ХІІ ст. Ренесанс ХІІ ст., - пише Ч. Хаскінс у праці «Дослідження з історії середньовічної науки», - полягає у відтворені латинської класики та римських законів, тому цей рух отримує назву «романський ренесанс», оскільки за рахунок введення науки та філософії давніх греків у Західній Європі починає швидко поширюватися галузь знання»9.

Варто взяти до уваги, що у цей період відбуваються також значні зміни в галузі освіти. В школах на перший план висувають філософську освіту, оскільки для вирішення догматичних проблем, потрібна філософсько-теологічна проникливість та логічна послідовність. Починають створюватись школи з високим рівнем філософсько-богословської освіти, наприклад, відома Шартрська школа, тому головною у ХІІІ ст. була логіко-теологічна проблематика у шкільних програмах, яка викликала зацікавленість у Петра Абеляра, Гілберта Парретанського та інших мислителів.

У галузі викладання філософії відбувається значне посилення інтересу до натурфілософії, деякі елементі якої були властиві творам письменників, що утворювали угрупування навколо Шартрської школи: Т. Шартрський, Б. Сильвестр. Крім того, письменників цікавила природа не сама по собі, а як те, в чому відбувалися певні зміни, які відповідали змінам людського життя, надаючи тим самим підґрунтя для морально-релігійних роздумів. Раніше таким був опис природи письменниками, але тепер завдання полягало у вивченні порядку, що існував в природі: описуючи вищу досконалість існуючого світу, бездоганність його внутрішньої будови, що підкреслювало величний задум Творця. Завдяки цьому пізнання природного світу отримало автономію.

Відродження Західного християнства, яке відбувалося у X ст. вимагало ширшої інтелектуальної основи. Необхідно було навчити духівництво мисленню та писемності. Спочатку ця потреба була задоволена утворенням соборних шкіл (шартре) «мусульмани протягом століть вже мали школи при мечетях - медресе, у яких поряд з релігією вивчалася філософія, а вже в ХІ ст. існувала медична школа в Салерно»10. Цю школу заснував відомий лікар та перекладач Константин Африканський (1015-1087), який мандрував Сходом у пошуку знань, своїми перекладами сприяючи введенню на Заході елементів грецько-арабської медицини.

Важливий внесок у подальший розвиток науки зробили перекладачі в Західній Європі. За допомогою їх діяльності стали відомі імена таких грецьких вчених, як Евклід, Архімед, Птоломей, Гіппократ, Гален, Аристотель тощо, а також мусульманських вчених - Ал-фарабі, Ібн Сіни та інших. З часом галузь діяльності перекладачів розширюється: перекладали медичні та алхімічні твори, трактати з оптики, механіки, філософії, а значення раніше перекладених на арабську грецьких творів значно зростає.

Характерним прикладом змін в інтелектуальному кліматі початку XII століття була поява школи при августинівському абатстві Сен-Віктор у Парижі. Гюго Сен-Вікторській, хоча й дотримувався традиції чернечого містицизму та християнського платонізму, проте висунув щодо освіти радикальну тезу, яка свідчила, що мирська ученість, зосереджена на вивченні природного світу, складає необхідну основу для вищого релігійного споглядання і навіть містичного екстазу. Метою вільних мистецтв - тривіума (граматика, риторика і діалектика) і квадривіума (арифметика, музика, геометрія і астрономія) - проголошувалося «Відновлення у нас образу Божого». Це нова пристрасть до ученості покликала до життя відомі середньовічні «суми» - енциклопедичні трактати, направлені на розуміння дійсності у всій її цілісності, - про що першим став писати Гюго. Саме ця концепція освіти лягла в основу ідеї університетів, що розповсюдилися по всій Європі, серед яких важливе місце зайняв Паризький Університет(заснований приблизно у 1170 році).

Спираючись на вище викладений матеріал варто відмітити, що таких шкіл у період ХІ - ХІІІ ст. було недостатньо, тому існуючі користувалися великою популярністю, в них збиралися школярі та вчителі звідусіль. На основі цього школи почали рости, розквітати, наприкінці ХІІ - ХІІІ ст. перетворюються в університети. «До ХІІ ст. вони розквітли настільки, що були спроможні стати університетами з жорсткими курсами вивчення семи вільних мистецтв, філософії та найвищого ступеня освіти теології»11.

Слід зазначити, що виникненню університетів сприяло збільшення кількості вчителів та учнів, збільшення кількості шкіл, у відкритті яких були зацікавлені як міста, так і церква, що виступала у ролі покровителя. «Саме слово universitas не вживали в Середньовіччі для назви відповідних установ. Назва університет - studium, мала на увазі освітній заклад з університетською програмою, для відомих

- stadium generale. Але термін universitas, мав на увазі корпорацію викладачів та учнів»12. Шкільна програма поступово починала виходити за межі релігійної освіти. Наприкінці ХІІ ст. відбувалося ускладнення предметів, що вимагало спеціально підготовлених вчителів, оскільки служителів при соборі чи ченців при монастирях вже було не достатньо.

Ще до кінця ХІІ ст. в Європі були засновані найстаріші університети. Вони були розташовані у Болоньї, Парижі, Оксфорді та Орлеані. Пізніше з´явилася нова тенденція: університети починають засновувати державці. Так, наприклад, у Неаполі (1224), Тулузі (1229) та інших містах. У ХМ ст. відкриваються: Паризький (1349), Віденський (1365), Гейдельберзький (1385), університети і надалі їх кількість починає зростати. Всі університети були поділені на факультети: теологічний, юридичний, медичний та факультет мистецтв, а на чолі усієї установи сприяв ректор. факультет мав голову - декана. Кожному факультету були властиві наступні функції: організації лекцій, диспутів, випробування та надання наукових ступенів. Лекції являли собою прочитання та пояснення текстів відповідними коментарями. «Так, наприклад, на факультеті мистецтв більша частина матеріалу, який читали, були твори Аристотеля, а на факультеті теології - Святе Писання та «Сентенції» Петра Ломбардського»13.

Поряд із лекціями проводилися й навчальні диспути, які були присвячені розгляду певного питання. Диспут проводився наступним чином: магістр, який керував процесом, обирав тезус, але захищати доводилося юному вчителю, а кожен слухач мав можливість висувати заперечення з цього приводу. Надзвичайно важливою була публічність випробувань кандидатів на ступінь доктора чи магістра. Це правило захищало вибір кандидатів у товариство магістрів від несправедливого та упередженого рішення.

«Важливо відмітити, що навчання мало характер не лише світський, а й науковий; прикладом був мусульманський зразок. Практично наукового в освіті було замало. Арифметика являла собою підрахунок, геометрія - перші три книги Евкліда, астрономія зайшла не далеко, лише до створення календаря та вирахування Пасхи; фізика та музика були теоретичними та далекими від життя. Контакт зі світом природи чи практичними ремеслами був невеликий, також як і цікавість до нього, але підтримувалися любов до знання та суперечок»14.

Суттєвим був вплив тогочасної культури на університетську освіту. Це відбилося на тому, що: домінувала мета вироблення покори внаслідок тривалих років навчання, тобто затвердилася система регламентації не лише змісту навчальних дисциплін, а й поведінки учнів і вчителів, взаємовідносин між ними. Поведінка регламентувалася за допомогою організації корпорацій. В історії науки серед причин створення університетів виділяють: по-перше, забезпечення автономії галузі освіти, малося на увазі її виведення з сфери впливу церкви: по-друге, забезпечення достатньо високого професійного рівня освіти. Таким чином, між церквою та університетами наприкінці Середньовіччя починають виникати суттєві розбіжності.

Людське знання про природний світ у поєднанні з християнським вченням про божественне одкровення зі всією силою виявилося у філософії видатних схоластів XIII століття - Альберта Великого і його учня фоми Аквінського. Не дивлячись на благочестя і відданість християнської теології, обидва звертали увагу на таємниці матеріального світу, в обох знаходила співчутливий відгук арістотелева оцінка природи, тіла, людського інтелекту. У їх вченнях зіштовхувалися такі протилежні устремління - грецьке і християнське, розум і віра, природа і дух. Такі проблеми зайняли найважливіші місця в університетських диспутах пізнього середньовіччя, готували підґрунтя для могутнього вибуху в західному світогляді.

Альберт був першим з середньовічних мислителів, хто провів чітку межу між теологічним знанням і знанням науковим. Альберт проголошував самостійну цінність світської ученості, а також підкреслював роль тілесного сприйняття і емпіричних спостережень в пізнанні природи. З цієї точки зору, філософія Арістотеля являла собою найвище досягнення людського розуму, до якого можна було прийти без допомоги християнського натхнення. Альберт і фома Аквінський успадкували спрямованість наближення релігії до світу та почали широко розвивати ті з аспектів християнської богословської традиції (що зустрічалися ще в Августина), згідно з якими Божественне провидіння і справи Творця обумовлюють порядок і красу тварного світу. Бог - не тільки вища форма, якою керує розвиток природи, але і сама підстава існування природи.

У Середньовіччі наука розвивається у тісному взаємозв´язку з релігійною думкою. Проблема віри та розуму стає головною у тогочасній культурі. фома Аквінський намагався показати її значення як для філософсько-теологічних доктрин так і для духовної самовизначеності людини в світі. Від вирішення цієї проблеми без перебільшення залежав вибір напряму розвитку середньовічної культури, вибір цінностей у суспільстві тощо. «Знання не протистоїть вірі; воно забезпечує можливість глибшого руху в тому напряму, в якому людину веде віра: бо є два шляхи, якими ми можемо рухатися, коли нас оточує темрява явищ навколо нас: це розум, а якщо не він, тоді авторитет. Розум, обіцяє філософія, але вона звільняє небагатьох від темряви, примушує розуміти таємниці віри. Розум відноситься до віри, як частина до цілого»15. Вирішення проблеми віри та розуму було набагато глибшим. Потрібно було розібратися у відносинах фундаментальних складових суспільства: релігії та науки. У XI столітті Ансельм, єпископ Кентерберійський, вже знайшов належне застосування розуму в тому, щоб вивчати і захищати різні «пункти» віри.

Незвичайно сильний імпульс, який дав західному мисленню фома Аквінський, пояснюється головним чином тим, що людські раціонально-емпіричні здібності, які успішно практикувалися та набрали силу у греків, як виявилось у середні віки чудово можуть служити християнству. Саме проникнення людського розуму в безліч предметів цього світу з метою пізнання їх порядку, їх руху, спрямованості, їх абсолютній залежності від чогось вищого - виявлялося на вершині уселенської ієрархії існування вищого нескінченного Буття, нерухомого Двигуна і Першопричини, тобто християнського Бога. Бог є невичерпна причина всього сущого, вища необумовлена умова буття всіх речей. Віра стоїть по той бік розуму, але вони не протистоять один одному: навпаки, вони один одного збагачують. Є.Касірер, з цього приводу наголошував: «В Середньовіччі різноманітні напрями духовної творчості, наука та мистецтво, метафізика та історія. пов´язані загальним виключно релігійним інтересом. У даний час вони відокремлені, самостійні та отримали власні підвалини, а також центр»16. Лише у Відродженні починає відбуватися певна децентралізація духовного життя, оскільки її попередній зв´язок з церквою та релігією поступово послаблюється. У XV-XVI ст..

назустріч тенденції теоретико-філософського подолання розрізнення між «технічним» та «природним» йде зняття меж між теоретиком - вченим та практиком - художником чи інженером. Людина - митець Відродження намагається побачити закон побудови природних речей, створених Богом. Лише у період Відродження людина починає відчувати себе творцем - справжнім майстром, праця якого нічим не обмежена, тому дуже символічного значення отримує постать художника - людини, наділеної творчими властивостями.

Тайденко П.П. История науки в контексте культуры - М. «Наука»,1990. - С.380; 2Там само - С.382; 3Дж.Бернал. Наука в истории общества. - М. «Иностранной литературы», 1956. - С.171; 4Там само - С.174; 5Гайден- ко В.П. Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века: Общие принципы и учение о движении. - М. «Наука»,1989. - С. 94; 6Там само - С. 36; 7Дж.Бернал. Наука в истории общества. - М. «Иностранной литературы», 1956. - С. 174; 8Гайденко В.П. Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века: Общие принципы и учение о движении. - М. «Наука», 1989. - С. 49; 9Там само - С. 72; 10Дж.Бернал. Наука в истории общества. - М. «Иностранной литературы», 1956. - С. 176; “Там само - С. 176; 12Гайденко В.П. Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века: Общие принципы и учение о движении. - М. «Наука»,1989. - С. 78; 13Там само - С. 83; 14Дж.Бернал. Наука в истории общества. - М. «Иностранной литературы», 1956. - С. 176; 15Гайденко В.П. Смирнов ГА. Западноевропейская наука в средние века: Общие принципы и учение о движении. - М. «Наука», 1989. - С. 106; 16Гайденко П.П. Эволюция понятия науки. Станвление и развитие первых научных программ. - М. «Наука»,1980. - С. 506. Potischuk O. SCIENCE AND EDUCATION IN THEOLOGY CONTEXT OF CULTURE OF DARK AGES

Development of science and education in the theology context of time of dark Ages is analyzed in the article, and also mutual influencing of these spheres of society.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць