Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Гуманітарне пізнання як особлива сфера наукової діяльності


Басенко І. Ю.
студентка

У статті зроблена спроба аналізу сутності та особливостей гуманітарного пізнання та методології.

Перед тим, як обговорювати сучасний стан, а тим більше перспективи розвитку гуманітарної сфери науки у ХХІ столітті, важливо згадати історію. Вже кілька десятиліть активно дискутуються питання критеріїв демаркації, власне статусу гуманітарних наук, історичних передумов їх становлення та перспектив подальшого розвитку. Не можна сказати, що в галузі методологічної сфери гуманітарної науки відсутні фундаментальні досягнення. Проте актуальність означеної проблематики пояснюється поступово зростаючим інтересом до нормативно- ціннісних, особистісних, світоглядно-метафізичних аспектів не тільки у сфері так званих історичних наук, або ширше - наук про людину, культуру і дух, а й аналогічною зміною пріоритетів у сучасному природознавстві, науці загалом. Відразу ж треба підкреслити, що аксіологічні виміри знання, його людиномірність і гуманістичне спрямування було характерним ще за часів Античності й стає актуальним для сучасності.

Щодо проблеми потенціалу гуманітарного пізнання в сучасній філософії науки, то на сьогодні у взаємовідношеннях двох рівноправних наукових підходів, що сформувалися, природничо-наукового і гуманітарного, спостерігається поступове збільшення впливу останнього. У сучасному природознавстві укріплюється тенденція підсилення позицій гуманітарного мислення і підходу, яка ґрунтується на засадах розуміння науки культурно- історичної парадигми науки. Сьогодні для багатьох дослідників у галузі гуманітарного пізнання зрозуміло, що соціально-гуманітарні науки успішно розвиваються лише за тих умов, коли «вибирають свій шлях», не імітуючи успішні методи інших наук, а навпаки розвивають власні, що стосуються насамперед осмислених дій людини, соціальних інститутів, способів міжлюдської комунікації, культурних утворень.

Актуальним у сучасних дослідженнях постає питання можливості виведення наукового гуманітарного знання із індивідуального суб´єктивного розуміння. За висловлюванням французького філософа та етнографа Леві-Строса «ХХІ століття буде століттям гуманітарних наук, або його не буде». Саме такий висновок свідчить по радикальну переоцінку місця і ролі гуманітарного пізнання. Гуманітарне знання необхідне сьогодні як спосіб «утримання» смислу і міри буття людиною, що не досягла цілісності в її протистоянні оточуючому світі. Гуманітаризація охороняє суспільну та індивідуальну свідомість від небезпеки тоталітаризму через утвердження права на множинність, варіативність, унікальність людських виявів.

Гуманітарне знання сьогодні виступає своєрідним посередником між культурними досягненнями минулого, теперішнього і спробами соціального проектування майбутнього. Неоціненний внесок у становлення гуманітарних наук зробили Кант, Віко, Герде, Шляєрмахер, Дройзен, Дільтей, Бахтін та інші. Методологія гуманітарних наук своїми першими кроками завдячує таким видатними ученим, як Конт, Зіммель, Вебер, Парсонс. їхні класичні праці прояснили багато складних і заплутаних питань, які стосуються специфіки соціогуманітарного знання в його відношенні до знання природничо-наукового. Проте й сьогодні залишаються не до кінця сформульовані ними фундаментальні проблеми гуманітаристики.

Насамперед об´єктом дослідження у сфері гуманітарного пізнання постає Людина, Суспільство, Культура. Гуманітарне знання - це звернення як до розуму, так і до почуттів. Гуманітарне знання мало знати, його слід відчувати, щоб відрізняти добро від зла, прекрасне від потворного. Позитивне знання - це сам світ культури у ідеальній формі, а світ культури - це матеріалізоване гуманітарне знання. Дослідник природи вивчає природні явища, феномени як сторонній спостерігач, із зовні. Гуманітарій вивчає явища культури з середини, він сам є частинкою - учасником цих явищ, цього феномену і через це його об´єкт дослідження є ноуменом, а мета дослідження пізнати феномен.

Предметом дослідження гуманітарного пізнання стає процес присвоєння суб´єктом об´єктивної реальності. Гуманітарне знання слід розглядати як сукупність висновків, отриманих у ході використання гуманітарного способу в будь-якій сфері. Предметом гуманітарної науки є намагання дослідити існування людської суб´єктивності у світі в єдності обєктивацій духу і діяльнісних способів функціонування. Метою гуманітарного дослідження є пізнання факторів культури з метою розуміння людини і її місця в природі. Тому і спрямовує на вирішення таких завдань, як виживання людства в цілому та забезпечення повноти життєдіяльності людини з метою найповнішої реалізації її здібностей та власної життєвої мети.

Наука не може розглядатись поза історичним контекстом. Навпаки вона має спиратись на історико- наукові засади. За словами Альберта Ейнштейна: «Теорія пізнання без звязку з наукою вироджується в порожню схему. Наука без теорії пізнання стає примітивною і плутаною».1 Перші уявлення про людину та її світ, якими започатковується людинознавство, виникають на основі духовно-практичного відношення людини до світу. Гуманітарне пізнання зароджується під впливом потреб світоглядного самовизначення людини у світі, де людина і світ осмислюються одне через одного. Ще на початкових етапах цього процесу «гуманітарне» розуміється широко, воно включає в себе уявлення як про людину родову істоту, суттєвими ознаками якої є моральність, духовність, розумність, а також соцільність, так і «світ людини» універсальну єдність космічних начал, певних соціальних норм і символічних форм сприйняття. В епоху Античності, зокрема, у Стародавній Греції, така модель гуманітарного слугує смисловою основою розуміння людиною себе, своїх вчинків, творчих можливостей і стратегій життя. Варто зауважити, що аксіологічні виміри знання, його людиномірність і гуманістичне спрямування - не є щось абсолютно нове й характерне для сучасності. Усім відома теза Протагора: «Людина є міра всіх речей», або ж теза «Пізнай самого себе», підхоплена й осмислена грецьким філософом Сократом. На його думку, концентрація уваги людей на природному середовищі навряд чи могла б привести їх до пізнання. Тому він наголошував на тому, що насамперед потрібно пізнати себе, свою думку, що й приведе до істинного шляху. Ця ідея зберігалась і проявлялась в різних формах у представників сократичних шкіл. Згодом І. Кант зацікавився і детально обґрунтував ці геніальні прозріння, довівши, що будь-яке знання про світ істотно зумовлене людською об´єктивністю, пізнавальними здібностями, яким притаманний апріорний характер. Можна говорити про те, що гуманітарна компонента була присутня у науковому пізнанні ще з самого початку.

Р. Декарт, представник французької філософської традиції Нового часу, спробував остаточно розділити тілесну та духовну сфери людини. Ці сфери він розглядав як дві субстанції, що існують паралельно одна одній, і складають, на його думку, основу світової організації. Людське тіло він уявляв як автомат, а душу тим, що ним керує. Саме душа була пов´язана з процесом пізнання, в тому числі й з побудовою уявлень про предметно оформлену реальність. В основі картезіанської теорії пізнання лежить принцип суб´єктивної достовірності, у відповідності з якими кожен індивід має сам формулювати своє уявлення про навколишній світ, не опираючись на досвід та знання інших. Саме тому Р. Декарт вважав, що окрема людина скоріш знайде істину, ніж народ. Представник доби Відродження Дж. Віко наголошував на тому, що пізнання має відбуватись у рамках певних національних мов. Людина в уявленні Дж. Віко, була єдністю трьох складників: розуму, мови і тіла. І саме за допомогою них відбувається пізнання навколишньої дійсності. Згодом І. Кант здійснив революцію думки, саме він вважав, що людський розум,керуючисьзакладеними в ньому правилами, конструює інтелектуальні рамки, в яких може виникати певний образ зовнішньої реальності.

Розвиток у галузі гуманітарного пізнання відбувався у ХІХ-ХХст. Дійсно, XIX століття в історії науки можна розглядати як сторіччя розвитку гуманітарних галузей знання, а значить і формування проблематики гуманітарного пізнання. Основним завданням гуманітарного пізнання було висвітлити основи і засади людського буття. Неокантіанська ж філософія орієнтувалась на інше коло завдань. її представники намагались побачити прояв внутрішнього, духовного світу в житті людини. Зіммель вважав, поведінка людей (яка була для нього головним предметом вивчення гуманітаріїв) обумовлена їх внутрішніми проявами і залежить від тих оцінок діяльності, якими керується кожна соціальна система. Отже, гуманітарне пізнання, на його думку, тісно пов´язане з результатами людських дій, а тому й він спрямовує свою думку на те, що було. І в першу чергу було не в предметному світі, а в сфері намірів і цілей людей.

Зміни, що відбуваються в сучасній науці, а особливо в науках про людину, дозволяють по-новому зрозуміти характер наукового знання в цілому. Пізнання розглядається як культурний феномен, який у сучасній культурі грає багато в чому нову роль. Почали досліджувати різні типи наукового мислення, характерні різними епохам, що в свою чергу зумовлює своєрідність мислення вченого, особливості його занять науковою діяльністю та досягнення певних результатів. Однією з важливих ідей сучасної філософії науки є визнання впливу соціокультурних передумов на пізнавальний процес. «Логічною реконструкцією конкретно-історичних детермінацій процесу пізнання пов´язується можливість реалізації людино мірності науки та ефективних методологічних принципів наукового пізнання».2 Можна сказати, що важливою ця проблема є в гуманітарному пізнанні, яке довгий час розвивалось мов би на периферії за- гальнонаукового поступу, і при цьому зазнаючи потужного тиску умоглядних настанов натурфілософії та методологічних підходів більш розвинених математичного і природничо-наукового типів знання. На даний час склалася така ситуація, за якої інтенсивна гуманітаризація сучасної науки - тенденція, адекватне осмислення якої передбачає послуговування масштабом гуманітарних наук, не супроводжується таким самим ростом самосвідомості останніх. Однак, на перший погляд, успішне розв´язання зазначених проблем можливе на основі культур-центристського підходу. Адже саме в дослідженні історії, культури, духовних підвалин людського буття гуманітарне пізнання отримує імпульси свого розвитку і конституюється як самостійний тип знання. Проте у більшості випадків це питання досліджується не у своїй гуманітарній специфіці, а в руслі проблем детермінації наукового пізнання в цілому. Якщо ця специфіка й враховується, то вона обмежується історико-філософським або логіко-гносеологічним зрізом. Соціокультурні передумови наукової гума- нітаристики починають формуватись у Новий час. Цьому сприяють потреби розвитку техногенної цивілізації, суспільного прогресу і усвідомлення людсякої субстанції культури. Саме з науковим пізнанням людини повязують надії на революційні перетворення усіх сфер життєдіяльності суспільства. Пізнавальний процес зосереджується на інтелектуальних здібностях людини. Наука у повній відповідності з орієнтацією на сутнє досліджує людину натуралістично і об´єктивістськи. Людина починає розглядатись як об´єкт, «річ серед речей» або опосередковано через свої опредметнення і об´єктивації.

На думку Дж.Віко, людина може адекватно пізнавати лише ті речі,які сама створила, але все це передбачає застосування специфічних методів пізнання, за допомогою яких осягається власне людська компонента історії та культури. Саме так поняття гуманітарного набуває світського значення, а гуманітарне пізнання утверджується як самопізнання людини. Гуманітарно-філософський підхід за своїм характером є метафізичний і ґрунтується на ідеї людини як суб´єкта історичного процесу, метафізичних аспектах людського буття, що проявляються в його трансценденції, чуттєво-надчуттєвій фактичності, інтенції та абсолюта. Предметом пізнання стають субстанційні якості людини, в залежності від того в чому вони вбачаються розгортаються відповідні дослідження гуманітарного. З XVШст. в гуманітарне пізнання проникає дух науки, сформований у математиці та природознавстві, саме воно заявляє про свою самоцінність. Цей процес особливо інтенсивно відбувався в політекономії (Сміт, Тюрго), історії (Бокль), правознавстві (Гро- цій), збагачуючись у наступному ідеями історизму і розвитку, що зрештою, призводило до легітимізації соціально-гуманітарних наук. Остання ґрунтувалась на відповідності гуманітарного знання усталеному ідеалу науковості. «Покоління останніх десятиліть

XIX і перших років XX століття, - пише у зв´язку з цим М.Блок, - жили немов би зачаровані дуже негнучкою, воістину контівською схемою світу природничих наук. Поширюючи цю чудодійну схему на всю сукупність духовних багатств, вони вважали, що справжня наука повинна приводити шляхом неспростовних доведень до безперечних істин,що сформульовані у формі універсальних законів. То було переконання майже всезагальне».

Соціально-гуманітарна стратегія пізнання «світу людини» формується на основі підвищеного інтересу людини до суто людських вимірів суспільства, історії, культури, їх духовно-ціннісних засад. Предметом дослідження стає існування людської субєктивності у світі в єдності обєктивацій духу і діяльнісних способів його функціонування. Гуманітарна думка зосереджується на індивідуальних, унікальних і екзистенційних аспектах буття людини і залежно від того, в чому вбачається їх основа, реалізується відповідна дослідницька програма. Важливо підкреслити, що гуманітарні науки входять до сфери наукового пізнання дійсності. Гуманітарне знання к міру свого розвитку стає все більш теоретичним, зорієнтованим на об´єктивне вивчення своєї специфічної предметної сфери і відкриття законів, що є неодмінною характеристикою наукового підходу. Гуманітарне знання є не просто вивчення деякого вивчення деякого явища, але водночас і його конституювання, привнесення в нього смислу, цінностей. Саме у межах гуманітарного підходу наука переосмислює власні цілі. Об´єктом вивчення гуманітарної науки є унікальні, індивідуальні об´єкти. Саме ці об´єкти мають ціннісну і рефлексивну природу. В гуманітарності знаходять своє відображення проблеми людської свободи, соціального і екзистенційного. Багато дослідників вбачає специфіку гуманітарності в особливій парадигмальній якості буття і пізнавального відношення, що складаються в системі «людина суб´єкт - реальність».

Іноді вважається, якщо наукове дослідження присвячене історії, культурі, людині - значить воно гуманітарне; але це не завжди так. Адже вивчати людину, суспільство, історію культуру можна і в просторі традицій, і з теократичних позицій. Гуманітарне знання сьогодні виступає своєрідним посередником між культурними досягненнями минулого, теперішнього і спробами соціального проектування майбутнього. М.Бахтін наголошував на тому, що гуманітарне пізнання є активний процес діалогічного спілкування та взаємодії. Міра гуманітарності знання відповідає мірі людських смислів, що виявляються і враховуються в ньому. Через поняття гуманітарності уможливлюється розкриття зв´язку будь- якого знання, в першу чергу наукового із загально- гуманітарними поняттями, такими як людяність, співчуття, милосердя, жалість, толерантність тощо. В гуманітарності знаходять своє відображення проблеми людської свободи. Варто згадати про те, що в науках про людину дуже важко робити узагальнення, тому що вони вивчають окремі події, локалізовані у просторі і часі. Існує така думка про неможливість теорії в строгому розумінні в науках про людину. В гуманітарній сфері досліджувана реальність дуже мінлива і на її зміну впливає дослідник, це свідчить про те, що говорити про об´єктивність знання дуже проблематично, тому що досліджувана реальність (власне людська або ж соціальна реальність) породжується саме процесом дослідження. М.фуко пише про те, що «гуманітарні науки звертаються до людини саме тому, оскільки вона живе, в неї на відміну від інших істот є мовленнєвий дар, вона творить. Так, що в загальному і цілому людина для гуманітарних наук-це не той живий організм певної форми (зі специфічною фізіологією); це такий живий організм, який є всередині того життя, якому він належить і яке принотує всю його сутність, складає певні враження, за допомогою яких він живе, і з яких він отримує саме ту незвичайну здібність-правильно уявляти життя».3 Одне з найважливіших завдань гуманітарного пізнання полягає в тому, щоб виявити способи і засоби, за допомогою яких здійснюється процес соціалізації кожного індивіду. Важливо підкреслити, що гуманітарне пізнання зацікавлене не в знаходженні певних об´єктивних законів, а в пошуку тих можливостей людської діяльності, що існували в деякому минулому, а також факторів, що вплинули на вибір та втілення однієї з них. Розуміння того, що кожний стан світу обумовлений людськими діями на нього в далекому минулому, дозволяє припустити й те, яким би цей світ міг бути, якби люди тоді діяли іншим чином. Таке уявлення впливає і на осмислення можливостей, що існують в теперішньому, і на створення картин майбутнього. Чим більше і глибше людина пізнає свій внутрішній світ, тим успішніше він може створювати свій зовнішній.

У гуманітарних науках предметом дослідження постає не природа сама собою, а природа в її людському вимірі, де «людина знову ж таки зустрічає сама себе». Це насамперед орієнтація на пізнання людини, духовності, культури, цінностей. В.Вернадський вважав, що «наука не існує без людини і є її творінням, як її творінням є слово, без якого не може бути науки. Відшукуючи правильності й законності в оточуючому її світі, людина неминуче зводить її до себе, до свого слова і до свого розуму. В науково вираженій істині завжди є відображення-можливо надзвичайно важливе - духовної особистості людини».4 Гуманітарне пізнання конститує пізнавальний об´єкт, який у свою чергу є активним у відношенні дослідника, тому гуманітарному пізнанню притаманна діалогічність. Такий підхід обґрунтував у своїх працях М.Бахтін. Він наголошував, що у науках про дух предмет - не один, а два «духи» (той, що вивчається, і той, що вивчає, які не повинні зливатися в один). Звідси видно, що справжнім предметом гуманітарного дискурсу можна вважати взаємовідношення і взаємодію «духів». Гуманітарному пізнанню притаманна метафізичність, що базується на ідеї людини як суб´єкта історичного процесу, метафізичних аспектах людського буття,що проявляються в його трансценденції, чуттєво-надчуттєвій фактичності, інтенції та абсолютності. Саме з цього підходу предметом пізнання є насамперед субстанційні якості людини, в залежності від того, в чому вони вбачаються - розумності, моральності, релігійності тощо - розгортаються відповідні дослідження гуманітарного.

В пізнанні людської реальності переважає опис якісних і кількісних залежностей явищ, а їх причинні пояснення суттєво не відрізняються від пояснень природи. У зв´язку з підвищеним інтересом до суто людських вимірів до суспільства, історії, культури, певних духовних та моральних засад починає формуватись гуманітарна стратегія пізнання. Предметом дослідження стає існування людської суб´єктивності в світі у єдності об´єктивацій духу і діяль- нісних способів його функціонування. Гуманітарне пізнання спрямоване на індивідуальні, екзистенційні аспекти буття людини. Найзагальнішим предметом гуманітарного пізнання стає процес присвоєння суб´єктом об´єктивної реальності. Гуссерль вважав, що єдиним предметом гуманітарного пізнання може бути світ людської психологічної свідомості. Виходячи з цього, головна тема гуманітарного пізнання - вивчення взаємодії внутрішніх світів людей, що можуть вступати у відносини. А оскільки їх взаємодія може бути успішною лише тоді, коли між ними виникає взаєморозуміння, саме ця проблема поставила у центрі уваги дослідників - гуманітаріїв. Його цікавлять ті сторони буття особистості в яких проявляється її творча діяльність, емоційний стан, акти прийняття (або ж неприйняття) відповідальності за діяльність. На даному етапі сучасних досліджень з філософії значна увага приділяється аналізу природничого та соціогуманітарного знання.

Між науками про природу і між науками про людину завжди існували, існують і, мабуть, будуть існувати суттєві відмінності. На різних етапах наукового пізнання відношення між науками про природу і науками про людину осмислювалися по-різному. Але по-справжньому гостра дискусія щодо відношення наук про природу і наук про людину розгорнулася лише у кінці XIX сторіччя завдяки програмі неокантіанства. ф.Шляєрмахер, неокантіанці В.Віндельбанд, Г.Рікерт започаткували нову гуманітарну традиціючерез постановку проблеми визначення специфіки гуманітарного знання. Новий гуманітарний підхід орієнтував наукове пізнання на індивідуальне, на вивчення одиничних явищ у їх неповторності та винятковості. Відповідно до цього почали вирізняти і протиставляти «науки про природу» (природничі, математика) і «науки про культуру» (гуманітарні). В.Віндельбанд запропонував класифікувати науки за методом і виокремив для природничо-наукової сфери номотетичний тип мислення і відповідний йому метод пізнання, а для гуманітарної сфери - ідеографічний. М.Вебер показав, що гуманітарне пізнання є не просто вивчення деякого явища, але водночас і його конституювання, привнесення в нього смислу, цінностей. Окрім пізнання дійсної реальності було поставлене завдання одержати таке теоретичне пояснення,яке враховує позицію і самого дослідника, і особливості гуманітарної реальності. Зокрема те, що гуманітарне пізнання конститує пізнавальний об´єкт, який у свою чергу є активним у відношенні до дослідника. Такий же підхід обґрунтував М.Бахтін, наголошуючи на тому, що гуманітарне пізнання - це активний процес діалогічного спілкування та взаємодії. Цікавими є його погляди на специфічність гуманітарного пізнання і несхожість його з природничо-науковим. Хоча він і визнає, що гуманітарна наука вивчає індивідуальні, унікальні об´єкти, але разом із тим він пов´язує природничо-наукове і гуманітарне пізнання, вважаючи, що протиставлення гуманітарних і природничих наук у дусі неокантіанства заперечується подальшим розвитком власне гуманітарних наук. Він вважає, що неможливо розірвати одночасність художнього переживання і наукового вивчення.5

Суттєвий аналіз основної аргументації позиції принципової різниці між природничими та соціально гуманітарними науками дає В.О.Лекторський. Він узагальнює основні тези проти інтеграції наук, коментує і аргументує власне бачення реальної ситуації щодо можливості існування об´єднавчих тенденцій у сучасній науці. Обґрунтовує думку, що природничі науки досліджують загальні залежності, а гуманітарні - унікальні явища. «Специфікою гуманітарного є герменевтичний метод; важається, що науки про природу дають пояснення фактів, а науки про людину - інтерпретацію людських дій та їх продуктів. Щодо функції передбачення в науці, то у природничих науках воно є необхідним, а для гуманітарних передбачення не відіграє суттєвої ролі, адже головним завданням є забезпечити розуміння. Якщо у природничих науках обов´язковою процедурою є узагальнення як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях. То в науках про людину робити узагальнення дуже важко, тому що вони вивчають окремі події,локалізовані у просторі і часі. Якщо порівнювати науки про людину та науки про природу на предмет можливості теоретичних узагальнень, то, звісно, що дії людей не можна характеризувати параметром регулярності, як, наприклад, процеси природного характеру».6 Соціально-гуманітарні науки і науки про природу мають також спільні риси: незважаючи на всі відмінності, вони належать до сфери наукового пізнання дійсності. Всі теоретичні науки використовують однакові методи.«Я не стану стверджувати,- пише К.Поппер, що між методами теоретичних наук про природу і про суспіство не має зовсім ніяких відмінностей. Відмінності явно існують навіть між природничими і різними соціальними науками», але «методи природничих і соціальних наук по суті тотожні».7

При всій відмінності наук про дух і про природу їхня методологія розвивається в одному руслі. З одного боку, гуманітарні науки в міру свого розвитку стають усе більш теоретичними, зорієнтованими на об´єктивне вивчення своєї специфічної предметної сфери і відкриття законів, що є неодмінною характеристикою наукового підходу. Сьогодні різке протиставлення природничих і соціогуманітарних наук оцінюється вже як анархізм. В.Ільїн, який доклав чимало зусиль, аби довести єдність, або «родову одноманітність науки», так охарактеризував існуючі в цьому питанні крайнощі: 1) некритичне механічне запозичення природничо-наукових мето- дів,що неминуче культивує редукціонізм у вигляді фізикалізму, фізіологізму, енергетизму, біхевіоризму й ін. (натуралістка); 2) абсолютизація специфіки соціогуманітарного пізнання та його методів, що супроводжується дискредитацією «точних наук» (гу- манітаристика). Природознавство і гуманітарні дисципліни, на його думку, є елементи одного цілого. Саме тому «ідея диморфії природничих і гуманітарних наук не може бути фондована гносеологічними аргументами: конформні за базовими теоретико-пізна- вальними параметрами природознавство і суспільствознавство - гілки науки; в лімітах свого академічного амплуа природничник і гуманітарій їдять одну страву, хоча з різних сторін і різними ложками».8

Отже, що стосується потенціалу гуманітарного пізнання в сучасній філософії науки, то на сьогодні у взаємовідношеннях двох рівноправних наукових підходів, що сформувалися, - природничо- наукового і гуманітарного -спостерігається поступове збільшення впливу останнього. У сучасному природознавстві укріплюється тенденція посилення позицій гуманітарного мислення і підходу, яка ґрунтується на засадах розуміння науки як культури і культурно-історичної парадигми науки. На даний час наука не може розглядатися поза культурно- історичним контекстом. Саме з таких позицій будь- яке сучасне наукове дослідження (чи в гуманітарній, чи в природничо-науковій сферах) має спиратися на історико-наукові засади.

Гуманітарна традиція у методологічній сфері науки через постановку проблеми визначення специфіки гуманітарного знання і специфіки методології гуманітарного пізнання орієнтує наукове пізнання на розуміння індивідуального, на виявлення одиничних явищ у їх неповторності та винятковості. Можна сказати, що з одного боку, гуманітарне пізнання має справу з унікальними індивідуальними об´єктами, а з іншого як наука має описувати загальне. Подальший досвід осмислення процесу гуманітарного пізнання показав, що у його основі є сполучення двох вимірів: по-перше, витлумачення текстів, а по-друге, побудови пояснень і теорій. Тобто у гуманітарних науках дослідник має справу з певними проявами досліджуваних явищ, які він розглядає як тексти і тому передовсім формує способи їх витлумачення. А потім у контексті такого витлумачення будує ідеальні об´єкти, до яких застосовує стандартні наукові процедури (перевірки, редукції, систематизації, перетворення, моделювання тощо). Гуманітарне пізнання не є просто вивчення деякого явища, але водночас і його конституювання, привнесення в нього смислу і цінностей. Саме в межах гуманітарного підходу наука приходить до необхідності переосмислення власних цілей.

‘Эйнштейн А. Собр.науч.трудов. Статьи, рецензии, письма. - Т. 4. - М., Наука. - 1967. - С. 310; 2Гадамер Г.-Г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики. В 2-х т. - Т. 1. - К., 2000. - С. 14; 3Фуко М. Слова и Вещи. Археология гуманитарных наук. - СПб, 1994. - С. 370-372; 4Вернадский В.И. О науке. Т.1. Научное издание. Научное творчество. Научная мысль. - Дубна, 1997. - С. 149152; 5Шашкова Л.О. Гуманітарне пізнання: нові виклики епістемології // Вісник Національного авіаційного університету: Філософія. Культурологія. - 2006. - № 1(3). - С. 57-63; 6Лекторский В.А. Возможна ли интеграция естественных наук и наук о человеке? // Наука глазами гуманитария / Отв. ред В.А.Лекторский. - М.: Прогресс- Традиция, 2005. - С. 13-22; 7Поппер К. Нищета истори- цизма // Вопросы философии. 1992. № 9. - С.47; 8Починок І. Соціокультурні засади гуманітарного пізнання // Науковий вісник Чернівецького університету. - Чернівці: Рута, 2005. - С.12.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць