пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Практичний підхід до інтерпретації пізнавальної діяльності в інструменталізмі Дж. Дьюї


О. Г. Льовкіна
кандидат філософських наук, доцент

Стаття присвячена розгляду інструменталістської концепції Дж. Дьюї.

Життя людини складається із подолання стандартних та нестандартних проблемних ситуацій. Щоб забезпечити успішне й продуктивне їх вирішення, ми їх структуруємо, переводимо у безпечну площину, приймаючи для цього той чи інший алгоритм дій. Відповідно, коли самою дійсністю перед нами перманетно ставиться питання: як знайти вихід із того чи іншого складного становища у нестабільному світі, вчення інструменталістів стає надзвичайно актуальним. Адже інструменталісти вважали, що завданням філософії має бути розробка порад людині щодо того, як їй жити. Щоб вирішити цю проблему, згідно концепції представника філософії американського інструменталізму Дж. Дьюї, вчені мають забезпечити людину ефективними пізнавальними технологіями. Адже, «філософія зростає з людських справ і пов´ язана із ними за своєю спрямованністю». [1, c. 11]

Практичний підхід до вирішення проблем гуманітарних наук (освіти, психології та ін.), який полягав у їх переорієнтації на безпосереднє вирішення людських проблем, сприяв популяризації вчень представників філософії інструменталізму. Надання процесу пізнання цілком практичного завдання - пошуку конструктивного подолання соціальних проблем та небезпечних ситуацій - призвело до ситуації, коли теорії американських прагматистів стали предметом дослідження не лише в лавах професійних філософів, але й серед широкого загалу.

Прямими послідовниками інструменталізму Дж.Дьюі стали А.Мерфі, А.Мур, С.Хук, Дж.Тафтс та інші західні вчені і філософи. Серед американських та європейських дослідників проблемам філософії дії увагу приділяли М.Томас, П.Кроссер, Т.І.Хілл, Дж.Р.Гейгер, Р.Берштейн, ф.Ріпп, М.Сміт та інші мислителі. В СРСР та на пострадянському просторі американській філософії дії і, зокрема, творчості Дж.Дьюї присвячували свої праці І.М.Сидоров, Н.С.Юліна, С.Л.Бурмістров, Н.О.Под- кіна, Б.Е.Биховський, О.М.Богомолов, І.М.Трухін, В.В.Ванчугов, Д.О.Ольшанський, А.В.Гурєєва, В.В.Кирющенко та багато інших дослідників.

Принципи, які розробили представники інструменталізму, надалі були плідно задіяні у споріднених теоретичних напрямках. Насамперед, маються на увазі операціоналізм П.Бріджмена, соціальний біхевіоризм Дж.Міда і семіотична концепція Ч.Мор- ріса. Крім того, у більшості сучасних концепцій пізнання органічно задіяні ідеї інструменталізму Дж.Дьюї, насамперед, у розумінні взаємодії суб´єкта й об´єкта пізнавального процесу та у розробці понятійного апарату, який використовується в соціальному пізнанні.

У статті автор досліджує специфіку інструмен- талістського підходу до тлумачення пізнавально-практичної діяльності людини.

Досліджуючи інструменталізм, слід, насамперед, приділити увагу історії розвитку філософських ідей прагматизму, в межах якого виникло і розвивалося вчення Дж.Дьюї. Виникнення прагматизму пов´язане із ім´ям Ч.Пірса, розвинув і популяризував прагматистські ідеї У.Джеймс, а систематизував їх саме Дж.Дьюї. Методологічним підгрунтям прагматизму стала теза, що головним завданням діяльності суспільних індивідів є досягнення практичного життєвого успіху. Такий підхід спонукав прагматистів докорінно змінити усталений погляд на зміст та характер філософських проблем. Відподно, у межах їх підходу теоретичні проблеми розглядалися винятково у термінах, що використовуються для позначення різних видів людської діяльності та оцінки її успішності. Прагматисти проголошували, що будь-який теоретичний підхід до пізнання життєвих проблем ніколи не може бути повністю достатнім для вирішення потреб людини, тому в цій ситуації віра стає для суспільних індивідів справжньою основою їх дій. Але сама ця віра розглядається не як сліпий фаталізм, а як осмислена настанова на досягнення успіху.

Ч.Пірс, У.Джемс, Дж.Сантаяна, Дж.Ройс й інші прагматисти працювали у межах дарвіністської еволюційної парадигми. Окрім дарвінізму, на розвиток прагматичної теорії пізнання вплинули й інші філософські доктрини, насамперед, діалектико-філософське вчення Г.В.ф.Гегеля та діяльнісний підхід, розроблений представниками марксистської філософії. Мислителі, які відносили себе до філософії прагматизму, прагнули переглянути пануючий на той час у гносеології споглядальний апріоризм, відмовившись розглядати мислення як процес саморозгортання логічних понять у царині «чистого розуму» . Замість цього вони презентували концепцію, згідно якій мислення є способом усвідомлення людиною своїх практичних цілей. Останні досягаються за посередництвом багатогранного досвіду, що організований як система пов´язаних між собою окремих операцій. Тим самим, єдиним достойним об´єктом філософського пізнання проголошується практична дія. Саме дія виступає як основа єдності суб´єкта й об´єкта у процесі пізнання. Відповідно, нова теорія засновується на результатах філософського аналізу конкретних проблемних ситуацій, які необхідно розв´язати. Саме ж пізнання розглядається як предметне втілення мети діяльності, тобто як експеримент або як конструювання. Раціональним вважається лише таке знання, яке надає ефективний інстументарій для досягнення поставленої мети. Тому раціональність в прагматистській інтерпретації постає як доцільність, що включає в себе волю, переконання, віру, навички, інтуїцію й оцінку. Така раціональність має вказати на сферу можливого застосування в реальному досвіді суспільних індивідів властивостей, якостей та сутностей речей. Будь-які пізнавальні ідеї необхідно перевіряти досвідом й оцінювати за ефективністю результатів такого випробування.

Найважливішими ж ідейними джерелами власне інструменталізму Дж.Дьюї були філософія натуралізму та позитивістська теорія ГСпенсера, адже саме в цих вченнях проголошувалось, що основа досвіду людини знаходиться у природі, а досвід являє собою взаємодію людини з нею. Крім того, інструменталістський підхід до побудови ефективної методології пізнання грунтувався на методологічних узагальненнях сучасного Дж.Дьюї природознавства, зокрема теорії відносності А.Ейнштейна. Саме у цих вченнях американський прагматист побачив підгрунтя нових філософських методів і нової логіки, які можна застосувати до досліджень духу і суспільної моралі.

Розробка теорії відносності стала можливою лише завдяки радикальній відмові від загальноприйнятих на той час уявлень про простір, час та механічний рух. Це доводило, що попередня наукова парадигма, згідно якій всім об´єктам приписувались наперед визначені онтологічні властивості, не є універсальною, як це вважалося у попередній філософії, і має свої вразливі сторони. Виходячи з цього, Дж.Дьюї зробив висновок, що будь-яке теоретичне дослідження може мати цінність лише тоді, коли воно дає значні практичні результати, а не є лише узгодженим з встановленими раніше онтологічними характеристикам. Саме цей висновок став підгрунтям для створення ним інструменталістської концепції пізнання.

фундаментом дьюївської програми докорінної перебудови філософії стали винайдення ним нового типу раціонального знання через впровадження неспекулятивних категорій філософії дії і, відповідно, несприйняття ним умоспоглядальних принципів пізнання. Поштовхом для створеня нової методології стали роздуми про дуалізм західної культури, що виявився ще за доби античності. Мається на увазі, насамперед, відрив сутності від існування. Увага спекулятивної філософії завжди зосереджувалась на проблемах, пов´язаних із пошуками основи світового порядку (субстанції) та інших відсторонених від безпосередніх потреб людей сутностей, що сприяло формуванню дослідницької настанови, спрямованої на пошук всезагаль- них принципів. Саме останні, на думку філософів традиціоналістів, розкривають істинну надчуттєву реальність на противагу «неістинній» , яка за посередництвом відчуттів сприймається суб´єктом. Починаючи з епохи Середніх віків, в європейскій науці та у філософії превалювала формальна логіка, яка перетворилась на стиль розгортання думки. Критерієм істинності вважалась формальна раціональність і логічна несуперечливість знання. Абсолютизація пізнавального значення логічної форми знаходила повну підтримку серед апологетів спекулятивної філософії. Вони прагнули надавати адекватне визначення ідеальним і чистим формам та відношенням між ними. Ці форми тлумачились як сутності речей світу, з ними порівнювались (і на основі них оцінювались) всі предмети, явища й процеси реального людського життя та досвіду. Механістичний світогляд Нового часу, на думку Дж.Дьюї, став апофеозом формально- логічного викривлення реальності у процесі спекулятивного пізнання, адже наслідки засилля такого підходу й досі відбиваються на соціальній сфері життєдіяльності. «Європейська філософія з» явилась тоді, коли інтелектуальні методи та наукові результати відірвались від соціальних традицій» . [1, c. 160-161]

Отже, спекулятивна філософія так і залишилась осторонь прагнень живих людей, не звертаючи увагу на потреби їх життя. Така ситуація заподіяла шкоди й розвитку науки, адже необмежена влада логічного розуму призвела до того, що науковці зовсім відривалися від потреб практики. Відповідно, реальний прогрес цивілізації відбувався не завдяки спекулятивному підходу у філософії, а всупереч йому. Російський вчений Ш.Сидоров у цьому контексті зазначає, що відповідальність «за духовну деградацію і розлад у суспільстві американський філософ справедливо покладає на апологетів спекулятивного підходу» [2, с. 126].

Суспільство завжди є надто консервативним і боїться будь-яких змін, постійно звертаючись до світу санкціонованих традиційною релігією догм та ідеалів, які проголошуються вищими істинами. Для нівелювання негативних наслідків розповсюдження релігійних та філософських спекулятивних вчень Дж.Дьюї пропонує переорієнтувати пізнання з умо- споглядального дослідження іманентних законів буття на вирішення практичних потреб, виникнення яких зумовлене суспільним життєвим процесом. !накше кажучи, знання потрібно розглядати не як самодостатню сутність, а лише як ідеальну форму для виразу практичних потреб, які виникають і задовольняються в процесах реального життєвого досвіду суспільних індивідів.

Для досягнення такого результату, на переконання Дж.Дьюї, необхідною є реконструкція епіс- темологічного базису у гуманітарній сфері, і, зокрема, у філософії. Він пропонує залучити для будь-якого дослідження гуманітарних та моральних питань такі методи (спостереження, створення гіпотез та перевірки дослідом), завдяки яким ми вже прийшли до сучасного рівня розуміння фізичної природи. Тим самим Дж.Дьюї презентує філософію як інструментальну науку, вважаючи хибним уявлення про те, що філософія має ставити перед собою лише завдання віднайдення трансцендентальних сутностей та позадосвідної реальності. Він вважає, що більш доцільно використовувати філософію як знаряддя для служіння людським справам, зокрема, звільняти мораль від забобонів, вчити людей бути більш самокритичними й рефлексивними і т. ін.

Як зауважує дослідниця Юліна Н.С., «поняття «досвіду» стає центральним у натуралістичній метафізиці Дж.Дьюї» [4, c. 176]. Досвід він тлумачить як тривалу серію ситуацій, що змінюють одна одну, в яких, оцінюючи та добудовуючи умови навколишнього природного та соціального середовища, суб´єкт дії планує і реалізує власну життєдіяльність, прагнучи знайти ефективні і раціональні шляхи вирішення своїх життєвих проблем. Тобто досвід постає як тотальна цілісність, як весь життєвий світ людини в єдності біологічних, психологічних і соціальних складових її сутності. «Ми використовуємо наш колишній досвід, щоб конструювати новий і кращий досвід у майбутньому. Таким чином, сам факт досвіду включає в себе процес, за допомогою якого він спрямовує себе до власного покращення.» [1,c.90] Такий підхід одразу відкидає дуалізм чуттєвого і раціонального, свідомості та тіла, соціального та біологічного, суб´єктивного та об´єктивного. Адже досвід - це завжди процесс, історія і комунікація.

Вчений постулює, що пізнання має бути спрямоване на задоволення реальних людських потреб. Хід і результати такого пізнання залежатимуть, насамперед, від процессу практичного впливу людей на матеріальні і духовні об´єкти. Адже справжні властивості речей відкриваються лише в ході їх активного перетворення. Таким чином, основою пізнання має стати практична дія. Конструювати теоретичні поняття потрібно шляхом, що зробить їх доступними для спостереження й відкритими для практичних дій. Наприклад, характер пізнавальних форм повинен визначатися саме практичною діяльністю. В самих діях людини закладаються основи будь-якого можливого для неї пізнання, оскільки вони спрямовані на перетворення предметного світу і самої людини. В такому розумінні пізнавального процесу мислення й логіка (концентрований його варіант) постають як способи цілеспрямованого перетворення досвіду, а не вічне, незмінне й самодостатнє буття. Розум «проектує власне майбутнє та допомагає людині в його реалізації. І її дія завжди підлягає перевірці в досвіді» . [1,c.91] Якщо світ постійно змінюється, то мислення також не може лишатися незмінним. Дж.Дьюї проголошує, що він погоджується вважати світ лише матеріалом, який має підлягати змінам. Відповідно, логіка тлумачиться як систематизований вираз процедур мислення, застосовуючи які, можна ефективно здійснювати практичне перетворення. Інакше кажучи, мисленння виступає як один з інструментів для здійснення діяльності, а не як відокремлене від практики джерело вічних, незмінних й іманентними самим собі логічних форм.

Вчений запропонував нову послідовність кроків самого процесу пізнання, початком якого має стати аналіз труднощів практичного людського існування. Оскільки людина постійно знаходиться у стані творчого перетворення реальності, то властивості предметів відкриваються їй у процесі практичних дій із речами (проте, зовсім не всесторонньо та субстанційно, як вважають спекулятивні мислителі). Будь-яке знання про річ народжуєься у дії, яка сама, у свою чергу, змінює цю річ. Отже головним принципом розробленої Дж. Дьюї методології є твердження, що підсумком теоретичного дослідження має бути отримання практичного результату, а не пошук відповідності наперед заданим онтологічним характеристикам. Цей принцип розривав коло суб´єкт-об´єктної тотожності спекулятивного підходу і започатковував принципово новий підхід до пізнання світу.

Крім того, вчений стверджував, що мислення саме підкорюється практичним діям. Логіка його міркувань наступна. Пізнання розпочинається із ситуації, яка вимагає власного перетворення згідно поставленій меті. Тобто мислення й виступає як здатність усвідомити ситуацію, прийняти рішення відповідно до поставленої мети і, тим самим, являє собою спосіб дії. Мислення інтерпретується як процес, що є детермінованим діяльністю, яка, у свою чергу, являє собою сукупність дій спрямованих на нівелювання незручностей тієї чи іншої проблематичної ситуації. Тому форми мислення мають набувати не відсторонено-умоспоглядального характеру, а інструментально-практичного. Це означає, що будь-які уявлення, ідеї, поняття та теорії є засобами (інструментами) активного перетворення проблемних ситуацій. Ці інструменти визначають, що саме нам необхідно зробити і яким чином слід діяти, а їх цінність саме і визначається результативністю такого перетворення. Проте у процесі вирішення проблемної чи конфліктної ситуації не відбувається пошук об´єктивної істини (як повної відповідності наших знань навколишній дійсності). Наука, на думку інструменталістів, не спроможна відшукати абсолютну істину і навіть не повинна ставити перед собою таку мету. Звідси виходить, що суперечності, які виникають в мисленні, зумовлені внутрішніми суперечностями діяльності людини у конкретній ситуації. У цьому контексті І.Н.Сидоров зазначає, що, на думку представників американського прагматизму й інструменталізму, «для характеристики сутності мислення важливою є насамперед організація практичних дій у взаємопов´язане ціле, що підкорюється єдиному принципу, у якості якого виступає мета. Тому слід говорити не про таємничу самоорганізацію актів мислення на основі його містичної «внутрішньої логіки» , а про міру відповідності цих актів тим цілям, які поставлені людиною в її діяльності» [2, с. 131]. Наслідком продуктивної діяльності людини стає побудова ідеальних цілей, норм і цінностей, у відповідності із якими і здійснюється мислиневий процес.

Вибір кращих інструментів для пізнання того чи іншого об´єкту людина робить у відповідності із власними уявленнями, і цей вибір відбувається у лоні природи. !накше кажучи, людський досвід та інструменти, що в ньому використовуються, не протистоять природі, а навпаки, входять до неї. Такий підхід до пізнання, що протиставляється спекулятивному (відірваному від реальних людських потреб), потребує розглядати мислення як практичну здібність для подолання сумнівів, що дає можливість приймати обгрунтоване рішення. В якості критерію правильності рішення виступають емоції, що у своїй сукупності складають підгрунтя для впевненності суб´єкта дії у тому, що знайдене ним рішення є вірним і достатнім.

Знання, які грунтуються на діях, згідно Дж.Дьюї, мають головну, відмінну від спекулятивної, ціннісно- змістовну характеристику - доцільність. Саме цей показник є значущим у проблемній ситуації, в якій визначається раціональність або ж нераціональність знання або дії. Прагматичне тлумачення раціональності як доцільності радикально змінює розуміння призначення філософії. Проголошується, що вона має стати теорією практики, тобто « філософія буде вирішувати питання узгодження уявлень людини про світ, в якому вона живе, і цінностей, якими вона керується у науковому пізнанні та у повсякденному житті» [2, с. 132].

Дж.Дьюї вважав, що його вчення про природу та людську раціональність відкриває нові горизонти у методології пізнання. Адже будь-яке дослідження і творчість вимагають докорінної перебудови концепції пізнання - із споглядальної на діяльнісну. Проте така зміна пізнавальної настанови не означає, що людину позбавляють прагнення досягнути вищих цілей, навпаки, цей поворот наповнює визначені людиною для самої себе вищі цілі конкретним змістом. Щеальне стає практичним, змінює свій абстрактний, споглядальний зміст, тобто воно перетвоюється з такого, що дистанціюється від реальних життєвих потреб (або тлумачить їх у хибному світлі), на засіб ефективного вирішення цих проблем. Саме практична дія формує істинний смисл пізнання, який стає процесом поступової раціоналізації спільного для всіх людей досвіду.

В інструменталізмі поняття, логічні операції, наукові гіпотези та теорії інтерпретуються як інструменти для вирішення проблем, які виникають в різних сферах людського досвіду (наприклад, для створення плану дій, для вибору рішень, для класифікації і т.д.). Дж.Дьюї розглядає інтелект як засіб, що допомагає пристосуватися до плинних, несталих та проблемних умов людського існування. Він відкидає уявлення про об´єктивний зміст людських знань і пов´язані із цим уявленням інтерпретації істини. Дж.Дьюї закликав до заміни теоретичних наук прикладними, оскільки теоретичне знання саме по собі не може бути корисним, успішним та ефективним.

У Ч.Пірса та У.Джеймса суб´єкт пізнання розглядався лише як споглядач. Проте результати такого споглядання суб´єктом інтерпретувались через призму їх власних інтересів. Внаслідок цього і створювалась своєрідна, суб´єктивна, картина світу, яка відрізнялась від інших світобачень. Дж.Дьюї ще більше радикалізував суб´єктивізм у погляді на оточуючу дійсність. На його переконання, завдання і сутність досвіду полягає в тому, щоб змінити ситуацію, а не у тому, щоб спиратися на якісь дані у пізнанні. Новація інструменталізму, яка поповнила ідейний багаж прагматистів, полягала у тому, що пізнання є неможливим, якщо суб´єкт не намагається змінити світ у відповідності із власними інтересами. Тобто світ розглядається лише як матеріал, який необхідно піддати змінам. До пізнання і змін світу спонукають людину проблемні ситуації.

Мислення, таким чином, є специфічним для людини способом реагування на зміни в навколишньому середовищі. Головна функція мислення є суто утилітарною: успішне подолання проблематичних ситуацій. Самі ж форми мислення (поняття, судження та умовиводи) розуміються Дж.Дьюї не як раз і назавжди дані й незмінні сутності, а лише як інструменти практичних дій. Мислення виявляє себе як здатність приймати рішення, що відповідають поставленій меті. Отже, мислення детерміноване діяльністю людини. Відповідно, норми, цілі і цінності, з якими узгоджується процес мислення, виникають як ідеальний наслідок продуктивної діяльності. Адже саме суспільство через приписи соціальних інститутів примушує людину діяти тим чи іншим чином.

Пізнання, таким чином, розглядається як перетворення, що орієнтоване на майбутнє. Людина для кращого осягнення культурного та соціального світу, в якому вона існує, має створити проект побудови нового світу, філософія ж і має забезпечити теоретичний фундамент проекту такого перетворення. Зміст філософського дискурсу має бути взятим з практики, яка проголошується істинною та гранично можливою реальністю для людини. Отже, філософська концепція Дж.Дьюї грунтується на ідеї пізнання як перетворення та на розумінні взаємодії людини і світу як трансакції (типу відносин, за якого всі учасники взаємодї залежать один від одного).

Концепція істини в інструменталізмі має функціональний характер, оскільки пізнання інтерпретується як рух до реалізації мети, що задається ситуацією. У цьому контексті акцент робиться на принципі практичної доцільності. Будь-які види і типи дій оцінюються за критерієм їх здатності слугувати ефективним засобом пристосування людини до світу. Інакше кажучи, забезпечення успішної адаптації до проблемних життєвих ситуацій проголошується головним призначенням ідей, понять та теорій. «Ані плани, які складаються, ані принципи, які людина використовує як орієнтири реконструктивної дії, не є догмами. Вони - гіпотези, що маюь вироблятись практикою та відкидатися, виправлятися та розвиватися в залежності від того, чи досягають вони успіху у керівництві нашим сьогоднішнім досвідом». [1, с. 91] Процес пізнання супроводжується процесом надання оцінок його результатам. Істиним вважається те, у що доцільніше вірити. Тим самим практичне ставлення суб´єкта пізнання до світу знімає протиставлення теоретичної та оціночної діяльності. Шлях до істини і шлях до цінності ототожнюються.

Інструменталісти проголосили, що пізнання є дією. Результатом кожного окремого акта пізнання має стати розробка рішення, правильність якого залежить від вірної постановки мети, яка, у свою чергу, зумовлює вибір засобів-інструментів для її досягнення. Пізнати - це не лише створити план дій, але й оцінити можливі наслідки застосування цих дій, тобто передбачити нові проблеми, які з´являться після нашого втручання у ситуацію. За таких умов індивідуальний досвід локалізується на засадах вибудовування вигідних та ефективних відносин з об´єктами природного та соціального середовища. ‘Дьюи Дж. Реконструкция в философии. М.: Логос, 2001. - 168 с. 2Сидоров И.Н. Философия действия в США: от Эмерсона до Дьюи (Науч. ред. Я.А. Слинин). - Л.: Изд- во ЛГУ, 1989. - 145 с. 3Юлина Н.С. Очерки по философии США. ХХ век. - М.: Эдиториал УРСС, 1999. - 304 с. 4Юлина Н.С. Философия Джона Дьюи и постмодернистский прагматизм Ричарда Рорти. // Философский прагматизм Ричарда Рорти и российский контекст./ Отв. ред. А.В. Рубцов.- М.: «Традиция» , 1997. - С.156-189.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць