Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Філософсько-антропологічні ідеї м. максимовича крізь їхню моделюючу функцію


С. В. Вільчинська
кандидат філософських наук, доцент

У статті розглянута антропологічна природа етнологічних ідей М. Максимовича.

Коли йдеться про моделюючу функцію філософсько-антропологічної парадигми, то маємо на меті досліджувати детермінуючо-визначальну роль її ідей у теоретичному відтворенні сутнісних властивостей об´єкта (у нашому випадку процес вітчизняного етногенезу за концептами М. Максимовича); ідеї застосовано як принципи етнології, що визначають границі можливих пояснень та виробляють «імунітет» щодо інших підходів, адже постають «моделлю», що формує логіку доведень за відомим зразком. Отож нас цікавитиме природа етнологічних ідей М. Максимовича, зокрема, вплив філософсько-антропологічної концептуалізації на вивчення проблем етногенезу України-Русі.

У відомому відношенні завдання збігається з метою антрополога, який, «щоби спробувати відтворити індивідуальні явища на основі фрагментів, запозичених у різних категоріях»1, розробляє запропоновані компаративістами загальні уявлення. Наше завдання водночас суголосне і з конотаціями пошукових намагань М. Максимовича - сформулювати найзагальнішу гіпотезу про сродність Русі з іншими народами, долучивши вже існуючі припущення та доведення й відшукавши в них підстави, що більшою мірою об´єднують їх, аніж роз´єднують2. Без такого намагання синтезу всяка спроба виробити універсальні основи теорії є марною, адже ризикує загубитися у «просторі» опінії, коли огляд «искусно отрицающаго и зыбко утверждающаго» «мніїнія» поглинає аналіз. Проте М. Максимович, хоч і тяжів до «конкретних знань» й користався аргументацією з різних джерел, але завжди дбав про об´єктивність досліду. Він закликав «лучше углубиться въ тіі-же историческіе источники, перевіїдать ихъ вновь и сообразить съ новой точки зріїнія, при чемъ, конечно, откроются и новые родники. Тогда могло-бы обнаружиться: что сліідуеть въ древніїйшую исторію Руси принять какъ достовірную положительность, что можно допустить какъ вііроятное предположеніе, что надо исключить какъ невіїрньїй вымыслъ или мечту временную и преходящую»3. Відтак, теорію М. Максимовича характеризує невиокремленість наукової та мистецької діяльності, бо «мніїніе можетъ имііть не антикварій кабинетный только, но и келейный писецъ», поет4.

Вимога «ґрунтовної синтези» зумовила його ставлення до всякої концепції як до часткової правди, що у свій спосіб слугує відкриттю істини5. Підхід співзвучний сковородинівському принципу «жування» як передумови істини. Поставитися до існуючих вчень неупереджено М. Максимовичу допомогає й надання ваги принципу тотожності логічного й історичного. Ось, приклад: «По историческому закону образованія природы и разсіїянія рода человіїческаго, проис- ходятъ виды отъ рода, многое отъ единаго..., а не наоборотъ. Да и по закону логическому - если доказывается., что и Скандинавы, и финны, и Болгары. были Руссами, и при каждомъ изъ нихъ повторяется

- Руси, то и сліідовало бы., имя Руси принимать ихъ общимъ і родовымъ именемъ и производить не Руссовъ отъ нихъ, но ихъ отъ Руси! ...сл11дуетъ предположить, что они съ Русью имііли древнюю родную связь, но впосліідствіи разроднились съ нею., переименовались и объособились племеннымъ об- разомъ. - Вотъ общая мысль, которая просв11чиваетъ сквозь чащу разнообразныхъ доказательствъ .о происхожденіи Руси»6.

Досвід М. Максимовича-методолога, що «опри- сутнював» у своїх розвідках переваги науки з її атрибутами системності та критицизму?, «ґрунтовного синтезу» й по сьогодні є найкращим набутком нашої філософії. Однак становлення його професіоналізму вченого відбувалося в середовищі «релігійного консерватизму», котрий меншою мірою проявлявся у дворянських родинах (М. Максимович із дворян), аніж у «сім´ях духовенства як замкнутого соціо- професійного стану, де культивувалася на свідомому й підсвідмому рівні релігійність»8, - і не міг не позначитися на навичках, «консервуючи» усталене й гальмуючи в інтелектуальній діяльності новаторський елемент. Природно, що об´єднуючим підмурком в історико-етнологічної теорії М. Максимовича є християнська парадигма, ретрансльована у ідеях неоплатонізму, шеллінґіанства. Та за всякої можливості він наголошував будівничу природу філософського світогляду. «Идеальность философ-
скаго созерцанія обратила насъ къ самопознанію; а для него и черезъ него мы обратились къ своенарод- ности и исторической действительности. ,.»9.

Творчий доробок М. Максимовича у черговий раз пересвідчує - самопізнання як філософія людини створює підвалини наукової антропології у шерегу супутніх їй дисциплін; переконує - філософська антропологія застерігає думку від вузького, суб´єктивного погляду, бо засновує теорію на загальній ідеї людства й уявленні про загальну сутність людини; сповнює оптимізмом щодо об´єднання дисциплінарних зусиль, аби дослідити цілокупність прикмет вітчизняного життя, маючи на меті майбутнє поєднання результатів в єдиній цілісній системі знань10.

Які ж антропологічні концепти поклав в основу етнологічного дискурсу М. Максимович? У чому їх моделююча функція? Але спочатку нагадаємо суть його гіпотези етногенезу Русі. Родоначальником Русів був син Іафєтового племені Нарци на ім´я Рос. Другою його гілкою став народ Словенський. Племена жили на землях Азії, а згодом заселили Європу. Словени прийшли туди з заходу, Руси - з півночи. З переходом Русів через Кавказ завершено первісну добу їхнього «доісторичного» східного життя. Наступний «історичний» період - доба розсіяння русичів у Європі. У такому «расплеменении» (рос.) є головні відгалуження. Північно-східні території, що вздовж Урала і до Північного океану, заселили східні Руси. Одні з них посіли на Кавказі, між Каспієм і Понтійським морем, Волгою (інша назва Рось) та Доном (Руська ріка), інші осіли на Волзі - Руси-Болгари, частина котрих, західна, перейшли на Дунай, з´єдналась з південними Словенами, а решта, отатарилась. Ще частина східних Русів поселилася на північно- європейського сході - Чудь білоока (з них вийшли фіни, Лопарі), а ще якась їх частина онімечилась й отуречилась. Є ще відгалуження східних Русів

- Варяго-Руси, співмешкали в Скандинавії з Готами, вкорінилися там, онімечилися, та - на Поморії Балтійському з онімеченими поморськими словенами. На Балтійському Поморії М. Максимович Русь уважав корінним, але «несамоствореним видом»; «оконечные на сііверії віітви Кавказскаго (біілаго). Монгольскаго (желтаго) и Американскаго (краснаго) видовъ человіїческаго рода. [...] Въ Гиперборей- цевъ... соединены разные народы не по давнему и коренному сродству (affinitas); но только по ихъ подобію (analogia), происшедшему отъ міістности, поздніїйшаго сміїшенія»11. Принцип змішання та розгалуження племен для систематизації народів Русі, як і людства загалом, є засновним в етнології М. Максимовича. Утворенням «морського братства північного або Норманського, названого в давнину Варягами», що об´єднало у собі Поморських (Словенських) і Заморських (Скандинавських) Русів, завершується стародавня історія Русі. 862 р. починає її Київський період (доба розквіту12), подальше поширення її політики, культури «на сьомій частині земної кулі» - етап Московський.

Викладені етнологічні уявлення М. Максимовича виявляють невіддільність від обґрунтувань християнської антропології. Ідея початку і розвитку етносу в´яжеться з принципом первородного Слова («Споконвіку було Слово у Бога; все постало через Нього, й без Нього не постало нічого у світі»). Премудрість Божого Слова - «ключ» до розгадки таємниць світу. Концепт «слова» наголошує на давності українства, на історичній зумовленості культури, через повагу до роду живить самоповагу, спрямовує до духовного буття. «З усіх істот, що на землі постали, Бог обдарував словом тільки людину, як образ і подобу Свою на землі, як істоту, що їй дарована душа безсмертна й розумна. Душа й слово живуть разом, і в людині складають вони Божественні властивості»13. «Слово Боже було першим опікувальником людини: Людина чула й переймала до неї звернене Слово Боже, і з ним приймала у серце своє світло життя духовного, приймала у розум свій перші уроки. справжньої Мудрості, яка піклувалася про неї., мов мати своїм немовлям. Високе і могутнє мусило бути слово першої людини, від самого Бога нею почуте й перейняте; сильна була душа її, що мусила виражатися у слові такому високому, й за допомоги його владарювати над землею; ясновидючим був розум її, що мусив знати Природу, аби володіти нею свідомо. Й усе перше, райське життя людини - коли земля, ще не вмираюча, була з нею заодно, й небо було таке близьке й доступне їй, і вона була справді мешканцем двох світів та їхнім живим злютованням: таке життя - все захват, раювання, й у ньому все. у цьому повному житті був початок людського слова. Воно є первинний, щонайповніший, безпосередній спосіб вираження душі, найвідповідніший до її єства й гідності»14. Сакральність слова вивищує людину серед живого, бо «дістала у спадок вільну, творчу діяльність». Ідея вартості особистості знаходила різні концептуалізації (навіть «баснословные виражения», як-то «наименование народов лицами», «сокращение имени народа в личные» тощо), втім завжди вона здійснювала «моделювання», утримуючи думку на зразках «глубоких и високих взглядов на личность и возрасты народов», фокусуючи «на идею целого человечества как величайшего человека и т. п.»15. Варто погодитися з висновком М. Максимовича.

Як неможливо пояснити походження людини без поняття родового, так і марне намагання збагнути генезу народу без «ідеї цілого людства». За Старим Заповітом, людський рід браав початок з Адама й Єви, з падінням первісного життя перших людей «подрібнилося» буття й діти Адамові утворили різні народи, серед них і родоначальник русичів, син «азійського !афєтового племені Нарци»; і його плем´я подрібнилося згодом на Словен та Русів, їхні нащадки «заселили Европу, хоч і різними шляхами». Антро- пологема родової людини проектує лінійне тлумачення етногенезу Русі, а вцілілі згадки про минуле «у розсіяних переданнях народів» затамовують «в душі тьмяне почуття про краще життя й високу гідність людини, почуття, яке, пробуджуючись і прояснюючись у душі, спрямовує її діяльність на вдосконалення й піднесення людської Природи»16, на культурний розвиток. Біблійна версія антропогенезу, виявляючись «базовою схемою» осмислення етногенезу, застерігає від спрощеної аргументації, яка б задовольнялася фактами винятковості та окремого випадку. !дея первісної цілісності-повноти із відповідним до неї поняттям «доісторичного» життя Русі, принцип розсіяння русичів «історичної» доби Русі із співзвучною біблійною гадкою про втрату повноти життя через падіння першолюдини та наступним «подрібненням» роду людського (і всього людського загалом) - стверджують для пошуку формат всеза- гального як загальнолюдського. Він конче важливий, щоби довести об´єктивність й істинність своєї позиції.

Концепт родової людини ніби встановлює мисленню «табу» - не намагатися пізнати людську суттєвість суто засобами природничої науки, бо людське є не лише природним життя. М. Максимович без вагань відхиляв редукціонізм, заперечував17 походження людини від мавпи у процесі природної еволюції, автоматичне перенесення на неї ознак тваринного світу. Експерименти схрещення людини і шимпанзе, проведені у СРСР групою вчених на чолі з ак. I. !вановим, підтвердили слушність скепсису стосовно припущень уважати первісний стан людини звіроподібним й доводити, що вона «здобула людяність тільки тому, що у неї руки окремо від ніг!..» 18. «Але хто навчає його ходити, звідки його слова, звідки його спосіб думок і перше його вміння? Від тих, хто вже вміє ходити, говорити й робити; само же по собі немовля не розвивається, але дичавіє й робиться ще звіроподібнішим, ніж народилося»19. Для олюднення справді велике значення має досвід батьків, соціальна комунікація тощо. Вилучена із соціуму «людина-мауглі» деякі людські здатності втрачає зовсім (є чисельні факти «виховання» людини зграєю вовків тощо). М. Максимович закликає не спрощувати: «Одна річ, осібне (individualis), поновлюване творення істот, що вже перебувають у Природі, вже походять від своїх пращурів; інша річ - утворення істоти, що вперше з´являється у світ, первородної й родоначальної»20.

«Здатність прийняти людяність» індивід може «первинно ззовні, через надання спадкове готових досвідів життя»21, бо має душу, в якій розкривається «доглибність безмірна». Людина не є «недіяльна речовина», складена з «атомів, урухомлених за законами чистого механізму», як-то кортілося бачити матеріалістам. Не допускаючи нічого надчуттєвого, вони хотіли почути лише те, «що скаже мертве, з відтятою головою тіло» про живе. їм завжди бракуватиме фактів для пояснення людської сутності, що недоступна механістичному погляду. «А між тим Природа справді має бути для нас оповіщувачем істини, й ми нерідко будемо запитувати її для пояснення собі душі й слова людського: бо ж Природа є речовинне одкровення думок Творця. її видимі образи суть явища й утілення життя невидимого, суть відлуння. слова Божественного, яке згодом напоумило й людину, й закони якого живі ще у Природі»22.

Редукціонізм неприпустимий і в етнології, бо і народ має душу, що «походить від Розуму Всевишнього», «здатна прийняти людяність». Принцип первинного зовнішнього впливу засновний і в етнотеорії. На самотині народне скніє віками «зі своєю часткою передань, мови, вміння, що складають. зачароване коло життя, з якого він сам по собі не виходить і залишається у ньому, доки інший народ з більшим розвоєм. не повідомить і, .не прищепить йому своєї освіченості: тоді вже може розкриватися у ньому й власна діяльність, і, з огляду на умови життя, народ може сягнути високого щабля освіти людства»23. Через обмін культурами розкривається власна, творча діяльність народу, який набуває справді нові досвіди, що перевищують самість, адже являють деяку цілість людства, а не його уламок.

Уявлення М. Максимовича не суперечні з сучасною науковою думкою про конвергентно-дивергентну схему етногенезу, за якою історія триває чотири етапи (народження етносу, розквіт, трансформація, гомеостаз); на початку він репродукує традиції, має потужну схильність до запозичувань, відкритий для змін, й лише за часів розквіту здійснює програму розвитку за логікою «все у нагоді,якщо корисне виживанню»; формування системи цінностей тут в цілому завершено, з ними етнос згідно структурує внутрішнє життя, будує зовнішні стосунки самостійно. У перших двох етапів в етноісторії М. Максимовича є відповідники - доісторичний й історичний. Вона не визнає за позитивне у житті народів щось у «замкнутому десь», «відчуженому від людства», але надає ваги стану «первісно-цілого людства», часто незрозумілого для ученого розуму, бо походить від Розуму, що перевищує його. Воліючи «судити не за законами. свого обмеженого розуміння, а за подіями дійсними»24, М. Максимович спрямовує інтерес на виокремлення племен із первневої цілості, розуміючи, що цілість в іншому відношенні є лише «уламок» ще якоїсь, котра у свою чергу теж не вся повнота, бо до кінця не розкриває «доглибність безмірну». Етнос тільки «уламок первісно-цілого людства».

М. Максимович аналізує взаємодії народів, змішання племен. Не залишає поза увагою явища отата- рення частини Русів-Болгар, говорить про слов´ян, що онімечились або отуречились. Концепт мішаної комбінації етносів головний у поясненні особливостей етнодинаміки. «Чим «жорсткіше» етнічна історія, тим багатше набір традицій, що визначають життя етносу, і тим менш болісно переживається ним зміна. Навпаки, чим «м´якше» була історія етносу, тим болісніше будуть його зміни»25. З одного боку, багатоголосся традицій, з іншого - вичерпання життєвих смислів розвитку, що породжує конфлікність етносередо- вища, й наслідок - втрата етносом спадкоємності й цілісності. Підлеглий етнос змушений жити за чужими канонами, з втратою самостійності переходить на стадію гомеостаза, з притаманною ортодоксією принципів, консерватизмом у вчинках, зменшенням адаптаційних потенцій, зростанням нестабільності. Тривалий дефіцит звичаєвості неминучо призводить національну катастрофу. Навіть сплеск адаптаційних процесів відродження не рятує нації, що зазнала необоротних змін через тиск зовнішніх обставин у симбіозному змішанні з панівним етносом.

І слов´янський етнос знав «злети» й «падіння». У XIII ст. розпався на «великоруську (в васальних стосунках з Ордою), малоруську і білоруську (в васальних стосунках з Польщею та Литвою)»26 гілки, а потім об´єднався в межах Російської імперії, що означало: етнос зберіг жіттєздатність. М. Максимович дослідив причини подрібненості «Руської землі» на Велику, Малу, Білу Русь. Це зумовлено природою державності, етнічним складом, обставинами монгольської навали. Та до XIII ст. «первопрестольный Юевъ былъ средоточіемъ древняго Русскаго міра, во вс^хъ его концахъ именемъ Руси или Русской земли називалась преимущественно земля Кіевская»27. Утвердження Русі на «сьомій частині земної кулі» він назвав позитивною достовірною історією Русі на оновленій Руській землі. Періодизація М. Максимовича фактично збігається з сучасним трактуванням розвитку західноевропейського суперетносу28.

В українців М. Максимович ще не бачить гомео- стазних змін, вірить у спроможність сягнути високого щабля культурного розвитку людства, не зважаючи на понесені втрати у часи монгольської навали, васальних стосунків з Росією, Польщею й ін. Він чимало зробив для етнічного відродження: довів помилковість погляду на українську мову як на говірку російської чи польської; обстоював правомірність україномовного письменства в царській Росії; розкривав семантичну гнучкість і місткість українського слова; дослідив проблеми уніфікації українського правопису, вважаючи мову за найсуттєвіший чинник етносу. Його твори спонукали сучасників пишатися своєю народністю й досліджувати національні надбання, розвивати самобутність.

Етнотвірної ідея мови суголосна з антропологе- мою творчої душі, що дістала від Бога потребу виражати себе через мистецький образ, звук і слово. Слово, як «довершена, первородна єдність» образу й звуку, «здатне виражати тепло почуття й світло думки, збуджувати їх в іншому, й таким робом бути істинним світочем переконання. Й як у світі фізичному вогонь є стихія всезагальна й первородна, з якої все пішло і в яку все тлінне піде, так у світі моральному словом починається, шириться, оберігається й довершується просвіта людства, тримається порядок Держави, підтримується приватне життя суспільства; через слово ми сягаємо Того, Хто дав нам Слово разом з життям і світлом»29. Вказана суголосність виявляє моделюючу дію філософсько-антропологічної парадигми у вивченні механізмів становлення етносу.

Отже, історико-етнологічному дослідженню М. Максимовича притаманний антропологізм. Зокрема, антропологема родового єства людини, божественного походження безсмертної душі, щонайповнішого самовираження у слові, етнотвір- ної ролі слова, первинності зовнішнього впливу у вихованні людяності утворили його підстави, згідно з якими етнічне становлення Русі уявлялося вченому в більш істинному, ніж його попередниками, сенсі, - як перебіг етапів єдності (замкненості) та розгалуження й змішання (відкритості). Встановлена періодичність прояснювала метаморфози етнічній історії Русі, універсальну схему якої намагався описати М. Максимович. Він визначив основні детермінанти етнодинаміки, поняття етносу тощо. Його висновки можуть бути підтримані прихильниками комплексного підходу й ґрунтовної синтези.

‘Леві-Строс К. Структурна антропологія. - К., 2000. - С. 11; 2Див.: Максимович М. О. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. - К., 2004. - С. 99; 3Там само. - С. 104; 4Див.: Там само. - С. 90-91; 5Див.: Там само. - С. 99; 6Там само; 7Див.: Лисий І. Максимович Михайло // Філософська думка в Україні: Біобібліогр. словник. - К., 2002. - С. 130; Ульяновський В., Панчук О. Микола Петров: портрет у часовій перспективі та різних інтер’ерах // Петров Микола. Скрижалі пам’яті. - К., 2003. - С. 16; 9Максимович М. О. Зазнач. твори. - С. 112; 10Див.: Там само; “Там само. - С. 102; 12Див.: Там само. -

С. 104; 13Максимович М. Про значення та походження слова // Філософська і соціологічна думка. - 1984. - №1-2. -

С. 197; 14Там само. - С. 197-198; 15Див.: Максимович М. О.

Зазнач. твори. - С. 100; 16Максимович М. Про значення та походження слова // Філософська і соціологічна думка. - 1984. - №1-2. - С. 197-198; 17Див.: Там само; 18Там само; 19Там само. - С. 199; 20Там само; 21Там само; 22Там само; 23 Там само; 24Там само. - С. 200; 25Див.: Зильбер- глейт Л. В. Метаморфози этносов и парадигма эволюции // Человек. - 2007. - №1. - С. 24; 26Там само. - С. 29; 27Максимович М. О. Зазнач. твори. - С. 126; 28Див.: Зиль- берглейт Л. В. Зазнач. праця. - С. 23; 29Максимо- вич М Про значення та походження слова // Філософська і соціологічна думка. - 1984. - №1-2. - С. 194-195.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць