Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)

Особливості методологічних концепцій гуманітарного пізнання


Н. В. Буруковська
кандидат філософських наук, доцент

У статті досліджуються особливості становлення, формування та функціонування методологічних концепцій в галузі гуманітарного пізнання.

У філософських дослідженнях ХХІ сторіччя особливу увагу привертає до себе дискусія, що відбувається в сфері гуманітарного пізнання. Одним з найбільш важливих в ній є акцент на проблематику, що пов´язана з дослідженнями специфічних особливостей методологічних концепцій в галузі гуманітарного пізнання.

В сучасній науці існує велика кількість науковців, що досліджують дану проблему в межах філософського знання. У вітчизняній традиції ці дослідження репрезентовані працями Л.В. Губерського,

В.М. Костєва, М.Г. Марчука, О.Г. Охрименка, Л.О. Шашкової, В.І. Ярошовця та інш.

З самого початку зародження та становлення філософії як системи синкретичних уявлень людини про світ галузь гуманітарного пізнання суттєво відрізнялася від наук про природу як в межах її сприйняття, так і наукового аналізу.

Однак лише приблизно в XVIII столітті під ім´ям «людини» та «людської природи» людству були передані контури окресленого ззовні, але порожнього з середини, простору - гуманітарної сфери, який ще потребував подальшого дослідження й визначення. Адже засобами науки, філософії, існуючих політичних та моральних думок XVII-XVIIІ століть не можна ще було визначити епістемологічне поле гуманітарних наук, оскільки не існувало у повній мірі такого предмету дослідження як людина. Тільки коли в західній культурі звернулися до людини, яка водночас повинна мислити та пізнавати, окреслилися початкові контури становлення гуманітарних наук.

Останнім часом наукові відкриття неодноразово спонукали дослідників переглядати пануючі уявлення про людину та її місце в світі, особливо в межах некласичного та постнекласичного етапів розвитку науки. Так, наприклад, О.М.Соболь у своїй праці «Постмодерн і майбутнє філософії» вирізняє особливі риси не тільки науки доби модерну і постмодерну, а й людини Модерну та людини Постмодерну. Автор каже про те, що «людина Модерну - це культуротво- рець, одержимий вірою у Розум, Науку, Техніку. Вона відчуває себе такою, що стоїть віч-на-віч із Всесвітом. їй доступні всі його ресурси, всі джерела буття. Вона переконана, що енергія природи, яку вона приватизує, зіллється з її власною активністю, і все, врешті-решт, заживе повним життям. кожна з сфер її суб´єктивності, творчості, діяльності буде розгортатися за її власними законами, і зрощуючись одна з одною, всі вони інтегруються в єдину спів-буттєвість розмаїтих виявів антропності - «Культуру», в якій людина модерну, зрештою, здійснить себе у повні й до кінця. Отже, людина Модерну приречена на перемогу, на безмежну владу над усім сущим; її буття гарантовано у Всесвіті; нестійкість, нестабільність, колапс життєвого простору не загрожує людському буттю.

На відміну від самовпевненої людини Модерну, яка цілеспрямовано створює своє світле майбутнє, постмодерніст дивиться водночас і назад в минуле, і вперед в майбутнє. Його не стримує усвідомлення того, що всі досягнення людського генію, всі людські зусилля внаслідок закону ентропії одного разу перетворяться на руїни; він має достатньо мужності, надії, волі, щоб повернутися обличчям до незумовленого Богом майбутнього. Він зустрічає це майбутнє з великою невпевненістю, розгубленістю, скепсисом. Для нього воно подібно безодні хаосу утопічних надій, мрій, сподівань, страхів, загроз. Таке бачення майбутнього, один з найпритаманніших поглядів Постмодерну, найвластивіше для його носія сприйняття сучасної екзистенціальної ситуації»1.

Сферою гуманітарних наук є свідомо-несвідомий вимір, в якому можлива лише дискусія про стихію того, що доступно людському пізнанню, і помітним це стає саме тоді, коли науковці намагаються виявити порядок систем, правил і норм. «Здається,

- зазначає М. фуко, - на-чебто дихотомія нормального та патологічного поступово зникає, вивільняючи місце біполярності свідомого та несвідомого»2. До того ж уява виступає не просто одним з об´єктів гуманітарних наук, але є їхнім безпосереднім полем, підгрунтям для цієї форми знання, засадою, завдяки якій можливе саме це знання.

Окреслені контури сфери гуманітарного знання пов´язані з потребою постановки питання про буття людини на підвалинах будь-якої позитивності: людина стає тим підгрунтям, на якому будується різноманітне пізнання у його безпосередній очевидності, санкціонується питання про пізнання людини взагалі. Саме цим пояснюється полеміка, з одного боку, між науками про людину та іншими науками (при цьому, перші намагаються обгрунтувати других, а останнім, в свою чергу, потрібне власне обгрунтування. Для цього потрібно виправдати свій метод і стежити за тим, щоб у власній історії не було «історицизму», «психологізму» тощо); з іншого боку, між філософією і власне гуманітарними науками (останні намагаються шукати власне обгрунтування свого існування і оголошують своєю сферою те, що колись складало галузь філософії).

Гуманітарні науки розвиваються відповідно моделям, або поняттям, що запозичені з біології, економіки, мовознавства. У цьому полягає складність їхнього розташування серед інших наук. Якщо конкретна наука відхиляється від своєї власної епістемологічної площини - вона потрапляє до галузі гуманітарних наук, а звідси власне і постає загроза таких «-ізмів» як «історицизм», «психологізм», «соціологізм» тощо. Вони відповідальні посередники у просторі знання. За своїм характером гуманітарні науки є вихідними (первинними) і вторинними, але завжди претендують на всезагальність, і це пояснюється специфікою їхнього положення у трикутнику сучасної епістеми.

Розвиток сучасного наукового пізнання свідчить, що методологія не може ні у кого запозичуватися, що вона не може поставати як список принципових повчань - як потрібно і не потрібно будувати теорію. Досвід розвитку науки доводить, що у будь- якої значної наукової концепції (теорії) методологічні моменти органічно зливаються з предметно- змістовними та обумовлюються ними.

Сучасною наукою предмет пізнання розглядається у двох основних значеннях:

1. Як предметна галузь - якості, сторони, відношення дійсності, що є відносно завершеними та цілісними та протистоять суб´єкту у його діяльності (складають об´єкт пізнання). При цьому предмети пізнання можуть бути як матеріальними, так й ідеальними (складають сам процес пізнання, його форми, рівні тощо, різного роду абстракції: духовна культура, або такий стан як «дух часу», «дух народу» і т.п.).

2. Як система законів, які відповідають поведінці об´єкту.

Останнім часом отримало своє обґрунтування нове розуміння сфери гуманітарного знання як методології без чіткого методу. Зразками цього нового обґрунтування в гуманітарному знанні можуть бути структура міфу к. леві-строса, епістеми М. фуко, симулякри Ж. Бодрійяра.

Аналізуючи методологію Клода Леві-Строса, дослідники характеризують його як структураліста «номер один» і високо оцінюють його структуралізм як філософську систему. В той же час у науковій творчості К. Леві-Строса міфологія та фольклор займають дуже велике, навіть можна сказати, ключове місце. Леві-Строс є батьком структурної типології міфів як найважливішої частини структурної антропології. Він приділяє особливого значення дослідженню міфів як одному з шляхів самопізнання людського духу, виходячи з постулату про те, що міфологічне колективно-несвідоме фантазування відносно незалежне від впливу інших форм племінної життєдіяльності й тому адекватно відображає «анатомію розуму».

Перехід від символічної теорії міфу власне до структурної, що використовує операціональні методи теорії інформації та структурної лінгвістики, зробив саме К. Леві-Строс, продемонструвавши працюючий механізм колективної міфотворчості, а також більш точно визначивши можливості інтелектуального освоєння світу засобами міфологічного мислення.

Міфологічне мислення при усій своїй конкретності та опорі на безпосередні відчуття здатне до узагальнень, класифікації й аналізу, без чого були б неможливі техніка та культура не тільки епохи неоліту, але й давніх цивілізацій також. Мислення це цілком «наукове», логічне і аж ніяк не зародкове: воно склало субстрат людської цивілізації. Логіку науки

XVIII - ХІХ ст. Леві-Строс схильний розглядати не стільки як новий щабель наукового пізнання, скільки як іншу форму, інший стратегічний рівень. Так звана первісна логіка в основі своїй, на думку філософа, діалектична і де в чому передбачає сучасний стан природничих наук.

З іншого боку, Леві-Строс наголошує на тому, що міфологічне мислення принципово метафоріч- не, і розкриття змісту має тому характер нескін- чених трансформацій. Але це не перешкоджає тому, що міфічна думка доводить метафору до умодосягненості та здатна відкрити несвідомі ментальні структури. Леві-Строс визнає, що міфологія користується подіями (оскільки міф завжди розповідає історію) для реаранжирування структур, але, будучи, цілком зосереджений на аналізі самих структур, Леві-Строс відзначає, що міфічна думка переробляє структури, приводячи в порядок події або які-небудь їхні відгомони, що вже фігурували в інших структурних ансамблях. У цьому - одна з відмінностей міфу від науки, що створює не структури за допомогою подій, а події за допомогою структури. Характеризуючи міфологічне мислення як деякий пошук між вправами логічної думки та історичної перцепції, Леві-Строс зіставляє міф як з наукою, так і з мистецтвом, оскільки центром міфу (особливо давньогрецького), так само як і центром сфери гуманітарного пізнання є людина.

Гуманітарні науки повернуті до людини, оскільки вона живе, мислить, говорить, займається виробництвом і творчістю. Існуючи в цьому світі людина зростає, функціонує, має певні потреби, спостерігає як перед нею відкривається простір, рухливі координати якого перетинаються в ній самій. Більш того, людина існує в світі інших людей. Людина, яка, за словами Арістотеля, єдина з-поміж інших живих істот наділена мовою, вибудовує свій власний світ символів, в середині якого вступає у відношення із своїм минулим, з речами та іншими людьми, на підгрунті якого і може бути побудоване будь-яке знання. Людина для гуманітарних наук є не тільки живим організмом особливої форми, а водночас «...будує уявлення, завдяки яким вона існує і з яких формує унікальну здатність - вірно уявляти собі життя»3.

Усвідомлення ролі цих факторів створює умови для розвитку сучасних наук - біології, політичної економії, прикладної та структурної лінгвістики та інших. Причину формування нових наук М.фуко вбачав не в накопиченні знання і не в уточненні методів пізнання класичної епохи, а найголовніше, в зміні внутрішньої структури простору пізнання, тобто, зміни конфігурації епістеми. фуко підкреслює, що при переході від однієї епістеми до іншої змінюється основний засіб буття предметів пізнання. Так, в період існування класичної епістеми основним засобом буття предметів пізнання був певний простір, в якому діяли тотожності та відмінності, в сучасній епістемі - це «час» або «історія».

Таким чином, Мішель фуко в своїх дослідженнях приходить до висновку, що накопичення наукового знання відбувається поступово і безперервно, але в певний час відбувається стрімкий перехід від одного способу мислення до іншого. Це не є катастрофою, це просто злам застарілих уявлень людини про світ. Перехід від попередньої епістемологічної структури до наступної означає одне - простір пізнання вичерпав усі наявні форми свого існування, з´явилися нові форми, які потребують суттєвих змін світоглядних орієнтаціях людини, особливо людини- науковця.

Ж. Бодрійяр розглядає сприйняття сучасною людиною дійсності в межах феномену «симулякра», який він визначає як копію, що не має відповідності в реальності. В роботі «Симулякри и Симуляція» філософ намагається дослідити з цієї точки зору сучасні культурні та економічні феномени. Автор наголошує на тому, що в сучасному світі симуляція настільки широкомасштабна, що вона примушує співпасти все реальне з моделями симуляції. При цьому зникає найістотніше - відмінність між симуляцією і реальним. I, тим самим, не залишається місця для метафізики. Більше не існує ані сутності та явища, ані реального та його концепту. «Реальне виробляється, починаючи з мініатюрних клітинок, матриць і запам´ятовуючих пристроїв, з моделей управління - і може бути відтворене незчисленну кількість разів. Воно не зобов´язано більше бути раціональним, оскільки воно більше не співвідноситься з певною, ідеальною або негативною, інстанцією. Воно тільки операціональне. фактично це вже більше й не реальне, оскільки його більше не обволікає ніяке уявне. Це гіперреальне, синтетичний продукт, випромінюваний комбінаторними моделями в безповітряний гіперпростір»4.

Бодрійяр критикує все, що на його думку на даний момент вже перестало бути революційним в суспільстві та поступово стає респектабельним (а отже, в певному значенні, стає скам´янілим). Це відноситься в першу чергу до структуралістських теорій і, зокрема, до етнології К. Леві-Строса й проблематики безумства у М. фуко.

філософ вважає, що наївно відправлятися шукати етнологію у дикунів або в країнах третього світу - «вона тут, повсюдно, в метрополіях, у Білих, в світі, врахованому і вивченому вздовж і поперек, а потім штучно відтворена під виглядом реального, в світі симуляції, галюцинації істини, шантажі реального, вбивства будь-якої символічної форми та її істеричною, історичною ретроспекції - вбивства, за яке першими (положення зобов´язує) заплатили Дикуни, але яке вже давно розповсюдилося на всі західні суспільства»5. Ніщо не змінилося після того, як суспільство порушило мовчання відносно безумства. Ніщо не змінилося і тоді, коли наука начебто розбила дзеркальну поверхню своєї об´єктивності й схилила голову перед «відмінностями» суб´єктивізму гуманітарних знань та об´єктивізму природничих. На думку Бодрійяра, «в міру того, як етнологія все більше обгрунтовується в класичній інституціональності, вона перероджується в анти- етнологію, чиєю задачею є ін´єктувати всюди псевдо- відмінність, псевдо-Дикунів, щоб приховати, що саме цей, наш світ став на свій лад дикунським, тобто розореним відмінностями і смертю»6. Ера тотальної симуляції змінює також і відносини влади. Якщо для Мішеля фуко влада постає як реальна й могутня сила, якій слідує чинити опір або від якої слідує вислизати, то тепер влада втрачає свою трохи похмуру повсюдність і паноптизм. Вона виявляється таким самим симулякром, як і опір, що їй надається.

Дослідник називає симулякром певні реальні події, що відбувались у світі: війну 1991 року в Перській затоці, події 11 вересня 2001 року. Досить модними є ідеї бодрійярівського симулякру й в сучасному кінематографі та літературі. Широковідомі американські фільми Wag the Dog («Хвіст виляє собакою») та «The Matrix»(«Матриця»), романи французького письменника фредеріка Бегбедера «Windows on the World», «99 франків» та роман російського письменника Сергія Мінаєва «Media Sapiens» є яскравою ілюстрацією того, як створюються симулякри.

Загальновідомо, що у своїй діяльності людина не може вийти за межі природи речей, а тому метод пізнання об´єктивної істини та категорії мислення, які визначають його у своїй сукупності - є вираженням як природи, так і людини. Отже, питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими, або власне науковими методами, а повинні ставитися у широкому соціокультурному контексті. В такому випадку враховується зв´язок науки з іншими формами суспільної свідомості, спостерігається співвідношення методологічного і ціннісного аспектів, а також багатьох інших соціальних факторів.

‘Соболь О.М. Постмодерн і майбутнє філософії. - К.: Наукова думка, 1997. - С. 32-33. 2Фуко Мишель. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. - СПб., 1994. - С. 460. 3Фуко Мишель. Там само. - С. 448. 4Jean Baudrillard. Simulacra and simulation. Tr. Sheila Faria Glaser. Ann Arbor: University of Michigan. 1994. - P. 45. 5Там само. - Р. 45-46. 6Там само. - Р. 46.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Філософія: конспект лекцій
Філософія глобальних проблем сучасності
Історія української філософії
Філософські проблеми гуманітарних наук (Збірка наукових праць)
Філософія: конспект лекцій : Збірник працьФілософія: конспект лекцій : Збірник праць