Це був час, коли поразки й перемоги чергувались і коли борцям за волю України треба було діяти в невимовно тяжких обставинах. Україна боролась проти Москви червоної, проти Москви білоцарської, проти поляків.

Цей період діяльності в Директорії в цілому за 1919-1920 рр.знайшли висвітлення в науковій літературі, статтях. Так монографія Сергія Литвина «Симон Петлюра у 1917-1920 рр. Історіографія та джерела» є систематизоване комплексне дослідження про Голову Директорії й Головного Отамана Військ Української Народної Республіки Симона Петлюру. Автор на основі наявної історичної літератури, мемуаристики, архівних матеріалів проаналізував розвиток, сучасний стан і напрямки висвітлення та діяльності Симона Петлюри 1917-1926 роках на тлі національно - визвольної боротьби українського народу¹. Водночас вінницький період діяльності С.Петлюри в монографії С.Литвина не виділено.

Сергійчук В.І. в праці «Симон Петлюра» висвітлює життя С.Петлюри різних періодів, подає біографічні дані, час політичної діяльності. Автор широко використав архівні дані, праці колишніх діячів Директорії. Період діяльності Директорії у м. Вінниці подано в загальному плані.²

Вінницькому періоду діяльності Директорії присвятив свою працю Леонід Філонов «Дай, Боже, пам’яті нащадкам». На основі даних газет того періоду, архівних документів автор розкриває буденне життя міністерств, їх розселення, подає хроніку діяльності уряду УНР у Вінниці.³

Автор статті на основі наявної літератури, листування, документів підписаних С. Петлюрою, архівних матеріалів прагне висвітлити найменш досліджений вінницький період діяльності Директорії, яку очолив С.Петлюра.

З приходом 14 грудня 1918 р. до влади Директорії була відновлена назва Українська Народна Республіка. У ході повстання проти Гетьманату було обрано орган повстання - Директорію - до якої увійшли В. Винниченко - голова, С. Петлюра, адвокат Андріївський, науковець Ф. Швець, директор департаменту залізниць А. Макаренко.

Перед лицем більшовицької загрози 2 лютого Директорія і її уряд перебрались з Києва до Вінниці. Обставини вимагали чітко визначити напрями зовнішньої політики. Єдності у вирішенні цієї проблеми у членів Директорії не було. У листі до генерала Хорунжого Миколи Удовиченка С.Петлюра писав, що українські партії не усвідомили собі головного : « чи повинна Україна як самостійна держава у своїй закордонній політиці спиратися на Європу чи на Москву - Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас занадто ще сильна: С-Р., частина С.-Д. (Винниченко) перевагу давала Москві, а не Європі. Спиратися треба було на Європу, яка, доречі, нас не знала і не розуміла...Чим швидше у народу нашого скристалізуються почуття незалежності від Москви, тим швидше ми матимемо самостійну Україну».⁴

Втративши будь-яку надію на успіх втілення в політиці своїх планів, 9 лютого 1918 р. у Вінниці зі складу Директорії вийшов В. Винниченко. Принципово іншим було рішення С.Петлюри. 11 лютого він звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому йшлося : «Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творці нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це, я тимчасово виходжу зі складу членів Української Соціал - Демократичної Партії»¹

Цим кроком С.Петлюра взяв на себе всю відповідальність керівника Директорії після від’їзду В.Винниченка за кордон. З цього часу саме С. Петлюра вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається роллю лідера визвольної боротьби. Необхідно було зміцнювати владу, встановлювати спокій всередині та обороняти державу ззовні; формувати і зміцнювати армію, розбудовувати державний апарат. 20 лютого 1919 р. у Вінниці Директорія призначила новий уряд УНР на чолі з безпартійним С. Остапенком.

При цьому новий уряд у зовнішній політиці керувався декларацією, яку було прийнято Директорією в грудні 1918 року. У ній відзначалося : «У сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету і бажання мирного співжиття з народами всіх держав». ⁵

Мирна спрямованість переговорів, які попередній уряд розпочав в січні 1919 р. з командуванням французького десанту і які продовжувалися до кінця березня 1919 р. Українська делегація наполегливо відстоювала незалежність України та її міжнародне визнання.

Йдучи на переговори з українцями, начальник штабу полковник Фрейденберг сформулював тактику французького командування так: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз справа полягає в тому, щоб використати в боротьбі з більшовиками всі антибільшовицькі сили, в тому числі і сили українців.»⁶

Питання про незалежність України французька делегація відкладала до часу розгляду його на Паризькій мирній конференції. Це врешті призвело до того, що переговори завершились безрезультатно. Текст угоди про співробітництво між Директорією УНР та командуванням збройних сил держав Антанти було підготовлено, проте підписано не було. Наприкінці березня французькі представники заявили що переговори про угоду, за телеграфним розпорядженням з Парижа, припиняються.⁶

Отже, надії на союз з Антантою не здійснилися, Україна залишилась ізольованою від зовнішнього світу. У березні 1919 року С.Петлюра з Вінниці виїжджає на галицький фронт. Тут, у місті Ходорові, він зустрічається з антантською комісією на чолі з генералом Бартеламі. Комісія пропонувала роз’ємну лінію. Вона не відповідала в цілому інтересам галичан. С. Петлюра настоював на її прийнятті. У листі до генерала - Хорунжого Миколи Удовиченка - С. Петлюра писав, що прийняття пропозиції антантської комісії ми б досягли : « а) фактичного визнання України з боку Антанти ; б) отримали б можливість створити бази для підвозу амуніції з Європи ; в) сперлися б фактично на Європу в нашій тодішній боротьбі з більшовиками, тобто з Москвою. Галичани відкинули ці умови, хоч я їх попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції.»⁴

Наприкінці квітня 1920 р. С.Петлюра уклав з урядом Ю.Пілсудського Варшавську угоду. Він погоджувався з рішенням Паризької мирної конференції про перехід частини західноукраїнських земель під юрисдикцію Польщі. У свою чергу Польща визнавала Директорію законним урядом України й обіцяла підтримку в боротьбі з проголошеною більшовиками Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

Згідно з Варшавським договором, 25 квітня 1920 р. польсько-українська армія перейшла в наступ. За короткий період вони відвоювали Житомир, Бердичів, Коростень, 6 травня 1920 р. взяли Київ. Уряд УНР перебрався з Кам’янця - Подільського до Вінниці, яка була першим містом в незалежній Україні, яке й відвідав глава іноземної держави. Ним був керівник Польщі Юзер Пілсудський, який 16 травня 1920 р. прибув до міста із Жмеринки.

У Вінниці 16 - 17 травня 1920 р. відбулась офіційна зустріч Пілсудського й Петлюри. На урочистому вечорі на честь перемоги 17 травня 1920 р. у готелі «Савой» Пілсудський говорив: «... Буду щасливий, коли не я, скромний слуга свого народу, а представники сеймів польського і українського знайдуть платформу порозуміння. Від імені Польщі проголошую : «Хай живе вільна Україна». С. Петлюра сказав у своїй промові : «Висловлюю радість і вірю, що кров ще тісніше з’єднала обидва народи»⁷. Надії, які висловлювали державні діячі Польщі та УНР у важкі часи громадянської війни, сьогодні здійснилися.

У законодавчій діяльності Директорії та уряду УНР військова справа посідала одне із чільних місць. Це и зрозуміло, адже в той час усі політичні табори, інтереси яких зіткнулися в Україні, відстоювали їх за допомогою армії.

Українське командування на чолі з С.Петлюрою вживало заходів для поповнення армії. 2 лютого 1919 р. у м. Вінниці Кабінет Народних Міністрів заслухав доповідь Військового Міністра про законопроект, спрямований на достроковий призив до виконання військової повинності народжених в 1900 році, що мають освіту. Закон було прийнято. У ньому зазначалось : «Для додаткового укомплектування армії та флоту УНР вчинити по всіх місцевостях України достроковий призив молодих людей, котрі народилися в 1900 році і мають освіту не нижче двох класів сільської школи (два класи гімназії, реальної школи).»⁸ У Вінницю було підготовлено текст присяги вояка армії УН Р. ЇЇ прийняття сприяло зміцненню дисципліни в армії, виховувало громадянина України. Приймаючи присягу, воїн проголошував її зміст : «Клянуся честю громадянина Української Народної Республіки і торжественно присягаю Всемогущому Богу вірно Українській Народній Республіці служити.» Затверджую 12 березня 1919 р. іменем Директорії Отаман Петлюра.⁹ У Вінниці за наказом Головного командування військ УНР від 27 вересня 1919 року оголошувалась часткова мобілізація. У цьому наказі Головний Отаман Петлюра, військовий міністр Петров і отаман усіх українських повстанців Волох звертались до населення: «Весь нарід український має стати до зброї на захист Батьківщини, на захист свого добробуту, на захист землі і волі !»²

Поряд з питаннями щодо безпосередньої участі армії УНР в боях із захисту Батьківщини, військове міністерство дбало про підготовку старшинського складу армії, про культурно-освітню працю у військах, на яку було виділено 3 000 000 гривень. На потреби старшинської школи при другому Подільському корпусі було асигновано 200 000 гривень.¹⁰

Серед проблем соціально-економічного життя України доби Директорії було питання аграрної політики. Так, 15 грудня 1918 року на державній нараді у Вінниці було прийнято Закон про заборону продажу, закладу та оренди землі. Цей крок Директорії дещо змінив соціальні бажання селянства на користь УН Р. 9 січня 1919 року Директорія видала Закон про землю, який базувався на принципах соціалізації землі та створенні відповідних органів народної земельної управи.¹¹

Незважаючи на труднощі, втілення в життя земельної реформи, Директорія і уряд УНР намагались фінансово підтримати реалізацію реформи. Так у лютому 1919 року Рада Народних Міністрів прийняла постанову про асигнування в розпорядження міністра земельних справ з коштів Державної Скарбниці 25 000 000 карбованців на проведення в життя земельної і лісової реформи.

Наступним кроком уряду Директорії було те, що 5 червня 1920 року у Вінниці Рада Народних Міністрів УНР схвалила закон про асигнування на утримання сільськогосподарського Вченого Комітету України та місцевих сільськогосподарських установ на Київщині та Поділлі 8 000 000 гривень.¹²

Отже, земельна реформа, яку Директорія намагалася втілити в життя, була альтернативою більшовицьким гаслам щодо вирішення аграрного питання.

У полі зору Директорії були питання культури, освіти, мови. Так за період з 24 грудня 1918 р. по 21 червня 1919 р. Міністерство освіти підготувало і провело через Раду Народних Міністрів 31 закон і постанову.¹³

Втілюючи в життя прийняті законодавчі акти сприяли тому, що була відкрита Українська Академія Наук, відкрито два українських університети: в Києві - у складі чотирьох факультетів, і в Кам’янці - з семи факультетів.

Станом на 10 січня 1919 року існувало 138 українських державних, громадських і приватних середніх шкіл з українською мовою викладання.

Згідно із Законом від 1 січня 1919 р. українська мова визнана державною мовою. На підставі наказу Міністра Освіти всі школи мають перейти на українську викладову мову. Цим здійснюватиметься бажання широких народних мас, які були позбавлені свого рідного слова і через політичний і культурний гніт протягом більше 230 років втратили свої верхні прошарки, яких було спольщено або зросійщено, і це призвело до занепаду.

Законом від 12 квітня 1919 р. встановлено обов’язкове безплатне навчання в нижчій і вищій початковій школі. На впровадження цього закону в життя буде відпущено протягом 5 років 1 мільярд карбованців. На середні школи в 1918 р. було асигновано 73 000 000, а в 1919 р. - 93 000 707 карбованці.¹⁴

На культурні потреби виділялись невеликі кошти. Водночас це є свідченням того, що Директорія на чолі з С.Петлюрою прагнула в дуже складних умовах громадянської війни дбати про освіту й культуру українського народу.

20 лютого 1919 р. в м. Вінниця постановою Ради Народних Міністрів УНР було асигновано в розпорядження Головного управління преси та інформації 22 000 000 гривень на допомогу українським організаціям.

28 лютого 1919 р., там же у м.Вінниця, Рада Народних Міністрів УНР в розпорядження видавництв асигнувала 6 000 000 гривень на видання художніх серій пам’яток історії Української культури.¹⁵

В умовах громадянської війни в багатонаціональній Україні необхідно було проводити національну політику так, щоб національні меншини лояльно ставились до політики Директорії в її боротьбі за виборення незалежної, самостійної української держави, не ставали в опозицію, не переходили на бік ворогів.

Відомо, що євреї були серед військ Денікіна, що воювали проти більшовиків. Водночас чимало відомих єврейських діячів підтримували Петлюру в його боротьбі за незалежність України. Директорія дала змогу представникам єврейського народу працювати в українському уряді. Кілька євреїв стали на чолі міністерств, інші обійняли високі посади в українській закордонній службі, понад 200 осіб працювали в нижчих ланках керівництва. Відповідно до принципу соціальної рівності, Петлюра видав наказ приймати євреїв до офіцерської школи¹⁶.

Разом з тим є фактом, що велика кількість політично активних євреїв приєдналася до більшовиків. У складі першого уряду, створеного більшовиками, в Раді Народних Комісарів із 22х осіб - 18 були євреями. До складу Московської Надзвичайної Комісії входило 35 осіб, з них -

17- 22 євреї.

Отже, сукупність історичних, соціальних, економічних та політичних чинників, з яких, власне, складалася ворожнеча між українським та єврейським народами, підсилена більшовицькою агітацією, створила ту вибухову ситуацію і призвела до трагічних погромів.

Як ставився уряд Директорії до єврейських погромів? Першим урядовим документом, спрямованим на захист єврейського населення, була прокламація від 12 квітня 1919 р. У ній зазначалось: .Уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме всіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв. Наступного дня верховне командування українського війська видало наказ про арешт та віддання під трибунал усіх вояків, що підбурювали козаків брати участь у погромах.¹⁶

Слід зазначити, що ініціатором і автором антипогромних наказів був саме Петлюра. Так 26 серпня 1919 р. Петлюра видав наказ, в якому він закликає козаків «не спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю і мусить бути усунений від людського співжиття». І це були не тільки заклики, а реальна політика та заходи Директорії. Так ад’ютант Петлюри полковник Олександр Доценко повідомляв про те, що під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах. За ті ж злочини, вчинені у Райгороді, було страчено офіцера Міщука та кількох козаків.¹⁶

Водночас уряд намагався всіляко допомагати жертвам погромів. Попри гостру нестачу коштів, Директорія виділяла для цієї мети досить значні суми грошей. Так Рада Народних Міністрів УНР у січні 1919 року своєю постановою асигнувала в розпорядження Міністерства єврейських справ 30 000 052 гривень на допомогу потерпілим від погромів. У вересні того ж року в розпорядження Міністра Єврейських справ асигновано 20 000 000 гривень на допомогу єврейського населення міст та містечок, які постраждали від погромів¹⁸.

Отже, наукові дослідження, написані в роки незалежної Української держави, архівні дані спростовують наклепницькі твердження радянських істориків про те, що нібито С.Петлюра заохочував єврейські погроми на Україні в часи правління Директорії. Навпаки, ми стверджуємо, що саме в період перебування у Вінниці була проведена титанічна праця урядів під керівництвом Директорії на чолі з Симоном Петлюрою. Праця, спрямована на захист української державності, встановлення дипломатичних відносин з іншими державами світу. Великі зусилля були спрямовані на зміцнення армії, її боєздатності й організації воєнних дій. Приділялася увага розвиткові освіти, культури, вирішенню земельного та національного питання. Досвід, набутий Директорією в боротьбі за самостійну українську державу, служить фундаментом для розвитку і будівництва сьогоднішньої незалежної України.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Литвин С. Петлюра у 1917 - 1926 рр.: Історіографія та джерела. - К., 2000. - С. 462 ; 2. Сергійчик І. Симон Петлюра. - К., 2004.-С. 443; 3. Філонов Л. Дай, Боже, пам’яті нащадкам. Історико-документальні нариси. - Вінниця,1995.-С.180; 4. Симон Петлюра. Статті, листи, документи.-Нью-Йорк.,1979.-С.516,520; 5.Рубльов О.С. Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.Т.10.-К., 1990.-С.178; 6.Четвертий міжнародний конгрес українців. Одеса, 26-29 серпня 1999. Доповіді та повідомлення.-Одеса-Київ-Львів.- 291-29 7. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана.-К., 2001.-С. 374; 8. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України).-Ф.1065.-Оп.1.- Спр.274.-Арк.1; 9. Симон Петлюра . Статті, листи, документи.-К.-Т.2.-С.332;10. ЦДАВО України.- Ф.1050.-Оп.1.-Арк.84-85; 11. Стопчак М. Соціально-економічна політика Директорії УНР: До історіографії проблеми //Історичний журнал -2007.-№12.-С.16-17; 12. ЦДАВО України.-Ф.1065.-Оп.1-2.-Спр. 85,48.- Арк.4, 24; 13. Вінниччина: історія і сучасність. Матеріали обласної історико-краєзнавчої конференції. Вінниччина очима молодих істориків. - Вінниця, 2002. - С. 48 ; 14. ЦДАВО України. - Ф. 2582. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 11, 31 ; 15. ЦДАВО України. - Ф. 1065. - Оп. 1. - Спр. 147, 279. - Арк.3.36; 16. Гунчак Тарас. Симон Петлюра та євреї.-К., 1993.-С.16-19; 17. Горинь Роман. Преступление (1917-1953 гг.).-К., 2002.- С.10,14; 18. ЦДАВО України.-Ф.1065.-Оп.1.- Спр.140.- Арк. 2,29.