Електронна бібліотекапідручники


Історія (збірка наукових праць)

302. Соціокультурна діяльність католиків Вінниччини за часів «Войовничого атеїзму» (50 - 60-ті рр XX ст.)


У різних галузях життєдіяльності сучасного українського суспільства за роки незалежності відбулась низка глибинних змін, що вплинули на культурне, соціальне й релігійне життя багатоконфесійної держави. Процес побудови дійсної демократичної соціальної держави вимагає різностороннього розвитку усіх громадян, що живуть у країні та представляють різні етноси й релігії. Визнання релігійних цінностей, реальне повернення свободи віросповідання з особливою актуальністю поставило питання дослідження відносин представників різних конфесій, вивчення специфіки впливу релігії на культурне життя окремих регіонів, відновлення історичної справедливості в оцінці діяльності окремих представників церкви та її громад тощо.

Вінниччина є досить специфічним територіальним утворенням Східного Поділля, де проживають різні етнічні угрупування та національні меншини, що утворюють своєрідність культурних тенденцій краю. Саме цим визначається необхідність широких регіональних досліджень релігійного, освітнього, культурно-мистецького досвіду Вінниччини.

Державний архів Вінницької області містить велику кількість матеріалів, що очікують своєї систематизації і створення узагальненої характеристики культурної спадщини регіону. Дослідження діяльності римо-католицької громади та її окремих представників на теренах краю є важливою складовою такої систематизації, а період з кінця 40-х до початку 60-х років ХХ ст. є однією з «білих плям» її історії. Вивчаючи матеріали архіву, розподіляємо інформацію, яку вони містять, у наступні змістовні розділи: кількісні показники (чисельність діючих костелів, общин, парафіян, здійснених обрядів хрещення тощо); соціокультурна діяльність римо-католицьких громад (проповідницька діяльність священиків, наявність груп «ружанців», хорових колективів тощо); діяльність окремих представників римо-католицької церкви (священиків і світських віруючих).

Метою статті є систематизація та узагальнення інформації про соціокультурну діяльність католиків, яка допомагає відтворити повну картину особливостей релігійного життя краю за часів «войовничого атеїзму». В опрацюванні були задіяні наступні архівні матеріали: документи про вилучення приміщень католицьких громад; інформаційні звіти уповноважених у справах релігійних культів; щорічні таблиці з показниками кількості парафіян, здійснених церковних таїнств; описи релігійних свят. Деяку інформацію про особливості соціальної структури католицької церкви на Вінниччині було отримано з дослідження польського священика Йосипа Шиманського1.

До встановлення Радянської влади на території Вінниччини функціонувало 55 римо- католицьких костелів, що мали 46 відділень і каплиць. Кількість віруючих налічувала 158 516 осіб. Влада відразу почала потрохи закривати костьоли та передавати приміщення під клуби та хати- читальні. Після Великої вітчизняної війни залишилась 41 діюча церква із загальною кількістю парафіян близько 100 тисяч чоловік. Починаючи з 1945р., Радянська влада вилучила 23 римо- католицьких церковних споруди2. 18 церков з їх священиками й парафіянами опинились під пильним оком державних органів. Архівні документи містять велику кількість описів різних Богослужбових відправ (на Вербну неділю, Воскресіння Господнє, Різдво, Водохреща, Всіх Святих тощо), здійснених у Вінниці, Хмільнику, Мурафі, Шаргороді3. Автори цих документів дорікають католикам у тому, що їх відправи розраховані на те, щоб своєю урочистістю здійснити вплив на віруючих.

Новий масований наступ на релігійні громади усіх конфесій розпочався у другій половині 50-х років ХХ ст. Радянська влада під керівництвом М.С.Хрущова закриває храми, що вціліли у 30-ті роки або змогли поновити свою діяльність у повоєнний час. На початок 1963 р. на теренах Вінницької області залишилося 14 католицьких общин і 14 діючих костелів. Мотивуючи гострою необхідністю у будівлях для радянських культурно-просвітницьких організацій, у 1961 р. були закриті храми с.Браїлів Жмеринського району, с. Скаржинці Хмільницького району та с. Снитків Барського району. Влада не поспішала робити реконструкцію для сільських клубів і лише після чисельних звернень віруючих з проханням повернути храми розпочинаються ремонтні роботи4. Схожа доля була з приміщенням костьолу в с. Межирів: з 1949 по 1953 роки його використовували як зерносховище Жмеринського пункту «Заготзерно», не маючи офіційного документу зняття приміщення з обліку католицької спільноти. З 1954 р. приміщення пустувало, лише в 1955 р. оформили документи зняття з обліку католицької громади та віддали колгоспу с. Межирів під клуб5.

Влада висловлює занепокоєння з того, що у 1960-62 рр.кількість віруючих, що відвідують храми у Шаргороді, Мурафі, Хмільнику, Городківці не лише не зменшується, але й збільшується. Збільшенням віруючих католицька церква завдячує не стільки діяльності священиків, скільки ініціативі вірних мирян.

У соціокультурній діяльності католицьких общин, окрім безпосередньої роботи священиків, виділяються три типи стабільно діючих груп віруючих: «двадцятки», «ружанці», хорові колективи. У зв’язку з тим, що кількість ксьондзів була дуже обмеженою, саме ці групи виконували функцію збереження релігійних традицій. Найактивніше ці групи діяли у великих парафіях, с.Жданово (нині - с.Мурафа) Шаргородського району (6300 парафіян, кс. Дажицький), м. Бар (близько 3000, кс. Вільк), м. Хмільник (кс. Тиндира).

Скеровували діяльність католицьких релігійних громад спеціальні виконавські групи, так звані «двадцятки» - виборні органи з числа найактивніших віруючих. Без наявності такої групи спільноту віруючих не реєстрували. Серед членів двадцятки обирали голову, секретаря, голову та двох членів ревізійної комісії. Обов’язково велись протоколи засідань. На жаль, кожне рішення «двадцятки» слід було узгоджувати з уповноваженим у справах релігії. Саме тому найчастіше рішення, які слугували розвитку парафії, підлягали відмові влади. Влада вживала спеціальних заходів, щоб зі складу «двадцятки» вивести особливо впливових членів, замінивши їх такими, що виконують вказівки й поради радянських чиновників. Так на початку 60-х рр.голова «двадцятки» у с.Мурафа став незалежним від впливу священика, прислуговуючись місцевим комуністам. В архівних документах описаний випадок, коли в серпні 1963 року до ксьондза Хоміцького у село Мурафа Шаргородського району приїхав приятель ксьондз і виявив бажання взяти участь у відправі Богослужіння разом з ксьондзом Хоміцьким. Голова «двадцятки» Білоконь категорично вимагав у ксьондза Хоміцького не допустити до Богослужіння другого священика. Такий та інший

вплив голови «двадцятки», за словами звітуючого, дуже вигідний для влади . У зв язку з тим, що священиків було обмаль, в обов’язки керівників «двадцяток» входило запрошувати ксьондзів на Богослужбові відправи. При посередництві друзів і знайомих члени «двадцятки» повідомляли віруючих з інших сіл про дату приїзду священиків до приходу.

Групи «ружанцю» (Розарію) - молитовні об’єднання парафіян, що колективно та індивідуально здійснюють молитовні інтенції Розарію (цикл молитов до Богородиці). У «ружанець» чи «Живу Ружу» входило 15 чоловік, серед яких обирали керівника - золятора. Золятор мав 15 іконок, які розділені на три частини. Кожна з частин, у свою чергу, розділена на п’ять. Перша частина називається Радісна (висвітлює народження Христа), друга частина - Скорботна ( страждання, розп’яття Христа), третя частина - Хвалебна (Воскресіння та Вознесіння Христа). Група збиралась раз на місяць для спільної молитви та для обміну іконок, до яких учасники моляться наступний місяць.

У 1954-55 рр. групи «ружанцю» діяли досить плідно. Наприклад, у Шаргороді їх складали до 60 парафіян пенсійного віку (члени груп одночасно складали й актив «двадцятки», справжнього керівника об’єднання органам влади виявити не вдалося)7.

Влада вжила заходи, спрямовані на припинення діяльності груп «ружанцю». На початку 60х років ХХ ст. вони залишились лише у двох общинах у селах Плебанівка і Шостаківка Шаргородського району8.

У 50-60-і роки в селах і містечках, де скупчено проживали католики, функціонували парафіяльні хорові колективи. Найчисельніші з них були в Шаргороді та Мурафі. Так у Мурафі, де здавна мирно співіснували католики і православні і була велика кількість міжконфесійних шлюбів, хор налічував 27 осіб (19 жінок і 8 чоловіків). Керував хором місцевий органіст Е.Сварцевич, який виконував такі ж обов’язки і в Шаргороді.

У Барі, Жмеринці та Чечельнику діяли невеликі хори під керівництвом церковних органістів, які не лише супроводжують Св. Месу, але й «здійснюють спів молитов» у різноманітних позаслужбових заходах. На церковні свята у Вінниці збирався хор з 50-ти осіб, спів якого супроводжувала фісгармонія. У м. Хмільник у 1954 р. було організовано хор з 30-ти осіб, яких вчив співати по нотах органіст Мечеслав Степанович, що з 1954 р. проживав при костьолі та отримував зарплатню у 700 карбованців9.

Члени парафіяльних хорів піддавались переслідуванню влади, як особливо організовані й більш стійкі групи в парафіях.

Проповідницька діяльність священиків була жорстоко обмежена. Так їм було заборонено релігійну виховну роботу з дітьми. Змушені йти на компроміс з владою, католицькі священики відкрито не сповідали і не причащали школярів, а також не допускали їх у церкву. До першого причастя дітей змушені були готувати батьки і старі парафіяни. Таємні сповіді і причастя здійснювались (інформацію про функціонування таємного конфесіоналу у Шаргороді ми отримали від місцевих ченців).

Архівні документи зазначають великий вплив ксьондзів на віруючих (особливо на осіб жіночої статі і невелику кількість чоловіків похилого віку). На кожного священика (їх кількість у 50-60-х роках була не чисельною) було складено детальну характеристику. Влада не реєструвала інших священиків, хоча заяви члени «двадцятки» подавали. Так «двадцятка» м. Шаргород подавала всі необхідні документи: заяву з проханням про прийом постійного священика, протокол «двадцятки» про прийом ксьондза Варша Вікентія Івановича, анкету, автобіографію і згоду ксьондза. Незважаючи на це, їм відмовили, пояснюючи тим, що в селі Мурафа є ксьондз Дажицький, який «з успіхом може обслуговувати м. Шаргород»10.

У 50-х роках у Вінницькій області працювало 4 ксьондзи - кс. Тиндира, кс. Високінський, кс. Дажицький і кс. Вільк; у 1961 р. - вже 3: Хомицький Антон Йосипович, Дажицький Войтек Якубович (чернець ордену францисканців) та Тиндира Ернест Імрихович (у минулому - член ордену міноритів). «Найбільш фанатичним» влада визнавала кс. Дажицького, «незрозумілим» - кс. Тиндиру, який розмовляв польсько-словацькою мовою. З біографій священиків відомо, що всі вони були люди високоосвічені, мали добру освіту. Кс. Хоміцький закінчив Луцьку духовну семінарію, кс. Дажицький - гімназію в Львівській області, кс. Тиндира - Григоріанський університет в Римі11. Кс. Високінський закінчив Люблінську семінарію і, за свідченнями парафіян, знав 12 мов. Постать цього священика цікава також і тим, що він був бірітуалістом, тобто офіційно мав право здійснювати ритуал за римо-католицьким і греко-католицьким обрядами. У 1937 р. єпископ Луцької єпархії Адольф Шеленжик перевів о.Марцеліна Високінського до уніатів (греко- католиків) в с.Куськівці Великі Кременецького повіту, де він був уніатським священиком доти, доки внаслідок сталінської політики переслідування Греко-католицької Церкви паству не було навернено до православ’я у 1945 р. Згодом духовна влада призначила його працювати у костьолі м. Дубно, де він обслуговував католиків-чехів з с. Митнищ12.

Священики змушені в кожній дрібниці звертатись за дозволом до уповноважених у справах релігії (наприклад, навіть за придбанням коня для подорожей до парафіян). Саме зі звітів уповноважених у справах релігії дізнаємось і про благодійництво католицьких священиків. Відомі факти, коли кс. Вільк матеріально допомагав тим, хто потребував допомоги, незалежно від віросповідання. Також він сам робив будівельну та столярну роботи для костьолу, допомагав активу13.

За часів утиску усіх релігійних конфесій можна спостерігати нетипове загалом для міжконфесійних відносин явище - дружбу католицьких і православних священиків. Так кс. Хомицький приятелював з православними священиками сіл Слобода і Джурин Шаргородського району, періодично відвідуючи їх. Антон Хомицький на Вінниччину прибув з м. Полонне Хмельницької області. 2 жовтня 1955 р. йому видали реєстраційну довідку з дозволом постійного обслуговування католицької общини у Шаргороді.

Кожний із священиків обслуговував більше десяти приходів. Так настоятелем римо- католицької общини у Вінниці був кс.Марцелій Високінський, який здійснював Богослужбові обряди у 16 храмах сіл Шаргородського, Муровано-Куриловецького, Барського, Хмільницького, Жмеринського, Тульчинського, Тиврівського, Крижопільського, Уланівського, Комсомольського та інших районів. Зазвичай сільські парафії священик відвідував один раз на рік і протягом усього дня здійснював різноманітні обряди і Таїнства. На церковні свята (особливо на Різдво і Пасху) віруючі приїздили до Вінниці. У зв’язку з тим, що люди приїздили здалеку, Св. Меса здійснювалась не вночі, а зранку. Так на Пасху у 1954 р. на кожній Службі Божій у костьолі були присутні 3200 вірян. Приїжджі з інших районів зупинялись на ночівлю у місцевих парафіян.

Кс. Високінський, який прибув у Вінницю у 1949р., діяв у місті та області дуже активно. Саме завдяки його старанням навіть у буденні, несвяткові дні до костьолу приходили до 120 осіб (сама ж община нараховувала 3 200 членів).

З моменту свого прибуття кс. Високінський виступає захисником храмів. Він постійно сам писав прохання про збереження церковних будівель до виконавських органів та спонукав до таких дій віруючих, за що неодноразово отримував погрози позбавлення реєстрації. Уповноважений у справах релігії за активну діяльність ксьондза змушений був повідомити вищі інстанції, які викликали Високінського до Києва14.

Однією із сторін діяльності кс. Високінського було поширення серед парафіян релігійної літератури українською мовою (80% віруючих були українцями і користуватись польськими молитовниками їм було складно). У 1955 р. ксьондз подав заяву з проханням дозволу надрукувати 10 тис. екземплярів молитов українською мовою, у чому йому було категорично відмовлено.

Часто віруючі писала заяви в різні компетентні органи з проханням повернути костьол. Так у 1955 р. католики м. Ямпіль звернулися з проханням про повернення приміщення костьолу, під яким підписалося 107 осіб. Оскільки приміщення було зруйноване, пустувало як не придатне до використання, вимагало ремонту, парафіяни готові були за свої кошти його відремонтувати, та їм відмовили. Такі ж спроби робили католики с.Пепелівка Джуринського району, с.Ярошенка Томашпольського району, с.Чернівці, але в кожному випадку відповідь була негативною 15.

Документи вказують і на «отрадниє явления». Так голова «двадцятки» м. Хмільник, громадянин Вільчинський Станіслав, вчинив сварку з кс. Тиндирою, ображав його нецензурними словами, навіть хотів вдарити. Частина віруючих подала в обласний відділ у справах релігії заяву, звинувачуючи кс. Тиндиру в тому, що йому не подобається «двадцятка», він їм не довіряє, вже декілька разів переобирав її, заводить свої порядки. Уповноважений пояснив віруючим їх права і більшістю «двадцятки» було прийняте рішення звільнити кс. Тиндиру. З 21 грудня 1954 р. кс. Тиндира став служити в релігійній спільноті с.Скарженні Уланівського району 16. У документах відзначається, що в селах і містах Вінницької області, де проживають католики, але немає костьолів, віруючі проводять Богослужіння на католицьких кладовищах. Так у с.Чечельник, с.Чернівці, м.Томашпіль віруючі моляться на католицьких кладовищах, з ініціативи «двадцятки» читають молитви, співають і проводять Богослужіння без священика. У звітах підкреслено, що з появою ксьондзів релігійні католицькі спільноти стають помітно активнішими, значно збільшується кількість віруючих та звернень до священика для здійснення релігійних обрядів в костьолі та на дому 17.

У звітах уповноважені звинувачують римо-католицьку церкву в пишних обрядах, спеціально розрахованих на те, щоб вразити присутніх чи просто цікавих з метою для подальшого окатоличення; наводяться як приклад описи звичайних свят Вербної Неділі, Пасхи, Всіх Святих чи процесія Божого Тіла.

Окремим видом соціокультурної діяльності католиків було виховання дітей та молоді. Формування світогляду матеріалістичного, цілковите й остаточне усунення релігійних пережитків було одним з найважливіших завдань комуністичного виховання молодого покоління. Та ці ідеї навіть за часів «войовничого атеїзму» не мали особливого впливу на дітей і молодь з середовища католиків. Ще у перше десятиліття існування Радянської влади духовні особи були відлучені від процесу навчання, а навчання релігії для неповнолітніх заборонено. Дітей змушували визнавати атеїзм та навіювали їм ідеї перешкоджання рідним віруючим.

Окрім того, «діти й особи неповнолітні до 18 року життя не могли бути членами організацій релігійних. Тому не могли вони брали участь у зібраннях організацій релігійних, у зібраннях, які мають за ціль пізнання релігії, таких як катехізація, читання Біблії, місії»18. Також під забороною була участь неповнолітніх у церковних хорах. Відповідальність за навчання та виховання дітей і молоді на підставі законів лягла на батьків, школу, різноманітні світські товариства.

Одразу після Великої вітчизняної війни релігійне виховання дітей і молоді набуло форм організованих. Так були випадки, коли діти після школи два-три рази на тиждень організовано йшли до костьолу і вчили Закон Божий. На дверях костьолу навіть був вивішений розклад занять. У зв’язку з цим уповноваженого зобов’язано зібрати інформацію про кількість і вік дітей, які ходять на катехезу; викладачів; форму і тематику занять; місце й час занять; заходи їх заборони; реакцію дітей і батьків тощо19.

Відділ у справах релігії в Москві 20 січня 1947 року дав наказ в областях звернути увагу на католицькі громади з метою виявлення в них організацій дітей і молоді. Була виявлена, хоч і в недостатній кількості, інформація про організації «дітей «Корони», хлопців і дівчат «Рицарів духу». Уповноважені у справах релігії Вінницької області наголошували, що такі організації готують «кадри» для католицизму, практикують спеціально розроблені методи виховання дітей і молоді, «часто калічачи їх психіку, ламаючи волю, щоб ставали сліпо довіряти духовенству»20. За оцінкою влади, такі угрупування дітей та молоді були «небезпечні», бо функціонували часто після закриття костьолу. «Організація дітей «Корони» була неодмінним учасником всіх релігійних церемоній, доріг Хрестових і тощо. Кожна «Корона» виступала під своїм знаком, зі своїм керівником - терціаном. Всі були однаково одягнені - дівчата в білих сукнях, з розпущеним волоссям і вінками на голові, хлопці - в однакових темних гарнітурах і галстуках, які нагадують піонерські, лише голубого кольору. Прийняття до групи «Лицарі Духу» відбувалося після довгого

і детального приготування, всі бажаючі складали іспит, після чого відбувалася церемонія шлюбування»21.

Уповноважений в області отримав у травні 1949 р. листа, який ще раз прояснював засади катехізації, в якому не забороняється дітям приступати до першого причастя, але забороняється ксьондзом приготування до неї дітей22.Часто в такій ситуації «ксьондз давав інструкції матерям, чому ті мають навчити своїх дітей, а потім екзаменував, повчав і відразу сповідав матір і дитя. Дитина приймала своє перше причастя під час Меси завжди разом з матір’ю, що було особливо важливе для захисту ксьондза перед владою»23. Розповсюдження релігійного світогляду серед дітей і молоді Вінницької області, на думку уповноваженого, було «результатом впливу в родинах осіб старшого покоління»24. Уповноважений інформував вищу владу, що «молодь і особи, яким не виповнилось 18 років життя, під час релігійної урочистості беруть участь в процесіях, співають в хорі»25. Порушення права з боку костьолу віруючі виправдовували: «для участі в процесіях релігійних кровні батьки вкладали вінки на дітей, діти під впливом батьків беруть участь в хорі жодне перешкоджання з боку голови і ксьондза не допомагають. Віруючі кажуть, що костьол для всіх, вхід вільний, і ми хочемо, щоб наші діти брали участь у релігійних процесіях і хорі»26.

Директорам шкіл влада радила систематично проводити диспути, лекції на наукову, атеїстичну тематику, показувати антирелігійні фільми. Навчання предметів (історії, літератури, природознавства, фізики, хімії тощо) було насичено атеїстичним змістом. На вчительських засіданнях і конференціях обговорювати проблему ширшого пропагування антирелігійного виховання дітей та молоді. Комітетам комсомолу рекомендувалось активно «втягувати» молодих людей до різних організацій, звертати особливу увагу на молодь, яка була під впливом Церкви. Відносно тієї молоді М. Калінін радив Комітету Комсомолу «пам’ятати про те, що ми не переслідуємо нікого за релігію». На практиці, однак, директори шкіл досить часто виключалидітей зі шкіл 27.

Запропоновано, щоб батьки на місцях своєї праці, за прикладом Москви, Ленінграда й інших міст, доповідали про виховання своїх дітей перед партійними організаціями. Та ці впровадження влади не змінили відносин між церквою та дітьми й молоддю 28. Підтвердженням слугує той факт, що кількісна участь дітей та молоді в урочистостях великодніх 1955 року на території області залишився без змін. Так молодь у парафії Мурафи «після закінчення літургії зібралася біля костьолу - веселилася, співала радянських пісень, яких навчилася в школі, танцювала. Це тривало до вечора»29.

У католицьких приходах Вінницької області на початку 50-х років кількість дітей збільшилась, що непокоїло уповноважених зі справ релігії, які звертали увагу партійних і громадських органів області на систематичне «зростання молоді, що йде до першої сповіді та причастя у всіх костьолах»30. У зв’язку з цим міський комітет партії в Вінниці визначив низку завдань для місцевих партійних організацій 31.

Справа виховання була теж предметом обговорення у доповіді М. Хрущова ХХ з’їзду партії. Він пропонував, аби підростаюче покоління в рішучий спосіб «відрізати від релігійних забобонів», іншими словами «перервати ланцюг поколінь», тим самим запобігти втягуванню дітей і молоді до релігійних організацій 32.

На території Вінницької області практикуючих віруючих було багато. Залежно від парафії, участь молоді становила від 20 % до 40 % в залежності від кількості присутніх на літургії. Так у парафії Шаргорода в різдвяних святах у 1956 року брало участь 40 % молоді, а в 1955 році 20 % з тисяч віруючих 33. Під час релігійних урочистостей діти і старша молодь у Вінниці «брали участь в процесіях, несли релігійні символи й посипали квітами дорогу перед ксьондзом. Старші особистим прикладом вчили дітей шанувати священика. Старші, зустрічаючи ксьондза, припадають перед ним на коліно, цілують руку та одяг, того ж вчать своїх дітей»34.

У 1957 р. в Липовецькому районі за визнання віри, публічну відмову вступу до комсомолу, три учениці середньої школи були виключені зі школи (Учениці восьмого та дев’ятого класів публічно заявили: «в комсомол вступати не хочемо, а заяву написали, бо нас до цього примусили комсомольці. Директор школи тов. Ромадан у відповідь на таке зізнання ученицям повідомив: Не хочете вступати в комсомол, то немає для вас місця в школі»)35. Ця ситуація спонукала уповноваженого до звернення у вищі інстанції, і дівчат повернули до школи.36 (У скарзі уповноважений пригадав, що схожий випадок був в 1955 році, коли релігійні переконання вплинули на виключення зі школи учениці. Директор, вчителі та учні «висміювали в школі дітей віруючих»).

Незважаючи на всі старання влади, школи, громадських організацій, КДБ, інструкції, заборони, науково-атеїстичну пропаганду в школах, на підприємствах; на роботу з батьками, погрози священикам, діти та молодь брали активну участь у житті церкви. Так у костьолах, що обслуговував кс. Хоміцький, під час свят Різдва Христового в 1961р., зі звіту уповноваженого, на урочистій літургії в Мурафі «брало участь до 2000 людей, серед яких 70 % становили діти, хлопці, дівчата. Разом біля 1500 осіб. Окрім цього, більшість з них прийшли до костелу не просто подивитись, а молились і були до кінця літургії»37. У місцевості Плебанівка діти і молодь були організовані в групу ружанців, а в місцевості Шостаковка діти під час зустрічі з дорослими не говорили «добрий день», але «Слава Ісусу»38 .

На великі релігійні свята влада заборонила пускати у храми дітей і «попередила голів костьольних комітетів, якщо вони допустять в костьольні будинки до участі в літургії дітей та молодь, то ті будинки закриють. Також зобов’язали директорів шкіл провести відповідну роботу серед учнів»39. Як згадує один з свідків тих подій, «вчителі під час великих костьольних урочистостей ставали при вході до костьолу й записували прізвища дітей, присутніх на літургії. Наступного дня ставили нас перед всією школою й називали «ворогами народу». Потім на весь час ми залишались немилості і до нас застосовували різні репресії, наприклад, кожного дня викликали відповідати на уроках, занижували оцінки»40. Завдяки таким діям уповноважений написав до свого керівника у Київ, що «відвідування дітей костьолу значно зменшились, якщо і є, то поодинокі випадки. Для цього найбільший внесок партійних, комсомольських організацій, вчительських колективів. Ксьондзам, представникам парафіяльних комітетів багаторазово довели до відома, що Церква не має права займатись вихованням дітей»41. Вчителі області видали книгу під назвою «Атеїстичне виховання в школі». Автори ділились в ній своїм досвідом з пропаганди атеїзму серед учнів, більш всього «виявили в ній підступну роль релігійних організацій, найбільше католицьких, що співпрацюють з Ватиканом». У 50-і роки функціонували експериментальні школи, завданням яких було виявлення релігійності дітей. Завдяки отриманій від дітей інформації про проведення свят, канікул та вихідних днів, про їх родичів визначали ступінь релігійності учнів. Також причиною відмови вступу до «жовтенят» чи «піонерів», поза всякими сумнівами, на думку ідеологів, було виховання релігійне.

В атмосфері загального залякування в домах культу були організовані показові судові процеси, на яких принижували гідність віруючих людей. Батькам закидали те, що «вони не дозволяли дітям ходити до клубу, забороняли вступати до піонерської організації, брати книги в бібліотеці». На цій підставі суди законними вироками позбавляли батьків волі, а «дітей, котрі були під впливом релігії, віддавали до домів інтернатів на виховання»42.

Такий опір владних органів свідчить про те, що, незважаючи на утиски, у 50-60-х роках ХХ ст. католицька церква продовжувала розвиватись. Особливою активністю відзначається соціокультурна діяльність мирян, що викликало занепокоєння різних органів влади і стимулювало заходи щодо максимального припинення їх діяльності. Саме стійкість католиків-мирян допомогла продовжити процес релігійного виховання дітей та молоді та у напівпідпільних умовах змогла зберегти релігійні традиції.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ks. Jуzef Szymaсski. Коасіуі katolicki na Podolu. Оbwуd winnicki 1941-1964. - Lublin, 2003.- 491 s; 2. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 143. - Арк. 3; ДАВО. - Ф. Р-5073. - Оп. 2. - Спр. 9. - Арк. 73, 74; 4. ДАВО. Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 142-157; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 184-187; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 404. - Арк. 130-131; ДАВО. - Ф. Р-2700 . - Оп. 7. - Спр. 529. - Арк. 9-15; ДАВО. - Ф. Р-2700 . - Оп. 7. - Спр. 529. - Арк. 67-72; 4. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 6. - Спр. 1534. - Арк. 8; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 6. - Спр. 1538. - Арк. 56; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 6. - Спр. 1651. - Арк. 49; 57; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 6. - Спр. 1659. - Арк. 217; 5. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 142- 157;6. ДАВО. - Ф. Р-2700 . - Оп. 7. - Спр. 529. - Арк. 67-72; 7. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 142-157;8. ДАВО. - Ф. Р-2700 . - Оп. 7. - Спр. 529. - Арк. 44-48; 9. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 184-187; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 404. - Арк. 130-131; ДАВО. - Ф. Р-2700 . - Оп. 7. - Спр. 529. Арк. 67-72; 10. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 63-68; 11. ДАВО. - Ф. Р-2700 . - Оп. 7. - Спр. 529. - Арк. 67-72; 12. Лисий А. Вінницький капуцинський монасти р. - Вінниця, 1995.- С. 128; 13. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 63-68; 14. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 143. - Арк. 1; 15. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 142-157; 16. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 63-68; 17. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7. - Спр. 377. - Арк. 63-68; 18. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 59. - Арк. 90; 19. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 30. - Арк. 32; 20. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 33. - Арк. 25-26; 21. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 33. - Арк. 25-26; 22. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 37. - Арк. 25; 23. Ks. Jуzef Szymaсski. Коагіуі katolicki na Podolu. Оbwуd winnicki 1941-1964. - Lublin, 2003.- S. 218; 24. ДАВО. - Ф. П-136. - Оп. 38. - Спр. 266. - Арк. 198; 25. ДАВО. - Ф. П-136. - Оп. 40. - Спр. 272. - Арк. 3-4; 26. ДАВО. - Ф. П-136. - Оп. 40. - Спр. 272. - Арк. 3-4; 27. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7с. - Спр. 404. - Арк. 19; 28. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 46. - Арк. 4-5; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7с. - Спр. 404. - Арк. 3-4, 40; 29. ДАВО. - Ф. П-136. - Оп. 40. - Спр. 272. - Арк. 115; 30. ДАВО. - Ф. П-136. - Оп. 42. - Спр. 211. - Арк. 15-6157; 31. Хархута С. Відповідальність за виховання дітей // Вінницька Правда. - 1955. - 12 квітня; 32. Ks. Jуzef Szymaсski. Коасіуі katolicki na Podolu. Оbwуd winnicki 1941-1964. - Lublin, 2003. - S. 218; 33. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7с. - Спр. 444. - Арк. 25-30; 34. ДАВО. - Ф. П-136. - Оп. 46. - Спр. 199. - Арк. 126, 132; 35. ДАВО. - Ф. П-136. - Оп. 44. - Спр. 194. - Арк. 65; 36. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7с. - Спр. 444. - Арк. 61; 37. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 63. - Арк. 22; 38. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 65. - Арк. 88; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 7с. - Спр. 514. - Арк. 78; 39. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 6. - Спр. 1898. - Арк. 103; 40. Ks. Jуzef Szymaсski. Коагіуі katolicki na Podolu. Оbwуd winnicki 1941-1964. - Lublin, 2003. - S. 229; 41. ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 65. - Арк. 88; ДАВО. - Ф. Р-2700. - Оп. 19. - Спр. 67. - Арк. 28; 42. Тесля Н . Облудні і фальшиві // Вінницька Правда. - 1963. - 6 січня.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь