Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія (збірка наукових праць)

296. Соціально-економічне становище Римо-католицької церкви на правобережній Україні (друга половина XIX - початок XX ст.)


О.А. Буравський

Дослідження соціально-економічного становища Римо-Католицької Церкви на Правобережній Україні в другій половині XIX - на початку XХ ст. привертає увагу істориків. Однак в українській історіографії немає комплексного наукового висвітлення зазначеної нами проблеми, за винятком дисертації Зваричука Е.О. [1]. У зазначеній праціпроаналізовано соціально- економічне становище Римо-Католицької Церкви лише на Поділлі в другій половині XIX - на початку XX ст.

Сьогодні потребує вивчення питання орендних відносин у землеволодінні Римо-Католицької Церкви на Правобережній Україні, особливо після впровадження столипінської аграрної реформи, ролі РКЦ у розвитку капіталістичних відносин господарства краю, зокрема в сільськогосподарському виробництві, промисловості та торгівлі.

Метою даної статті є аналіз економічного становища, особливостей господарювання правобережного римо-католицького духовенства у складі Російської імперії в другій половині XIX - на початку XX ст.

Початок 1850-х рр. XIX ст. характеризувався зростанням національно- патріотичних тенденцій серед польського населення та римо-католицького духовенства. Тому російська влада йшла на компроміс у своїх стосунках із римо-католицьким кліром і частково обмежувала процес конфіскації костьольних господарств. Відчуваючи наростання активності польського визвольного руху, самодержавство не зважувалося повністю залишити католицьких священиків без економічної підтримки.

Міністр внутрішніх справ П.О. Валуєв висунув пропозицію щодо часткового повернення господарств Римо-Католицькій Церкві. На його думку, такі дії давали б можливість римо-католицькому духовенству вирішувати економічні питання, а не займатися політикою [2, с. 82]. Губернська адміністрація на Правобережжі, врахувавши пропозиції міністра, почала реагувати на прохання священиків стосовно передачі їм земельних ділянок в оренду.

Держава отримувала значний зиск від надання казенних земельних ділянок у користування римо-католицьким монастирям. Так у рапорті настоятеля Дубенського бернардинського монастиря, надісланого 9 січня 1853р. визитатору римо-католицьких монастирів Луцько-Житомирської єпархії кс. Л.Биньовському, зазначалося, що монастир за оренду землі, на якій було розміщено невеликий дерев’яний будинок для монастирської прислуги, хлів, пивоварний завод, а також город, шорічно сплачував у державну скарбницю 50 крб. сріблом [3, арк 7-8].

Потрібно зазначити, що палата державного майна затримувала виконання указів Луцько-Житомирської римо-католицької духовної консисторії щодо передачі землі в оренду монастирям. Наприклад, настоятель Ходорковського капуцинського монастиря в рапорті надісланого 6 грудня 1852 р. на ім’я визитатора римо-католицьких монастирів скаржився на чиновників Київської палати державного майна, які відкладали виконання указу консисторії від 1 жовтня 1852 р. про передачу монастирю в оренду землі, млина та ставка [4, арк. 3]. Як видно з наведених фактів, царський уряд, наділяючи монастирі землею, мав на меті зацікавити церковників у розбудові своїх господарств, цим прагнув відвернути римо-католицький клір від участі в рухах опору, а також отримати певний прибуток.

Римо-католицькі священики на Правобережжі отримували прибутки від передачі костьольних земельних ділянок в оренду.

У Подільській губернії Гранівський костьол, надаючи в оренду 60 десятин орної землі, щорічно отримував 120 руб. [5, с. 79].

Настоятель Чуднівського приходу кс. Антон Шимонський уклав вигідний контракт про передачу в оренду земельної ділянки (240 сажнів) дворянам Мельвінським під забудову житлового будинку, погреба та хліва зі щорічною оплатою ними чиншу 3 крб. 50 коп. У договорі було також зазначено, що в разі смерті орендарів ці будівлі переходили без будь-якої компенсації у власність костьолу [6, арк. 6].

Для обробітку своїх земельних ділянок римо-католицькі священики практикували використання вільнонайманої праці. У 1853 р. в Межиріцькому францисканському монастирі, який володів 101 дес. 1488 сажнями землі, працював 21 найманий робітник [7, арк 14]. Костьоли Брацлавського повіту на Поділлі, наймаючи робітників для обробітку своїх земель, сплачували їм по 3-5 крб. кожному або видавали продукти [8, с. 81].

Отже, архівні джерела дають можливість константувати, що в другій половині XIX ст. Римо-Католицька Церква на Правобережжі, незважаючи на певні обмеження та утиски своєї економічної діяльності з боку самодержавства, все ж таки намагалася господарювати по-новому та отримувати прибутки, відіграваючи значну роль у місцевому сільськогосподарському ринку. Для обробітку орендованої землі римо- католицькі священики одними з перших почали використовувати вільнонайману працю, чим сприяли розвиткові капіталістичних відносин у сільському господарстві краю.

Новий етап у відносинах РКЦ і самодержавства розпочався після поразки польського повстання 1863-1864 рр. Участь римо-католицького кліру в повстанні на Правобережжі посилила репресивну політику царату проти Римо-Католицької Церкви. Як наслідок, у 1866 р. на Поділлі було закрито Кам’янецьку римо-католицьку єпархію з подальшим приєднанням її деканатів і парафій до складу Луцько-Житомирської. Проводячи об’єднання єпархій, органи влади прагнули мати єдиний центр управління католицьким духовенством у регіоні, використати його для подальшого скорочення кількості парафій, релігійних споруд та священиків, остаточно поставити Римо-Католицьку Церкву в політичну та економічну залежність. Наприклад, у 1870 р. у Подільській губернії залишився Вінницький капуцинський монастир, а в 10 деканатах нараховувалося 94 приходи [9, арк. 149-153]. На Волині на той час ще діяли 3 чоловічі монастирі: Заславський ордену бернардинів, Старокостянтинівський ордену капуцинів, Дедеркальський ордену реформатів та 2 жіночі: Дубенський дівиць-кармеліток та ордену домініканок, а також Луцький дівиць бригідок. У 10 деканатах нараховувалося 103 приходи [10, арк. 188-207]. На Київщині - чоловічий Ходорковський ордена капуцинів, у 6 деканатах функціонувало 52 приходи [11, арк. 163-170].

17 вересня 1866 р. за розпорядженням київського, подільського і волинського генерал-губернатора в Острозькому повіті був закритий францисканський монастир. Всі будівлі з церкою були передані православному духовному відомству [12, арк. 10]. Розпорядженням імператора від 11 лютого 1888 р. був ліквідований Вінницький капуцинський римо-католицький монастир. Його земельні угіддя (34 дес. 1907 сажнів) було передано Православній церкві [13, арк. 2-2зв., арк. 22].

Для подальшого зменшення польсько-католицького впливу на Правобережжі царські чиновники прагнули значно обмежити польське землеволодіння. 27 грудня 1884 р. урядовий сенат прийняв закон, яким заборонив віддавати під заставу маєтки, що належали католицькому населенню правобережних губерній [14, с. 47]. Цей законодавчий акт значно обмежував права польських поміщиків. Царизм прагнув істотно зменшити земельну власність римо-католицьких священиків і остаточно перетворити їх на державних службовців, які б повністю залежали від свого грошового утримання. Проте представники римо-католицького кліру намагалися ігнорувати законодавчі обмеження. Зокрема, член Луцько-Житомирського капітула прелат А.Крушинський 11 березня 1869 р. уклав на рік угоду з міщанкою Чернігівської губернії Н.Блажієвською про оренду нею необробленої ділянки капітульної землі під баштан на умовах сплати 20 руб. сріблом, а також постачання під час збору врожаю цьому духовному відомству овочів - віз якісних огірків та буряків [15, арк. 2-2 зв.].

Настоятель Ямпільського костьолу Кременецького повіту кс. А.Капусцинський здавав селянину С.Велижинському та дворянину К.Поплавському для спільного користування в оренду хутір [16, арк. 3]. Настоятель Вінницького капуцинського монастиря ксьондз Клепацький 1 вересня 1887 р. уклав контракт про передачу в оренду дворянину Ясинському на 6 років водяний млин із ставом за оплату 300 крб. у рік., а також ділянки монастирської землі в с. Телепеньки (30 дес.) з оплатою 100 крб. у рік [17, арк. 80, арк. 86 зв., арк. 93].

Початок XX ст. був ознаменований ще одним кроком із боку самодержавства в напрямку скорочення землеволодіння римо-католиків. 25 червня 1901 р. був прийнятий закон «Про обмеження прав, що належали католицькому населенню, на придбання земельної власності в дев’яти Західних губерніях», який надавав можливість місцевій адміністрації видавати населенню римо-католицького віросповідання та священикам свідоцтво для придбання в цих губерніях земельних володінь, визначати максимальні розміри ділянок, що можуть бути придбані, стежити за тим, щоб загальна кількість землі, що знаходилася у власності католиків, а також у членів їх родин, не перевищувала 60 десятин [18, с. 48].

Варто зазначити, що у цей період костьоли продожували передавати свої земельні ділянки в оренду. Так у рапорті Кам’янецького декана від 28 лютого 1904 р. було запропоновано Луцько-Житомирській римо-католицькій духовній консисторії затвердити контракт про передачу в оренду на 6-річний термін землі Кам’янецького тринітарського костьолу в с. Цвиклічах місцевому селянину Г.Шумкову [19, арк. 1]. У багатьох випадках костьоли здавали в орендне володіння запустілі земельні ділянки. Наприклад, у рапорті Літинського декана зазначалося, що настоятель костьолу, не маючи засобів та вільного часу для ведення господарства на землі (близько 34 дес.), просив дозвіл на затвердження контракту про передачу її в оренду на 12 років місцевому селянину [20, арк. 2]. У Летичівському повіті настоятель римо-католицького приходського костьолу передав запустілу костьольну землю (33 дес.) в оренду на 9-річний термін за щорічну оплату 330 крб. [21, арк. 2, арк. 5].

Із наростанням революційної ситуації на теренах Російської імперії самодержавство з метою залучення костьолу на свій бік у боротьбі з «політичною крамолою» змушене було йти на компроміси й дещо лібералізувати своє ставлення до поляків та римо-католицького духовенства. Зокрема, 1 травня 1905 р. вийшов закон «Про скасування деяких обмежуючих постанов, що діяли в дев’яти Західних губерніях». Він дозволяв особам польського походження й католицькому духовенству орендувати землю на загальних підставах без будь-яких обмежень у межах дев’яти Західних губерній, а також купувати її чи брати під заставу [22, с. 261].

Отже, такими заходами царат намагався припинити наростаючу хвилю антиросійських настроїв серед польського населення та католицького кліру, прагнув послабити їх участь у революційних подіях 1905-1907 рр. в Україні.

Значний вплив на господарський розвиток Правобережжя мала столипінська аграрна реформа, яка сприяла переходу землі до підприємливих господарів. Хоча царат проводив політику витіснення польських землевласників із західних губерній, однак змушений визнати їх найбільш культурним господарським елементом у краї [23].

Зміни в економіці відбувалися й після впровадження політики уряду П.Столипіна.

Потрібно зазначити, що римо-католицькі священики та заможні селяни на Правобережжі енергійно включалися в прогресивні процеси, що були започатковані вищезазначеною реформою. Як приклад, проаналізуємо поземельні відносини в Проскурівському повіті Подільської губернії. У рапорті Проскурівського декана від 19 вересня 1912 р. зазначалося, що настоятелем римо-католицького костьолу був укладений контракт з селянином М.Ягодзинським про оренду костьольного хутора терміном на 6 років з щорічною оплатою 1 тис. крб. сріблом. У договорі також визначалися умови господарського відношення орендаря до землі. Зокрема, він повинен був щороку удобрювати п’яту частину земельної ділянки гноєм, побудувати клуню, хлів, греблю, зарибити ставок. Також він був зобов’язаний щорічно давати настоятелю костьолу 6 хур соломи та 25 пудів вівсяної, гречаної або пшеничної полови [24, арк. 3-3зв., арк. 8].

Прокурор Луцько-Житомирського римо-католицького кафедрального капітула канонік І. Загурський уклав контракт про передачу в оренду селянину Д. Диченку на 10-річний термін 200 кв. сажнів капітульної землі зі щорічною оплатою орендарем 40 крб. У договорі також було зазначено, що орендар мав право на забудову на цій землі житлового будинку, хліва та інших господарських будівель, зобов’язаний доглядати фруктовий сад [25, арк. 2-3, арк. 6]. Настоятель Горохівського костьолу здавав в оренду половину костьольної землі селянам на 6-річний термін [26, арк. 1, арк. 3].

Римо-католицькі священики здавали свої земельні ділянки на досить вигідних для них умовах. Наприклад, у рапорті Володимир-Волинського декана від 15 жовтня 1912 р. зазначалося, що проект контракту для Коритницького костьолу є вигідним, оскільки земля, яка здавалася на три роки селянину А.Петровському, не приносила ніякої користі, бо не оброблялася й заросла чагарниками. У документі передбачалося, що за розкорчовування й утримання ділянки в належному вигляді, Петровський звільнявся від сплати за землю. Якщо орендар не виконував цих умов або виконував частково, то відповідав своїм майном і позбавлявся права на користування землею [27, арк. 2-4, арк. 7].

Здавали земельні ділянки також під будівництво. Зокрема, настоятель Володимир-Волинського приходського костьолу ксьондз А. Тарпогурський уклав договір із дворянином Л. Шуровським, за умовами якого на орендованій землі буде споруджено двоповерховий будинок із торговельною лавкою; орендар мав сплачувати костьолу по 25 руб. протягом дванадцяти років. Після закінчення терміну будинок без компенсації витрат орендареві переходив у власність костьолу [28, арк. 5-6].

Важливо підкреслити, що Луцько-Житомирська Римо-Католицька духовна консисторія ревно оберігала церковне землеволодіння й затверджувала проекти контрактів, що були особливо вигідні для римо- католицьких священиків, та вносила зауваження до них. Так у протоколі засідання Луцько-Житомирської Римо-Католицької духовної консисторії було зроблено поправку до проекту договору про оренду землі, укладеного між настоятелем Турійського приходського костьолу та міщанином

І.Мессером. Зокрема, у п. 4 документа зазначено, що після слів «очистити від очерету землю» потрібно уточнити: «протягом десятиденного терміну» [29, арк. 2-4].

Особливістю римо-католицького землеволодіння були хутори, які здавалися селянам також на правах оренди. Так Луцько-Житомирська Римо- Католицька Духовна консисторія 23 липня 1913 р. затвердила проект контракту про здачу в оренду хутора, який належав Уланівському костьолу в Літинському повіті Подільської губернії, селянам Малочернявської волості Бердичівського повіту Київської губернії Антону та Феліксу Залевським на дванадцятирічний термін з оплатою 14400 руб. Крім орендної плати, зазначеної в контракті, орендарі повинні щорічно безкоштовно давати настоятелю Уланівського костьолу ксьондзу Шептицькому 120 пудів вівса, 100 пудів озимої та ярої пшениці (по 50 пудів кожної), вісім возів озимої й чотири ярої соломи, п’ятсот пудів бурякового жому й двадцять возів бурякової гички. Умови договору також передбачали господарське ставлення орендарів до землі. Вони зобов’язані були щороку підживлювати кожну десятину гноєм не менше, ніж 120 великих возів. Гній на полі повинен бути добре переораний. Після закінчення терміну контракту орендарі передавали настоятелю костьолу виорані 2 поля пшениці, 2 поля конюшини, 2 поля під ячмінь та овес і одне поле глибокої оранки під картоплю [30, арк. 2-4, арк. 6 зв.].

Потрібно зауважити таке: якщо траплялися випадки негосподарського ставлення до землі, настоятель костьолу порушував судову справу. Так настоятель Хабенського костьолу Радомишльського повіту Київської губернії подав позов до Житомирського окружного суду про вилучення костьольної землі з користування в міщанина Моргульця, який після закінчення терміну договору не захотів очистити орендовану ділянку. Настоятель просив Луцько-Житомирську Римо-Католицьку духовну консисторію видати йому посвідчення на право заключати орендні договори на костьольну землю терміном не більше року [31, арк. 1-5].

Укладали контракти також з римо-католицькими монастирями й представники польської магнатерії. Настоятель Ізяславського Бернардинського монастиря ксьондз В.Громадський на вигідних умовах здав в оренду на дванадцять років графу Й.Потоцькому водяний млин, за який граф щороку сплачував 800 руб. Крім того, орендар зобов’язувався щорічно за свій рахунок здійснювати ремонт млина, верстатів, греблі та доріг, а також здати їх після закінчення терміну в належному вигляді [32, арк. 1-4]. Настоятель Вінницького римо-католицького костьолу ксьондз С.Радлінський 23 вересня 1910 р. уклав вигідний контракт на 12 -річний термін з графом

З.Грохольським. В умовах зазначалося, що граф отримував в орендне володіння в с. Телепеньки 33 дес. землі: садибу з житловими, господарськими будівлями, садом та городом, а також костьольний хутір. Вартість оренди щорічно становила 2 тис. 925 крб. [33, арк. 1, арк. 26].

Особливі умови вирізняли орендний договір, що був укладений між настоятелем М’ястківського римо-католицького костьолу Ольгопільського повіту Подільської губернії та селянином цього ж повіту Платоном Трачем. У контракті зазначалося, що орендар зобов’язувався підживлювати землю гноєм або мінеральними добривами, але не мав права передати землю в оренду іншій особі без відома й згоди настоятеля костьолу, сіяти на ній цукровий буряк для заводів. У договорі були визначені права орендаря: він мав переваги перед іншими на укладання нового контракту на цю ділянку землі [34, арк. 4-5].

Римо-католицькі костьоли укладали вигідні контракти як з фізичними, так і юридичними особами. Настоятель Смілянського костьолу здав в оренду поштово-телеграфному відомству на дванадцятирічний термін із оплатою 1600 руб. щорічно дерев’яний будинок із 13 кімнат та флігелем під розміщення поштово-телеграфної контори в м. Сміла Черкаського повіту Київської губернії [35, арк. 1, арк. 3]. Вороновицьке кредитне товариство в Брацлавському повіті уклало договір на оренду 180 сажнів земельної ділянки (6-річний термін), що належала місцевому римо-католицькому костьолу, для розміщення сільськогосподарських машин [36, арк. 2].

У систему орендних відносин із римо-католицьким духовенством на Правобережжі втягувалися преставники єврейської національної меншини. Як правило, вони використовували орендовані земельні ділянки для торговельних цілей. Наприклад, у 1909 р. мешканець м. Тульчин Шулим Брацлавський взяв в оренду на 10-річний термін 1 дес. 560 сажнів землі, що належала Тульчинському римо-католицького костьолу, під влаштування складу для керосину з щорічною оплатою 70 крб. [37, арк. 3-3зв.].

Варто зазначити, що на початку ХХ ст. у зв’язку із зростанням на ринку попиту землі орендна плата значно збільшувалася, це викликало невдоволення орендарів. Так мешканці м. Лисянки Звенигородського повіту Київської губернії надіслали скаргу до Луцько-Житомирської Римо- Католицької духовної консисторії на настоятеля Лисянського римо- католицького приходу, який збільшив їм плату за орендовану землю вдвічі. Розглянувши її, консисторія прийняла рішення не на користь заявників, зазначивши, що попередня ціна на землю не відповідала тогочасним цінам у м. Лисянці, а тому вартість землі в місті під торговельні лавки зросла. Отже, збільшення настоятелем орендної плати не обтяжливе для орендарів і не повинно бути приводом для висловлювання невдоволення та нарікань із їх боку. Унаслідок цього євреї К.Манський, Ш.Халєв, Я.Гудзь і М.Зільбергер, які відмовились укладати новий контракт, були виселені настоятелем із костьольної землі, яку орендували впродовж двадцяти років [38, арк. 1, арк. 6-7].

Траплялися випадки незаконного захоплення селянами костьольних земельних ділянок. Наприклад, у Волинській губернії вони захопили землю, яка належала Волочинському приходському костьолу [39, арк. 2-3].

Підводячи підсумки соціально-економічного становища Римо- Католицької Церкви на Правобережній Україні в другій половині ХІХ - на початку XX ст., зауважимо, що 1850-1866 рр. визначалися кардинальним втручанням самодержавства в економічно-господарський стан РКЦ, яке позначилося на закритті значної кількості римо-католицьких монастирів, передачі їх земельних володінь до Міністерства державних маєтностей та Православної Церкви, що значно обмежило господарську діяльність РКЦ та змусило священиків шукати інші джерела доходу, зокрема, здавати костьольні земельні ділянки в оренду.

На початку XX ст. із наростанням революційної ситуації на теренах Російської імперії самодержавство, задля притягнення костьолу на свій бік, змушене було йти на деякі поступки й дещо лібералізувати своє ставлення до римо-католицького духовенства. Законодавчі акти, прийняті російським урядом у 1905 р., пом’якшували відносини між царською адміністрацією та представниками римо-католицького кліру. Після впровадження економічної політики уряду П.Столипіна римо-католицькі священики, користуючись високою вартістю землі на ринку, з метою одержання максимальних прибутків, здавали свої земельні ділянки в оренду на досить вигідних для них умовах. Луцько-Житомирська Римо-Католицька духовна консисторія затверджувала проекти контрактів, вносивши поправки, що відповідали інтересам римо-католицьких священиків. Згідно з контрактом, від орендарів вимагалося господарського ставлення до землі, а хто його не дотримувався, був позбавлений права користування землею.

Об’єктом орендних відносин були костьольні земельні ділянки, хутори, млини, будинки тощо. Контракти з настоятелями костьолів найчастіше укладали селяни, міщани, дворяни, представники польської магнатерії, єврейської національної меншини, а також юридичні особи.

Аналіз ролі римо-католицького духовенства в сільськогосподарському, промисловому виробництві та торгівлі на Правобережній Україні в другій половині XIX - на початку XX ст. є предметом окремої статті автора.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

  1. Зваричук Е.О. Римо-Католицька церква на Поділлі кінця XVIII - початку XX ст: економічний, суспільний та культурний аспекти // Дис. ... канд. істор. наук - 07. 00. 01. - Кам’янець-Подільський, 2005. - 229 с.
  2. Там само.
  3. Державний архів Житомирської області (далі - ДАЖО). - Ф. 90. - Оп. 1. - Спр. 78.
  4. Там само.
  5. Зваричук Е.О. Вказ. праця.
  6. ДАЖО. - Ф. 178. - Оп. 7 (т. 2). - Спр. 2300.
  7. Там само. - Ф. 90. - Оп. 1. - Спр. 78.
  8. Зваричук Е.О. Вказ. праця.
  9. ДАЖО. - Ф. 178. - Оп. 7 (т. 2). - Спр. 2671.
  10. Там само.
  11. Там само.
  12. ДАЖО.. - Спр. 2546.
  13. ДАЖО.. - Оп. 13. - Спр. 219.
  14. Щербак М.Г. Щербак Н.О. Національна політика царизму на Правобережній Україні (друга половина XIX - початок XX ст.). - К.: ІЗМН, 1997. - 92 с.
  15. ДАЖО. - Ф. 178. - Оп. 50. - Спр. 48.
  16. Там само. - Оп. 9. - Спр. 202.
  17. Там само. - Оп. 13. - Спр. 219.
  18. Щербак М.Г. Щербак Н.О. Вказ. праця.
  19. ДАЖО. - Ф. 178. - Оп. 1. - Спр. 309.
  20. ДАЖО.. - Спр. 636.
  21. ДАЖО. - Спр. 310.
  22. Полное Собрание Законов Российской империи (ПСЗРИ). - Собр. 3.
  23. Спб.: Тип., II отделения Собственной Его Высочества Канцелярии, 1909. - Т. 26. - №. 27559.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь