Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Історія (збірка наукових праць)

270. Родина Ящуржинських у громадсько-політичному житті України ХІХ ст.


Непересічними особистостями увійшла в українську культуру священицька родина Ящуржинських. Коріння її в Бердичівському повіті, але на Уманщині розкрилися таланти її найдостойніших представників. Про одного з них - Хрисанфа Петровича Ящуржинського - вже опубліковані наукові розвідки.1 Їх автори робили спроби пролити світло на усю священицьку родину, та все ж у фокусі дослідницької уваги була лише одна постать - українського етнографа, фольклориста й археолога, співробітника «Киевской старини» та «Известий Таврийськой ученой археологической комиссии» Хрисанфа Ящуржинського. А між тим його дядько - Василь Ящуржинський - був теж високоінтелектуальною постаттю, діяльність якої заслуговує на осібну увагу і, до того ж, відкриті автором архівні джерела доповнюють хронологічний та фактологічний літопис усієї родини. Хоч повне його створення ще потребує дослідницької праці, тому що не всі гілки родовідного дерева Ящуржинських піддаються увиразненню. Тому авторка поставила завдання: систематизувати виявлені відомості про родину Ящуржинських, які разом з опублікованими попередниками матеріалами, стануть базою для подальшої пошукової роботи.

У якому часі гілка Ящуржинських вкоренилася на уманській землі, поки що залишається не з’ясованим, але в перші десятиліття ХІХ століття вона дала два потужні паростки. Близько 1813 року народився Василь Григорович Ящуржинський, а в 1822 році на світ з’явився Петро Григорович Ящуржинський, які реалізували себе на освітянській та священнослужительській нивах, а в сім’ї останнього виховався син Хрисанф, котрий прославив родинне прізвище далеко поза межами Уманщини. Священицький син Василь Ящуржинський з раннього дитинства ріс допитливим і метким хлопчаком. Навчаючись у початковій та середній школах, він мав блискучі знання і в усіх класах був відмінником. А в богословському класі Київської духовної семінарії він досяг такого знання грецької мови, що часто за відсутності учителя викладав грецьку мову учням нижчого відділення семінарії. По завершенні навчання його, як одного з кращих учнів семінарії, направляють для здобуття вищої освіти до Київської Духовної Академії. Після першого року навчання Василь Ящуржинський за станом здоров’я змушений був залишити Академію і з 23 вересня 1835 р. він став учителем нижчого відділення Уманського духовного училища. 30 вересня того ж року його перевели до вищого відділення, а 5 грудня того ж 1835 р. молодий Ящуржинський обіймав посаду помічника інспектора училища. З 20 січня до 1 липня 1836 р. він служив інспектором Уманського повітового училища. У перші роки інспекторської й викладацької діяльності він заявив про себе як про широкоерудованого фахівця і вже 22 лютого 1838 р. «за полезное для учеников преподавание предметов по класу латинского языка, Закона Божего и географии изъявлена ему благодарность Семинарского Правления»2. Його знання латини було настільки глибоким і універсальним, що він вільно перекладав латинський текст російською мовою чи будь-який текст навпаки. Як доказ глибокого знання латинської мови, Василь Григорович залишив свої записки «Sintaxis Omata», переклад Священної історії латинською мовою та чимало коротких статей, перекладених ним латинською. Він багато читав, особливо з природознавчих наук, сам вів записки про дивні явища природи. А ще любив французьку мову, досконало володів німецькою, писав і виголошував глибокоповчальні морально-релігійні проповіді, співробітничав з «Киевскими губернскими ведомостями», був людиною високоінтелектуальною та вищою мірою інтелігентною. Упродовж своєї викладацької діяльності він виховав не одне покоління священнослужителів, передаючи своїм учням любов до книжної мудрості, спостережливість за природою та моральні чесноти.

Саме в Уманському духовному училищі всебічно розкрився учительський талант Василя Григоровича Ящуржинського. Маючи ґрунтовні і глибокі знання, він поважав учнів і намагався їм все передати. Якщо хтось із них не вивчав уроку, то вчитель вдавався до суворого прочухана, але це його дуже засмучувало й навіть іноді викликало сльози. А успіхи учнів викликали невимовну радість. Відомий на Уманщині протоірей Прокопій Павлович у своїх спогадах про училищне життя наводив такий епізод: на одному з уроків Василій Ящуржинський відкрив зовсім незнайому учням латинську книжку й почав її читати, а учневі наказав прочитане перекладати російською. Учень П. Павлович перекладав правильно й досить точно, тому вчитель далі продовжував текст російською, а учневі запропонував з російської перекладати латиною. І коли в одному місці учнівський переклад повністю збігся з оригіналом, то учитель так зрадів, що перед усім класом поцілував учня в голову. Успіхи учнів дуже тішили учителя, і він ще з більшим завзяттям навчав своїх вихованців. А ті з глибокою повагою ставилися до нього, засвоюючи не тільки програмові знання, а й намагалися уподобитись талановитому педагогу.

У 1842 р. здійснювалась чергова ревізія й перевірка Уманського духовного училища, в ході якої перевірялися знання вихованців. Засвоюваність латинської мови, географії та Закону Божого виявилась найкращою. Викладачеві цих предметів - Василю Григоровичу Ящуржинському - 30 листопада 1842 р. була висловлена особлива подяка єпархіального начальства. Майже рік потому Василь Ящуржинський продовжував навчати та виховувати учнів Уманського духовного училища, а 16 серпня 1843 р. Преосвященний Варлаам, єпископ Чигиринський, вікарій Київської єпархії висвятив його на священика Уманського Успенського Собору. Залишаючи навчальний заклад, В. Ящуржинський приймав щирі слова подяки від колег та від училищних вихованців кількох поколінь, для яких він залишався взірцевим учителем. Почесну нагороду за сумлінну працю він отримав 29 листопада 1843 р.: за відмінну службу Духовно-навчальне правління при Св. Синоді відзначило його «годовым окладом учительского жалования».

Нові обов’язки Василя Ящуржинського були не менш відповідальними. Причт головного православного храму Уманського повіту тоді складали: настоятель Собору, протоірей Аполоній Стаховський, священицьку посаду обійняв о. Василь Ящуржинський, дияконом служив Василь Ільницький, дячком - Іофон Молчановський, а паламарське місце займав Трохим Левицький. Окрім штатних членів кліру та членів їх сімей, при Соборі числились і позаштатні священно- і церковнослужителі, всього 20 осіб духовного стану. А соборну парафію складали мешканці частини міста Умані та передмістя «Лиса гора». У 113 дворах на території парафії мешкало 933 особи (455 чол. і 478 жін.). Соборні парафіяни та інше православне населення Умані складали досить чисельну паству, одним із духовних поводирів якої став Василь Ящуржинський. Він був середнього зросту, худорлявий, з лицем схимника, та зовнішність його була приємною. Здійснювані ним богослужіння приваблювали парафіян і пастирські повчання западали в душі, несучи загальнолюдські моральні цінності.

Посаду соборного священика Василь Ящуржинський обіймав з 1843 до 1855 року. Окрім виконання священицьких обов’язків, він був активним учасником громадсько-політичного життя Уманщини. Будучи спостережливим і до всього цікавим, о. Василій поряд із зацікавленням природними явищами мав інтерес до політичних подій, до життя своїх парафіян, до звичаєво- побутових явищ, до народної культури. На сторінках губернських та єпархіальних друкованих видань частими були його «Заметки и известия из г. Умани» за підписом «В. Ящуржинський», в яких він дописував про найважливіші події у повітовому центрі, інформував про цікаві явища суспільного життя провінційного містечка тощо.

Відомості про сім’ю В.Г. Ящуржинського вимагають певних уточнень. У ревізійному списку 1850 року склад його сім’ї представлений так: дружина Ольга Леонтіївна, 2-річний син Григорій і три доньки - 9-річна Ксенія, 7-річна Олена та 1-річна Марія3. А в матеріалах наступної ревізії населення, що проводилась у 1858 році, вже після смерті священика, членами його сім’ї названі: вдова Ольга Леонтіївна, син Григорій і доньки - Олена, Катерина і Марія4. До того ж, Олена названа 14-річною, Марія - 9-річною, що не суперечило ревізійному листку 1850 року. А третьою донькою названа 12-річна Катерина. Навіть якщо припустити, що помилково Ксенія була записана Катериною, то їй щонайменше мало бути 16-17 років, а не 12, як зафіксовано в «ревизской сказке 1858 года» (так називались переписні листи, що в ході ревізії заводились на кожну сім’ю). Хибують неточностями і клірові відомості наступних з останньої ревізії (1858 р.) років. Так, клірова відомість Уманського Собору за 1867 рік у частині про сім’ю покійного священика В. Ящуржинського називає його дружину, 19-річного сина Григорія, а вік доньок Катерини і Марії знову вказує не точно. Перша названа 14-річною, а друга - 12-річною5. Вочевидь, уточнення складу сім’ї В. Ящуржинського й віку її членів, як і подальша доля священицьких дітей, вимагають залучення нових джерел.

Молодший брат св. В. Ящуржинського - Петро Григорович Ящуржинський, закінчив Київську Духовну семінарію, де вивчав священне писання, богослов’я, церковну історію, археологію, «обрядословіє», канонічне право, логіку, психологію, Біблійну історію, російську, німецьку, латинську, грецьку мови, словесність, фізику, тобто здобув досить ґрунтовну освіту. По закінченню навчання відбулась його священича хіротонія. І з 30 жовтня 1845 року він став священиком Миколаївської церкви с.Молодецького Уманського повіту.6 Церква Святителя Христового Миколая відносилась до 5-го класу, а це означало, що вона мала досить чисельну парафію. У 1863 році парафіян налічувалось 1573 особи (806 чол. і 767 жін.). Їхні релігійні потреби задовольняв церковний притч, який утворювали священик, псаломник та паламар. Петро

Ящуржинський виконував священицькі обов’язки з жовтня 1845 р. до липня 1864 року. Майже 19 років він проповідував слово Боже, поучав заповідям Христовим свою паству і наставляв її на шлях істини й доброчинності. У клірових відомостях Миколаївської церкви незмінно відзначалося, що поведінки св. Петро Ящуржинський «похвальної», «штрафований не був», «під судом не перебував». Його сім’ю складали дружина, Ольга Іустинівна, троє синів і донька. Старшим із синів був Василь, другим - Хрисанф, наймолодшим - Іустин. Земний шлях Петра Григоровича Ящуржинського виявився коротким: 42-річним він помер у липні 1864 р. Наглядати за парафією села Молодецького був призначений священик Іоанн Павловський, а пізніше священицьке місце зайняв старший син Петра та Іустини Ящуржинських - Василь Петрович Ящуржинський. Та доля виділила йому теж короткий вік і 31 січня 1879 року 31-річний священик Миколаївської церкви В.П. Ящуржинський помер8.

Другий син Ящуржинських - Хрисанф Петрович - народився 19 березня 1852 року. Він відійшов від родинної традиції і здобув не духовну, а світську освіту. За даними словника Брокгауза-Єфрона, Хрисанф навчався у Київському і Варшавському університетах на слов’яно- російському відділенні історико-філологічного факультету9. По завершенню навчання Хрисанф Ящуржинський перебрався з Варшави до Криму, де й розпочав педагогічну діяльність. Він викладав у Керченському Кушниківському дівочому інституті, потім - у сімферопольських чоловічій та жіночій гімназіях і, нарешті, - в Одеському інституті імператора Миколи і жіночій гімназії. Викладацьку діяльність Хрисанф Петрович поєднував з науковою. Він писав статті, реферати, збирав фольклорний матеріал, співробітничав з «Киевской стариной». А вийшовши на пенсію, залишив м. Одесу і в 1911 р повернувся до рідного села Молодецького. Там він продовжував фольклорно-етнографічні дослідження, а виявом дослідницького інтересу до історії став історичний нарис про м. Умань, що був видрукований у 1913 р.10 Повернення Хрисанфа Петровича до рідного села сучасники сприймали по-різному: хто вважав його диваком, хто просто не розумів, а хто і співчував - як можна жити серед простолюдинів. Останні дратували найбільше й на подібні питання він беззмінно відповідав, що живе серед свого народу, на землі, яка його народила. А для односельців він був водночас і учителем, і суддею, і добрим порадником. Як людина інтелігентна з простою і відкритою вдачею, він викликав симпатії простого люду і був у центрі громадського та культурного життя. За покликанням і глибинним єством своїм Хрисанф був просвітителем, науковцем, патріотом і належав до золотого фонду духовної еліти України.

Хрисанф Петрович Ящуржинський, за даними письменника-краєзнавця з Одеси Григорія Зленка, помер восени 1923 р. Свою велику статтю про Х.П. Ящуржинського він завершує так: «18 листопада 1923 р. на черговому засіданні Таврійської ученої археологічної комісії відомий кримознавець А.І. Маркевич виступив із повідомленням «Пам’яті Х.П. Ящуринського.»11 Хрисанф Петрович не був одружений і дітей не мав. А про його брата Іустина і сестру відомостей знайти не вдалося.

Як видно, священицька родина Ящуржинських своїм корінням глибоко защеплена в громадське та культурне життя населення нашого краю. Кілька її представників дають підстави стверджувати, що на різних етапах української історії православне духовенство було духовним поводирем своєї пастви. Воно стояло біля джерел освіти й давало із свого середовища непересічні постаті, що працювали на всіх ділянках культурного та громадського життя. За російським керівництвом Православною Церквою в Україні затінено чимало постатей священнослужителів, які народилися на благодатній українській землі, були осілі з діда-прадіда на одному місці, виростали серед української природи, зростали разом із селянськими дітьми і упродовж усього земного шляху залишалися вірними традиціям, вірі й культурі своїх пращурів. Зрозуміло, що за умов потужної русифікації ХІХ ст. духовна еліта нівелювалася, але духовенство довше зберігало зв’язок із народом, ніж верства поміщицька.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

І.Зленко Григорій. Одіссея Хрисанфа Ящуржинського // Кримська світлиця. - 1997. - 4 липня; Павленко М. У перекладі з грецької - золотоцвітний (Хрисанф Ящуржинський: хто це?) // Київська старовина. - 2003. - № 4. - С. 141-151; 2. Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі - ЦДІАК України). - Ф. 127. - Оп. 1010. - Спр. 88. - Арх. 3; 3. Так само - Оп. 797. - Спр. 39. - Арх. 3.; 4. Так само - Оп. 797. - Спр. 84. - Арх. 405-410; 5. Так само - Оп. 1010. - Спр. 158. - Арх. 1-12; 6. Так само - Оп. 1009. - Спр. 722. - Арх. 103-106; 7. Киевские Епархиальные Ведомости. - 1864. - №17. - С. 145; 8. Так само - 1879. № 12. - С. 1; 9. Брокгаузъ Ф.А., Ефронъ И.А. Энциклопедический словарь: Т. ХLІ. - С. 872; 10. Город Умань. Краткий исторический очерк. Составил Х.П. Ящуржинский. - Умань, 1913; 11. Зленко Г. Одіссея Хрисанфа Ящуржинського // Кримська світлиця. - 1997. - 4 липня.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь