пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія (збірка наукових праць)

264. Реалії повсякденного життя інтелігенції України на початку 1920-х рр.


О.АКоляструк

Однією з прикметних ознак української історіографії на сучасному етапі є виокремлення самостійної галузі історичних знань, яку можна назвати «радяніка» або «радяністика». Дистанціювавшись не тільки в часі (радянська історія належить уже минулому: громадянської зрілості досягло покоління, сформоване демократичною дійсністю), але й методологічно («марксизм-ленінізм» втратив свій «святцевий» монополізм), радянська історія стала усвідомлюватись і осмислюватись у дослідницьких візіях як окрема історико-культурна реальність. У минуле відходять оціночно-політологічні рефлексії перших років національної незалежності, значною мірою подолано «чорно-білу плямистість» історичної картини, хоча й набуто нових історичних міфів (без яких, втім, неможлива жодна історична свідомість). З іншого боку, радянське минуле і далі присутнє у пам’яті й менталітеті старшого і середнього поколінь громадян України, його «цінності» й «мораль» стійкими вкрапленнями дисонують так і не сформовану до кінця державно-національну цілісність чи принаймні суспільну гармонію. Відкинути (перегорнути, як сторінку прочитаної книги) радянське минуле неможливо, не знати його і не осмислювати його уроки нерозумно і навіть злочинно у моральному сенсі перед прийдешніми поколіннями.

У сучасному вітчизняному історіописанні змінюються наукові пріоритети, методології та методики історичного дослідження, істотно розширюється коло зацікавлення. Серед нових предметів вивчення - повсякдення радянської людини1. Нині все частіше у вчених виникає потреба для з’ясування справжніх реалій радянського минулого звернутися не до офіційної історії, а до її несправедливо затіненої та відкинутої (як казали, банальної) сторони - щоденності. Розвиток радянської історії справді був визначений ідеологією більшовиків, їх політичними й економічними програмами і планами, але соціальне життя унормовувалось не лише цими чинниками, а й зворотними реакціями людей з їх власними, роками (а то й століттями) виробленими ціннісними і моральними орієнтирами. «Якщо ми вивчаємо історію з точки зору діяльності людей, нам неможливо обійтися без вивчення психологічних передумов їх поведінки», - твердить Ю.Лотман .

У перші роки радянської влади в Україні розорена війнами (світовою і громадянською), деморалізована крахом національної революції, позбавлена можливості обстоювати свої ідеали і реалізувати свої знання, соціально знівельована інтелігенція (у переважній більшості) на особистісному рівні зберігала гідність, поборюючи труднощі і приниження.

18 лютого 1922 р. нарком освіти Г.І. Гринько звернувся до наркома земельних справ Дагестанської автономної республіки з проханням: «.ВУКСУ просить відпустити для вчених України (8 тис.) і їх сімей продукти: оселедці - 24 тис. пуд., сир - 24 тис. пуд., масло - 24 тис. пуд., горіхи - 24 тис. пуд., свіжі фрукти - 40 тис. пуд., фрукти консервовані - 46 тис. пуд., вино - 80 тис. пляшок .

Близько 100 учених Харківського технічного університету та 190 професорів і викладачів Медичного інституту майже водночас (січень-лютий 1922 р.) звертались до Комітету сприяння вченим: «Ми не отримували жалування за грудень 1921 р., січень і половину лютого 1922 р. При тій стрімкій швидкості, з якою відбувається падіння вартості паперового карбованця, затримка жалування навіть на кілька днів тягне великі збитки для отримувача. Затримка на два місяці по суті анулює зарплату. .недбальство у видачі академпайків має надзвичайні розміри (неповно, невчасно) . стояти в чергах, трата часу; нести по кілька пудів не всякий професор зможе. менш за все має право називатися «академічним» - до нього входять найгрубіші життєві припаси: житнє борошно низької якості, брудне пшоно, крупна сіль, негодяще мило, мокрий цукор. проблема обмундирування - належало отримати 280 комплектів, але нічого не дали»4.

Киянка Н.Д. Полонська-Василенко згадувала: «На власному прикладі хочу показати, чим було тодішнє життя. Я була цілком самітня і винаймала три кімнатки в помешканні відомого богослова, колишнього професора університету св. Володимира та Жіночих курсів, П.Я. Світлова. Холод у помешканні був такий, що коли я на початку 1920 р. захворіла на висипний тиф і мене відвідав старий наш приятель, проф. В.В. Виноградов, і хотів дати якихось ліків, то виявилося, що в кімнаті замерзла вода. Він одверто сказав, як стоїть справа зо мною, і додав: до лікарні перевезти неможливо, та й нема рації: буде ще гірше. Лікувати не можна. Все буде залежати від відпорності організму і... від волі до життя. Я видужала. Але влітку знову захворіла — вже на черевний тиф, який дав для студентів навчальний матеріал спеціального роду: проф. Пунін (я лежала в університетській клініці) казав, що моя затяжна хвороба показова для життя наших науковців, які поставлені в такі умови, що їх організм не в стані ставити спротив хворобі. Слід сказати, що в клініці я була оточена зворушливою увагою медичного персоналу, але утримання в клініці було жахливе: тифозні діставали гороховий суп і чорний глевкий хліб. Все треба було купувати. Коли я повернулася додому в супроводі порад лікарів дбати про себе і про своє харчування, в першу суботу в мене було зреквізовано все, що я мала. Залишили мені по парі білизни. То було “изъятие излишков”, яке виконували “робітничі бригади” в т. зв. “суботники”. Пригадую, як один літній робітник, який спромігся непомітно від товаришів дещо сховати для мене, сказав мені: “Забираємо у вас, товариш професор, а в цей час, можливо, забирають у моєї жінки”... За тогочасних життєвих умов така реквізиція означала, що користатися з ринку вже не можна, бо вже не стало чого міняти на продукти або продавати»5.

В.І. Вернадський у щоденнику нотував: «.В будинках 3-5°, рятуюсь у засіданнях, де палять, але холоднувато. Кияни в апатії і розчаровані. І холод, і розруха, і дорожнеча, і неможливість виїхати. Стає не краще, а гірше. ... Спостерігаючи все, що коїться довкола, - можуть опуститися руки. .Холодно на вулиці. Заметіль. У мене в кімнаті в Академії, куди я переїхав через холод (на Тарасівській 2-3°) [проживав у М.П. Василенка - О.К. ], тепло і можна займатися. Настрій навкруг тяжкий і тривожний. Стає все гірше жити. Хто може, виїздить і вивозить сім’ї з Києва. ... Вдень на засіданні Українського наукового історико- філологічного товариства, присвяченого Сковороді. Маса народу, що уважно слухав у холодній неопаленій аудиторії. Всі в шубах, рукавичках, калошах»6. Так, попри відсутність умов для праці і платні вчені продовжували виконувати свої наукові плани, професори читали лекції. «Щось символічне було в цих вечірніх лекціях, коли при світлі кількох каганців, в холоді і сутінках, читалися лекції про вічні цінності культури, про великі утвори людського генія. І слід сказати ще те, що професори і студенти трималися разом, мали контакт» . О.П.Оглоблін, згадуючи своє студентство на початку 20-х рр.., писав, що тоді «бібліотека була правдива “Арктика” і працювати там було справжнім подвигом. Люди сиділи, а більше ходили в шубах і шапках, теплих кашне - що в кого було. . Уряд, який або не міг, або ж не хотів забезпечити високі школи бодай мінімальним утриманням, давав лише 3% встановленої ним самим професорської платні. . На всі заяви й благання правління інституту НКО УСРР відповідав порадою шукати власних ресурсів»8.

У зверненні «Духа не угашайте! В справі допомоги голодним на Україні до земляків в Америці» від 26 вересня 1922 р. М.С. Грушевський писав: «Учені, письменники, артисти вимирають з голоду або шукають фізичної праці — хто може працювати фізично. Зубожіннє громадянства і здорожіннє життя таке страшне, що з виїмком спеціялістів-техніків, люде найталановитші, цвіт науки, мистецтва не можуть заробити собі і своїм дітям куска хліба. Найталановитіші актори служать по фабриках, працюючи по десять годин. Заслужені письменники і громадські діячі благають місця машиніста (до переписування). Учені й артисти садять бараболю на призначених їм за містом ґрунтах, тратячи години на ходженнє туди і назад, на кілька кільометрові віддалення, та чергуючися в нічнім вартованню своїх плянтацїй. Минулий рік вирвав передчасно цілий безконечний ряд таких цінних діячів наслідком недоїдання, недостачі опалу, взуттє, одежі, і нині люде, які заціліли, з страхом думають: невже їх і цього року лишать без помочі?»9.

Особливо складним було становище інтелігенції у південних губерніях, які найбільш потерпали від голоду початку 20-х рр. За офіційними даними Центральної Комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, тут було зареєстровано 3 млн. 793 тис. голодних (40% всього населення), не беручи до числа тих, що загинули і втікали10. Керуюча справами ВУКСУ С.М. Бойм зверталась до Д.З. Мануїльського 21 лютого 1922 р.: «Частина України визнана голодуючою. В Одесі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Катеринославі та ін. містах півдня України сконцентровані значні кадри працівників науки, що потребують термінової допомоги»11.

Звернемося до мови документів. В Одесі взимку 1921 р. - весною 1922 р. померли від висипного тифу професори і викладачі Ф.Ф. Клименко, А.С. Філіппов, Є.С. Єльчанінов, І.Д. Кон, К.Є. Дубовський, Зільберг, А.Ф. Нестурх, Л.М. Райміст, В.Д. Зеленський, Н.А. Бачинський . Часто їх сім’ї після смерті годувальника опинялися на межі життя і смерті. У Херсоні лишилось менше 60% науково-творчих сил. У відповідь на термінову телеграму ВУКСУ про необхідність з’ясування про найбільш гостро потребуючих директор Херсонського археологічного музею В.І. Г ошкевич за тиждень повідомляв: «Важко було б в короткий термін точно перевірити наявні в мене відомості про стан тих, що залишились в живих; тому, пропонуючи список з 20 осіб, що невідкладно потребують негайної допомоги, маю за обов’язок якнайшвидше повідомити прізвища тих, хто випадково був пропущений у ньому. Всі, перераховані у цьому списку, є викладачами середніх навчальних закладів.

Солтан Нарцис Селиванович - 45 років, сім ’я з трьох душ. Продавати більше нічого. Опух. Погано ходить.

Венедиктов Петро Сергійович - 40 років, сім’я з двох душ. Опух. Працювати не може.

Пехляр Морис Едуардович - 48 років, сім ’я з трьох осіб. Продає на базарі якісь котлетки з зелені. Дружина і дочка лежать.

Михайлов Володимир Григорович - 40 років, сім’я з чотирьох осіб. Цинга. Безробітний. Діти малі.

Катинський Михайло Васильович - 37 років, сім’я з трьох осіб. виснажений. Багато наукових праць в рукописах.

Волянський Микола Ананійович - 65 років, дружина. Старий і немічний. Розпродав усе.

Індра Федір Федорович - 66років. Дружина. Крайня нужденність.

Семенченко (ім ’я, по батькові - ?) - 58років. Опух.

Мамаєнко Євген Пилипович - 38 років. Дружина. Виснажений. Для прохарчування обробляє шматок землі у степу неподалік Херсону. Має невидані наукові праці.

Богашев Микола Антонович - 38 років, сім’я з трьох осіб. Серйозно хворіє, але поки що рухається і працює.

Тихонова Поліна Борисівна - 35 років. При ній хворий чоловік, завідує природничо-історичним музеєм, де провадить практичну роботу зі слухачами.

Герман Михайло Митрофанович -47 років, сім’я з трьох осіб. Клінічний лікар. Безкоштовні уколи. Завалений роботою. Має низку друкованих і рукописних праць.

Міхін (ім’я, по батькові - ?) - 28 років, сім’я з двох осіб. Працює ще на бактеріологічній станції. Злидарює.

Васькова Марія Купріянівна - 65 років, сім ’я з ? осіб. Довго і тяжко хворіє. Продала всі пожитки. Без служби.

Корінь Карл Карлович - 41 рік, сім ’я з двох осіб. Все його майно знищено під час військових негараздів.

Рудольф Ема Карлівна - самотня старенька. Вкрай виснажена.

Рясенський Олексій Вікентійович. Харчується з продажу на базарі своїх і чужих речей.

Донік Валеріан Гаврилович - 48 років, сім’я з трьох осіб. Продав усе. Становище дуже важке.

Васильєв Дмитро Євгенович - 48 років, самотній. Крім валізи нічого не має. Спить на голих дошках.

Бобров Сергій Феофанович - 38 років, сім ’я з двох осіб. Схуд. Виснажений. Ходить в лахмітті.

Загальний стан перерахованих осіб може бути охарактеризований так: загинуло або продане все майно і продавати більше нічого. Харчуються малопоживними харчами або кормом для худоби (макуха, лушпайки тощо). У всіх спухли лиця. Часті запаморочення. У багатьох опухли ноги, ледь ходять від виснаження або ледь встають з ліжка. У багатьох цинга та інші важкі хвороби, викликані або загострені голодом. Чимало старих і немічних. У інших - малі діти, що потребують особливого піклування. Але є й такі, сильні духом, що ще борються з усіма жахами життя і безкорисливо провадять наукову діяльність. Лише двоє з двадцяти отримують академпайок. Решта з різних причин позбавлені і цього харчового мінімуму і приречені на муки голодування»13.

У листі-доповненні від 2 травня В.Гошкевич назвав ще п’ятьох. 3 травня надіслав ВУКСУ список особливо нужденних у Миколаєві (26 прізвищ, потім перелік зріс до 60 осіб)14.

Про власні бідування автор не повідомляв, хоча був уже хворим і голодував. Про стан вченого і його думки свідчить лист від 21 лютого 1922 р. (який швидше скидається на звіт-заповіт) в науковий відділ Головмузею. У ньому він детально переповів історію створення музейної колекції, її сучасний стан, напрацювання колективу, наукові зв’язки з науковою громадськістю України, Росії, Європи15. Лист завершувався такими словами: «Подаючи викладене науковому відділу, я змушений звернутися до нього за допомогою. Вік мій, стан здоров’я і сам рід занять абсолютно виключають можливість стороннього приробітку. Мікроскопічне жалування при колосально зростаючих цінах на все видається з запізненням на півроку (вчора я отримав 56 тис. крб. за серпень минулого року). Пайки натурою видавалися неакуратно і неповно в минулому врожайному році, а у цьому голодному році законне вимагання пайка зустрічає іронічні відмови місцевої “влади”. За весь січень видано мені на трьох їдців 4,5 ф. хліба з попередженням, що більш нічого не дадуть. Я розпродав без лишку весь свій домашній скарб.

Мої колеги по академпайку одні вже залишили Херсон, інші на днях виїздять, покидаючи свою жалюгідну господарку, вивозять не зважаючи на зимову холоднечу малих своїх дітей. Але це все “північні”, чужі Херсону люди, причому вони всі професійні педагоги, праця яких може бути використана у будь- яких навчальних закладах будь-якого міста.

Мені ж виїхати неможливо: я не можу кинути напризволяще і розграбування музей, зібраний моєю натхненної копіткою працею впродовж всього мого життя. І все-таки я коливаюсь між перспективою продовжувати культурну працю в інших кращих умовах і необхідністю охороняти своє дітище, піддаючи себе, свою хвору дочку і малолітню онуку голодному ризику. Єдиним нормальним виходом з важкого становища є термінова державна підтримка в розмірі, що забезпечить мене з сім’єю від голоду, холоду і гострої скрути. Необхідно і твердо встановити можливість своєчасного отримання жалування. По гіркому досвіду минулих літ я маю право стверджувати, що місцеві виконкоми - повітовий і губернський, - завалені свою роботою, неспроможні уяснити розміри цінності такого культурного інституту як обласний археологічний музей - і тому безпосередня участь цінностей залежить від дій центральних органів або їх прямих вказівок місцевим властям»16. Авторитет директора був настільки значним, що городяни просто називали його «Музеєм Гошкевича». Роком пізніше уповноважений ВУКСУ у Херсоні Мирненко писав до ВУКСУ: «У 1922 р. місцева рада профспілок присудила В.І. Гошкевичу орден героя праці, єдиному з робітників інтелектуальної праці. Зараз йому потрібне лікування, відпочинок, гарний догляд. Мною видана одноразова допомога 30 крб., але цього мало. Прошу надіслати 100 крб., збільшити щомісячну допомогу на 100% (зараз Гошкевич отримує 20 крб.), щоб дати йому можливість відпочити на Г олопристанському курорті»17.

На ім’я В.І. Гошкевича з Харкова невдовзі були надіслані продукти - борошно і сало. У звітному листі від 30 травня вчений писав: «Від імені 34 родин голодних працівників освіти Херсону приношу Комітету щиру вдячність за цю допомогу, - і далі продовжував, - тим часом здійснюю подальшу перевірку потреб інших осіб цієї ж категорії для з’ясування їх становища. Скрута наростає. Донік вже помер; Пехляр, Рясенський, Піотровська - у висипному тифові. Багато страждають на гостре малокрів’я, розлад нервової системи, послаблення пам’яті»18. За місяць з Миколаєва за підписом хворого і ослабленого голодом В.Гошкевича прийшов перелік ще 60 інтелігентів з детальним описом їх відчайдушного становища, а тижнем пізніше - реєстр 46 херсонців, що потребували безвідкладної допомоги19.

Злиденне і принижене існування не вбивало людської гідності і честі. Серед численних прохань про негайну допомогу, про збільшення грошових видатків чи продуктових пайків нерідко натрапляємо на документи, що засвідчують незбориму жодними обставинами товариськість, шляхетність, скромність. Під клопотанням асистента зоологічного кабінету М. Хитькова про негайну допомогу професору Камя’нець-Подільського ІНО П.М. Бучинському підписалися 32 науковці . Харківський професор В.Ф.Тимофеєв звернувся до наукового комітету 18 червня 1922 р.: «З приватних джерел я довідався, що при розподілі ученого персоналу по групах додаткового соціального забезпечення, я зарахований до найвищої групи. Якщо це справді так, то прошу Комітет взяти до уваги, що, на мою думку, оцінка моєї наукової діяльності є досить перебільшена і тому звертаюсь з категоричним проханням для мого душевного спокою у жодному разі не включати мене до цієї найвищої категорії»21. Відомий рентгенолог, професор, завідувач кафедрою Одеського медичного інституту Я.М.Розенблат, всупереч клопотанню наркома охорони здоров’я Росії М.Семашка, відмовився від надісланої йому допомоги: «Прошу довести до відома ВУКСУ, що я не підносив жодних клопотань про надання мені допомоги і нікому цього не доручав. Я надзвичайно зворушений бажанням Комітету допомогти мені і прошу передати мою щиру вдячність правлінню. 100 крб. прошу повернути куди слід або розділити між моїми колегами, що потребують» .

За документами такого характеру дослідник зустрічається з іншою історією - неофіційною, нестатистичною, не уніфіковано-стандартною, не загально- усередненою (знеособленою та обездушеною), а живою - сповненою реаліями негаласливого повсякдення, дійсними людськими долями (або їх митями). Вона й прочитується почасти неоднозначною, її факти суперечливі і лінійно не вишикувані, іноді вона видається не пояснюваною і незрозумілою, на наш погляд. Але це теж історія справжня, яку прожили наші предки у містах і селах нашої країни, і завдання історика повсякденності збагнути «зрозуміле», «непомітне», «банальне», «невизначальне».

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1.Павлухіна Методологічні засади дослідження повсякденного життя українського селянства в 60-80-х рр. ХХ століття // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Зб. ст. - К., 2006.- Вип.10; Васильчук Г.М. Вивчення радянської повсякденності 20-30-х років сучасними російськими істориками: проблеми теорії та методології дослідження // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Зб. ст. - К., 2007.- Вип.11; Коляструк О.А. Повсякденність як предмет історичного дослідження: спроба окреслення // Український історичний журнал. - 2007. - №1; 2. Лотман Ю.М. Декабрист в повседневной жизни (Бытовое поведение как историко-психологическая категория) // Литературное наследие декабристов. - Ленинград, 1975. - С.25; 3. ЦДАВО України. - Ф.331. - Оп.1. - Спр.21. - Арк.110; 4. Там само. - Арк. 111-111 зв., 142; 5. Полонська-Василенко Н. Київ часів М.Зерова і П.Филиповича // Київські неокласики /Упор. В. Агеєва. - К., 2003. - С.180; 6. Вернадський В.И. Дневники. 1917-1921. - К., 1994. - С.178,180; 7. Полонська-Василенко Н. Вказана праця. - С.177-178; 8. Оглоблин О. Спогади про Михайла Зерова і Павла Филиповича // Київські неокласики /Упор. В. Агеєва. - К., 2003. - С.240-241; 9. Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді/ Упор. Сербии Р. - Торонто, 1995. - С.593; 10. Там само. - С.590; 11. ЦДАВО України. - Ф.331. - Оп.1. - Спр.1. - Арк. 70; 12. Коляструк О.А. До історії Одеського відділення ВУКСУ (за документами ЦДАВО України) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - Зб. ст. - К., 2005. - Вип. 9. -С.179; 13. ЦДАВО України. - Ф.331. - Оп.1. - Спр.38. - Арк.21-22 зв.; 14. Там само. - Арк.29-30, 36-38; 15. Там само. - Арк.10-20; 16. Там само. - Арк.19, 19 зв., 20; 17. Там само. - Спр.29. - Арк.7; 18. Там само. - Спр.38. - Арк.42; 19. Там само. - Арк.42 зв., 43-45; 20. Там само. - Спр.48. - Арк.22-23; 21. Там само. - Спр.37. - Арк.98; 22. Там само. - Спр.255. - Арк.223, 181, 185, 224




Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь