пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія (збірка наукових праць)

122. Інтервенція російських військ на закарпаття під час революції 1848-1849 рр.


М.Ю. Кашка

Революція 1848-1849 рр. сприяла національному й політичному визріванню русинської спільноти. Вона сприяла активізації політичного життя, прискорила формування національної свідомості широких народних мас. Негативною стороною цього процесу було те, що русинські національні діячі, не знайшовши порозуміння з угорськими революціонерами, перейшли на бік консервативних, контрреволюційних сил, династії Габсбургів, інтервенціоністських військ «жандарма Європи», Російської імперії [1, с. 39].

Питання про перебування російських військ на Закарпатті мало привертало увагу дослідників. Хоча певні доробки є як в українській, так і в словацькій історичній літературі. Першу спробу дослідити цю проблему зробила І. Мельникова із Києва, опублікувавши статтю «Закарпатська Україна в революцію 1848 р.» [8]. Про події в східних комітатах Угорщини в 1848-1849 роках пишуть словацькі історики М. Данилак [6], Л. Гараксім [3] та український історик І. Шульга [13]. Цінні відомості знаходимо у спогадах сучасників і очевидців цих подій: письменника І. Сільвая [2] та закарпатського будителя О. Духновича [10]. Однак названі праці торкаються лише невеликого кола проблем історії Закарпаття в роки революції 18481849 рр., автор ставить за мету поглибити дослідження даної теми.

Північно-східні комітати мали бути першими, де очікувалась поява основних російських військ. Угорське військове командування й місцеві власті оголосили на цій території загальну мобілізацію й оборонну готовність. Руське населення мало будувати на гірських переходах і перевалах засідки. Але, як виявилось, селяни, розчаровані наслідками революції, великий ентузіазм не проявляли. Воєнний комісар Березького комітату Карл Гінш змушений був проголосити смертну кару для тих, хто не прийде на мобілізаційні пункти в Берегові, Мукачеві і Сваляві. Як свідчить сучасник і очевидець цих подій письменник І. Сільвай, у Сваляві на збірний пункт прийшла тільки невелика група місцевих мадярів, руські селяни втекли в гори і переховувались в лісах [2, с. 40]. Угорські власті були неприємно здивовані пасивністю руського населення у справі захисту Вітчизни, шукали причини такої їх поведінки. Реалістично аналізував її урядовий комісар в комітатах Унг і Берег Томаш Етвеш. У своєму повідомленні для уряду він підкреслював, що це є результатом поганої реалізації закону про скасування кріпосного права. Місцеві власті, вказував він, зробили все для того, щоб більша частина земельних угідь перейшла в руки поміщиків. Зрозуміло, селянам не може подобатись така свобода, яка від них забрала землю. В комітаті Унг, писав далі Етвеш, майже половина колишніх кріпаків ще й сьогодні виконують панщину, чого поміщики досягають всілякими спекуляціями. Саме таке знущання, на думку комісара, відвертало руських селян від революції. Він вимагав від влади, щоб вона негайно, в інтересах вітчизни, видала розпорядження, яке припинило б усі ці неподобства і «урбаріальні сутички», щоб кожний, хто не живе в помісті пана, був признаний вільним і не виконував панщину [3, с. 135-136].

Звістки про небезпеку інтервенції російських військ дуже занепокоїли греко-католицьке духовенство. Проте воно не виступило з відкритою антиросійською пропагандою, як від них вимагали угорські власті. Священики добре знали проросійські настрої в дусі русофільства своєї пастви й не чекали, що антиросійська пропаганда знайде в руському середовищі порозуміння. Сама ж греко-католицька ієрархія і духовенство в цілому побоювались приходу російських військ, можливих заходів росіян проти греко-католицької церкви [4, с. 102-103]. Мукачівський єпископ

В.Попович і його оточення продовжували співпрацювати з угорською революційною владою і після появи повідомлень про можливу інтервенцію російських військ. Пряшівський єпископ И.Гаганець зайняв двояку позицію. Офіційно співпрацював з угорськими властями, але насправді їх розпорядження бойкотував. Окрім того, австрійському командуванню в Г аличині посилав інформацію про військові оборонні міри, що їх проводили в східній Словаччини угорські власті. Інформацію про його дії отримали й угорські власті. Єпископ И. Гаганець був викликаний у Дебрецен, де в цей час засідав угорський уряд, проте він зумів обманути урядових чиновників і відкинути звинувачення в саботажі [5, с. 138].

Зміну настроїв серед греко-католицького духовенства помітив і урядовий комісар Т. Етвеш. Він у своєму звіті на початку червня 1849 р. писав, що був присутній в Ужгороді на святковому богослужінні в єпископському кафедральному соборі, яке вів священик Микола Надь. У своїй проповіді, підкреслив Етвеш, Надь хоч і закликав до хрестового походу проти неприятеля, але не сказав ані єдиного слова проти «москалів». У зв’язку з цим Етвеш підкреслив, що «руські священики вміли бути дуже добрими патріотами, коли треба було виступати проти австрійців, але не зуміли вже бути ними і проти «москалів». На початку червня, за словами Етвеша, серед русинів змінилась атмосфера в цілому, вони всюди проявляють свої проросійські симпатії. А тому, вказував він, сьогодні треба русинів одною рукою гладити, а другою погрожувати їм шаблею. Для швидкого й рішучого опанування ситуацією він пропонував ввести на території, населеній русинами, воєнний стан і надзвичайні, польові суди. Угорська влада його пропозицію не підтримала [6, с. 176].

У середині липня 1849 р. російська армія І. Паскевича перейшла галицько-угорський кордон на Дуклі і Лупкові і проходила на південь через територію, населену русинами. У штабі генерала Т. Рюдігера знаходився комісар А. Добрянський. Руські селяни юрбами ставали на дорозі, що вела з Дуклі до Мішкольця, щоб побачити російських солдат. Обидві сторони, російські солдати й офіцери і руські селяни, були взаємно здивовані тим, що розуміють одні одних. Росіяни навіть питали, де знаходиться ворожа угорська країна, бо тут бачили тільки дружньо настроєне слов’янське населення [7, с. 103]. Учасник походу М. Ліхутін писав у щоденнику, що після триденного перебування серед «руснаків» він вільно з ними порозумівався. Їх спорідненість з нами, писав він, очевидна. Одночасно констатував, що виглядають «руснаки» дуже бідно, залякано, живуть в убогих хатинах. У селах панує голод, бо внаслідок воєнних дій селяни не можуть іти на заробітки в центральну Угорщину [8, с. 291].

Враження русинів від зустрічі з російськими солдатами висловив пізніше анонім у своїх спогадах, написаних для газети «Славянские известия» в 1890 р.: москали не какая-нибудь монгольская дичь, - а тот же Руській народ, что и мы; »Теперь мы знаем, кто мы; знаем - «чия правда, чия кривда»... Мы знаем, что мы точно такие же москали, как и они, а они точно такие же русины, как и мы. С тех пор мы стали над этим размышлять « [9, с. 106-107]. Антиросійська пропаганда угорських властей у частини русинів мала прямо протилежний бажаному наслідок. Знайомство з простими російськими солдатами (значна частина з них була українського походження, з якими закарпатські селяни добре розумілися) і виникнення почуття спорідненості призвели до появи особливого феномену, т.зв. народного русофільства. Про це свідчать і слова будителя О. Духновича: «Одна жизни моей радость восхитила меня, и то было 1849 года, когда я первый раз увидЬл славную русскую армию, пришедших на покорение бунтующих мадьяр. Я не в силах описати, ни даже вдохнуть чувство радости, увидЬв перваго на улиц Пряшовской Казака; я восхищен плясал, и плакал... То была вЬрно скажу первая, да может быть и послЬдняя радость моей души, и она всегда в памятЬ» [10, с. 85]. Така реакція О. Духновича не була випадковою, бо він був не тільки русофілом, а й людиною консервативних поглядів, угорську революцію називав не інакше як «Кошутова ребелія», а революціонерів-бунтівниками.

Зовсім інакше реагували на інтервенцію російських військ міщани. Це були в основному мадяри, євреї і німці і серед них невелика кількість руської учнівської молоді з числа попівських синів, настроєних в своїй більшості проугорськи. Жителі міст демонстрували угорський патріотизм, прихід російських військ очікували із страхом. Письменник І. Сільвай, тоді семінарист, так описує атмосферу того часу в Ужгороді: «На початку літа почали поширюватись чутки про наближення москаля. У другій половині липня страх міщан перед небезпекою, яка наближалась, досяг своєї вершини. Вночі і рано-вранці часто оголошувались тривоги, по вулицях бігали люди і з переляком на обличчі розповідали один одному новини. Про всяк випадок в школах студенти тримали свої речі спаковані, щоб могли втекти додому» [11, с. 37].

У липні 1849 р. «Зоря Галицка» надрукувала звернення Головної Руської Ради у Львові до угорських русинів у зв’язку з інтервенцією російських військ. Звернення закликало угорських русинів, щоб вони виступили проти угорського уряду, об’єднались з імператорськими і царськими військами й надали їм всіляку допомогу. За це, на думку його авторів, імператор проявить милість і дозволить русинам об’єднатись в одній провінції і не дозволить, щоб їх гнобили мадяри [12]. Наївність цих надій очевидна.

В останній момент угорські революціонери спробували змінити характер відносин між урядом і національними меншинами. 28 липня 1849 р. парламент ухвалив закон про рівноправність націй і національних меншин. Русини про нього не могли навіть довідатись, бо були уже глибоко в тилу інтервенціоністських військ. Однак це не був пустий жест влади перед її падінням, а важливий юридичний акт загальноєвропейського значення. Прийняття цього закону свідчило про те, що угорські ліберали пройшли визначну еволюцію, зрозуміли необхідність поєднання громадянських свобод із національною свободою національних меншин. На жаль, було вже пізно. Революційний уряд, парламент, знесилена армія опинились в повному оточенні ворожих сил. 13 серпня 1849 р. виснажена і слабо озброєна угорська армія була оточена російськими і австрійськими військами, сили яких у десятки разів перевищували силу угорської армії і капітулювала біля Вілагоша.

Командуючий І. Паскевич направив для зайняття Берегова, Мукачева, Ужгорода 10 000-ий корпус під командуванням генерала Карловітца. 19 серпня 1849 р. російські війська зайняли Берегово і Мукачево, оточили Мукачівську фортецю й поставили вимогу перед її комендантом Палом Мезеші про капітуляцію. Гарнізон фортеці (32 офіцери та 1329 солдат) капітулював тільки після того, як отримав наказ колишнього командуючого угорською армією, що знаходився в російському полоні, генерала Гергея. Капітуляція була підписана у Великих Лучках 25 серпня 1849 р. Командуючим Мукачівського гарнізону тимчасово був призначений майор російської армії Райнгольд Пйонтковський, командуючим замкового гарнізону - майор Казімірський. Із наказу російського генерала Врангеля міська рада Мукачева мала терміново виготовити два австрійські чорно- жовті прапори, щоб їх підняттям в місті і замку відзначити російську перемогу. Австрійський комісар А. Познер наказав старості Мукачева організувати військовий госпіталь на 500 ліжок для воїнів російської армії, яка проходитиме через Мукачево. Через Мукачево в напрямі на Сваляву і Верецький перевал пройшло 18 полків російської армії чисельністю 50 000 солдат. Ужгород був зайнятий російськими військами першого вересня 1849 р. На площі в центрі міста під наглядом австрійського комісара спалювали «кошутівки», банкноти угорського революційного уряду. Австрійський уряд жорстоко розправився з революцією [13, с. 96].

Отже, революція потерпіла поразку. У соціальній сфері єдиним її позитивним результатом було скасування кріпосного права, яке при всій його непослідовності відкрило шлях до розвитку товарно-грошових, капіталістичних відносин і на відсталому руському селі. Революційні події більше вплинули на розвиток національної самосвідомості принаймні у частини руської спільноти Угорщини, вироблення вузькою групою діячів першої національної програми, що включала визначну вимогу - об’єднання руського населення північно-східних комітатів Угорщини, Галичини й Буковини. У зв’язку з цим можна констатувати, що революція сприяла національному й політичному визріванню руської спільноти. Саме в цей час родився феномен народного русинського русофільства як міфічна надія на противагу тиску мадярського націоналізму Діячі цього напряму дивились на Росію як на країну, де вільно розвивалась культура слов’янського народу. Вони не хотіли бачити зворотну, соціально-політичну сторону російської дійсності, деспотичне самодержавство й кріпосницьку систему найгіршого гатунку. Страх перед можливою мадяризацією і германізацією не давав їм можливості бути об’єктивними і, головне, обережними. Тільки зіткнення з реальною дійсністю могло виявити життєвість або ж фантастичність цих теорій і поглядів.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

  1. Кашка М. «Зоря Галицька» про події в північно-східних комітатах Угорщини (територія сучасного Закарпаття) в період революції 1848-1849 pp. / М. Кашка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Політологія, Соціологія, Філософія. Випуск 5 - 6. - Ужгород, 2007.
  2. Сильвай И. Автобиография / И. Сильвай. - Ужгород: Письмена, 1938.
  3. Haraksim L. К socialnim a kulturrnim dejinam Ukrajincov па Slovensku do roku 1867 / L. Haraksim. -Bratislava, 1961.
  4. Сильвай И.А. Избранные произведения / И.А. Сильвай. - Прешов, 1957.
  5. Haraksim L. К socialnim a kulturrnim dejinam Ukrajincov па Slovensku do roku 1867 / L. Haraksim. - Bratislava, 1961.
  6. Данилак М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848-1849 років / М. Данилак. - Братіслава-Пряшів: СПВ-ВУЛ, 1972.
  7. Сильвай И.А. Избранные произведения / И.А. Сильвай. - Прешов, 1957.
  8. Мельникова И.Н. Закарпатская Украина в революции 1848 г. / И.Н. Мельникова // Ученые записки Института славяновведения АН СССР. - Т. 1.
  9. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1949.
  10. Мнение карпаторусса о последствиях русско-венгерской войны 1849 года // Славянские известия. - 1890. - №6. Духнович А. Краткая биография Александра Духновича, каноника пряшевского им самим написанная / А. Духнович // Дукля. - 1963. - № 3.
  11. Сильвай И. Автобиография / И. Сильвай. - Ужгород: Письмена, 1938.
  12. Зоря Галицка. - Львів. - 1849. - №59.
  13. Шульга І.Г. Боротьба селян карпатського регіону проти феодально- кріпосницького і національного гніту напередодні революції 1848-1849 рр. /
  14. І.Г Шульга //. Культура і побут населення Українських Карпат. Матеріали республіканської наукової конференції. - Ужгород, 1973.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь