Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історія (збірка наукових праць)

97. Формування кадрів наукової інтелігенції у 20-30-ті роки ХХ ст. (деякі напрямки партійно-державної політики)


Л.В. Чорнодід

Одним з важливих напрямів діяльності партійно-державних органів у 20-30-ті рр. ХХ ст. в галузі наукового будівництва стало формування кадрів соціалістичної наукової інтелігенції.

Ця проблема давно знаходилася у полі зору істориків. Активне вивчення цього процесу відбулося за радянські часи, але дослідникам не вдалося подолати позитивізму в висвітленні цього питання. Крім того, формування української наукової інтелігенції не стало самостійною темою дослідження.1

Наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. позначився новий підхід у дослідженнях. Увагу істориків привернули ті аспекти цієї проблеми, які довгий час вимушено залишалися поза зоною вивчення: взаємовідносини інтелігенції і влади та їх об’єктивна оцінка; новий погляд на політику щодо залучення до співробітництва буржуазних вчених; виживання науковців в умовах тоталітарного режиму 30-х років; формування механізму державно-партійного тиску на науку та ін. Це роботи Г. М. Касьянова, В. М. Даниленко, Ю.І. Шаповала, С.В. Кульчицького, В. Оноприєнко, О. Рубльова, Ю. Чеченко та ін. З’явилися праці присвячені вивченню професійно-фахових загонів інтелігенції, окремі дослідження бібліографічного характеру, нові видання з історії Академії наук України , але ґрунтовного дослідження з історії формування і подальшого розвитку української академічної інтелігенції, на наш погляд, не має і до сьогодення. Багато питань з життя наукової інтелігенції різних періодів української історії потребують свого детального дослідження.

Основною метою даної статті, є намагання автора показати основні принципи, які були покладені в основу партійно-державного механізму формування української наукової інтелігенції науково-дослідних установ Академії наук України у 20-30-ті роки.

Це був складний та довготривалий процес, який, на наш погляд, відбувався двома шляхами: залучення до співпраці і перевиховання старої інтелігенції та вирощування нових кадрів з представників робітничого класу та селянства В період з 1920р. по 1941 р. поповнення наукових сил відбувалося через аспірантуру науково-дослідних кафедр, аспірантуру вузів, а також поповнення науковців здійснювалося з числа тих, хто приходив у науку з народного господарства. До початку 30-х років, навчання аспірантів відбувалося на науково-дослідних кафедрах, які були самостійними установами і існували незалежно від вузів. Але незначний склад співробітників кафедр не дозволяв підготовку кадрів поставити на широку основу. В зв’язку з цим потреби наукових установ в кадрах не задовольнялися. Так, на Харківській науково-дослідній кафедрі геології у 1924 році було 2 аспіранти, а в 1925 р. - 1, в 1926 - 6.4 В цілому до 1925 року на 85 науково- дослідних кафедрах було 509 аспірантів, а у 1930 р. їх кількість зросла до 1054.5 В подальшому, по мірі реорганізації кафедр в науково-дослідні інститути, підготовка аспірантів стала здійснюватися їх аспірантурою Нові перспективи у справі підготовки науковців відкрилися після утворення у 1925 році інституту аспірантури при вищих учбових закладах, згідно «Положенню про керівництво справою підготовки наукових робітників», яке було прийнято Наркомосвітою РРСФР і затвердженого РНК СРСР у грудні 1925 р.6 Ще у червні 1925 р. Упрнаука Наркомосвіти УРСР на базі інструкції ЦК РКП/б/ про підготовку наукових кадрів при НДІ та вузах по прикладним, точним та природничим наукам утворила Центральну аспірантську комісію, на яку покладалося завдання прийому та зарахування аспірантів, організація вступних та колоквіумних іспитів. Виходячи з того, що одним з важливіших джерел комплектування аспірантури були випускники вузів, передбачалося організація при вузах відбірних комісій. Циркулярний лист ЦК РКП/б/ « Усім губкомам та обкомам» (1925 р.) спрямовував місцеві партійні органи на створення таких комісій, склад яких повинен був формуватися з представників обкомів, губкомів, комуністів - членів правління вузів, представників комфракції секції наукових робітників і професури.

Спочатку підготовка аспірантів до науко-дослідної діяльності здійснювалася на протязі 2-х років, в подальшому термін було збільшено до 3-х років. Наукове керівництво здійснювали провідні вчені: В.Г. Шапошников, І.І. Шмальгаузен, Е.Ф. Вотчал, М.М. Кримов, П.А. Тутковський та ін.

У липні 1928 р. Пленум ЦК ВКП/б/ прийняв постанову « Про покращення підготовки спеціалістів», де зазначалося, що необхідно готувати спеціалістів, які «дійсно стоять на рівні новітніх досягнень науки і техніки, що в свою чергу потребує в короткі терміни розширити кадри молодих наукових робітників (аспірантура), докорінно покращити підбір керівництва науковою роботою, а також зміцнити матеріальне становище молодих вчених.»8 Саме рекомендація партійних органів була вирішальною. Так, у 1930 р. горкоми партії м. Києва, Дніпропетровська, Харкова рекомендували до аспірантури 1500 чоловік, з яких 900 чоловік віддали перевагу технічним та природничим наукам. У 1931- 1932 рр. на курси для підготовки до вступу в аспірантуру партійними організаціями було відібрано і рекомендовано 1800 чоловік, з яких - 1080 на технічні спеціальності.9 Згідно постанові ВУЦВК та РНК УРСР (1930 р.) закінчення курсів давало першочергове право на зарахування до аспірантури.10 Незважаючи на всі зусилля, справа підготовки наукових кадрів для науково-дослідних установ, спочатку не набула широко розмаху. У 1930 р. ВУЦВК прийняв постанову « Про аспірантуру», яка була спрямована на вдосконалення справи підбору та підготовки кадрів для наукової роботи. Крім виявлення осіб, які бажали і могли займатися дослідницькою роботою, курси, семінари, колоквіумні іспити виконували і іншу роль. Так, в задачу семінарів підвищеного типу входило « забезпечення ... пролетарського складу майбутньої аспірантури»11 Послідовна пролетаризація наукової інтелігенції шляхом розширення в її рядах представників робітничо- селянського походження, « на які радянська влада могла б опиратися у своїй роботі по будівництву соціалізму»,12 стала одним з основних напрямів діяльності партійних органів у науковому секторі. Широкому притоку робітничо-селянських мас у науку сприяла постанова РНК СРСР від 2 серпня 1918 р., проект якої був написаний В.І. Леніним. Проголошення класово-партійного принципу у підборі кадрів на наукову роботу та возведення його в ранг державної політики у справі підбору кадрів, відкрило широкі можливості для залучення до наукової роботи народних мас, про що свідчив циркулярний лист ЦК ВКП/б/ від 8 червня 1926 року. В зв’язку з цим, передбачалося створення спеціальних комісій, діяльність яких спрямовувалася таким чином, що основна перевага при відборі претендентів на наукову роботу віддавалася робітникам, батракам, сільській бідноті, середнякам та їх дітям, а також членам партії, комсомолу, членам профспілок.14 На наш погляд, широке впровадження даного принципу у практику формування кадрів для науки, скоротило поповнення наукових установ представниками потомственої інтелігенції. Незважаючи на те, що партійні і державні органи намагалися поєднати принцип класового відбору з політикою дбайливого відношення до кадрів старої буржуазної інтелігенції, все ж не вдалося в повній мірі забезпечити умови для їх повноцінної наукової діяльності, а також зберегти їх в повному обсязі.

В науковому будівництві класово-партійний принцип було впроваджено не відразу. З цього приводу М.М. Покровський зазначав, що з початку « . зовсім не звертали уваги на те, кого ми беремо з точки зору соціальної і політичної»15 В перші роки радянської влади основною базою для поповнення наукових сил були вихідці з професорсько-викладацьких родин, діти крупних спеціалістів, заможних селян. Лише в кінці 20-х - початку 30-х років класово-партійному принципу надається провідне значення. Його широкому застосуванню в практику сприяли зміни, які відбулися у внутрішньому житті країни. Стрімке розширення пролетарсько- селянських верств в науковому середовищі, було одним із шляхів формування соціальної опори, на яку б могла опиратися тоталітарна влада, яка формувалася на той час у країні.

Розроблялися спеціальні заходи для реалізації цього принципу в життя. Так, у 1930 р. ЦК КП/б/У розіслав всім губкомам циркуляр , який вказував на те, що необхідно керуватися класовим принципом при підборі кадрів для дослідницької діяльності, в аспірантуру, здійснюючи « направлення до аспірантури осіб, які стоять виключно на боці Радянської влади»16 Таким чином, висування до аспірантури людей « з певним політичним обличчям, провірених на суспільній роботі, людей, які не були ворожі ідеям соціалізму» - стало одним з провідних напрямів у справі відбору та підготовки кадрів для наукової роботи.

Формування соціального складу аспірантури знаходилося в веденні Центральної аспірантської комісії. В планах по прийому визначався відсоток робітничо- селянського прошарку. Так, у 1929 р. передбачалося, що основна частина рекомендованих на навчання, буде представлена вихідцями з пролетарського середовища. 24 липня 1930 р. ЦК КП/б/У прийняв постанову « Про контингент прийому в аспірантуру на 1930/1931 рр.», де місцевим партійним органам давалися вказівки по комплектації складу аспірантів.18

По різним спеціальностям вони повинні були складати від 30 до 50%, тоді як вихідці з службовців повинні були складати - 25-30%.19 В той же час, саме серед представників робітничо-селянського складу аспірантури простежувався значний відсів, що пояснювалося низьким рівнем підготовки серед цього контингенту. К 1930 р. соціальний склад аспірантури по країні був представлений таким чином:

робітники складали - 13,9%, вихідці з селян - 32,3 % та інші - 53%. Пролетарський склад серед наукових робітників України дорівнювався 5%, а селянства - 34%. Однією з причин недостатнього представництва робітників і селян в наукових колективах - це повільний приток до науки випускників радянських вузів в силу низького матеріального становища основної частини наукових робітників.

Реалізація класового принципу відбувалася через сформований у 30-х роках так званий інститут висуванства. Висуванство уявляло собою нову форму підготовки кадрів соціалістичної інтелігенції. Його широке впровадження в практику соціалістичного будівництва було пов’язано з тим, що б задовольнити потреби країни в робітниках державного і партійного апарату. Широке застосування висуванства дало змогу радянській владі створити чисельні ряди керівників, організаторів та спеціалістів. У другій половині 20-х років практика висуванства стала розповсюджуватися і на наукову галузь. Курс на висуванство в науковій роботі був визначений «Положенням про інститут висуванства» (листопад 1926 р.) , яке було розроблено Наркомосвітою УРСР по вказівці ЦК ВКП/б/, де зазначалося, що «поповнення кадрів наукових робітників вузів не може бути достатньо добре проведеним, без поперед-нього висуванства, марксистські підготовлених студентів і надання останнім можливості готуватися до наукової роботи». Указана форма підбору кадрів сприяла розширенню партійного і пролетарського прошарку в науковому середовищі. Так, у 1934 р. з 19 співробітників Дніпропетровського науково-дослідного інституту геології(філія) представники робітничо-селянського походження складали 13, а інші були вихідцями з службовців та міщан. Але вирощування молодих вчених шляхом висуванства не могло здійснюватися в таких широких масштабах, як це відбувалося у промисловості.

Паралельно з пролетаризацією наукової інтелігенції стояло питання про розширення партійного складу серед науковців. Важливу роль в цьому відіграла постанова ЦК ВКП /б/ (1929р.) « Про наукові кадри ВКП/б/», в якій були розроблені заходи, по створенню умов, що забезпечували підготовку комуністів - наукових робітників і просування їх на наукову роботу в усі науково-дослідні заклади , куди передбачалося направити 15 тис. комуністів. Основна роль в розширенні і зміцненні партійного складу серед наукових робітників покладалася на аспірантуру. У 1930-1931 рр. при планування прийому до аспірантури науково - дослідних установ України передбачалося строго дотримуватися класового і партійного принципів і забезпечити при цьому 50% робітничого і 40% партійного складу аспірантів.26

На наш погляд, до проблеми висуванства не можна підходити однозначно. З одного боку, використання такої політики, як однієї з форм формування кадрів для наукової роботи, відкрило широкий шлях в науку представникам робітників та селян, що сприяло в значній мірі підвищенню освітнього рівня в цьому середовищі, а також створенню нової соціалістичної інтелігенції. В той же час, широке застосування класово-партійного принципу в справі висування кадрів на наукову роботу, призвело до того, що часто у науку проникали люди не зовсім підготовлені до наукової роботи, які не мали достатнього професійного рівня. Але, серед висунутих у 20-30-ті роки на наукову - дослідницьку роботу були талановиті аспіранти, вихідці з народу, які в подальшому стали академіками Академії наук УРСР і гордістю української науки. Це аспіранти Харківського зоолого- біологічного інституту І. М. Бланків ( член ВКП/б/, академік з 1951 р.), І.М.Поляков ( академік з 1948 р.), В.М. Нікітін ( член ВКП/б/, академік з 1967 р.) та ін.

В той же час, висуванство підірвало монопольне право деяких вчених в підборі претендентів на наукову роботу, яке в значній мірі консервувало поповнення наукового середовища талановитою молоддю.

Возведення в ранг державної політики класово - партійного принципу підбора кадрів на наукову роботу не могло не вплинути на якісний стан соціалістичної інтелігенції. Це пояснювалося тим, що освітній і професійний рівень деяких висуванців був надто низьким. Обмежувалися можливості залучення до наукової діяльності представників потомственої наукової інтелігенції, яка мала великий досвід і традиції в науковій діяльності. Цей факт не можна оцінювати позитивно. Тільки у 1934 р. була прийнята постанова РНК СРСР « Про підготовку науково-педагогічних робітників», за якою встановлювався єдиний порядок прийому в аспірантуру

Центром підготовки кадрів для академічних установ стала аспірантура Академії наук УРСР, яка сформувалася к 1930 р. Факторами, які обумовили організацію аспірантури безпосередньо при Академії наук були: нестача наукових сил в республіці, низька професійна кваліфікація основного складу співробітників Академії ( дійсні члени з 1928 р. складали 43% від загальної кількості всіх співробітників), зменшення кількості науковців в результаті політичних репресій і подальшої реорганізації Академії, скоротилася кількість провідних вчених, які перебували в стінах Академії. Як зазначає Н. Полонська-Василенко: « Протягом перших 10 років Академія наук, незважаючи на матеріальні злидні, ніколи не почувала нестачі в наукових робітниках. .більша частина наукових працівників належала до категорії «нештатних», які здебільшого не отримували жодної платні, або, як і одержували, то мізерні суми з «оперативних витрат». В основному це були: вихідці з старої потомственої інтелігенції, ентузіасти наукової справи - всі ті, для кого наукова робота була справою життя. З часом, коли партійно-державний тиск на Академії підсилився, відбулися перші репресії проти вчених старої школи, на керівні посади в Академію були просунути комуністи, почалося грубе втручання науково-дослідницьку роботу, то кількість бажаючих працювати в стінах Академії, а саме тих, хто мав високий науковий рівень і професіоналізм , значно зменшилася. Тому залучення молоді до наукової роботи через інститут висуванства , стало одним з провідних завдань влади.

Аспірантура при Академії була двох типів: звичайна і вищого типу, куди згідно постанові РНК УРСР « Про підготовку наукових і науково-дослідних робітників»(січень 1934р.) повинні були поступати ті, хто закінчив звичайну аспірантуру. Однак набір такого роду аспірантів здійснювався дуже складно. Обов’язковою вимогою для майбутнього вченого було знання однієї з іноземних мов. Число аспірантів в Академії не було постійним. Так, у Інституті ботаніки Академії наук УРСР у 1936 р. було 25 аспірантів, а у 1939 р. - тільки 3. Така нестабільність в наборі аспірантів була обумовлена обмеженістю матеріальних коштів, що виділялися на підготовку наукових сил, а також деякими недоліками в організації набору. Так у 1937 р. по плану передбачалося набрати до аспірантури 110 чоловік, але прийшло всього 6. В той же час, створення інституту аспірантури при Академії наук відкрило нові можливості для підготовки наукових кадрів високої кваліфікації. Плани набору в аспірантуру збільшувалися. У 1939 р. план набору до аспірантури тільки по інститутам Академії складав 82 чол. і 25 докторантів, а у 1940 р. - план набора дорівнювався - 96 чол. Загальна кількість аспірантів Академії наук УРСР до 1940 р. досягла 265 чол., 50 з них були докторантами. На початку 40- років Президія Академії наук поставила питання про організацію заочної аспірантури.32

Професійною підготовкою наукових спеціалістів керували провідні вчені, основоположники наукових шкіл і напрямів. Так під керівництвом академіка М.М. Доброхотова було підготовлено 26 аспірантів, які захистили свої дисертації в галузі чорної металургії; під керівництвом академіка О.М. Динника було підготовлено 35 спеціалістів в галузі механіки, академік І.І. Шмальгаузен керував підготовкою групи генетиків і в той же час був викладачем ряду спеціалізованих аспірантських семінарів. Поступово, з зростанням партійно-державного впливу на Академію, наукове керівництво стало переходити до вчених-комуністів, які намагалися посісти керівні посади в науці, очолити наукові комітети, секції, кафедри, лабораторії, посуваючи з цих посад провідних вчених старої буржуазної школи.

За рішенням Наукового Комітету ( лютий 1923 р.) обов’язковою вимогою для вступу в аспірантуру було знання основ марксизму-ленінізму та здача соціально- економічного мінімуму. Марксистська освіта зберігалася на протязі всього терміну навчання. Для цього створювалися спеціальні гуртки, семінари, готувалися спеціальні програми.

Таким чином, можна сказати, що з боку партійно-державних органів здійснювалися всі можливі заходи, щоб створити відданні владі кадри наукової інтелігенції, яка б була слухняною в її руках і стала б безвідмовним виконавцем всіх її рішень. Особливу роль в досягненні цієї мети відіграло застосування партійно-класового принципу у підборі кадрів на наукову роботу, який, взагалі, став провідним у формуванні соціалістичної інтелігенції на протязі багатьох десятиріч існування радянської держави. Даний принцип сприяв залученню до наукової діяльності робітничо-селянських мас, але його однобокість призвела до обмеження поповнення науковців потомственою науковою інтелігенцією, яка була носієм високої культури та традицій в науці.

ЛІТЕРАТУРА І ДЖЕРЕЛА

1.Антошин В.И. Коммунистическая партия Советского Союза в борьбе за создание народной интеллигенции. - М.,1957; Лутченко А.И. Советская интеллигенция(формирование кадров советской интеллигенции/1917-1961 гг./ - М.,1961; Федюкин С.А. Великий Октябрь и интеллигенция. Из истории вовлечения старой интеллигенции в строительство социализма. - М.,1971; Ульяновская В.А. Формирование научной интеллигенции в СССР. 1917-1937 гг. - М.,1966; Ткачова Л. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. - К.,1985 та ін.;2.Касьянов Г.В. Українська інтелігенція: проблеми вивчення і ріентерпритацій.// Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія,- Вип..8.- Вінниця, 2004; Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х-30-х років: соціальний портретта історична доля. - К.-Едмонтон,1992; Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки)- К.,1991; Даниленко В.М. , Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні (20-30-і роки)- К.,1992; Оноприєнко В. Репресована наука України. - К.,1990; Рубльов О., Чеченко Ю. Сталінщина та доля західноукраїнської інтелігенції.- К.,1994 та ін.; 3.Історія національної Академії наук України в суспільно - політичному контексті. 1918-1998.- К.,2000 та ін.; 4.Державний архів Харківської області (далі ДАХО)- Ф. 2792.- Оп.13.- Спр.4.- Арк.1; 5.ЦДАВО України.- Ф.166.- Оп.6.- Спр.605.- Арк.124.; 6.Справочник аспиранта.- М.,РАНИОН,- 1928.- С.5; Державний архів Дніпропетровської області (далі ДАДО)- Ф. 1.- Оп.1.- Спр.613.- Арк. 100,109; Коммунистическая партия Украины в решениях и резолюциях ...К.,1976.- Т.1.- С.659; 9.ЦДАВО України. - Ф.166.- Оп.9.- Спр. 366.- Арк.76,98; 10.ЦДАВО України. - Ф.166.- Оп.6.- Спр.7712.- Арк.203; 11.Бюллетень Укрпрофобра.- 1923.- №9-10.- С.5; 12.Научный работник.- 1930.- №2.- С.13; 13. Ленин В.И. Проект постановления Совета Народных Комиссаров. // Полн. Собр. Соч. - Т.37.- С.34; 14.ДАДО. - Ф. 7.- Оп.1.- Спр. 760.- Арк. 17; 15. Покровский М. Н. Подготовка научных кадров. // Научный работник.- 1927.- №1.- С.20; 16. Державний архів Одеської області. (далі ДАОО)- Ф. 3.- Оп. 1.- Спр. 581.- Арк.57; 17. Красницький І. Боротьба за кадри. - Харків, 1930.- С. 53; 18. Кадры. - 1930.- № 2.- С.44,45; 19. ЦДАВО України. - Ф.166.- Оп.6.- Спр.7713.- Арк.314; 20. Научный работник. - 1930.- №2.- С.13; 21. Культурне будівництво в Українській РСР.- К.,1959.- Т.1.- С. 446; 22.Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства РСФСР.- М.,1926.- С. 873; 23. ДАДО. - Ф. 3995.- Оп. 1.- Спр. 9.- Арк.. 717; 24. Научный работник.- 1928.- № 9.- С.125-126; 25. Кравицкий Г., Раевский Б. Научные кадры ВКП/б/. - М.,1930.- С.84; 26. ЦДАВО України. - Ф. 166.- Оп.6.- Спр.7712.- Арк.61, 90; 27. ДАХО. - Ф. 2792. - Оп.12.- Спр. 32.- Арк. 68,69; 28. Сборник законов СССР.- 1943.- №3.- Ст.29; 29. Н. Полонська-Ваксиленко Українська Академія наук. ( Нарис історії)- Ч.2.- К.,1993.- С.94;30. Архів Президії національної Академії наук України.- Ф.Р-251.- Оп. 1.- Спр. 74.- Арк. 8; 31. Вісті АН УРСР.- 1937. - № 4-5.- С. 30; 32. Архів Президії національної Академії наук України.- Ф. Р.-251.- Оп. 1.- Спр.74.- Арк.. 81,82; Спр. 83.- Арк. 31 ( за підрахунком автора); 33. Там само.- Ф.Р.-251.- Оп.1.- Спр.83.- Арк.164; Особова справа академіка АН УРСР А.М. Динника; Шмальгаузен О.І. Іван Іванович Шмальгаузен.- К.,1988.- С.65,67; 34. Научный работник.- 1929.- №5-6.- С.117.




Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь