пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія (збірка наукових праць)

76. Дискредитація діяльності національно свідомої інтеліґенції в офіційній пресі в Україні кінця 1980-х рр.


Суспільно-політичні події доби перебудови вкотре засвідчили, що реформування економічної системи, політичної влади та інститутів управління не відбувається безболісно, воно негативно сприймається консервативно налаштованими державними чиновниками, які, побоюючись за збереження своїх прав і повноважень, чинять глухий, але потужний опір новим установкам і методам керівництва. Партійна радянська номенклатура створювала чималий опір ініційованій горбачовською командою реформі політичної системи. Однак проголошення у квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС курсу на перебудову і гласність, орієнтація на форсовану демократизацію відповідно до рішень січневого пленуму ЦК 1987 р. означали політичну реальність плюралізації радянської системи та виникнення національно-демократичного руху.

Центрами суспільно-політичної активності (авангардом руху) були неформальні організації аматорські об’єднання, створені за ініціативою громадян. За оцінками фахівців, починаючи з середини 1986 р., неформальний рух у СРСР стає масовим1.

В Україні вже на початку 1988 р. заявили про себе культурологічні об’єднання: Товариство Лева у Львові, Український культурологічний клуб (УКК), Українознавчий клуб «Спадщина», Українське об’єднання «Громада» у Києві, Товариство шанувальників української мови у Полтаві, екологічна асоціація «Зелений світ», відновлена Українська Гельсінкська група (УГГ), яка з липня 1988 р. реорганізувалася в Українську Гельсінкську спілку (УГС).

Неформали, серед яких значну роль відігравали активні творці культури, опікувалися питаннями культурного та національного відродження України, зокрема виступали проти політики всебічної русифікації, висували вимоги щодо розширення сфери вживання української мови, розвитку української культури, реабілітації національної символіки, встановлення республіканського громадянства, легалізації заборонених церков - УГКЦ та УАПЦ, економічного й політичного суверенітету республіки. За статистикою ЦК КПУ, вже в березні 1989 р. в Україні нараховувалось близько 60 тис. неформалів, що провели 1200 мітингів і зборів, до яких залучили 13 млн. чоловік2. Також провідні творчі інтеліґенти створили Народний рух України за перебудову, який об’єднав широкий спектр національно-демократичних сил і став головним опонентом правлячій владі.

В умовах правління в Україні консерваторів (до 1989 р.), яких очолював В. Щербицький, хід перебудовних процесів був затяжним і суперечливим. Своєю реакційною політикою, іноді навмисною провокаційною діяльністю, республіканський партійно-державний апарат, що повністю контролював і використовував репресивні органи - КДБ, міліцію, суд, прокуратуру, а при потребі й армію, провокував зростання політичної напруженості в Україні, конфронтацію в суспільстві. Про це, зокрема характеризуючи політичне становище в Україні, повідомляли народні депутати СРСР у зверненні, прийнятому на установчому з’їзді Народного руху України за перебудову (8-10 вересня 1989 р.).

Делегати установчого з’їзду - Олесь Гончар, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Володимир Яворівський у своїх виступах говорили про традиційну схильність номенклатурної влади до «ярликування», «культивування ненависті, нацьковування одних на інших», «зображення недогматичної думки, зростаючої громадської активності в дусі дрімучо-застійницьких часів». Вони вказали на факти цькування республіканською владою активістів нових, неформальних утворень, таких, наприклад, як Українська Гельсінська спілка, товариство «Меморіал», які протягом більше року (з липня 1988р.) намагалися утворити Демократичний фронт сприяння перебудові - Рух3.

Проблема протистояння консервативного партійного керівництва та національно- демократичних сил є одною з ключових у дослідженнях А. Камінського, О. Гараня, М. Прокопа,

В. Литвина, Г. Гончарука, О. Бойка, А. Русначенка4, які безпосередньо висвітлюють суспільно- політичні події в Україні кінця 1980-х - початку 90-х років. Майже всі вказані дослідники відзначали неприхильне, іноді й відверто вороже ставлення партійних функціонерів різних рівнів до демократично налаштованих членів неформальних об’єднань та писали про пресову кампанію й пропаганду партапарату проти УКК, УГС, «Меморіалу», Руху.

Мета даної статті - довести цілковиту обґрунтованість звинувачень партійних функціонерів у дискредитації національно свідомих провідників творчої інтеліґенції. Для оформлення даної позиції авторка використала публікації газет «Радянська Україна», «Правда Украины», журналу «Під прапором ленінізму», тижневика «Україна» - офіційних компартійних видань.

Серед дослідників активно використовував матеріали преси того часу Анатоль Камінський. Він наділив офіційні видання різними ярликами, як-от: «режимна бетонноголова преса», «застійно-консервативна режимна преса», «одіозні газети» тощо5.

Аналіз публікацій офіційних видань свідчить про відповідність їх даним непохвальним епітетам. У переважній більшості вони мають одіозний, заанґажований характер, відзначаються тенденційністю підбору фактів, явищ, постатей, принципом побудови матеріалу та орієнтовані на підтримку інтересів консервативної владної верхівки. Значне місце в публікаціях займає партійна пропаганда.

Оскільки процеси перебудови, гласності та демократизації в Україні відбувалися повільно та суперечливо, то й відповідний темп вивільнення засобів масової інформації від компартійного диктату цілком відповідав загальним тенденціям. І якщо наприкінці 1980-х років в українському суспільстві вирували ідеї національного відродження, то на сторінках контрольованої компартією офіційної преси поняття «гласність», «плюралізм думок», «демократизація» мали популістський характер, переважно відображалося партійне життя та «марксистсько-ленінська теорія в дії», домінували соціальні установки на «здійснення програми комуністичного будівництва», «зміцнення і розвиток соціалізму» і «становлення безкласової структури суспільства при вирішальній ролі в цьому процесі робітничого класу».

Те, що не вписувалося в загальний контекст програмних положень КПРС, оголошувалося ворожим і реакційним, нагальним вважалося протистояння антисоціалістичним силам в умовах оголошеного імперіалістами «хрестового походу» проти СРСР і соціалізму як суспільного ладу.

Офіційна преса неодноразово «спростовувала» і «викривала» публікації ідейних противників. Для таких «спростувань» широко використовувалися публікації відомих діячів науки і культури. Так, партійний рупор «Радянська Україна» у статті, автором якої є член-кореспондент Академії наук УРСР, заслужений діяч наук УРСР, професор Київського університету Д. Острянін, у 1985 р. відзначала: «Тема соціалістичної і особливо радянської інтелігенції займає чимале місце у величезному потоці антикомуністичної і ревізіоністської літератури Заходу, а її авторами виступають багато провідних теоретиків міжнародного імперіалізму - З. Бжезінський, Р. Арон, А.Мейєр, А. Гоулднер та інші професіональні антикомуністи і антирадянщини»6.

Автор статті звинувачує «апологетів імперіалізму» в їхньому намаганні спростувати «здійснену в СРСР одну з основоположних ідей марксизму-ленінізму - провідну роль робітничого класу», в поданні комуністичних ідеалів інтеліґенції в антирадянському тлумаченні, - як маскування «опозиційності» та в зображенні партійного керівництва інтеліґенцією як «гальма» чи «опіки». Він зробив «логічний» висновок про необхідність зростання у зв’язку з зазначеним ролі радянської контрпропаганди, «яка викриває підступи наших ідейних противників, викриває антинаукову, реакційну суть її наклепницької писанини». Цій меті служить, на думку автора, монографія доктора філософських наук М.Є. Добрускіна «Несостоятельность антикоммунистических концепций роли советской интеллигенции», що була підготовлена за загальною редакцією доктора філософських наук, професора Д.Ф. Козлова і надрукована у відомому київському видавництві «Вища школа».

Характерним є те, що на сьогодні всі названі у статті теоретики у царині політики і філософії вважаються авторитетними науковцями, а Збігнєва Бжезінського навіть називають найгеніальнішим політологом-футурологом сучасності, оскільки він володіє даром прогнозувати перебіг світових політичних процесів. Також маємо зазначити, що політична практика підтвердила догматизм політично або ідеологічно заанґажованих доктрин і концепцій минулого, зокрема ідеології марксизму-ленінізму, яка розглядає і тлумачить події відповідно до інтересів Комуністичної партії.

Ще більші нападки здійснила компартійна преса на прояви громадської активності учасників зборів і мітингів, які намагалися привернути увагу суспільства і влади до актуальних проблем української дійсності - екологічних, культурно-освітніх, національних. Матеріали, які подають інформацію про масові акції громадськості, багаті на вельми непохвальні характеристики особливо активних учасників мітингів, такі як «екстремісти», «демагоги», «крикуни» тощо і навіть містять погрози на їх адресу.

Типовим прикладом ставлення представників влади до мітингових активістів може слугувати інтерв’ю першого заступника прокурора Української РСР М.О. Потебенька, опубліковане в «Радянській Україні» у грудні 1988 р. Він зазначив, що «в ряді населених пунктів, зокрема у Львові і Києві, мали місце факти проведення так званих «мітингів», що, по суті, були не чим іншим, як зборищем окремих демагогів, які використовують демократичні права на шкоду перебудові. Такий підхід, зрозуміла річ, завдає шкоди справі демократизації суспільства, сіє ворожнечу між людьми, викликає безладдя. Певна річ, радянський народ з цим миритися не буде. І його непримиренність знайшла свій вираз у відповідних нормативних документах»7.

Основний документ, який регламентував порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних процесій і демонстрацій, - відповідний Указ, прийнятий Президією Верховної Ради СРСР 28 липня 1988 р. Його згадав М.О. Потебенько у своєму інтерв’ю. Указом було передбачено, що для проведення таких публічних акцій уповноважені трудових колективів, громадських організацій і окремих груп громадян повинні були звернутися із письмовою заявою до виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів не пізніше, як за десять днів до зазначеної дати їх проведення. У заяві мала бути вказана відповідна мета, визначені строки і місце проведення заходу. Виконком мав повідомити заявників про прийняте рішення не пізніше, ніж за п’ять днів до проведення даного заходу. При цьому виконком мав право при необхідності запропонувати інші час і місце його проведення. При проведенні заходів уповноважені (організатори), а також інші учасники повинні були додержуватись відповідних законів, громадського порядку. Їм заборонялося мати при собі зброю, а також спеціально підготовлені ними або пристосовані предмети. Виконком мав право заборонити збори, мітинги тощо, якщо мета їх проведення суперечила Основному закону.

Поважний представник української Феміди назвав також спеціальний Указ, прийнятий владою республіки. Налякана мітинговими настроями 26 квітня 1988 р. у Києві і 7 липня 1988 р. у Львові, Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ, яким за порушення порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних процесій і демонстрацій була встановлена адміністративна або навіть кримінальна відповідальність. Залежно від обставин справи та особистості порушника, застосовувалися штрафні санкції у розмірі до 300 крб., а у виняткових випадках - адміністративний арешт на строк до 15 діб; ті ж самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного впливу, призводили відповідно до спеціального Указу до накладання штрафу в розмірі до тисячі карбованців або до виправних робіт на строк від одного до двох місяців, чи адміністративного арешту на строк до 15 діб, або до кримінальної відповідальності, яка передбачала позбавлення волі на строк до шести місяців або виправні роботи на строк до одного року, або штраф у сумі до двох тисяч карбованців.

Отже, порушення громадського порядку розцінювалися як злочинність, із нею, за словами заступника Голови Верховної Ради країни А.І. Лук’янова, «нині треба вести не боротьбу, а війну», а голова виконкому Київської міськради В.А. Згурський в унісон запевняв: «Саме так - нещадну війну» і наполягав на створенні тимчасових комітетів, які покликані очолити наступ на злочинність8. Відповідно й покарання за порушення порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних процесій і демонстрацій були жорсткі. До кого ж вони застосовувалися? Офіційна преса надає і таку інформацію. Всі офіційні видання повідомляли, що серед тих, хто «чинив грубі нападки на державні органи», «робив спроби проведення несанкціонованих мітингів та походів», «проголошував лозунги антиконституційного і антисоціалістичного змісту, спрямовані на підрив дружби народів і цілісності Радянського Союзу», були лідери й активісти самодіяльних громадських об’єднань, неформали. Заступник завідуючого ідеологічним відділом ЦК Компартії України П. Куляс, з’ясовуючи явище неформалів і визначаючи своє ставлення до нього, роз’яснював, що до максимально політизованої групи самодіяльних об’єднань, з підкресленою конфронтацією щодо місцевих властей належать кілька угруповань «переважно в містах Львові й Києві. Це насамперед так звана «Українська хельсінкська (або «гельсінська») спілка» - УХС, про створення якої в 1988 р. оголосили В. Чорновіл, М. Горинь та ще кілька їх прибічників переважно з числа звільнених з місць позбавлення волі за антирадянську діяльність.

Такий же за характером є склад Українського культурологічного клубу в Києві, створеного в 1987 р. Декларується цілком благопристойна мета «популяризації української історичної і культурної спадщини». А насправді клуб, тісно зв’язаний з УХС, виявляє активність в основному в проведенні несанкціонованих мітингів, пікетів, розповсюдженні листівок. Мета одна: створити в місті атмосферу політичного напруження і конфронтації з місцевими органами влади.

Українська народно-демократична ліга (УНДЛ), до 1989 р. Українська демократична спілка, найбільш радикальна група з відверто антисуспільною і навіть антирадянською програмою. З цими трьома об’єднаннями тісно співробітничають так званий Комітет захисту «Української католицької церкви» (Львів), Демократична спілка сприяння перебудові (Одеса), «Добра воля» (Ялта) та інші.

Більшість цих груп не афішує свого прагнення до створення альтернативних КПРС опозиційних партій, декларує підтримку перебудові. Але насправді вони швидко набирають усе більш екстремістського характеру»9.

«Радянська Україна» дещо пізніше повідомляла: «.організаторами й активними учасниками несанкціонованих мітингів стали деякі народні депутати СРСР, республіки та місцевих Рад,... прокурори міста Києва, Львівської, Івано-Франківської та деяких інших областей обґрунтовано порушили клопотання перед відповідними Радами про дачу згоди на притягнення до передбаченої законом відповідальності народних депутатів УРСР І. Драча, М. Гориня, О. Шевченка, Л. Скорик, З. Думи, Б. Ребрика та деяких інших»10.

В офіційній пресі неодноразово вказувалося на серйозну небезпеку, яку являють собою «екстремісти», праве крило самодіяльного громадського руху, яке утворили «давні противники Радянської влади». Головна загроза вбачалася у їхньому намаганні створити прообраз політичної опозиційної партії в народному фронті чи «народному русі», у висуванні націоналістичних ідей - від формулювань про захист національних прав України до визначених самостійницьких вимог, а також у висуванні вимог, спрямованих проти КПРС і Радянської влади, проти марксистсько- ленінської ідеології.

Отже, логіка партійної політики щодо діяльності громадських об’єднань зводилася до авторитарного принципу: вони мають право на існування тільки до тих пір, поки не посягають на владу. Цим і визначався статус горизонтальних структур тогочасного українського суспільства - неформального руху, який, за формулюваннями партійних функціонерів, являв собою «один з найпомітніших, зовнішньо ефектних проявів процесу демократизації»11.

Тож задекларований партією курс на здійснення справжнього самоврядування народу і демократизацію політичної системи істотно розходився з практикою. Реально політична активність українців тоді поєднувалася зі значним ризиком і непередбачуваними наслідками. У цьому розумінні діяльність неформалів була певною мірою революційною.

Аналіз офіційних видань свідчить, що головну пресову кампанію компартійні рупори здійснили проти створеного творчою інтеліґенцією Народного руху України за перебудову. Офіційні видання «належним чином» відреагували на проект програми Руху, на установчий з’їзд, на створення крайових рухівських організацій.

«Радянська Україна» першою серед інших видань дала «належну» оцінку проекту програми Руху, який запропонувала Ініціативна група з представників Київської письменницької організації й колективу Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка на зборах київських письменників 31 січня 1988 р. У статті (її досить повно описав А. Камінський) власний кореспондент газети В. Десятников розкритикував проект програми, зазначивши, що «в документах. чимало аматорства, дилетанства. не дивно, що коли завідуючий ідеологічним відділом ЦК Компартії України Л. Кравчук піддав гострій критиці ряд принципових положень обговорюваних документів, йому ніхто не зміг аргументовано заперечити»12.

Автор статті з обуренням сприйняв програмову тезу рухівців про те, що саме Народний Рух України, а не КПРС «має стати справжнім (на відміну від несправжніх? - О.Ш.) виразником єдиної волі українського народу, людей інших націй, що проживають на Україні, та інтересів українців поза нашою республікою». «Конституційний принцип загальнодержавної власності на землю, повітря, воду, природні ресурси і засоби виробництва автори проекту програми називають «антигуманним і антисоціалістичним по суті». Чому? На якій підставі?

На зборах ішлося про необхідність заміни загальнонародної власності республіканською. Чому? На якій підставі?» - не розуміє автор статті, адже дані положення суперечать Конституціям СРСР і УРСР.

Не треба бути досить проникливим, щоб зрозуміти, чиї позиції захищає автор статті. Має рацію А. Камінський, коли пише, що позиція Десятникова - це не тільки його «особиста чи «професійна» переконаність, а насамперед це позиція ЦК і самого Щербицького»13.

На підтвердження зазначеного свідчать й атаки В. Щербицького на Рух у його програмовій доповіді на пленумі Центрального Комітету Компартії України 16 травня 1989 р. Розглядаючи питання про «Завдання партійних організацій республіки по посиленню партійно-політичної роботи в сучасних умовах», він застерігав: «Усім, і насамперед комуністам-керівникам, треба глибоко усвідомити всю гостроту ситуації. Вичікувальність, а в ряді випадків політична безтурботність можуть обернутись непередбачуваними наслідками. Як відомо, активізувалися спроби створення в республіці нової політичної структури, яку іменують її ініціатори «народним рухом України за перебудову» (НРУ). У проекті його програми проглядається, що, за задумом ініціаторів, це має бути масова, широко розгалужена організація, яка б стояла над органами радянської влади і, по суті, була опозиційною КПРС. Не випадково, про входження до НРУ поспішили заявити вже згадана «Українська гельсінкська спілка» та їй подібні формування»14. Само собою «зрозуміло», - зробив висновок оратор, «що проти спроб створення НРУ виступили великі робітничі колективи, президія Академії наук, Укрпрофрада, ЦК ЛКСМ України, правління товариства «Знання», Республіканська рада ветеранів війни і праці, багато партійних організацій, Рада народних депутатів. Трудящі не приймають ідей національної відокремленості, по суті сепаратистських цілей, якими пройнятий проект програми НРУ, розуміючи, що вони йдуть врозріз з вимогами перебудови і за своїм характером є деструктивними».

Натхнені партійними керівниками, вірні компартійці з ентузіазмом включилися у відкрите протистояння з Рухом на сторінках офіційної преси. У «Радянській Україні» проти Руху виступили учасники того ж пленуму, а саме, перший секретар Кримського обкому КП України

А.М. Гіренко та директор інституту історії партії при ЦК КПУ Ф.М. Рудич. Останній зокрема зазначив: «Хоч би що говорили ініціатори проекту програми так званого народного руху України за перебудову, але мова тут іде практично про створення політичної організації, яка протистоїть Компартії України. І найнебезпечніше тут те, що в цей рух, який ще не створився, готові включитись екстремістські угруповання антисоціалістичного і націоналістичного напряму, про що заявили лідери цих угруповань.

Настав час дати рішучу відсіч у політичному, теоретичному плані нападкам на партію, сказати тверде «ні» демагогам, провокаторам, кон’юнктурникам, і ми готові взяти в цьому найактивнішу участь»15.

Ще більші нападки здійснено на адресу авторів проекту програми в офіційному органі ЦК КПУ - газеті «Правда Украины». В одній з публікацій секретар парткому, викладач Одеського інженерно-будівельного інституту А. Крижантовський розкрив «глибинний зміст» ініціаторів створення Руху - не бути помічниками й однодумцями партії, а навпаки, - створити альтернативну їй політичну структуру. Відповідно до цього автор статті зробив невтішні політичні прогнози на той випадок, якщо сили екстремізму (їх у розумінні автора статті представляють ініціатори Руху) оберуть верх16.

У такому ж ракурсі подано повідомлення про репортаж з установчої республіканської конференції «Меморіалу» 7 березня 1989 р., де зазначено, що на конференції були присутні «екстремісти й демагоги», які намагалися внести розлад у її роботу, «виступити з політичними провокаціями, націоналістичними вимогами». Серед таких «екстремістськи налаштованих осіб» автор статті, власний кореспондент газети «Правда Украины» М. Деримов назвав В. Чорновола, М. Гориня, І. Геля, а членів УГС звинуватив у їхній праці на ЦРУ17.

Більш гнучку та дипломатичну позицію зайняв головний партійний ідеолог республіки Л.М. Кравчук, який висловився за співпрацю з Рухом. Безперечно, на його ставленні до Руху позначилася підтримка цієї організації першою особою країни та як наслідок - її офіційна реєстрація. Втім і Л. Кравчук чітко дав зрозуміти, що якби перший рухівський з’їзд «прийняв таку програму і такий статут, що відповідали б екстремістським виступам, то реакція була б на такі документи відповідною і трудящих республіки, і засобів масової інформації.», і що «при таких документах - антипартійних, антисоціалістичних, антиконституційних про реєстрацію ніякої мови не могло б і бути»18.

Отже, компартійні керівники намагалися чітко регламентувати діяльність громадських організацій, запропонована ними лібералізація суспільного життя дозволяла лише обмежений і контрольований плюралізм в політичному мисленні та діях громадян, що цілком відповідало авторитарному режимові, який виключав всяку можливість реальної політичної конкуренції за владу. Само собою зрозуміло, що всякі спроби неформалів відстояти демократичні права: право легальної діяльності опозиції, право безперешкодного контролю за владою трактувалися в офіційній пресі як «антипартійні», «антисоціалістичні» й «антиконституційні».

Наведені публікації підтверджують факт прямої залежності офіційної преси від консервативної партійної верхівки, яка активно використовувала монопольне право на владу та ЗМІП, застосовуючи різні прийоми партійного впливу в пресі: подавала ретельно відредаговані, «політично коректні» новини, широко використовувала компоненти загальноаксіоматичної оцінки, характерним було також іронічне вживання емоційно-експресивних лексичних одиниць, якими позначали порушників громадського порядку, ворогів, серед них - громадських активістів- неформалів.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ольшанский Д. В. Неформалы: групповой портрет в интерьере. - М., 1990. - С. 5; Бойко О. Д. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. - К., 2002. - С. 56; 2. Кормич Л. І., Шелест Д. С. Громадські об’єднання та політичні партії сучасної України. - Одеса, 2002. - С. 46-47; 3. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. - К., 2001. Т. 8. 40-ві - 80-ті рр.ХХ ст. / Упоряд., прим. Т. Гунчака, р. Сольчаника. - С. 11, 41, 78, 81; 4. Камінський А. На перехідному етапі: «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. - Мюнхен: Ук р. вільний університет, 1990. - 624 с.; Гарань О. В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). - К., 1993. - 200 с.; Прокоп М. Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки. Бібліотека українознавства. - Т. 62. - Нью- Йорк. - Париж. - Сидней. - Торонто. - Львів, 1993. - 646 с.; Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. - К., 1994. - 495 с.; Він же. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука. - К., 1997; Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. - Одеса, 1997. 379 с.; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 - початок 1990-х рр.- К., 1998. - 720 с.; Бойко О.Д. Україна в 1985 - 1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. - К., 2002. - 306 с.; 5. Камінський А. Вказ. праця. - С. 86, 394; 6. Острянін Д. Радянська інтелігенція: реальність і фальсифікації // Радянська Україна. - 1985. - 9 лютого. - С. 2; 7. Свобода зборів і законність. Інтерв’ю «Радянській Україні» першого заступника прокурора Української РСР М. О. Потебенька // Радянська Україна. - 1988. - 9 грудня. - С. 3; 8. Тіні у світлі перебудови. Інтерв’ю кореспондента тижневика «Україна» з головою виконкому Київської міськради В. Згурським // Україна. - 1989. - №44. - С. 4; 9. Куляс П. Що диктує нам «дитя перебудови»? // Під прапором ленінізму. - 1989. - №10. - С. 48; 10. У Прокуратурі Української РСР // Радянська Україна. - 1990. - 8 квітня. - С. 3; 11. Куляс П. Вказ. стаття. - С. 45; 12. Десятников В. Ще раз замислитися? Нотатки зі зборів Київської письменницької організації // Радянська Україна. - 1989. - 7 лютого. - С. 2; 13. Камінський А. Вказ. праця. - С. 154; 14. Завдання партійних організацій республіки по посиленню партійно-політичної роботи в сучасних умовах. Доповідь В. В. Щербицького на пленумі ЦК Компартії України 16 травня 1989 р. // Радянська Україна. - 1989. - 17 травня. С. 2; 15. Рішуче перебудовувати партійно-політичну роботу, оновлювати її форми і методи. З пленуму ЦК Компартії України // Радянська Україна. - 1989. - 18 травня. - С. 3; 16. Крыжантовский А. А что взамен эмоций? Несколько суждений о проекте Программы НДУ // Правда Украины. - 1989. - №55. - С. 3; 17. Деримов М. Кто пытается пристроиться к «Мемориалу» // Правда Украины. - 1989. - № 58. - С. 3; 18. З’їзд НРУ: до і після // Україна. - 1989. - №45. - С. 6.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь