Електронна бібліотекапідручники


Історія (збірка наукових праць)

1. «А в чому ж винуваті ми?»: доля архієпископа Георгія Делієва


Церква та духовенство є активною соціальною силою в сучасному суспільному житті. Оцінки священнослужителів мають значний вплив на формування загальносуспільних уявлень про перебіг найважливіших подій в країні, визначають пріоритети та цінності в побутовому житті віруючих.

Усвідомлення вагомості релігійного чинника в сучасному житті зумовило підвищений інтерес дослідників до ролі духовної інтелігенції - духовенства - у вітчизняній історії, зокрема в 20-30-х рр. ХХ ст.

Перші розвідки, присвячені переосмисленню в сучасній історіографії ролі різних представників вищої ієрархії духовенства, проводилися С. Білоконем [1, с. 27-34], В. Пащенком, М. Рибачуком з початку 1990-х рр. [2, с. 48-57]. Глибокий аналіз масиву архівних даних, спогадів сучасників дав можливість А. Зінченку визначити значення діяльності архієреїв Української автокефальної православної церкви в контексті національно-церковних рухів [3, с. 10-410; 4, с. 9150].

Меншою мірою розглянуто життя та служіння архієпископів інших церков, зокрема Українського екзархату Російської православної церкви (РПЦ). З огляду на історіографічні лакуни та актуальність вивчення історії через проведення біографічних розробок в межах пропонованої статті простежимо долю архієпископа Г еоргія Делієва.

На основі узагальнення існуючих побіжних згадок, комплексу документів різного походження - опублікованих, архівних джерел, спробуємо упорядкувати біографічні дані архієпископа. Окрім того, використання джерел усної історії сприятиме більш глибокому розкриттю постаті, з’ясуванню мотиваційних чинників поведінки, рис характеру архієрея.

Георгій Делієв, у миру Спиридон Георгійович Делієв, народився 11 грудня 1878 р. Майбутній архієпископ походив з грецької родини. Історію його батьків розкривають спогади Олександри Агафонівни Делієвої. У мемуарній пам’ятці «150 років з життя родини Делієвих» авторка описує історію родини з середини ХІХ до кінця ХХ ст. Для висвітлення життя Георгія Делієва слід звернути увагу на історію родини.

Його дід Харлампій Делієв та бабуся Олександра Чалбаш мешкали в селі Ново-Каракуба Богатирської волості Маріупольського повіту Катеринославської губернії. Вони мали трьох синів- Варфоломія, Дмитра і Георгія. Нас більше цікавить третій син Георгій, що був одружений з Іриною Дмитрієвою, дочкою священика. Подружжя виховувало двох синів - Агафона і Спиридона. Коли у 23-річному віці помер Георгій, то його дітям - Агафону виповнилося - 3 роки, а Спиридону - 10 місяців. Їх мати вдруге вийшла заміж за грека Хара-Мурзу і переїхала до Кременчука. Діти залишилися з бабусею Олександрою в селі Ново-Каракуба.

Побутове життя майбутнього архієпископа було перейнято грецькою культурою. Інтер’єр будинку, в якому виховувався Спиридон, відповідав грецькому стилю. Їжа, що подавалася на стіл, належала до грецької кухні [5, с. 552]. Особливості культури грецького етносу міцно увійшли в повсякдення Спиридона в дитячому віці.

На виховання майбутнього архієрея й подальшу його долю вплинув брат матері - священик, що служив в Ново-Каракубі - Харлампій Дмитрієв. Через дорогу від будинку Спиридон і Агафон навчалися в 4-х класній школі.

Після закінчення школи, за порадою дяді, слухняний Агафон пішов «хлопчиком на побігеньках» в крамницю до Балажи Миколи Григоровича, у якого пропрацював на різних посадах до самої смерті. У 1917 р. у 41-річному віці він помер від хвороби [5, с. 553-554].

Спиридона теж після закінчення школи віддали до крамниці Балажи. Однак, на відміну від свого брата, він не зміг працювати у Балажи і через декілька днів повернувся додому. Його вдруге відправили в крамницю, але вже за 20 км від дому. Але Спиридон знову повернувся і категорично заявив: «Я хочу вчитися» [5, с. 556]. Дядя, отець Харлампій, вирішив віддати Спиридона на навчання до духовного училища.

Олександра Агафонівна Делієва повідомляє, що Спиридон на «відмінно» навчався в училищі, і по його закінченню вступив до Катеринославської духовної семінарії.

У 1902 р. після закінчення семінарії Спиридона було направлено викладати Закон Божий до церковнопарафіяльної школи [6].

У період з 1905 р. і до вересня 1915 р. майбутній архієрей працював на посаді законовчителя в Олександрівську в чоловічій гімназії та комерційному училищі [5, с. 557; 6].

З 1915 р. і до 1919 р. Спиридон навчався в Київській духовній академії та отримав ступінь кандидата богослов’я [6].

З реєстраційної картки, укладеної на єпископа Делієва, що зберігається в документах фонду відділу культів Наркомату внутрішніх справ України Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України дізнаємося, що Спиридон ще закінчив Київський університет [7, арк. 3].

В Олександрівську майбутній архієрей одружився з дочкою генерала. У подружжя народився хлопець на ім’я Георгій. Різні моральні цінності його батьків зумовили розпад шлюбу. Дружина мала легковажний характер, та вела світське життя. Як пише в споминах Олександра Агафонівна Гелієва; «убрання, бали, гуляння були її стихією» [5, с. 557]. Причиною остаточного розриву між Спиридоном та його дружиною став її вчинок: жінка відправилася до друзів на свято, залишивши двохмісячного сина на няню.

Після цього Спиридон вирішив зняти будинок, забрав дитину і назавжди залишив свою дружину, не повідомляючи їй нову адресу. Як бачимо, майбутній архієрей знову виявив свій принциповий характер. Але, ймовірно, пам’ятаючи про свій борг, як чоловіка перед дружиною, Спиридон щомісяця надсилав їй гроші. І цікаво, що розлучення він дружині не дав. Причини цього можна шукати і в характері Спиридона. Окрім того, він не міг не розуміти, що розлучення стане на заваді його висвяченню в священнослужителі. Як духовна особа, пам’ятав настанови з Євангелія : «Тож, що Бог спарував, людина нехай не розлучує!» [8, с. 22]. Це досить позитивно характеризує Спиридона, який,будучи церковним служителем, намагався і у власному житті керуватися Святим писанням.

Дитину Спиридон виховував особисто. Син мав багато здібностей, займався танцями, спортом. У 17-річному віці він переплив ранньою весною Дніпро і захворів. Важка форма запалення легень призвела до того, що хлопець не витримав і в 1920 р. помер. Смерть дитини досить болісно відобразилася на його батькові. Спиридон, переосмисливши своє життя, вирішив постригтися у ченці.

15 грудня 1921 р. Спиридон прийняв чернечий постриг та отримав ім’я Георгій. Олександра Агафонівна Делієва повідомляє, що він жив при Києво-Печерській лаврі [5, с. 557].

Георгій Делієв належав до духовної ієрархії спадкоємниці Російської православної церкви

- Українського екзархату РПЦ. Він мав все необхідне: чесноти, авторитет, шукання Бога, - для того, щоб через декілька днів, 26 грудня 1921 р., митрополитом Київським, патріаршим екзархом всея України Михаїлом Єрмаковим його було висвячено в єпископи.

Перші свої архієрейські функції Георгій Делієв виконував, будучи єпископом Богуславським та Липовецьким, вікарієм Київської єпархії. З березня 1926 р. Георгія Делієва призначено єпископом Таращанським.

Окрім того, з 1923 р. і до 1930 р. архієрей служив тимчасово керуючим Київською єпархією.

У 1928 р. Георгія Делієва призначено Дніпропетровським єпископом, а в 1930 р. висвячено в сан архієпископа [9, с. 968].

Цікавим є те, що Георгій Делієв, будучи греком за національністю, не приєднався до церковного національного руху та не став прибічником власне українських церков - УАПЦ чи Соборно-єпископської церкви. Хоча б здавалося, людина, яка виховувалася в родині, де культивувалося все національне, не може не зрозуміти і не підтримати національних прагнень іншого народу. Імперська політика негативно вплинула на ставлення архієрея до можливості проведення богослужіння з урахуванням національних особливостей парафії. Показово, що в реєстраційній картці Георгія Гелієва в графі - мова служби - записано: «слов’янська» [7, арк. 3].

За мемуарами дізнаємося, що у 1936 р. Георгій Делієв мешкав у Дніпропетровську на вулиці Лагерній (нині - проспект Гагаріна). Він мав власну квартиру в двоповерховому будинку, в якій, окрім нього, проживала його мати та дочка Хара-Мурзи [5, с. 557].

У 1930-х рр. влада взяла курс на фізичне знищення церковної ієрархії, і передусім об’єктом репресивних санкцій органів ДПУ стали архієреї. Георгій Делієв розділив долю мільйонів репресованих, опинившись в застінках ДПУ.

Священики єпархії, якою опікувався архієрей, звістку про арешт владики зустріли з великим сумом. Вони розуміли, що це початок масових арештів. Обмірковуючи арешт архієпископа та, ймовірно, свою майбутню долю, один із священиків, Михайло Богословський поставив питання: «А в чому ж винуваті ми?» [10, с. 51]. Духовна особа не могла ще в повною мірою усвідомити та визнати, що належність до стану духовенства в ті роки стала чи не єдиною підставою для арештів.

На сторінці сайту Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету вказано, що архієпископа було заарештовано у 1936 р. [6]. Аналіз опублікованого протоколу допиту Георгія Делієва, що зберігається в кримінальній справі в Державному архіві Запорізької області, дає можливість уточнити цю дату.

Архієпископ на допиті 10 жовтня 1937 р. заявив: «Більше упиратися я не маю наміру. Я готовий надати слідству щиросерді, правдиві свідчення. Я ...є учасником контрреволюційної фашистської церковної організації, що діяла через церкву, так званої тихонівської організації... Мені, як голові фашистсько-церковної організації на Дніпропетровщині, відомі к.р. фашистські групи, що знаходяться до теперішнього часу в наступних населених пунктах...» [10, с. 24-25, 33]. Далі Георгій Делієв називає ці пункти, а також тих, хто входить в ці «контрреволюційні групи» [10, с. 26-34].

На думку заступника керівника Запорізького обласного науково-редакційного підрозділу «Реабілітовані історією» Степана Рев’якіна, який вивчав матеріали кримінальної справи, архієрей принаймні чотири-шість місяців не «зізнавався» [10, с. 34].

Окрім того, в допиті є свідчення Георгія Делієва про його перебування в квітні 1937 р. в Києві [10, с. 33]. З урахуванням цього можна цілком логічно припустити, що архієпископа заарештували в 1937 р.

Безсумнівно, що Георгій Делієв, який завжди мав принциповий характер, силу волі, дав «зізнання» під впливом задіяних до нього фізичних тортур.

Як правило, в 1937 р. служителів церкви звинувачували в належності до сфабрикованих ДПУ антирадянських організацій. Типовим був вирок Георгію Делієву. Архієпископу інкримінувалася участь в контрреволюційній церковно-фашистській організації та агентурна робота на користь польської розвідки. У 1937 р. архієпископ Георгій прийняв мученицький вінець за віру Христову [6].

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Білокінь С. Смерть митрополита Липківського // Людина і світ. - 1992. - № 4. - С. 27-34; 2. Пащенко В., Рибачук М. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський // Український історичний журнал. - 1993. - № 2-3. - С. 48-57; 3. Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. - К.: Дніпро, 1997. - 424 с.; 4. Зінченко А. Ієрархи Української церкви: митрополит Миколай Борецький, архієпископ Костянтин Кротевич, митрополит Іван Павловський.- К.: Українська видавнича спілка, 2003. - 156 с.; 5. Джерела з історії Південної України. Т. 9. // Мемуари та щоденники. Упорядники: А. Бойко, В. Мільчев. - Запоріжжя: РА «Тандем У», 2006. - Ч. 2. - 632 с.; 6. База данных «Епископы и епархии Русской Православной Церкви в период гонений 1917-1955» // http://pstbi.ru/bin; 7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.5. - Оп.3.- Спр.1644; 8. Біблія. Переклад проф. Івана Огієнка. - К.: Українське біблійне товариство, 2002. - 1378 с.; 9. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти 1917-1943 гг. / Сост. М.Е. Губонин. - М.: Издательство Православного Свято-Тихоновского Богословского института, 1994. - 1064 с.; 10. Спокута: Альманах. - Запоріжжя: ОНРП «Реабілітовані історією», 2000. - № 3. - 188 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь