пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3

37. На шляху до нової регіоналізації господарського простору в Україні


Т.В. Голікова

У статті розглядаються суперечності регіональної перебудови господарського простору в Україні та способи їх подолання за допомогою інструментів державної регіональної політики.

Ключові слова: економічні регіони, державна регіональна політика, просторова організація господарювання.

Постановка проблеми. В теорії державного управління просторовою організацією господарювання та у відповідній практиці регі- оналізація вважається найважливішою рисою цієї організації, бо регіони фактично є основними одиницями членування території, охопленої нею. Нині в Україні статус таких одиниць закріплено за так званими адміністративними регіонами. Проте внаслідок змін, які відбуваються в механізмі відтворення економіки України у пострадянську добу, в країні реалізується тенденція формування іншого типу регіо- налізації її господарського простору. Йдеться, зокрема, про тенденцію становлення власне економічних регіонів, які відтворюються за законами ринкової організації господарювання. Очевидно, що нові економічні регіони в Україні розвиватимуться за рахунок «згортання» старих адміністративних регіонів, внаслідок чого останні втрачатимуть згаданий вище статус. Але також зрозуміло, що території країни, які не охоплюватимуться її новою економічною регіоналізаці- єю, деградуватимуть. Внаслідок цього така регіоналізація стосовно до загального господарського простору країни виявиться «клаптевою». Щоб уникнути цього, українська держава як суб’єкт управління просторовою організацією господарювання в країні зобов’язана зробити процес регіональної реконструкції керованим і продуктивним, а вітчизняна економічна регіоаналістика має задовольнити попит на відповідне «керівництво до дії».

Стан наукової розробки проблеми. Науковій розробці питань регіоналізації національного господарського простору та організації державного управління цим процесом присвячено чимало наукових праць як зарубіжних, так і вітчизняних вчених. Особливості формування регіональної архітектоніки господарського простору України вивчалися у дослідженнях Б.М.Данилишина [1; 7], В.П.Семиноженка [7], М.І.Долішнього [4], В.М.Василенка [2, 3], І.К.Бистрякова й Л.Г.Чернюк [1] та ін. Разом з тим, проблеми, породжені регіональною реорганізацією господарського простору України, яка відбувається в пострадянську добу, поки що досліджені і проаналізовані недостатньо. А це, в свою чергу, негативно позначається на практиці ухвалення державою управлінських рішень з господарського розвитку підвідомчої території.

Мета дослідження. З огляду на вище наведені міркування, у статті ставиться за мету виявити суперечності регіональної реконструкції господарського простору України в пострадянську добу, які власне й спричиняють проблеми, що виникають під час реалізації даного процесу, та запропонувати шляхи розв’язання цих суперечностей в рамках державної регіональної політики.

Виклад основного матеріалу. Чи не головною проблемою державного управління просторовою організацією господарювання в Україні у пострадянську добу стала відсутність можливості несупе- речливо перетворити старі адміністративні регіони на нові економічні. Зворотним боком цієї проблеми є неможливість «переселення» всього населення країни в нові економічні регіони. Адміністративні й економічні регіони й надалі існуватимуть паралельно, конкуруючи за право управляти господарськими ресурсами та визначати напрям соціально-економічного розвитку країни. Тому процес економічної ре- гіоналізації стане найближчими роками чи не основним джерелом соціально-економічних суперечностей і конфліктів в Україні. Вони здатні кинути серйозний виклик існуючій практиці державного управління територіальним господарським розвитком країни.

Просторові суперечності. Насамперед, це - суперечності між суб’єктами адміністративно-територіального устрою України за право стати центрами нових економічних регіонів. Ці суперечності вже виявляються в боротьбі за розподіл бюджетних трансфертів, за створення на підвідомчих територіях центрів сучасних економічних співтовариств і вигідних умов для їх функціонування. Підлаштовування під запити нових гнучких організаційних утворень у господарському просторі країни кожного разу ставитиме під знак питання збереження солідарності існуючих територіальних людських співтовариств (оскільки виявлятиметься у зниженні обсягу фіскального обтяження для мобільних капіталів, у збільшенні бюджетних витрат на створення інфраструктури для сучасного бізнесу). Суб’єкти адміністративно- територіального устрою України й у подальшому втрачатимуть традиційну «адміністративну ренту» в міру набуття бізнесом екстериторіального характеру. Отримувати ж бажані доходи від фіскальних обтяжень такого бізнесу органи влади старих адміністративних регіонів поки що не навчилися. Більш того, за отримання цих доходів відповідні регіони повинні неминуче вступити в конкуренцію з новими економічними співтовариствами, що формуються. Врешті-решт, такі просторові суперечності можуть трансформуватися в суперечності між «заможними» регіонами (центрами локалізації нових економічних співтовариств) і державою загалом. Оскільки остання несе відповідальність за життєзабезпечення всіх громадян України, включаючи мешканців «бідних» адміністративних регіонів, то природно, що «донорами» коштів для цього повинні виступати «заможні» регіони. Однак вони чинять цьому опір. Їх тактика щодо цього полягає або в непрямому впливі на центральний уряд і нав’язуванні йому своїх інтересів (через підконтрольні ЗМІ, «втечу капіталу», фінансування опозиції тощо), навіть якщо вони йдуть урозріз з національними інтересами, або в заперечуванні національного суверенітету (сепаратизм).

У той самий час, «бідні» регіони та їх органи управління цілком здатні виступити супротивниками екстериторіалізації та глобалізації бізнесу всередині країни та організувати опір розгортанню цих процесів, використовуючи засоби політичного тиску на центральний уряд. Отже, просторові суперечності, викликані новою економічною регіоналізацією, можуть набути наступних форм: суперечності між суб’єктами адміністративно-територіального устрою країни за право стати майданчиками для розбудови нових економічних регіонів; суперечності всередині цих нових регіонів «центр-периферія»; суперечності між «бідними» і «заможними» суб’єктами регіональної організації господарського простору країни; суперечності між регіонами і центром залежно від концепції регіональної політики, що реалізовується останнім; суперечності між українськими регіонами та глобальним економічним світом.

Структурні суперечності в економіці. Очевидно, що й надалі в економіці країни відбуватиметься виокремлення генерацій бізнесу, які здатні стати ядром формування нових економічних співтовариств. Це спричинить перерозподіл на користь таких бізнес-генерацій інвестицій, прибутків, людського капіталу, матеріальних ресурсів, клієнтів тощо. Природно, що ці нові бізнес-формування конкуруватимуть із старими. Основним полем боротьби між ними стає суспільна свідомість, оскільки вони розрізняються одне від одного насамперед культурою (сповідуваними цінностями, вибором шляху подальшого розвитку, інституціональними уподобаннями). Нерідко представники старих господарських співтовариств «озвучують» теми специфічності шляху країни (регіону), рівномірного соціально-економічного розвитку всіх регіонів, очікування того, коли стануть в нагоді «ресурси», накопичені в попередній радянський цикл розвитку тощо. Кожна з цих сторін, які протиборствують, звертається по допомогу до своїх союзників. Одні залучають органи влади «адміністративних» регіонів, а інші - незалежні ЗМІ і фінансовий капітал.

Суперечності всередині системи державного управління регіональним соціально-економічним розвитком. Насамперед, це суперечності між традиційними владними повноваженнями держави та новими методами управління економічною активністю. Таке управління не зводиться до якоїсь функції, що виконується адміністративними органами, а є складною колективною дією, в якій беруть участь як представники державних структур, так і цільові групи, а також окремі господарюючі особи. Проте нові управлінські механізми українською державою фактично не використовуються. В регіональній соціально- економічній політиці держава (і місцева адміністративна влада) вдаються в основному до традиційних технічних рішень (управління податками, дозвільна система, бюджетні інвестиції, соціальний патронаж тощо). Проте регіональна реконструкція господарського простору України насамперед характеризується культурними змінами, управління якими вимагає використання гуманітарних технологій. Держава повинна зафіксувати нові культурно-економічні співтовариства і навчитися взаємодіяти з ними. Нині ж чи не єдиним інструментом державного управління активністю представників цих співтовариств нової економіки й нової культури можна вважати неформальні доручення та протекціонізм. Як наслідок - відчуття безпорадності держави: вона не в змозі «виміряти» зміни, що відбуваються, оскільки оперує застарілою звітністю і статистикою. У кращому випадку нестача нових управлінських підходів компенсується копіюванням західних зразків, механічним перенесенням їх на український ґрунт у вигляді різного роду «реформ». Управління стає імітаційним, а нові інститути підміняються порожніми «оболонками».

Суперечності усередині системи державного управління можуть виникнути й між органами влади та населенням «адміністративних» регіонів, які «згортаються». Звуження зони відповідальності і втрата політичної ваги органами влади цих регіонів цілком здатні призвести до формування двох своєрідних «розтяжок»:

- «влада - населення»: влада «стягує» на себе велику частину ресурсів і прибутку співтовариства та мінімізує свою відповідальність за життєзабезпечення співтовариства, а на населення покладається максимальна відповідальність за стан справ на території;

- «влада - населення»: для влади в адміністративно- інтегрованому співтоваристві не діють формальні норми. Активність зводиться тільки до санкціонованих актів, мінімізуються можливості географічного переміщення, відбувається «територіалізація» економіки і соціального життя, запроваджуються різноманітні комунікаційні обмеження.

Такі суперечності «отруюють» життя держави, породжуючи кризу довіри до неї. Суперечності всередині системи державного управління регіональним соціально-економічним розвитком можуть виявлятися і в суперництві різних управлінських еліт - працівників адміністративної системи й керівників, які представляють інтереси учасників нової економічної регіоналізації території країни.

Суперечності між різними групами співгромадян - мешканцями старих адміністративних і нових економічних регіонів, членами нових економічних співтовариств. Ця суперечність не стільки пов’язана з місцем проживання, хоча останнє також є способом отримання свого роду «ренти місця». Вона скоріш є суперечністю професійною, стильовою, суперечністю способів інституціоналізації господарської діяльності (вибір місця роботи, природа господарських інститутів тощо).

Відставання у швидкості соціальних змін адміністративно- інтегрованих спільнот порівняно з новими економічними співтовариствами приводить до стресу ту частину населення, яка не потрапила до складу мешканців нових економічних регіонів. Нові господарські цінності і престижні стилі поведінки вже з’явилися, означені майданчики їх локалізації, а доступ до них неможливий через низьку соціальну і просторову мобільність значної частини населення. Реакція такого населення на соціально-економічні зміни, що відбуваються, може бути різною: від депресії й деградації до політичного опору. Населення, що втратило орієнтири, потребує свого роду соціальної інтервенції (поняття «соціальна інтервенція», що означає освоєння нової технології поведінки в малих групах спочатку в імітаційно-ігровій формі, а потім перенесення освоєної технології в реальну поведінку, було запропоновано французьким соціологом А.Туреном в 1970-і роки).

Суперечливість свого становища відчувають і «виконроби» розбудови нових економічних регіонів, тобто новий правлячий клас. Їх нові практики життя не мають однозначної оцінки. Майновий стан, освіта, професія не є ознаками приналежності до цього класу. Тому перевага надається приналежності до великих інтегрованих бізнес- груп, місцю проживання, а особливо певному типу престижного споживання, підкріпленому «картинками» в ЗМІ.

Таким чином, суперечності у сфері соціальної адаптації до нової економічної регіоналізації виявляються: а) у кризі соціальних статусів; б) в обмеженості кола «виконробів»; в) у високому рівні недовіри, що заважає людям саморганізовуватися, стати тими, хто пере- структуровує простір господарського і соціального життя.

Суперечності між новими економічними регіонами України і глобальним світом. Немає гарантії, що всі центри нових економічних регіонів знаходитимуться на території України. Вона сама може виступити старим «адміністративним» регіоном у масштабах світу. Глобальний світ виявиться не завжди лояльним до створення нових економічних регіонів в Україні. Економічна регіоналізація країни здійснюватиметься під впливом глобального світу, який намагатиметься сформувати економічний простір України найбільш вигідним для себе чином. Йдеться не про узгоджену політику всіх суб’єктів глобалізації, а про конкуренцію самих економічних регіонів. Ті, що вже закріпилися на мапі глобального світу поза українськими кордонами, перешкоджатимуть формуванню й посиленню конкурентів. І оскільки лідерство забезпечується насамперед культурною першістю, то можна очікувати, що між Україною і просунутими економічними співтовариствами споруджуватимуться насамперед культурні бар’єри, а способом дискримінації буде обраний «етичний» тиск (звинувачення в невідповідності загальноприйнятим культурним стандартам і підозра, що ця невідповідність є зловмисною). Сказане дозволяє зробити висновок, що розбудова нових економічних регіонів в Україні та «згортання» старих адміністративних зумовить своєрідний реактивний опір змінам з боку: а) політичних «луддитів», «патріотичного лобі», що обстоюють збереження статус-кво у просторовій організації господарювання; б) місцевих адміністративних еліт, які не зуміли чи не захотіли вписатися в регіональну перебудову; в) економічних суб’єктів, що вже стали представниками нових економічних регіонів, але за межами України (так званий «бунт заможних»); г) неадаптивного населення; д) прибічників старої системи управління регіональним розвитком; е) представників глобального світу - конкурентів нових українських економічних регіонів.

У новій регіональній розбудові господарського простору країни виокремлюються три групи акторів і три групи стратегій, які держава може підтримувати або протидіяти їм, але, в усякому разі, впливати на ситуацію, управляти нею (стратегії економічних гравців, які створюють простір нових економічних регіонів). Насамперед це стратегії гуманітарного проектування, майново-корпоративні та фінансові, оскільки саме вони несуть в собі образ майбутнього й визначають напрями подальшого розвитку; стратегії населених пунктів, територій по включенню їх в нові економічні регіони (насамперед це стратегії міст або міських конгломератів); стратегії населення (стратегії адаптації до соціально-економічних змін, освоєння нових зразків господарської поведінки).

Відповідно до цього в державній регіональній політиці української держави повинні бути виокремленні три нові блоки, а саме: стимулювання розбудови на території країни нових економічних регіонів; політика щодо старих адміністративних регіонів; політика щодо населення.

Висновки. Враховуючи викладене вище, при формуванні та здійснені державної регіональної політики (політики просторового розвитку) України доцільно керуватися такими положеннями.

  1. Розбудова нових економічних регіонів України починається зі створення на її території відповідних майданчиків, де формуються необхідні для розгортання цього процесу інфраструктури.
  2. При формуванні цих інфраструктур повинен застосовуватися принцип «пакетного збирання»: для певних нових економічних регіонів формується власний «пакет», який локалізується на відповідних територіях.
  3. Має бути обраний «каркас», на якому збираються такі «пакети». Очевидно «каркасом» для локалізації на території України центрів нових економічних регіонів повинні стати мегаполіси.
  4. Загальним вектором розвитку для світу, що глобалізується, з кінця XX ст. став напрям руху до постіндустріального типу господарювання. А в регіонах, в яких цей тип господарювання реалізується, культивується певна культура. Тому в розбудові нових економічних регіонів в Україні мають використовуватися сучасні гуманітарні технології.
  5. Формування нових економічних регіонів не повинно розглядатися як галузеві чи територіальні проекти. Йдеться не про розміщення господарських об’єктів на певному географічному просторі, а про створення економічно інтегрованих співтовариств. Це може бути всього лише локалізація на українській господарській території «сировинних» ланок чужих технологічних ланцюжків, а в рамках просторового підходу - локалізація периферійних зон чужих економічних регіонів. Створення ж власних нових економічних регіонів завжди відбуватиметься шляхом реалізації комплексних культурно- господарських проектів. Ці проекти пов’язані з формуванням нової системи господарських цінностей (мотивації до певного типу господарської поведінки), нових «правил гри», а також способів комунікації в суспільстві. Критерієм успішності таких проектів повинні бути підвищення рівня довіри у господарських взаєминах і подовження коопераційних ланцюжків співпраці.
  6. У країні повинні бути належним чином інституційно вибудовані нові «осередки проектування майбутнього» (фондовий ринок, рейтингові агентства, система інституційних інвесторів, система «вищих ліг» для розробників нових виробничих технологій і практик господарювання). Ці осередки повинні стати органами управління господарським розвитком країни за умов існування в суспільстві різних центрів управління і систем цінностей.
  7. Формування нових економічних регіонів передбачає перебудову існуючих ланцюжків господарської активності людей, що є контрпродуктивними. Для створення нового має бути в наявності «будівельний матеріал», а ним може стати лише нині зв’язана старими формами та інститутами господарська активність людей. Їм повинні бути відкриті «вікна переходу» в нові економічні регіони, причому вибудовані інституційно. Відкриття цих «вікон» не можливе без здійснення «соціальної інтервенції». Без перебудови існуючих ланцюжків активності будь-які інституційні новації стануть всього лише імітацією і створенням нових «оболонок» для старого змісту.
  8. У країні повинні бути створені «зони для експерименту», в яких люди зможуть апробовувати нові практики господарської поведінки, не вдаючись до радикальної відмови від звичних відповідних практик. Це буде страховкою суспільства на перехідний період.
  9. Повинна проводитися усвідомлена соціально-демографічна політика. Старіння населення країни і скорочення його чисельності мають розглядатися як серйозна загроза переходу до нової регіоналі- зації України. Соціально-демографічна політика (включаючи освітню, професійну та ін. складові) повинна бути орієнтована на швидке кар’єрне зростання нового покоління.
  10. Необхідно відмовитися від принципів регіональної політики, успадкованих з радянських часів, а саме: розгляду «вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів» як безумовного блага для країни; розуміння «комплексності цього розвитку» як формування господарської самодостатності відповідних територіальних громад; проектування регіонального розвитку, за якого адресатами відповідних дій виступають території, а не співтовариства; уявлення про територію країни як про безумовну господарську цінність, точніше, про просторову організацію господарювання як охоплення нею кожного кутка цієї території.

Нова економічна регіоналізація України вже почалася. Під час її здійснення неминуче буде переструктуровано політичний, господарський і соціокультурний простір країни. Держава повинна бути готовою змінити власну політику регіонального розвитку, освоїти нову практику управління цим процесом.

В статье рассматриваются противоречия региональной перестройки хозяйственного пространства в Украине и способы их преодоления с помощью инструментов государственной региональной политики.

Ключевые слова: экономические регионы, государственная региональная политика, пространственная организация хозяйства.

  1. Бистряков І.К., Чернюк Л.Г. Економічний простір: аспекти методологічного визначення / За заг. ред. Б.М.Данилишина. - К.: РВПС України НАН України, 2006. - 56 с.
  2. Василенко В.Н. Архитектура регионального экономического пространства.
  3. Донецк.: ООО «Юго-Восток», 2006. - 311 с.
  4. Василенко В.Н. Некоторые проблемы трансформации региональной экономики // Социально-экономические аспекты промышленной политики. Региональная политика и организационные проблемы и перспективы. - Том 2. - Донецк, 2002. - С. 17-18.
  5. Долішній М.І., Злупко С.М., Вовканич С.Й. та ін. Регіональна політика та механізми її реалізації / За ред. М.І. Долішнього. - К.: Наук. думка, 2003. - 503 с.
  6. Княгинин В., Щедровицкий П. Территориальная проекция промышленной политики в России: кто оплатит издержки глобализации // Шр://,№№№.агсЫре^.га^епёа/роуев1ка/еуо1и1;юп/:(:огти1а/рго|ес1;юп/
  7. Павлюк А.П. Регіональні асиметрії у контексті забезпечення сталого розвитку держави і регіонів // Стратегія забезпечення сталого розвитку України: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 20 травня 2008 р. -
  8. Ч. 1. - К.: РВПС України НАН України, 2008. - С. 140-141.
  9. Семиноженко В.П., Данилишин Б.М. Новий регіоналізм. - К.: Наук. думка, 2005. - 160 с.


Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь