пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1

17. Питання мобілізації доходів місцевих бюджетів у працях економістів другої половини ХІХ - початку ХХ ст.


Л.В. Козак

У статті висвітлюються погляди вітчизняних і зарубіжних економістів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. на питання мобілізації доходів місцевих бюджетів як частини державної економічної політики в умовах ринкової трансформації економіки Російської імперії. Розглянуто зміни у структурі таких доходів та їх функціональному призначенні як складові процесу модернізації економічної системи.

Ключові слова: місцевий бюджет, доходи місцевих бюджетів, місцеве оподаткування, ринкові перетворення економіки, комунальна власність, громадське майно.

Постановка проблеми. Сучасні дослідження з історії економічної думки свідчать про значну інтелектуальну спадщину попередніх поколінь, більша частина якої не втратила актуальності й нині. Поглиблення кризових явищ в українській економіці спонукає до пошуку шляхів підвищення ефективності суспільного виробництва, в тому числі через перегляд відносин розподілу й перерозподілу на рівні держави та територіально-адміністративних одиниць. Проте витоки таких наукових пошуків можна прослідкувати ще у працях економістів другої половини ХІХ - початку Хх ст., які важливо оцінити із сучасних позицій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В історико- економічній літературі окремі аспекти ринкових перетворень економіки Російської імперії та України в її складі розкриті в роботах Л. Горкіної, В. Небрат, І. Новікової, О. Сайкевича, Н. Супрун, В. Фещенко та ін. Формування теорії фінансів відповідно до нових економічних умов другої половини ХІХ ст. досліджувалось у працях В. Небрат [15]. Проте відсутність узагальнюючої праці, яка б містила аналіз теоретичних досягнень економістів досліджуваного періоду щодо проблем формування доходів місцевих бюджетів, стимулює до вивчення уже існуючого досвіду.

Метою наукового дослідження є аналіз проблем формування доходної бази місцевих бюджетів у працях вітчизняних і зарубіжних економістів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у контексті ринкової модернізації імперської економічної політики та виявлення її впливу на розвиток регіонального та державного господарств.

Виклад основного матеріалу. Аналіз праць вітчизняних науковців другої половини ХіХ - початку ХХ ст. свідчить про значний інтерес до проблеми мобілізації доходів у місцевих бюджетах. Активізація таких теоретичних розробок була зумовлена розвитком ринкових відносин у державному та місцевому господарствах, зростанням ролі територіально-адміністративних громад у задоволенні місцевих та, частково, державних потреб, реформуванням бюджетно-податкового законодавства, що вимагало відповідного наукового обґрунтування. Вивчення питань формування доходної частини місцевих бюджетів здійснювалося в контексті політико-економічного та фінансового аналізу публічних фінансів під впливом відмови від економічного лібералізму та поступового утвердження ідеалів соціальної держави. Підґрунтя для теоретичної концептуалізації місцевих фінансів заклали праці вітчизняних і закордонних науковців досліджуваного періоду, які зосередилися на з’ясуванні таких проблемних аспектів: визначення економічної та правової природи доходів територіальних громад, їх структури та впливу на продуктивні сили суспільства, фіскальне значення місцевих податків та їх роль у розподілі доходів населення, ефективність розвитку комунальної власності та визначення її функцій у державному механізмі, необхідність створення та економічне значення системи муніципального кредитування, відокремлення й конкретизація повноважень державної адміністрації та місцевого самоврядування щодо формування доходної бази громади тощо.

Аналіз наукових праць ХІХ ст. дає підстави констатувати наявність різних підходів до визначення сутності доходів місцевих громад. Використання історико-порівняльного та еволюційного методів у вивченні розвитку народного господарства обумовило їх трактування як сукупності всіх матеріальних надходжень, а не тільки грошових коштів. Такий підхід слугував обґрунтуванням державної політики, яка передбачала активне використання натуральних повинностей для покриття частини державних і місцевих видатків. Із розвитком ринкових відносин утвердилось нове бачення економічної природи доходів місцевих громад як способу формування децентралізованих фондів для задоволення місцевих колективних інтересів. Економісти другої половини ХІХ ст. в негрошових доходах вбачали пережиток минулого. Вони вважали, що внаслідок еволюційного розвитку економіки «нове тривалий час існує поряд з пережитками старого» до «повної зрілості виробничих потужностей держави» [13, с. 93], внаслідок чого застаріле втрачає своє значення та відмирає. Прихильниками такого бачення розвитку господарських форм фінансового господарства були І. Тарасов, В. Лебедєв, Д. Львов. Однак стійкість і збереження в економічній практиці таких економічних рудиментів примушувало науковців «не ігнорувати недосконалі начала податку» у формі натуральної повинності та розглядати насамперед їх грошовий еквівалент у складі доходів місцевих бюджетів або ж як своєрідний додаток до них. Останнє свідчить про активне використання теорії ринкового господарства, а також вивчення дії монетарних чинників у ході аналізу фінансових явищ.

На близьких позиціях стояв К. Воблий, який вважав доходи передовсім частиною місцевого господарства, а не лише фінансової політики органів місцевого самоврядування [4, с. 249]. Таке тлумачення дає підстави розглядати їх як частину складного господарського механізму, що впливав на рівень виробництва, особливості розподілу та споживання суспільного продукту на певній території. Схожі погляди на це питання мали також І. Горлов, Г. Тіктін, Г. Сидоренко, Д. Львов, В. Тотоміанц, які вбачали в доходах місцевих бюджетів інструмент стимулювання розвитку продуктивних сил: відтворення робочої сили через задоволення колективних інтересів, накопичення капіталу шляхом створення комунальних підприємств, ефективне використання громадської власності завдяки довгостроковій оренді майна на підставі тендеру тощо. Так, І. Горлов стверджував, що фінанси та доходи місцевих бюджетів активно розвиваються лише там, де «процвітає промисловість» [5, с. 5], наголошуючи на більш широкій базі оподаткування та вищому рівні доходів таких домогосподарств.

Крім того, більшість економістів акцентувала увагу на формальному характері доходів місцевих бюджетів, до яких відносили тільки ресурси, законодавчо закріплені державою на користь громади. Їх правовий характер, на думку науковців, зменшував зловживання з боку фінансової адміністрації та полегшував справляння податку платнику [7, с. 116]. Право формування доходної бази визначалось законом і розглядалось як поступка держави частиною власного права у формі т.зв. закріплених доходів на користь громади. Науковці констатували негативний вплив відсутності власних місцевих податків через нездатність спрогнозувати податкову політику держави у довгостроковому періоді, а відповідно й наявності таких податкових джерел у місцевих союзів навіть у короткостроковій перспективі та негосподарські методи управління ними, коли органи місцевого самоврядування не намагалися зберегти їхній податковий та виробничий потенціал.

Зазначимо, що змінювалося теоретичне бачення призначення доходів: якщо в попередній період акцентувалася увага на їх фіскальному значенні та задоволенні передусім політичних інтересів держави, то в теорії місцевих фінансів другої половини ХІХ ст. домінує думка про первинність індивідуальних і колективних потреб, на які й повинна спрямовуватися державна діяльність, а не навпаки [15, с. 159]. Така зміна вектору економічних інтересів суб’єктів господарювання свідчить про поступовий перехід Російської імперії на засади ринкової економіки, в якій першочергове значення відіграє не сама держава, а окремі господарства як складові цілісного організму, а також відбуваються поступові зміни в суспільній свідомості відповідно до нових соціально-економічних умов.

Задля прискорення регіонального розвитку економісти схилялися до використання елементів уже відомих методів господарювання, апробованих на практиці. Зокрема, С. Іловайський вказував, що «місцеві союзи використовують ті ж самі джерела доходу, що й держава», тобто «вони можуть отримувати доходи господарського характеру від використання свого майна, податків та повинностей; у випадку дефіциту ресурсів можуть вдаватися до надзвичайних статей доходу - про- дажу майна чи муніципального кредитування, рідше - поворотної чи безповоротної допомоги місцевим союзам із державного казначейства» у вигляді державного кредиту чи міжбюджетного трансферту. На його думку, у першому випадку місцева громада іноді виступала в ролі приватного підприємця, будучи зацікавленою у максимізації отриманого доходу від використання майна. З іншого боку, український науковець підкреслював суспільне значення комунальних підприємств, їхні неринкові методи ціноутворення, завдяки чому їхні послуги вирізнялися відносною дешевизною, порівняно з приватними підприємствами. Таким чином, С. Іловайський наполягав на існуванні позаринкового публічного господарства, яке, на відміну від приватного сектору, не орієнтоване на отримання прибутку, а виконує насамперед соціальні завдання - задоволення першочергових потреб місцевого населення.

Зазначимо, що С. Іловайський вважав кредит достатньо суперечливим джерелом доходу: «Не можна визнати нормальним господарство, яке ведеться у борг. Кредит може бути допущений лише як надзвичайне джерело доходів» [7, с. 39]. Подібних поглядів дотримувалися й І. Янжул [25, с. 27], Д. Львов [13, с. 514], І. Шиль [24, с. 46], які наголошували на негативному впливі значних за обсягом позик на народне господарство через скорочення заощаджень, капіталоутворення, обмеження споживання тощо. У такий спосіб, на відміну від сучасного трактування доходів місцевого бюджету як коштів, які надходять у постійне користування на безповоротній основі, до їх складу у ХІХ - на початку ХХ ст. включали й кредит.

Різноманітність підходів науковців дозволяє класифікувати доходи місцевих бюджетів за різними критеріями. Зокрема, В. Лебедєв, на основі систематизації державних доходів Л. Штейна запропонував такий поділ джерел доходів місцевих бюджетів: 1) доходи механічні (від діяльності органів місцевої влади - ліцензування, патентування, сертифікація); 2) доходи від фізичних та юридичних осіб у вигляді податків; 3) кредит. До другої групи можна також віднести збори та деякі інші обов’язкові платежі, до третьої - гранти, подарунки, пожертвування [14, с. 95]. Зауважимо, що В. Лебедєв наполягав на створенні самостійної системи місцевих податків, а тому у складі місцевого бюджету розрізняв місцеві та державні податки у формі надбавки до державних прямих податків. Останні, на його думку, залишалися державними, бо рішення щодо їх адміністрування приймала тільки держава [21, с. 280]. З іншого боку цю проблему розглядав Л. Косса, який державні податки вважав ліберальнішими за всі інші завдяки простоті визначення, легкості адміністрування та солідарності комунальних і державних інтересів [10, с. 149]. І. Янжул розрізняв нефундовані й фундовані доходи, джерелом оподаткування яких були праця й капітал відповідно [25, с. 264]. Друга категорія доходів, на його думку, мала підлягати вищому оподаткуванню.

У працях вітчизняних і зарубіжних економістів ХІХ ст. використовувалися такі класифікації податків: 1) за умовами акумуляції - розкладні (встановлюється фіксована сума статті видатків, яка розкладається у формі оподаткування між мешканцями територіально-адміністративної одиниці) та окладні - т. зв. кво- тативні (визначається ставка оподаткування щодо податкового об’єкту) [3, с. 18]; 2) за способом використання - звичайні, надзвичайні [6, с. 214]; 3) відповідно до ставки оподаткування - пропорційні, прогресивні; 4) особисті та реальні; 5) прямі й непрямі тощо. Загалом, всі ці класифікації можна звести лише до трьох: правової (залежно від правової форми та правових відносин між платником та отримувачем податку), економічної (за впливом доходів на народне господарство) та фіскальної (за значенням доходу у наповненні бюджету).

Позитивно оцінюючи реформи 1860-х років у сфері бюджетно-податкового законодавства та самоврядування, українські й російські економісти другої половини ХІХ - початку ХХ ст. вказували на низку заходів, необхідних для функціонування місцевих фінансів як цілісної системи, та коло дискусійних питань щодо формування доходної бази місцевих бюджетів. До таких невідкладних заходів відносили насамперед необхідність створення власної системи місцевих доходів. На думку С. Іловайського, її джерелами мають бути насамперед майно, податки та збори, які «повинні покривати постійні видатки, не зменшуючи народний капітал» [7, с. 41]. В останньому він вбачав джерело економічного розвитку, вичерпання якого призведе до занепаду народного господарства. Заперечуючи ідеї А. Вагнера щодо відмови від усіх шляхів отримання грошових надходжень, за винятком податків, вчений наполягав, щоб останні були доповненням до доходів від використання майна. Науковець стверджував, що неподаткові надходження такого типу несуттєво впливають на зменшення доходів домогоспо- дарств та їхню платоспроможність, що забезпечує достатньо високий рівень споживання. Разом з тим С. Іловайський зазначав, що одних податків для покриття необхідних видатків було б недостатньо.

Іншої позиції з цього питання дотримувались І. Янжул, К. Воблий, Г. Сидоренко, І. Тарасов, А. Ісаєв, які виступали прихильниками господарства податкового типу [25, с. 25]. На їхню думку, збільшення вже існуючих потреб та поява нових не обмежуються лише зміною структури індивідуального споживання, а й формують якісно нові запити перед державною та місцевою владою, що вимагає зростання обсягів фінансування. Основне джерело їх покриття науковці вбачали у податках, оскільки кількість майна є недостатньою, а натуральні повинності - неела- стичними [8, с. 1]. Вчені вважали, що рівень оподаткування слід встановлювати залежно від економічної ситуації у країні та переглядати відповідно до динаміки економічної кон’юнктури.

А. Ісаєв зокрема наголошував, що «податкова політика перестала дивитися на податок лише з точку зору фіскалізму, а розглядає його як засіб покращення економічного добробуту» [8, с. 28], тому й місцевий союз має ставити за мету його збереження на рівні окремої територіально-адміністративної одиниці. Подібних поглядів дотримувався М. Алексеєнко, який вважав, що в будь-якій податковій системі насамперед має втілюватися «господарська функція держави», оскільки «суспільство - сукупність відносин, що витікають з господарської організації людей, рівня розвитку продуктивних сил і відповідної економічної діяльності» [1, с. ІХ]. Проте, на його думку, встановлення податків часто мало не лише економічне, а й політичне підґрунтя, що перетворювало оподаткування передусім на фіскальний засіб, а не на інструмент рівномірного розподілу доходів. Схожі міркування поділяли М. Бунге, М. Туган-Барановський та ін. Г. Сидоренко, крім того, застерігав, що «іноді широке використання податків може свідчити про раннє відчуження свого майна» [18, с. 113], що є взагалі неприпустимим для державного й місцевого господарства.

Не менш дискусійним виявилося й питання щодо форм, видів та критеріїв визначення обсягу місцевого оподаткування. Як і більшість закордонних економістів [10, с. 60], вітчизняні науковці розглядали два джерела оподаткування - майно та дохід, відстоюючи особливе значення останнього. С. Іловайський відзначав, що оподаткування капіталу замість доходу могло підірвати його продуктивність, для відновлення якої необхідний тривалий період [7, с. 118]. Такі міркування цілком відповідають сучасному баченню економічного значення капіталу як ресурсу тривалого використання з потенційно високими господарськими можливостями, скорочення обсягу якого може призвести до довгострокового негативного мультиплікативного ефекту для всієї економічної системи. С. Іловайський відстоював необхідність встановлення неоподаткованого мінімуму та податкових пільг з метою досягнення справедливості в розподілі доходів, стверджуючи, що це дозволить уникнути розорення мешканців. Учений наполягав на вищому оподаткуванні доходів від речових факторів виробництва: землі та капіталу - оскільки їх власники мають кращі потенційні можливості отримати вищий дохід одночасно з використанням власної робочої сили [7, с. 111]. У такий спосіб економіст указував на необхідність ефективного використання прямого оподаткування для задоволення місцевих потреб, але зазначав, що порушення рівня оптимального оподаткування призведе до негативних наслідків: зростання недоїмки, взаємозаборгованості населення та місцевого союзу, відпливу мешканців і капіталів із регіону, зменшення ролі податків в економічному розвитку території тощо. З іншого боку, П. Кованько констатував, що майже всі прямі податки ХІХ ст. були достатньо недосконалими, бо на практиці частіше стримували, ніж стимулювали розвиток місцевого і народного господарств [9, с. 15].

Прихильником прямого оподаткування на рівні місцевих союзів виступав і Д. Львов, який вважав, що стягнення непрямих податків вимагає збільшення апарату фінансової адміністрації, значних витрат на адміністрування замість використання цих коштів для покриття поточних видатків бюджету чи відновлення таких «аморальних інститутів як регіональне мито» [13, с. 506] тощо. Фактично, використання додаткового непрямого оподаткування суперечило б основному господарському принципу, на якому постійно наголошував у своїх працях М. Туган- Барановський, а саме «досягнення найменшими витратами найбільших результатів» [22, с. 9]. На підставі цього, найбільш бажаним для місцевих союзів вважалося використання самостійного поземельного, подоходного або промислового оподаткування.

Переважна більшість економістів досліджуваного періоду вважала за доцільне формування складної системи місцевих доходів, в якій різні податки та збори доповнюють один одного. Проти одностороннього підходу в оподаткуванні виступали І. Тарасов, Г. Сидоренко, Л. Ходський, І. Горлов та ін. Так, Г. Сидоренко, стверджуючи, що право власності на землю з’явилося пізніше, ніж на рухоме майно [18, с. 48], вказував на можливість помірного оподаткування останнього паралельно з використанням різноманітних зборів.

Часто у працях науковців другої половини ХІХ – початку ХХ ст. податкові надходження місцевого бюджету розглядалися як ціна наданих послуг. Загалом, в економічній літературі сформувалися дві теорії щодо обґрунтування системи місцевих податків, відповідно до яких податкове навантаження мало визначатися за принципом послуги й відповідної плати за неї (теорія відплати) або платоспроможністю місцевих мешканців, згідно з якою сплата податків є загальним обов’язком представників публічних союзів (абсолютна теорія) [21, с. 89]. Концептуальне обґрунтування місцевих податків як плати за створені місцевим самоврядуванням блага було затверджено на сьомому (1864 р.) та дев’ятому (1867 р.) конгресах німецьких економістів. Крім того, на них було визначено відмінність податкової політики держави на макро- та мікрорівнях: на першому вона мала керуватися податковою платоспроможністю населення, а на рівні територіально-адміністративних громад - наданими послугами [12, с. 56]. У такий спосіб місцеве оподаткування мало базуватися на теорії корисності, еквівалентного обміну, послуги - відплати [11, с. 76]. У контексті такого трактування місцеве господарство фактично розглядалося як частина ринкового механізму, де попит був представлений платоспроможними потребами домогосподарств і приватного сектору, пропозиція - наданими благами, а рівноважною ціною були податки та збори.

Проте не всі економісти схилялися до такої позиції. Так, К. Воблий наголошував на тому, що «державне господарство ведеться з метою задоволення потреб, тому держава не повинна збирати доходу більше, ніж цього потрібно, не повинно бути прибутковості, як у комерційному господарстві. Місцеве господарство також має виходити з позиції загальної користі, а не величини доходу» [4, с. 227]. У такий спосіб він обґрунтовував існування публічного сектору, який, на відміну від ринкового, не передбачав дії механізму конкуренції чи ринкового ціноутворення. Із критикою теорії відплати виступили також Г. Тіктін і С. Іловайський. Зокрема Г. Тіктін зазначав, що цей вибір не був достатньо раціональним, бо в такому випадку податки не мали загальнообов’язкового характеру, обсяг оподаткування залежав від наданих благ, а тому найбільший податковий тягар припадав на найбідніші верстви населення [21, с. 91], що загалом не відповідало соціально-економічному призначенню публічних союзів. Проти теорії відплати виступив також і С. Іловайський, який вважав її обмеженою через спробу відобразити всі послуги через грошовий еквівалент, хоча це не завжди реально з огляду на їхній неекономічний характер [7, с. 91]. Відмітимо, що С. Іловайський та його учень Г. Тіктін, заперечуючи товарну форму наданих благ, були одними з перших вітчизняних економістів, які порушили проблему суспільних благ як нематеріальних послуг, які важко обліковувати, а відповідно рівномірно розподілити їх вартість між членами публічного союзу.

Наголошуючи насамперед на фіскальній функції зборів, Г. Сидоренко відзначав їх особливе значення в наповненні бюджетів різних рівнів. Збори були домінуючою формою доходів державного господарства на первинних етапах його існування. Проте розвиток приватної власності, розширення виробництва та нагромадження капіталів потребує додаткових послуг, оплату яких місцеві союзи можуть отримувати у формі зборів. Їхній розмір не повинен бути високим, оскільки це може ускладнити користування муніципальними установами, зробити їх малодоступними, паралізувати їхнє корисне призначення [18, с. 113]. У такий спосіб український економіст розглядав збори як ще один інструмент розподілу доходів населення, який покликаний коригувати розподіл податкового навантаження між домогосподар- ствами та підприємствами. Подібно до цього, В. Безобразов убачав у бюджетних надходженнях податкового характеру засіб для збереження недоторканості прав власності та задоволення майнових інтересів через укладення правових угод. На його думку, переважання податків над іншими джерелами доходів, хоча й накладало на фізичних та юридичних осіб «більші жертви» на користь публічних союзів, але дозволяло уряду й місцевій владі залишити «більше простору» для підприємницької діяльності [2]. Справедливим оподаткування власників нерухомого майна та торгово-промислових підприємств вважав і М. Кулішер, вказуючи, що вони більше за інших зацікавлені у видатках держави та місцевих союзів [11, с. 57]. У такий спосіб поняття справедливості місцевого оподаткування ставилося у пряму залежність від обсягу благ, отриманих окремими господарськими одиницями. Однак неможливість визначити останніми ступінь їх використання примушувала більшість визнати загальнообов’язкове місцеве оподаткування як найбільш справедливе.

Пропонувалося звільнити від місцевого та загальнодержавного оподаткування товариства суспільно корисного призначення, які сприяли досягненню державою соціальних цілей. Натомість, товариства комерційного характеру, створені насамперед у формі партнерств чи корпорацій, товариства за інтересами не мали таких переваг [8, с. 14]. У цьому контексті достатньо показовим є еволюція поглядів щодо оподаткування кредитних товариств. На перших етапах їх існування економісти вбачали в них особливе громадське призначення, а тому наполягали на віднесенні їх до пільгових суб’єктів. Унаслідок розвитку теорії кредиту, зміни державної політики в напрямку розширення фінансово-кредитної інфраструктури та посилення контролю за їхньою діяльністю вони почали розглядатися як підприємницькі структури, що ставили за мету отримання прибутку, а це призвело до зміни податкової категорії.

У теоретичних працях ХІХ ст. також обґрунтовувалася поява т. зв. промислових податків, які, фактично, були продуктом нової економічної реальності. Загалом, на той час економічній науці були відомі дві системи промислового оподаткування: німецька та французька. Перша базувалася на оподаткуванні доходу від підприємницької діяльності, друга - на оподаткуванні права на її здійснення. У Російській імперії обґрунтовувалась доцільність використання обох систем, однак більшість учених- фінансистів схилялася до використання саме німецької. Відбувався також еволюційний розвиток уявлень про оподаткування нерухомості: від найпростішого (через оподаткування землі, на якій вона розташовувалася) до найскладнішого (через поділ будинків за категоріями залежно від зовнішніх ознак) [7, с. 157], що свідчило про модернізацію теорії податкової політики.

У працях науковців другої половини ХІХ - початку ХХ ст. прослідковується еволюційний розвиток оподаткування: від подушного до пропорційного та прогресивного. Утверджується переконання, що у фінансовому законодавстві не можна використовувати лише пропорційні ставки, бо це порушує принцип справедливості, необхідно класифікувати джерела доходів та облікувати кількість осіб, що живуть за цей дохід. Не менш важливим стало й дослідження економічних наслідків здійснення фінансової політики. Науковці констатували тенденцію до збільшення державних і регіональних потреб, тому, на їхню думку, джерело фінансових ресурсів мало «не виснажуватися, а збільшуватися» [7, с. 41]. На практиці це означало необхідність прогнозування наслідків, використання соціально-економічних заходів щодо пом’якшення їхнього можливого негативного впливу, а також паралельного використання висновків нормативної та позитивної економічної теорії. Крім того, економісти також наполягали на розробці універсальних принципів оподаткування, спільних для всіх регіонів імперії, бо їх відсутність могла призвести до лобіювання інтересів певних груп населення [12, с. 24].

У теорії політичної економії та фінансів також розроблялися ідеї щодо неподаткового характеру відносин між державою та місцевими союзами. Вважалося, що в межах держави можна визначити кілька юридичних осіб: земство, община, місто, - які не можуть бути самостійними суб’єктами оподаткування, оскільки, не будучи самоцільними, вони існують задля домогоспо- дарств, а їх господарство підтримується не для держави, а для місцевих мешканців. Із точки зору такої теорії збори податкового характеру, які отримували публічні союзи з казенних земель, не повинні були відноситися до податків - вони вважалися частиною державних доходів, якою центральне господарство поступалося місцевим для виконання їх функцій, і в цьому полягала їх фінансова доцільність. Економічна необхідність зводилася до недопущення конкуренції між місцевими союзами та приватними підприємствами, яка могла б виникнути в умовах хронічного дефіциту, що негативно позначилося б на місцевому та державному економічному розвитку. Проте відсутність солідарності між державним і місцевим господарствами на практиці часто зміцнювала переконання громад у тому, що грошові стягнення з державного й приватного господарств у формі податків мають однорідний характер [8, с. 14]. У такий спосіб поступово формувалися теоретичні уявлення про цілісність державного господарства, ефективне функціонування якого досягається через розвиток його територіально-адміністративних одиниць, що фактично заклало підвалини для розвитку теорії регіональної економіки та окремих регіональних досліджень.

У наукових працях цього періоду були зроблені спроби обґрунтувати використання міжбюджетних трансфертів як інструменту перерозподілу доходів для покращення розвитку економіки регіону. За словами Н. Страдомського, «основне завдання держави полягає в допомозі біднішим місцевим союзам і таким чином досягнення рівномірності в оподаткуванні». Проте, на його думку, теоретично не можна виправдати оподаткування одного місцевого союзу на користь іншого, оскільки покращення стану одного вимагає погіршення економічного становища іншого [19, с. 28], що є неприпустимим. Такі висновки перегукуються з ідеями оптимальності та ефективності В. Парето, хоча були сформульовані незалежно від них. Н. Страдомський вказує на необхідність оптимального перерозподілу ресурсів між державою і місцевими союзами, порушення якого призведе до економічних диспропорцій та порушення соціального призначення держави. На жаль, учений обмежився лише дослідженням процесу вертикального перерозподілу доходів на рівні держава - місцевий союз, відмовившись від не менш важливого горизонтального вирівнювання шляхом взаємодії місцевих союзів одного рівня.

Висновки. Ринкова трансформація економіки Російської імперії позначилася на теорії доходів місцевих бюджетів, зокрема знайшла відображення у дослідженнях питань модернізації податкової економічної політики, господарських методів використання громадського майна, доцільності застосування муніципального кредиту. Вивчення процесів формування системи місцевих податків у зв’язку з їх наслідками для загальнодержавного та місцевого господарств свідчило про новий крок у розвитку теорії політичної економії та фінансів у напрямі прогнозування можливих економічних результатів фінансової політики, а також продемонструвало співзвучність наукових ідей вітчизняних економістів концепціям західноєвропейських учених.

1. Алексеенко М. Общая теория переложения налогов / Михаил Алексеенко. — Харьков : Университетская типография, 1870. — 17 с.

2. Безобразов В. П. Государство и общество. Управление, самоуправление и судебная власть / Владимир Павлович Безобразов. — СПб. : Типография В. П. Безобразова, 1882. — 562 с.

3. Боголепов М. И. Финансы, правительство и общественные интересы / Михаил Иванович Боголепов. — М. : Общество купцов и промышленников России, 2006. — 300 с.

4. Воблый К. Начальный курс политической экономии (история, теория и финансы) / Константин Григорьевич Воблый. — К. : Прогресс, 1918. — 256 с.

5. Горлов И. Теория финансов / Иван Горлов. — СПб. : Типография И. И. Глазунова и компании, 1845. — 273 с.

6. Добриловський М. Короткий курс фінансової науки. Ч. ІІ / Микола Добриловський. — Подебради : Видання «Видавничого Т-ва при Українській господарській академії», 1924. — 226 с.

7. Иловайский С. И. Краткий учебник финансового права / Сергей Иванович Иловайский. — Одесса : Типография шт. войск Одесского военного округа, 1893. — 297 с.

8. Исаев А. А. Очерк теории и политики налогов / Андрей Алексеевич Исаев. — Ярославль : Типо-литография Г. Фальк, 1887. — 169 с.

9. Кованько П. Содержание и сущность бюджетного права / Петр Кованько. — К. : Типография Императорского университета св. Владимира, 1910. — 18 с.

10. Косса Л. Основы финансовой науки / Луиджи Косса ; пер. с итал. О.А.С. — М. : Типо-литография И. Н. Кушнерева, 1900. — 186 с.

11. Кулишер И. М. Очерки финансовой науки / Иосиф Михайлович Ку- лишер. — Петроград : Наука и школа, 1919. — 256 с.

12. Лебедев В. А. Местные налоги / Владимир Александрович Лебедев. — СПб. : Типо-литография А. М. Вольф, 1886. — 385 с.

13. Львов Д. Курс финансового права / Дмитрий Львов. — Казань : Типография императорского университета, 1887. — 493 с.

14. Музика О. А. Доходи місцевих бюджетів за українським законодавством / Оксана Анатоліївна Музика. — К. : Атіка, 2004. — 344 с.

15. Небрат В. В. Українська фінансова думка другої половини ХІХ - початку ХХ століть / Вікторія Василівна Небрат. — К. : Інститут економіки та прогнозування НАН України, 2007. — 224 с.

16. Озеров И. Х. Общие принципы организации городских финансов / Иван Христофорович Озеров. — [Б.м.,б.г.]. — 24 с.

17. Свешников М. И. Основы и пределы самоуправления. Опыт критического разбора основных вопросов местного самоуправления в законодательстве важнейших европейских государств / Митрофан Иванович Свешников. — СПб. : Типография В. Безобразова, 1892. — 324 с.

18. Сидоренко Г. Конспект лекций по русскому финансовому праву / Георгій Сидоренко. — Житомир : Типография и литография С. Бро- довича, 1888. — 157 с.

19. Страдомский Н. Ф. Города и земства : к вопросу об урегулировании их взаимных отношений / Никифор Страдомский. — К. : Типография Петра Барского, 1905. — 64 с.

20.Твердохлебов В. Местные финансы / Владимир Твердохлебов. — Одесса : Изд-во А. А. Ивасенко, 1919. — 300 с.

21.Тиктин Г. И. Очерки по общей теории публичных финансов. Опыт построения теоретической финансовой науки на публично-экономической основе / Г. Тиктин. — Одеса : Одесполиграф, 1926. — 451 с.

22.Туган-Барановский М. И. Избранные сочинения : в 2-х т. — Т. 2. : Основы политической экономии / Михаил Иванович Туган- Барановский. — Донецк : ДонГУЭТ, 2004. — 686 с.

23.Чичерин Б. Курс государственной науки. — Ч. 1 : Общее государственное право / Борис Чичерин. — М. : Типо-литография т-ва И. Н. Кушнерева, 1894. — 301 с.

24. Шилль И. Современная теория финансов и влияние ее на финансовую администрацию в западноевропейских государствах / Иосиф Николаевич Шилль. — СПб. : Типография Э. Праца, 1860. — 263 с.

25. Янжул И. И. Основные начала финансовой науки. Учение о государственных доходах / Иван Иванович Янжул. — СПб.: Типография М. М. Стасюлевича, 1890. — 532 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь