пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1

9. Реформування інституту пенсійного забезпечення: досвід країн ЄС


С.О. Біла

У статті проаналізовано загальні тенденції реформування інституту пенсійного забезпечення в країнах ЄС, що формуються під впливом демографічної кризи та старіння нації. На прикладі Німеччини, Великої Британії, Франції висвітлюється роль держави в процесі удосконалення страхового та накопичувального пенсійного забезпечення (на основі використання економічного потенціалу приватних підприємницьких структур).

Ключові слова: інститут пенсійного забезпечення; модель соціального захисту населення; розподільча, накопичувальна, солідарна, страхова системи пенсійного забезпечення; пенсійна система; персоніфіковані пенсійні рахунки; недержавні пенсійні фонди.

Постановка проблеми. В умовах поглиблення світової фінансової кризи майже всі сфери соціально-економічного життя країни підпадають під ризики, що потребує їх реформування відповідно до нових «правил гри» та умов, які кардинально змінюються. Однією зі сфер, що найбільше відчуває на собі вплив кризи, в умовах України є інститут пенсійного забезпечення. Соціально-економічне становище переважної більшості пенсіонерів в Україні на сьогодні є незадовільним. Унаслідок поглиблення економічної та фінансової кризи, падіння обсягів виробництва, зростання безробіття та, відповідно, зменшення перерахувань податків до державного бюджету збільшуються ризики подальшого погіршення ситуації з виплатами солідарних пенсій. В Україні проголошено курс на становлення трирівневої системи пенсійного забезпечення, що має ґрунтуватись на принципах соціального та індивідуального страхування. Такий підхід дозволяє максимізувати соціальну захищеність людини завдяки диверсифікації джерел формування пенсійних виплат [8, с. 5051]. Водночас шляхи, механізми та стратегія переходу до нової системи пенсійного забезпечення в країні все ще залишаються не визначеними.

Стратегічним курсом зовнішньоекономічної політики України визнано інтеграцію до Європейського Союзу. Саме тому аналіз досвіду європейських країн щодо стану та основних тенденцій реформування інституту пенсійного забезпечення є надзвичайно корисним для нашої країни. Це підтверджується й прагненням до розбудови в державі моделі соціально- орієнтованої ринкової економіки, невід’ємною складовою якої традиційно вважають розвинуту систему пенсійного забезпечення, що надає людині право вибору та максимально враховує її внесок у створення національного багатства країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В українській економічній літературі аналізу проблем, пов’язаних із визначенням стану та перспектив реформування системи пенсійного забезпечення в Україні, приділяли увагу такі вчені, як О.М. Хмелевська [9; 10], В.О. Мандибура [5], В.В. Сокуренко [7], Е.М. Лібанова, О.В. Макарова [4] та інші. Водночас, у дослідженнях цих вчених питання адаптації досвіду реформування інституту пенсійного забезпечення в країнах ЄС до реалій України скільки-небудь вичерпної розробки не знайшли.

Метою дослідження є аналіз досвіду реформування інституту пенсійного забезпечення в країнах ЄС (на прикладі Німеччини, Великої Британії та Франції) в контексті формування стратегії становлення національної системи пенсійного забезпечення в Україні.

Для досягнення мети у статті передбачається розв’язати наступні завдання: а) дати характеристику сутності основних моделей соціального захисту населення в країнах ЄС («бісмар- ковської» та «бевериджської») і на цій основі визначити принципи формування розподільчої та накопичувальної систем пенсійного забезпечення у країнах ЄС; б) визначити особливості становлення та функціонування системи пенсійного забезпечення у Німеччині; в) дослідити напрями реформування інституту пенсійного забезпечення у Великій Британії; г) висвітлити особливості становлення та функціонування сучасної пенсійної системи у Франції.

Виклад основного матеріалу. Комісія Європейського Союзу з розробки уніфікованої соціальної політики для країн ЄС виокремлює дві основні моделі соціального захисту населення: «бісмарковську» та «бевериджську».

«Бісмарковська» модель передбачає жорсткий зв’язок між рівнем соціального захисту, обсягами соціальної допомоги та тривалістю особистої професійної діяльності людини. Ця модель ґрунтується на тому, що соціальні права, соціальний захист людини прямо залежать від тих відрахувань, які робітник виплачує протягом усього свого життя. Отже, за такого підходу, соціальні виплати набувають форми відкладених доходів (страхових внесків). Матеріальною основою існування такої моделі є створення страхових кас підприємцями-працедавцями (або найманими працівниками). До цих кас надходять відрахування із заробітної плати у встановленому законодавством тієї чи іншої країни (або колективним договором) розмірі.

Основну відповідальність за збереження коштів професійних страхових фундацій у країнах ЄС несуть підприємці, а також правління цих кас (фундацій). Така форма соціального захисту є незалежною від фінансових вливань з боку держави. Перевага надається трудовій (страховій) участі у системі соціального захисту населення. Водночас є й винятки: сім’ї з низьким рівнем доходів; люди, що нездатні до активної трудової діяльності. Для цієї групи людей існує національна солідарна система соціального захисту, яка реалізується через спеціальні соціальні служби для малозабезпеченого населення (як правило, ці служби є муніципальними). Крім того, до соціального захисту долучаються добродійні організації. Отже, і національна солідарна система соціального захисту (яка забезпечує необхідний прожитковий мінімум для громадян країни), і добродійність розглядаються у «бісмарковській» моделі лише як допоміжні заходи. Цю модель часто ще називають європейською, або ж «континентальною» [13, с. 6].

«Бевериджська» модель соціального захисту фінансується через видатки з державного бюджету, і в ній переважає принцип національної солідарності. Ця модель досить успішно зарекомендувала себе в європейських країнах. Вона (ця модель) виходить з того, що кожна людина (як працездатна, так і непрацездатна) має право на мінімальну захищеність щодо втрат від захворювань, щодо забезпечення під час старості, а також з інших причин, що зменшують можливості самозабезпечення матеріального добробуту людини. Невід’ємними складовими «бе- вериджської» моделі є загальнообов’язкове соціальне страхування на випадок хвороби та існування такої пенсійні системи, що забезпечує мінімальні доходи всім літнім людям (так звані «соціальні» пенсії) без врахування кількості коштів, відрахованих від заробітної плати протягом активного трудового життя людини. Останнє має назву «професійних» пенсій. Разом з тим, «бевериджська» модель не виключає поєднання принципів солідарної системи з додатковими варіантами та системами соціального захисту: страховим захистом; колективним професійним соціальним захистом, а також міжпрофесійним. «Бевериджська» модель соціального захисту ще називається «північною», або «нордичною», найбільшого розповсюдження вона набула у скандинавських країнах [12, с. 198-199].

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. у чистому вигляді ні «бі- смарковська», ні «бевериджська» моделі соціального захисту населення в Європі не зустрічаються. Можна говорити про їх «синтез» та «диверсифікацію». Такі самі трансформації переживає і європейська система пенсійного забезпечення. Нині у світі існують два підходи до розбудови системи пенсійного забезпечення: розподільчий та накопичувальний. Головною їх відмінністю є засоби фінансування пенсійних систем.

У розподільчих пенсійних системах покриття регулярних пенсійних витрат здійснюється з поточних надходжень. В основі цього підходу - обов’язок кожного члена суспільства брати участь у заснованому на принципах солідарності колективному страхуванні на випадок соціальних ризиків (безробіття, старість, хвороба, інвалідність). Подібні системи реалізовують принцип так званої «вертикальної» солідарності поколінь, а саме: працездатне молоде покоління бере на себе матеріальну підтримку старшого покоління. Розподільчі пенсійні системи мають три вагомі переваги: по-перше, можливість почати виплату пенсій негайно (тобто, не потрібно багато часу для нагромадження коштів на пенсійні виплати); по-друге, розміри пенсій не залежать від результатів функціонування фінансових ринків та інвестиційної діяльності пенсійних фондів; по-третє, принцип соціальної справедливості та соціального захисту реалізується за рахунок перерозподілу доходів від високооплачу- ваних працівників до низькооплачуваних.

Основним недоліком розподільчої системи є залежність величини пенсійних фондів від демографічних факторів і стану ринку праці (рівня зайнятості, безробіття, заробітної плати, співвідношення кількості платників внесків і пенсіонерів тощо). Пенсійні внески у розподільчих пенсійних системах розглядаються як податок, а не як частина особистих заощаджень громадян. Тому функціонування такої системи багато в чому залежить від ефективності державного управління (або ж - адміністративного примусу). Зростання рівня «тінізації» економіки, масова несплата податків можуть порушити стійкість розподільчої пенсійної системи.

У накопичувальній системі (яка базується на принципі індивідуальної відповідальності) виплата пенсій здійснюється з накопиченого для цієї мети грошового фонду. Забезпечення пенсіями за віком (на базі такого фонду) являє собою специфічний довгостроковий інвестиційний процес, на першому етапі якого формуються заощадження та відбувається їх послідовне нарощування за рахунок доходів від інвестування, а на другому етапі здій-снюється віддача від заощаджень у вигляді пенсій. У таких си-стемах панує принцип «горизонтальної» солідарності, тобто солідарності в рамках кожного покоління. Зазначимо, що пенсійна система, яка цілком перейшла на накопичувальну модель, збільшує сукупні нагромадження та логічно приводить до збільшення інвестицій і стабілізації економічного зростання національної економіки [2, с. 78-79].

Накопичувальна пенсійна система, порівняно з розподільчою, є менш мобільною. Зміна ставок і порядку сплати пенсійних внесків не впливає на нинішніх пенсіонерів, а тільки через декілька років вплине на пенсійне забезпечення нині працюючих робітників. Ще один недолік - висока вартість переходу від розподільчої до накопичувальної пенсійної системи. З урахуванням необхідності компенсації нинішньому поколінню пенсіонерів (та коштів, що відволікаються на створення нової пенсійної системи), за експертними оцінками, вартість переходу на нову накопичувальну пенсійну систему може складати від 20 до 60% ВВП [11, с. 139]. Саме тому не всі країни можуть дозволити собі швидкий перехід до цієї моделі пенсійної системи. Водночас, за несприятливої демографічної та економічної ситуації перехід до накопичувальної системи у країні є обов’язковою умовою збереження соціальної стабільності в суспільстві. Невід’ємною складовою накопичувального пенсійного забезпечення виступає система недержавних пенсійних фондів.

Розглянемо докладніше, як теоретичні моделі пенсійного забезпечення реалізуються на практиці в країнах ЄС. Так, у Німеччині право на пенсію відноситься до категорії абсолютних прав кожного громадянина країни. Разом з тим, воно обтяжене багатьма деталями й ускладнене реформами. Пенсійні реформи в Німеччині відбувалися в декілька етапів (1957, 1992, 1996 і 2001 рр.), що було викликано об’єктивними причинами, серед яких перше місце займали інфляційні процеси та національна демографічна криза.

Основою соціальної політики у Німеччині визнано «бісмар- ковську» модель соціального захисту населення та відповідний їй страховий принцип пенсійного забезпечення. Під дію обов’язкового пенсійного страхування підпадають усі наймані робітники (а з 1 квітня 1999 р. ще й особи «самостійної праці» - представники мистецьких професій, самозайняте населення тощо).

У державній системі обов’язкового страхування (прийнятій ще в 1991 р.) передбачено десять видів пенсій: за віком, при досягненні 65 років; вдовам і вдівцям; особам, які мають не менш 35 років виробничого стажу й досягли 63-літнього віку; жінкам при досягненні 60 років; при втраті професійної працездатності; для непрацездатних при досягненні 60 років; у зв’язку з втратою загальної працездатності; з безробіття при досягненні 60 років; сиротам; на виховання дитини, у якої помер один з батьків [1, с. 169].

Розмір пенсії у Німеччині прямо залежить від розміру відрахувань кожного працівника протягом його трудового життя, тому пенсіонер має право претендувати насамперед на ту пенсію, яку він заощадив. Такого поняття, як мінімальна пенсія у німецькому пенсійному законодавстві не існує - є лише декілька різновидів гарантованих пенсій (до того ж, деякі з них можна отримувати одночасно).

Право на пенсію в Німеччині, за загальним правилом, виникає при досягненні 65 років, хоча існує ціла низка різновидів пенсій, де вік знижується до 63 або навіть до 60 років. Щоб одержати право на той чи інший вид пенсії, потрібно мати законодавчо визначену тривалість застрахованої трудової діяльності (від 5 до 35 років). Крім цього, для отримання пенсії на певній законодавчій підставі необхідно виконати й додаткові умови, що стосуються особи пенсіонера. Зокрема, для того, щоб отримати пенсію за віком (65 років), потрібен трудовий стаж не мен-ше 5 повних років або 60 місяців. До цього стажу зараховується й час, витрачений на догляд за дитиною (як правило - це жінки, але виняток становлять іноземці, що постійно проживають на території Німеччини). Для пенсіонерів Німеччини не обов’язково, щоб стаж у 5 років був безперервним - ці роки (60 місяців роботи) можуть припадати на різні періоди життя людини. Головне, щоб у період роботи людина виплачувала встановлені законом внески на пенсійне страхування.

На основі добровільних пенсійних внесків майже кожна людина, яка проживає в Німеччині, може отримати право на довічну державну пенсію, навіть іноземці або особи без громадянства, які постійно проживають на території країни. Державні органи Німеччини встановили й обмеження для отримання пенсій. Так, зі списку осіб, які є повноважними сплачувати добровільні внески, виключаються ті, хто досяг 65 і більше років, але не мають права на пенсію у зв’язку з відсутністю мінімального п’ятирічного стажу, а також ті, хто отримує повну державну пенсію за віком [1, с. 177-178].

Корективи у реформування системи пенсійного забезпечення Німеччини внесла демографічна криза, що охопила всю територію Європи. Її наслідками стало збільшення кількості пенсіонерів та навантаження на працюючих. Поєднання цього процесу з високим рівнем інфляції в країні зробило вкрай проблематичними традиційно високі виплати з пенсійного забезпечення. Тому у травні 2001 р. Бундестаг прийняв Закон про підтримку системи пенсійного страхового забезпечення («підтримку старості» - Altervermogengesetz). Фактично, він оцінюється експертами як закон про державну підтримку приватного пенсійного страхування. Ця програма державної підтримки приватних страхових пенсійних договорів вартістю майже 11 млрд євро розрахована на 21 млн працюючого населення Німеччини, яке підлягає обов’язковому державному страхуванню. Відповідно до цього закону, кожен найманий працівник (як державного так і недержавного підприємства) отримає гарантовану державну фінансову підтримку до майбутньої додаткової (страхової) пенсії.

У законі «Altervermogengesetz» передбачені два види державної підтримки: 1) система прямих доплат до приватних (індивідуальних) договорів пенсійного забезпечення; 2) система списання із заробітку, яка передбачає зменшення суми заробітної плати, що оподатковується податком на прибуток, на певну суму, яку працівник витрачає на створення особистого пенсійного приватного капіталу (тобто на суму так званих «особливих витрат») [6]. Метою держави при впровадженні цих заходів є таке: за рахунок приватних накопичень загальмувати різке зниження розміру солідарних (мінімальних) пенсій і тим самим, навіть за умов демографічної кризи, через застосування економічних методів стимулювання підтримати достатньо високий рівень пенсійних виплат.

За іншими принципами побудована пенсійна система Великої Британії, що ґрунтується на «бевериджській» моделі соціального захисту населення. Пенсійні внески громадяни Об’єднаного Королівства розпочинають сплачувати вже починаючи із 16 років. При цьому держава стовідсотково гарантує, що кожен громадянин по досягненні пенсійного віку (65 років для чоловіків і 60 - для жінок) буде отримувати пенсію, що дорівнюватиме 20 відсоткам середньої зарплати звичайного британського працівника (з урахуванням корегування на темпи інфляції). Основою системи пенсійного забезпечення Англії є: базова державна пенсія, додаткова державна пенсія та пенсійні заощадження населення. Базова державна пенсія виплачується всім без винятку громадянам. Розмір додаткової державної пенсії залежить від суми накопичених пенсійних платежів і становить 50% від останніх виплат перед виходом на пенсію. Разом з тим, держава всіляко, насамперед податковими заходами, стимулює добровільні пенсійні накопичення громадян. Це може бути як спеціальний банківський рахунок або договір щодо довічної пенсії зі страховою компанією, так і участь у приватному пенсійному фонді. Зацікавленість громадян у додатковому пенсійному забезпеченні досягається тим, що кошти, які перераховуються ними для подібних накопичень, не оподатковуються податком на прибуток. Не підлягає оподатковуванню й інвестиційний дохід, що накопичується у пенсійних фондах. Податок стягується тільки при виплаті пенсії. Таким чином, громадянин отримує свого роду «податковий кредит» на декілька десятиліть, а завдяки інвестуванню накопиченої суми (недержавними пенсійними фондами) - значне збільшення розміру власної пенсії.

Із кінця 70-х років ХХ ст. внаслідок погіршення демографічної ситуації в Англії розпочалась пенсійна реформа. Однією з її складових стала приватизація пенсійного забезпечення. Практика Західної Європи свідчить, що приватний пенсійний фонд, як правило, створює велика корпорація (для запровадження додаткового пенсійного забезпечення своїх службовців). Зазвичай, внески на додаткову пенсію робить як компанія, так і сам працівник. Із 1978 р. у Британії активно розпочалася практика приватизації пенсійних зобов’язань держави (contracting out). Так, приватна компанія може за бажанням взяти на себе зобов’язання держави щодо виплати додаткової пен-сії (це другий рівень - додаткова державна пенсія). Стимулом до цього стало суттєве зниження обов’язкових пенсійних внесків приватної компанії до міністерства соціального захисту Великої Британії: після підписання компанією з державою договору «contracting out» ці традиційні податкові платежі знижуються майже на 6% [14, с. 234-235].

Жорстка конкуренція приватних пенсійних фондів та пенсійних кас за гроші пенсіонерів забезпечує громадянам Великої Британії вибір найкращих умов забезпечення своєї старості. Приватний пенсійний фонд розробляє пенсійні схеми, веде облік внесків і виплат, розраховує свої майбутні зобов’язання тощо [14, с. 101-102]. Цікаво зазначити, що історія розвитку недержавних пенсійних фондів пов’язана з іменем А. Гамільтона (відомого фінансиста та політичного діяча перших років незалежності США). У 1801 р. А. Гамільтон брав участь у розробці проекту заповіту капітана Р. Ренделла, якій побажав частину свого майна (нерухомість у Нью-Йорку та акції одного з потужних комерційних банків США) виокремити для створення спеціального пенсійного фонду з метою підтримки старих моряків. Пенсії морякам виплачувалися з доходів від використання цього майна. А. Гамільтон запропонував створити спеціальну корпорацію (що була зареєстрована у 1806 р.), яка б розпоряджалася майном майбутнього пенсійного фонду. Із цього періоду й починається розвиток інституту недержавних пенсійних фондів (НПФ), які відіграють дедалі більшу роль у системі пенсійного забезпечення розвинутих країн світу.

Хоча система пенсійного забезпечення Франції і ґрунтується на засадах «бісмарковської» моделі соціального захисту, вона має свою специфіку, що відбиває національні особливості розвитку. Пенсія для громадян Франції, завдяки організаційним особливостям, залежить насамперед, від професійної приналежності. Для того, щоб заслужити право на отримання повної пенсії у рамках загальнодержавного пенсійного режиму, працівник повинен досягти пенсійного віку (60 років) і мати документ, що підтверджує виплати страхових відрахувань. Аналогічні правила поширюються на ремісників і комерсантів. В інших випадках (за професійною ознакою) діють спеціальні (індивідуальні) правила виходу на пенсію. У державному секторі наймані працівники повинні виплачувати страхові внески протягом 37,5 років, а у випадку виконання ними важких робіт можуть припиняти трудову діяльність навіть раніше досягнення 60 років. Розмір пенсій державних службовців за солідарною системою є такий самий, як і в найманих працівників приватного сектора.

Загалом система пенсійного забезпечення у Франції складається із цілої низки режимів, організованих за професійним принципом. Всі категорії найманих працівників у Франції (державні службовці, працівники медичних установ, шахтарі, працівники сільського господарства, державних підприємств, залізничники тощо) відносяться до спеціальних пенсійних режимів. При цьому на всіх найманих працівників приватного сектора поширюється й загальний режим пенсійного забезпечення (що передбачає і участь у НПФ). Для осіб найманої праці, які охоплені загальним режимом, діє двоступенева система пенсійного забезпечення, яка включає основний та додатковий режими пенсійного забезпечення (в тому числі - приватні накопичувальні пенсійні фонди, які не залежать від трансфертів із державного бюджету). Загальний режим системи соціального (пенсійного) забезпечення на початок ХХІ ст. включав 16 регіональних кас, що були об’єднані в національні каси страхування за старістю осіб найманої праці [3, с. 11].

У Франції існують два основних типи режимів індивідуального пенсійного забезпечення за віком: засновані на щорічних внесках або на розрахункових балах. У першому випадку розрахунки пенсії здійснюються за таким критерієм, як тривалість страхування (по роках, місяцях або кварталах). За цією схемою функціонують майже всі основні та спеціальні режими для найманих працівників державного сектора. В інших режимах, заснованих на розрахункових балах, платник пенсійних внесків протягом усього трудового життя набирає бали, які розраховуються, виходячи із суми сплачених внесків. Майже всі додаткові режими пенсійного забезпечення у Франції функціонують за схемою розрахункових балів [3, с. 11].

Досвід країн ЄС свідчить, що розбудова пенсійних систем має відбуватися з урахуванням національних традицій, особливостей національного менталітету та на основі надання людині права особистого вибору моделей пенсійного забезпечення.

Висновки. Загальною тенденцією щодо формування пенсійних систем у країнах ЄС слід визнати «розмивання кордонів» між принципами «бісмарковського» та «бевериджського» підходів до організації системи соціального захисту пенсіонерів. Це проявляється в тому, що при збереженні (як допоміжного заходу) державної підтримки національної солідарної системи пенсійного забезпечення в розвинутих країнах світу всіляко заохочується система накопичувального, страхового та приватного пенсійного забезпечення (в тому числі, за допомогою НПФ). Поряд із цим, внаслідок розгортання демографічної кризи, поглиблення тенденції загального старіння населення, все більшого значення в країнах ЄС набуває практика приватизації пенсійних зобов’язань держави («Altervermogengesetz» у Німеччині, «contracting out» у Великій Британії тощо). Зазначена практика передбачає передачу зобов’язань держави щодо страхового пенсійного забезпечення (додаткової державної пенсії) працівників приватних підприємств роботодавцям, які стимулюються зниженням податкових платежів. Таку тенденцію слід враховувати й Україні у процесі реформування системи пенсійного забезпечення.

Перспективи подальших розвідок у даному напрямі

пов’язані з визначенням конкретних механізмів та інструментів запровадження пенсійної реформи в Україні з урахуванням позитивного досвіду країн ЄС.

1. Антропов В. В. Социальная рыночная экономика: путь Германии / В. В. Антропов. — М. : ЗАО «Изд-во «Экономика», 2003. — 223 с.

2. Дегтярь Л. С. Российская пенсионная реформа в контексте мирового опыта / Л. С. Дегтярь // Проблемы прогнозирования. — 2002. — № 6. — С. 75—93.

3. Ларін М. Фінансова незалежність французьких пенсіонерів / М. Ларін // Юридичний вісник України. — 31 серп. - 6 верес. 2002 р. — С. 11.

4. Людський розвиток в Україні: можливості та напрями соціальних інвестицій (Колектив. наук.-аналіт. монографія) / За ред. Е. М. Лібанової. — К. : Ін-т демографії та соціальних досліджень НАНУ, Держкомстат України, 2006. — 356 с.

5. Мандибура В. О. Рівень життя населення України та проблеми реформування механізмів його регулювання / В. О. Мандибура — К. : Парламент. вид-во, 1998. — 256 с.

6. Сайт Міжнародної організації праці : [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.slo.org

7. Сокуренко В. В. Концепція соціальної держави / В. В. Сокуренко // Наук. вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2001. — № 1. — С. 108—117.

8. Україна в 2008 році: процеси, результати, перспективи. Біла книга державної політики / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. — К. : НІСД, 2008. — 186 с.

9. Хмелевська О. М. Пенсійне забезпечення: недоліки існуючої системи та необхідність реформування. Формування ринкових відносин в Україні / Хмелевська О. М. // Зб. стат. молод. учених. — Вип. 6 / Наук. ред. І. К. Бондар. — Київ, 1998. — С. 88—94.

10. Хмелевська О. М. Соціально-економічна передумови і шляхи реформування пенсійної системи / О. М. Хмелевська // Вісник КДТЕУ. — 1998. — № 4. — С. 40—50.

11. Яременко Г. Я. Основные направления реформы пенсионного обеспечения : мировой опыт / Г. Я. Яременко // Проблемы прогнозирования. — 1998. — № 3. — С. 135—146.

12. Beveridge W. Social Insurance and Allied Services : Report W. Beveridge. — London : McMillan, 1942. — 220 p.

13. Grieswelle D. Sozialpolitik der Zukunft / D. Grieswelle. — Muenchen, 1995. — 260 p.

14. Hanvey C. Practising Social Work / C. Hanvey, T. Philpot. — London, 1994. — 462 p.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь