Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1

4. Етапи промислового перевороту в Україні: роль зовнішніх чинників (1840-1890-ті роки)


Н.О. Горін

У статті аналізуються два етапи промислового перевороту в Україні. Досліджено рушійні сили економічних і технологічних перетворень у вітчизняному господарстві. Виявлено роль зовнішніх чинників у цьому процесі.

Ключові слова: промисловий переворот, чинники технічної модернізації, іноземний капітал, паливно-металургійна база промисловості, залізничне будівництво, цукрове виробництво.

Постановка проблеми. Сучасний етап формування пост- індустріального суспільства на основі інноваційної економіки актуалізує питання джерел, шляхів та інституційних механізмів модернізаційних перетворень. У цьому контексті важливим є вивчення, критичний аналіз та історико-теоретичне узагальнення досвіду технологічних і структурних новацій у вітчизняній економіці, що відбувалися протягом ХІХ ст.

Наукові джерела здебільшого містять характеристику завершального етапу промислового перевороту в Україні, коли розгорнулося залізничне будівництво, створювалися великі металургійні та вуглевидобувні підприємства. Загальновизнаною є суттєва роль іноземного капіталу та протекціоністської політики російського уряду в індустріальних перетвореннях. Разом з тим, промисловий переворот був тривалим у часі та неоднорідним за своїм змістом процесом. Умовно його можна поділити на два етапи [17, с. 229]. Перший тривав протягом 1840-1850-х років, його успішний розвиток пов’язаний із цукробуряковою промисловістю. Другий етап розпочався після скасування кріпосного права й набув розвитку в таких галузях важкої індустрії, як кам’яновугільна, металургійна та машинобудівна. Каталізатором цього процесу виступило будівництво мережі залізниць, яке підтримував і дотував царський уряд. Протягом усього періоду модернізаційних перетворень в економіці використовувався іноземний досвід виробництва, залучались передові техніка й технології. Тому дослідження ролі цих чинників у процесі переходу від натурального до великого машинного виробництва, виявлення їхнього значення на різних етапах промислового перевороту в Україні потребує більш ретельного історико-економічного дослідження.

Аналіз літератури. Вивчення промислового перевороту в Україні започатковано у працях Б. Винара, К.Г. Воблого, П.І. Лященка, О.П. Оглобліна, С.С. Остапенка, С.А. Подолин- ського та ін. Економічні аспекти трансформації вітчизняного господарського середовища в добу радикальних технологічних змін у різний час досліджували О.Д. Бойко, Т.І. Дерев’янкін,

С.М. Злупко, В.М. Литвин, О.О. Нестеренко, Н.Д. Полонська- Василенко та ін. Доба промислового перевороту знайшла певне відображення й у працях сучасних економістів-істориків. Так, Г.С. Бігун і Т.І. Лазанська [2; 15] зосередили свою увагу на ґенезі українського підприємництва, основних формах і видах підприємницької діяльності в пореформений час. У монографічному дослідженні Н.А. Супрун [20] питання організаційно- технологічної перебудови вітчизняного господарства та впливу на цей процес зовнішніх чинників розглядались у контексті формування вітчизняної моделі корпоративного управління. Про висвітлення проблем становлення вітчизняного господарства у працях економістів кінця ХІХ - початку ХХ ст. пише В.М. Фещенко [22]. Проте технологічні та структурні зміни у вітчизняному господарстві середини та другої половини ХІХ ст., на жаль, не стали предметом спеціальних досліджень. Так, само поза межами історико-економічних розвідок лишається питання впливу зовнішніх чинників на процес технічної модернізації, порівняння в цьому аспекті різних етапів промислового перевороту.

Метою даної публікації є характеристика та порівняння двох етапів промислового перевороту в Україні на предмет співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників та джерел технічної модернізації, виявлення головних закономірностей і наслідків цього процесу.

Виклад основного матеріалу. Промисловий переворот, сутність якого полягала у переході від ручної праці до машинного виробництва, в Україні розпочався із цукрової промисловості. Уже у 1820-х роках цукроваріння розвивалось у поміщицьких маєтках відомих магнатів - Сангушків, Потоцьких, Браницьких, Бобринських, - проте було малоприбутковим і технічно відсталим. Цукроварні потребували кваліфікованих робітників, майстрів і вищого персоналу - управителів, директорів. Спочатку майстрів-цукроварів набирали з кріпаків, перед тим посилаючи їх у науку на вже засновані цукроварні. Найвідоміші давні цукрові підприємства були школами практичного навчання цукро- варства. На деяких цукроварнях навчалися десятки кріпаків, які з часом ставали кваліфікованими робітниками. Другим джерелом кваліфікованої робочої сили були іноземні фахівці. Найнявши за високу ціну майстра-іноземця, поміщики ставили умову навчати майстерності учнів із кріпаків. Так, граф Олександр Бо- бринський (1800-1868) мав свою цукроварню в селі Михайлівському (Черкаський повіт Київської губ.), яку збудував на початку 1830-х років. У 1834 р. він перший започаткував на своєму заводі холодне вимочування, витративши на експерименти й купівлю за кордоном дорогого устаткування кільканадцять десятків тисяч карбованців. Прагнення Бобринського вдосконалити цукробурякове виробництво за допомогою найновіших машин та апаратів вплинуло й на розвиток машинобудівної промисловості. Паризький машинний заклад «Дерон і Кайль», відкривши на вимогу Бобринського склад своїх машин у його маєтку в м. Сміла, незабаром розширив своє виробництво до величезних розмірів [1, с. 87]. О. Бобринський багато сприяв справі підготовки фахівців із цукроварства. У всіх його цукроварнях працювали вихованці технологічного інституту. Попрацювавши декілька років, молоді технологи обіймали посади директорів на інших цукроварнях.

Спочатку на цукроварнях працювали кріпаки, вільнонаймані робітники, жінки, а також залучалася праця дітей. Проте регулярне виробництво цукру потребувало й постійних кадрових робітників. Граф Бобринський вирішив цю проблему таким чином: у Сумському повіті Харківської губернії він купив 1 тисячу селян, перевів їх у Київську губернію і поселив на правах фабричних робітників при своїх цукроварнях. Для куплених селян були збудовані 384 хати та відведені невеличкі земельні ділянки. Кожний з них одержував раз на місяць пайок продуктами, до того ж їм ще виплачувалась зарплата у розмірі 6 крб. на місяць. Такі умови праці на той час вважались зразковими й були швидше винятком, ніж типовим прикладом. Для Київської губернії середній розмір заробітної плати на цукроварні складав 2 крб. 75 коп. на місяць. Проте граф і вимагав від своїх робітників більш інтен-сивної праці, яка тривала по 12 годин на добу [23, с. 81].

Технічне вдосконалення цукрового виробництва мало певні соціальні наслідки. Характеризуючи вплив заводської праці на рівень розвитку робітників, один із сучасників писав: «Належно встановлені й гарні машини зацікавлюють робітника, отже не дають йому нудьгувати, а то й настановляють його на розум. Жоден технічний заклад не утворював стількох умов до розвитку робітників, як цукроварня. Тут застосовано було всі найновіші й дуже цікаві відкриття в фізиці, хімії й механіці. Робітник, що працював деякий час на цукроварні і перебував почергово біля різних операцій, помітно розумнішає й стає більш спритним, надто коли він мав спроможність про кожну галузь дістати належне пояснення. На Поділлі є декілька парових цукроварень, устаткованих за найновішими методами, і де тим часом зовсім немає технологів-фахівців; усю справу провадять цукровари й машиністи-самоуки з місцевих селян» [7, с. 117].

У той самий час інші галузі, зокрема текстильна (суконна й полотняна), винокурна, шкіряна, свічко-сальна, миловарна, порцеляно-фаянсова, селітряна, а також тютюнництво та ґуральництво, існували на основі використання ручної праці кріпаків. Протягом 1840-50-х років переважна частина поміщицьких підприємств закрились, не витримавши конкуренції з купецькими мануфактурами, які були засновані на вільнонайманій праці та передовій на той час техніці. У 1830-1840-х роках купці почали будувати цукрові заводи. Зокрема, на 1840-ті роки припадає розквіт фірми братів Яхненків та їхнього зятя Федора Си- миренка. Саме вони збудували перший у Росії та Україні паровий цукрово-рафінадний завод (1843 р.), що був обладнаний за останнім словом техніки з використанням французьких технологій цукрового виробництва. Устаткування було завезено із Франції, а для його обслуговування запрошено 30 іноземних фахівців разом із сім’ями, яким платили вдвічі більше, ніж у Франції. Залучивши іноземних інженерів, технологів і майстрів, фірма готувала вітчизняні кадри для цукрової промисловості: при заводі існувало технічне училище для дітей робітників. Технічним керівником підприємства став Платон Симиренко, який отримав освіту в Паризькому Політехнічному інституті.

Для потреб розвитку та технічного забезпечення виробництва фірмою у м. Городище було збудовано перший український машинобудівний завод, який мав 8 парових машин, 38 горнів і 28 верстатів [17, с. 232-233]. Це підприємство склало конкуренцію закордонним заводам, забезпечивши постачання паровиків, верстатів та іншої техніки цукроварам Київщини, сприяло їх технічному переоснащенню, що зменшувало залежність вітчизняних заводів від закордонної техніки та її постачальників, здешевлювало виробництво. На Городищенському машинобудівному заводі було також збудовано два пароплави: «Українець» та «Ярослав Мудрий», якими зерно та цукор транспортувалися до чорноморських портів. Навесні 1859 року цукровий завод Яхненків-Симиренка у Городищі відвідав Т.Г. Шевченко: «Обідав Тарас Григорович у Платона Федоровича. До нього виявляли найщирішу гостинність. Після обіду звичайно пішли оглядати завод з усіма його службами. Турбота і піклування господарів про добробут робітників і службовців на заводі були безмірні: упорядковані в санітарному відношенні казарми, парові лазні, розкішна лікарня з багатою аптекою, чудова церква, бібліотека, училище на 150 учнів із сімома викладачами, більшість з яких мала університетську освіту. Викладання провадилось за програмою технічних училищ. Шевченка багато що дивувало, багато що викликало в нього захоплення, а, оглянувши училище, він поривчасто обняв К.М. Яхненка, поцілував його і з почуттям промовив: - Батьку! Що ти тут наробив! - І на очах його з’явилися сльози» [24, с. 459-460].

Величезне як на тодішні часи підприємство Яхненків- Симиренка можна назвати комбінатом. Поєднання цукроварні з рафінарнею було великою рідкістю на той час. Городищенський машинобудівельний заклад обслуговував усі потреби пісочно- рафінадної цукроварні. Крім того, комбінат здійснював і банківські операції - приймав вклади, видавав тратти тощо. До того ж, фірма братів мала власні комори для продажу цукру в багатьох містах, що свідчить про великі розміри диверсифікованого капіталістичного підприємства. Звісно, що таке велике, складне підприємство за кріпацької доби було винятковим. Проте воно належало до комерційного типу цукроварень, а таких закладів у 1840-1850-х роках було вдосталь.

Висока прибутковість цукроварень спричинила в середині ХІХ ст. швидке поширення цукрової промисловості. До значних прибутків варто додати ще й протекціоністську митну політику царського уряду, яка сприяла зростанню цін на цукор, а отже і збільшенню кількості цукроварень. У 1782 р. за кожний ввезений до Росії пуд цукру стягалось 20 коп. на користь казни, в 1811 р. - 1 крб. 80 коп., у 1822 р. - 2 крб. 50 коп., а у 1842 р. - 3 крб. 80 коп. Усього в 1811 р. було стягнуто мит на ввезений цукор 1 207 800 крб., а в 1839 р. - 5 047 226 крб. [18, с. 329]. Міністерство фінансів побоювалось, що втратить значну частку доходів казни у вигляді митних зборів через стрімке збільшення власного виробництва цукру. Проте було вирішено, що витрати, які доведеться понести казні через зменшення ввозу, буде перекрито запровадженням акцизу на вітчизняний цукор. Так, з 1848 по 1850 р. акциз з пуда становив 30 коп. сріблом, з 1850 по 1852 р. - 45 коп., з 1852 по 1854 р. - 60 коп. Для малих підприємств, обсяг виробництва яких не перевищував 500 пудів цукру на рік, акциз становив, відповідно, 15, 30 і 45 коп. з пуда. Нові підприємства зовсім звільнялись від виплати акцизу [12, с. 117-118].

Про масштаби розвитку цукрової промисловості в Україні свідчать такі дані: у 1848 р. в Російської імперії працювало 380 цукрових заводів, а загальне виробництво цукру складало 1195 тис. пудів (в середньому по 3145 пудів на один завод). Лише 56 заводів виробляли цукру більше 15 тис. пудів на рік. Із них один знаходився у Росії, а всі інші - на території України. Із 16 заводів, які виробляли від 10 до 15 тис. пудів цукру на рік, один був у Росії, а решта - в Україні [18, с. 329]. Станом на 1848 р., в Україні працювало 183 цукроварні, або 62% від загальної їх кількості по імперії [18, с. 331].

Цукор в середині ХІХ ст. продавали здебільшого «на віру», тобто із застосуванням механізмів кредитних розрахунків. Цукровий пісок найбільше скуповували рафінарні заводи. Рафінери за доставлений їм пісок платили готівкою, за вирахуванням відсотків за певне число місяців, або частіше видавали векселі, що тоді мали назву тратт, на термін від 8 до 18 місяців. Вільний обіг тратт сприяв припливу капіталів до цукрової промисловості. Доречно буде порушити питання про те, звідки з’явилася зазначена форма кредиту. Польський мемуарист Бобровський висловлює із цього приводу таку думку: «Своїм «хлопським» розумом він (Яхненко) дійшов, що й місцеві рафінарі, потребуючи більшого оборотного капіталу, принаймні на дворічний термін, тобто удвічі більший від піскових цукроварень, не спроможуться конкурувати зі столичними, коли не здобудуть широкого джерела для кредиту й на більший термін; цього-ж боязкий і зв’язаний статутом державний банк, єдина на той час кредитова установа, не міг зробити» [29, с. 32-33]. Отже, як вважає Бобровський, запроваджено тратти до обігу на ринках Правобережної України було саме завдяки фірмі братів Яхненків-Симиренка. Таким чином, тратта являла собою реальну цінність, пущену в обіг за допомогою капіталів, що лежали без жодного вжитку або були інвестовані в менш прибуткові проекти. Витрати по такому обігу оплачували головним чином власники піскових цукроварень, а прибуток поміж собою ділили рафінери й капіталісти.

В Україні можна виокремити три райони розвитку цукрової промисловості: Харківський - давніший, згодом Полтавсько- Чернігівський - з багатьма дрібними цукроварнями сільськогосподарського типу з кріпаками-управителями, із засівами буряків на городах; та Правобережний район - характерний могутніми цукроварнями комерційного типу й широкою участю в управлінні іноземців, уже розвиненим бурякосіянням та наявністю великого рафінадного виробництва [4, с. 230]. Перше місце за вартістю продукції та за кількістю робітників посідала Київщина - завдяки потужному розвитку цукрової промисловості. Великими розмірами продукції та числом робітників (понад 12 тис.) відзначалися дві цукрові губернії - Харківська та Чернігівська. Трохи слабше були розвинені у цьому відношенні Херсонська та Катеринославська. На Правобережжі чільні позиції посідали Поділля та Волинь, де цукрова справа також процвітала.

Індустріальним осередком на середину ХІХ ст. була Київщина - завдяки добре розвиненій цукровій промисловості, яка на той час уособлювала рівень розвитку всієї української індустрії. Так, у Київській губернії в 1844 р. діяло 44 цукробурякові заводи, які виробили за рік цукру на суму 1 359 554 крб. А в 1846 р. таких заводів було вже 49, вони виробили за рік цукру на 2 912 310 крб. Із цих заводів 12 були паровими, а 37 - вогневими [18, с. 331]. У 1856-1857 рр. в Україні діяло вже 218 заводів, з яких 86 вже було парових [9, с. 189]. Великі цукрові заводи, маючи значні прибутки, поступово переходили на парову техніку, а малі користувались все ще вогневим способом цукроваріння. У 1860-1861 рр. із 229 діючих заводів 109 було вогневих і 120 парових. Про прогресивність парової техніки свідчить кількість продукції цукру, виробленої за 1856-1857 рр. і за 1860-1861 рр., - відповідно, 1 697 000 і 3 125 442 пудів [9, с. 190]. Із 417 цукроварень у Російській імперії в 1861/1862 рр. в Україні знаходилось 219, тобто більше половини. А із 177 парових цукроварень в Україні була 131, при цьому на них було встановлено 494 парові машини (загальна кількість по імперії становила 644) [4, с. 205].

Як свідчать факти, Україна, завдяки потужному розвитку цукрової промисловості, здійснила перший етап промислового перевороту за рахунок внутрішніх ресурсів, проте з використанням іноземної техніки, технологій та виробничого досвіду. Ще до скасування кріпосного права в Україні вже існував підготовлений та навчений робітничий клас, комерційні підприємства, які працювали на ринок, досвід ведення капіталістичного виробництва та вільні обігові кошти завдяки провадженню системи тратт.

Після реформи 1861 р. в Україні виникли соціально- економічні умови, за яких став можливим процес створення великої машинної індустрії. Скасування кріпосного права сприяло збільшенню ринку найманої праці, основними джерелами фінансування промисловості стали урядові субсидії, іноземні інвестиції, викупні платежі та кошти акціонерних компаній. Відкриття покладів залізної й манганової руди на Катеринославщині та значних запасів кам’яного вугілля в Донецькому басейні у другій половині ХІХ ст. забезпечили потужну сировинну базу для розвитку промисловості.

Аби зрозуміти історичну логіку здійснення індустріальних перетворень та основну лінію розвитку фабрично-заводської промисловості України пореформеної доби, треба проаналізувати зв’язок господарських явищ хлібний вивіз - залізничне будівництво - посилений приплив іноземних капіталів - розвиток важкої індустрії - поширення залізничного будівництва й хлібного вивозу - загальне господарське піднесення та індустріалізація країни [10, с. 60]. На середину ХІХ ст. Україна втягнулася у світовий хлібний оборот і вже тоді давався взнаки брак зручних шляхів. Після реформи товарність селянського та панського збіжжя завдяки переходу від натурального до грошового господарства значно зростає. Хлібні лишки могли знайти збут на зовнішньому ринку, тому треба було пов’язати вивізні порти із зерновими районами України залізницею. Таким чином, хлібний вивіз спричинив будівництво залізниць. А за наявності в Україні руди та кам’яного вугілля відбувся розвиток металургії, вуглевидобувку та важкого машинобудування. Весь цей складний комплекс розташувався у степовій смузі України - в районі покладів руди та вугілля. Саме починаючи із цього періоду, активно розвивається потужний Донецько-Криворізький осередок важкої індустрії, що докорінно змінив усю будову народного господарства України й обумовив її подальший розвиток. Цукробурякова промисловість, яка була авангардом української індустрії в дореформену добу, змушена була поступово потупитися своїм лідерством.

Провідним чинником прискорення індустріального розвитку виступили залізниці, будівництво яких розпочалось у середині 60-х років ХІХ ст. державним коштом. Територією України перша залізнична колія пройшла з Одеси до Балти у 1865 р. Протягом 1866-1870 рр. була прокладена колія з Курська до Києва, а у 1869 р. збудована Курсько-Харківсько-Азовська залізниця. Фастівська залізниця мала велике економічне значення, бо забезпечувала перевезення продукції цукрових заводів. У 1872 р. почався регулярний рух Донецькою залізницею, побудованою Джоном Юзом. Протягом 1878-1879 рр. була введена в дію Донецька кам’яновугільна залізниця. Катерининська залізниця, об’єднавши вугілля Донбасу із Криворізьким залізорудним басейном, сприяла створенню на Півдні України потужного промислового комплексу. Отже, протягом зазначеного періоду були збудовані залізниці для перевезень хліба, цукру, вугілля та руди. Завдяки залізничній мережі північний і центральний регіони України стали партнерами на ринку зерна, а цукрові магнати Правобережжя здобули вихід до портів на Чорному та Азовському морях, що збільшило експортний потенціал українського цукроварства.

Залізничне будівництво вплинуло на розвиток української важкої індустрії. На одну версту залізниці потрібно було близько 5 тис. пудів рейок. Нове залізничне будівництво створювало великий попит на рейки, вагони, паровози. А це, у свою чергу, вимагало багато руди та кам’яного вугілля. Крім того, для залізничного будівництва необхідно було багато цегли, цементу, лісу і це, знову таки, спонукало до розвитку відповідних галузей промисловості. До того ж, залізниця споживала чимало кам’яного вугілля. Можна сказати, що розвиток важкої індустрії йшов паралельно із розвитком залізничної мережі. Без залізничного будівництва розвиток кам’яновугільної та залізорудної промисловості в Україні був би не таким значним.

Окрім залізничного будівництва, на розвитку металургії в Україні певною мірою позначилася політика протекціонізму, що посилилась, починаючи з 1880-х років. Протягом 60-70-х років майже все необхідне для будівництва залізниць довозилось із- за кордону. Існував низький митний тариф, тому іноземці були більш зацікавлені збувати на величезному російському ринку вже готову продукцію, ніж виробляти її тут. Уряд із часом зрозумів, що потрібно розвивати власну важку промисловість, яка обслуговувала залізницю. Тому, починаючи з 1-го січня 1877 р. було запроваджено мито золотом, що, не змінюючи номінального розміру митних ставок, збільшило оподаткування увізних товарів майже вдвоє. У червні 1880 р. скасовано безмитне ввезення з-за кордону чавуну та заліза для машинобудівних підприємств. Мито на чавун було встановлене у розмірі 5 коп. золотом за пуд, на залізо - 20-50 коп. золотом. У грудні 1880 р. до цих мит була запроваджена 10% - ва надбавка. Проте це не задовольнило представників гірничої промисловості і вони подали низку скарг та прохань. Наслідком цього було підвищення у 1882 р. мита на чавун до 6 коп. золотом. Такі підвищення тривали й надалі, і у 1887 р. мито сягнуло 25 коп. золотом з пуда, привезеного морем, і 30 коп. - з привезеного суходолом. У 1890 р. мито на чавун підвищується далі аж до 30 і 35 коп. [16, с. 6]. Паралельно із цим, збільшувалось і мито на залізо. Отже, починаючи з кінця 70-х років, російська економічна політика відзначалася суто охоронним рівнем тарифу.

Наслідком митної політики імперського уряду стало не лише обмеження імпорту товарів, а й приплив іноземного капіталу. З метою стимулювання модернізації економіки уряд провадив політику «відчинених дверей» щодо іноземних інвесторів. Найбільш привабливими для іноземних інвесторів були відносно молоді галузі важкої промисловості - гірничовидобувна, металургійна, а також транспортне й сільськогосподарське машинобудування.

В Україні видобування вугілля в Донбасі почалось ще в кінці XVIII ст., але по-справжньому розгорнулось лише після реформи 1861 року. На розвиток вугільної галузі в Донбасі вплинула також Кримська війна. Імпорт англійського вугілля припинився, а тому довелось задовольнятися лише місцевими запасами вугілля, ціни на яке значно підскочили. Уряд вжив низку стимулюючих заходів для більш інтенсивного видобування власного вугілля. Дозвіл на розробку покладів був даний як приватним особам, так і компаніям. Отже, після реформи розвиток вугільної галузі був досить стрімким. Якщо в 1860 р. по всій Росії було видобуто 18 209 836 пудів вугілля, то в 1870 - 42 416 617, а в 1877 р. - 110 120 254 пуди. Частка Донбасу в зальному видобутку вугілля по імперії в 1877 р. становила 48 911 518 пудів, або 44%. [18, с. 353]. Із загальної кількості спожитого в Росії вугілля за 1876/1877 рр. 55,5% припадало на місцеве вугілля, а 44,5% - на довезене [18, с. 354]. Протягом 1860-70-х років було багато іноземців, які з азартом вклали свої капітали у вугільну промисловість, але зазнали величезних збитків і припинили свою діяльність. Серед них були підприємства де-Транжера, Дессемона, Арманда, Задлера, Гельмерсена, Енгельгарда; компанії: Калиновська, Селезенівська, Голубовська, Петро- мар’ївська [2, с. 37]. Проникнення іноземного капіталу в легку та харчову промисловість не мало великого успіху, головним чином через те, що там панівні позиції посідали місцеві підприємці. Натомість, у кам’яновугільній галузі іноземці мали успіх, чому сприяло залучення значних коштів, використання останніх технічних новинок, наявність дешевої сировини та вільної робочої сили. Крім капіталів, техніки, нових технологій, іноземні підприємці принесли у промисловість України і нову форму організації - акціонерну компанію, апробовану в промисловості Західної Європи (див. докл. [20, с. 86-96]). Завдяки цим факторам та прихильній політиці уряду вони змогли закріпитись і досягти успіху не тільки в кам’яновугільній, а й у машинобудівній та залізорудній галузях вітчизняної промисловості.

Протягом 80-90-х років ХІХ ст. іноземці вже посідали провідні позиції в усіх галузях важкої індустрії України. Французькі підприємці мали домінуючі позиції в металургійній та добувній промисловості, проникали їхні капітали і в цукрову. Капіталовкладення французів на 1900 р. склали 226 млн крб. Бельгійці майже цілком монополізували залізорудну промисловість. Розмір їх капіталовкладень у 1900 р. складав 297 млн крб. Німці вкладали кошти в банківську справу, машинобудування, електротехнічну та харчову промисловість (загалом близько 30 млн крб., або 1/15 від загального обсягу вкладів по імперії) [17, с. 316]. Англійці ж свої інвестиції спрямовували у чавуноливарні та залізоробні заводи (23 млн крб., або близько половини від усіх вкладів по імперії). Сильні позиції іноземний капітал мав і в машинобудівній галузі. Транспортне машинобудування контролювалося німецьким капіталом (паровозобудівні заводи Луганська та Харкова) та бельгійським (вагонобудівний завод в Катерино-славі). У галузі сільськогосподарського машинобудування іноземці теж посідали провідні позиції: із 170 засновників заводів сільгосптехніки в Україні іноземці становили 35%, росіяни - 22,3%, євреї - 20,5%, поляки - 10%, а українці - лише 4% [17, с. 317]. У цукробуряковій галузі іноземні підприємці теж були присутні. Так, німці володіли 2 цукровими та 1 цукрорафінадним заводом, французи - 3 цукровими та 2 цукрорафінадними. А Тростянецький цукровий завод був спільним франко- бельгійським підприємством.

Широкомасштабне залучення іноземних капіталів у процесі модернізації економіки мало негативні наслідки, на які варто звернути увагу. Через велику конкуренцію вітчизняні підприємці не змогли закріпитись у гірничорудній, кам’яновугільній, металургійній та машинобудівній промисловості. У 1900 р. 80-90% акціонерних капіталів у гірничозаводській галузі знаходились у власності іноземців. Акціонерні товариства контролювали половину видобутку вугілля та руди у Донецько-Криворізькому промисловому районі. Металургійна промисловість майже повністю була монополізована іноземним капіталом. Так, за свідченням губернатора Катеринославської губернії, в 1899 р. всі металургійні та металообробні заводи належали 34 іноземним акціонерним товариствам, основний капітал яких становив 130 млн крб. [17, с. 318]. Прибутки іноземних підприємців у нас були в 3-4 рази більшими, ніж на аналогічних підприємствах Європи. Тому ці підприємства виступали своєрідними фінансовими донорами Західної Європи.

Таким чином, окрім імпорту обладнання та капіталу, формами індустріально-технологічних зв’язків із закордонними фірмами були запозичення іноземних технологій, виробництво машин за допомогою іноземних фахівців на вітчизняних підприємствах, створення філій зарубіжних фірм.

Висновки:

1. Промисловий переворот в України проходив у два етапи. Протягом першого етапу (40-50-і роки ХІХ ст.) авангардом промислового розвитку виступила цукробурякова галузь. Власники цукрових заводів, які були вихідцями з місцевого населення, застосовували передову іноземну техніку та іноземний досвід. При заводах будувались навчальні заклади та соціальне житло. Другий етап промислового перевороту проходив уже в поре- формені часи (60-90-і роки ХІХ ст.) Змістом цього етапу став перехід від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва до широкого застосування парових двигунів та системи машин. Нові підприємства створювались із залученням новітньої техніки, прогресивних технологій та користувались передовим досвідом організації виробництва. Була залучена й упроваджена акціонерна форма господарської діяльності. Другий етап промислового перевороту на українських землях охопив важку промисловість.

2. Ініціаторами першого етапу промислового перевороту були вихідці із дворянства, купецтва, міщанства та селянства. Напередодні реформи в Україні вже існувала верства фабрично-заводських робітників, для яких промислова праця була справою кількою поколінь. Особливості ж індустріалізації другої половини ХІХ ст. були обумовлені протекціоністською політикою центрального уряду, яка полягала в наданні довготермінових позик, значних держзамовленнях, відповідній митній політиці, пільгових тарифах. Також активно залучались іноземні капітали європейських інвесторів, які привозили з собою цілі заводи, знання та досвід. Проте головною їхньою метою було отримати максимальні прибутки на вкладені капітали, а турбота про умови праці, про кваліфікацію місцевих робітників відходила на друге місце.

3. Якщо порівнювати хід вітчизняного промислового перевороту із аналогічним процесом у західних країнах, то в нас залізничне будівництво на ранній стадії стало каталізатором для розвитку кам’яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей, а на Заході будівництво мережі залізниць стало вінцем промислового перевороту. Залізничне будівництво сприяло прискоренню виробництва, розвитку торгівлі та міграції робочої сили.

4. Унаслідок першого етапу промислового перевороту цукробурякові райони України стали взірцями розвитку для інших територій імперії. Внаслідок другого етапу Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Негативним моментом є те, що Південь України став головним поставником не готової продукції, а сировини для машинобудівних заводів Півночі та Центру Росії.

5. У той час, коли місцеві підприємці вкладали значну частину своїх прибутків у розвиток гуманітарної сфери та розбудову соціальної інфраструктури, іноземці в основному здійснювали вивіз прибутків за кордон.

6. Специфікою вітчизняного типу модернізації економіки був пріоритетний розвиток за підтримки держави важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі легкої промисловості. Якщо на початковому етапі модернізації подібна орієнтація була виправдана, то надалі розвиток цієї тенденції призвів до значних деформацій економічної структури України - гіпертрофованого нарощення виробництва засобів виробництва за рахунок зменшення пропозиції предметів споживання. На жаль, ця тенденція зберігалася протягом майже всього ХХ століття.

1. Агрономическое путешествие по губерниям Киевской и частью Полтавской, летом 1851 г. / Кнюпфер // Журнал Министерства Государственных Имуществ. — 1852. — № 10. — С. 62—100.

2. Бігун Г. С. Історія підприємництва в Україні: 1861-1917 рр. : монографія / Г. С. Бігун, В. Г. Ляшенко, Д. П. Шапран. — Донецьк : ДонДУЕТ, 2007. — 187 с.

3. Бойко О. Д. Історія України : Навчальний посібник / О. Д. Бойко. — К. : Академвидав, 2007. — 688 с.

4. Воблий К. Г. Нариси з історії російсько-української цукробурякової промисловості. У 3 т. / К. Г. Воблий. — Т. І. — Вип. 1 [до 1861 р.]. — К. : Вид. Всеукраїнської Академії Наук, 1928. — 248 с.

5. Воблий К. Г. Нариси з історії російсько-української цукробурякової промисловості. У 3 т. / К. Г. Воблий. — Т. І. — Вип. 2 [до 1861 р.]. — К. : Вид. Всеукраїнської Академії Наук, 1928. — 253 с.

6. Воблий К. Г. Нариси з історії російсько-української цукробурякової промисловості / К. Г. Воблий. — Т. ІІ. [1861/62 - 1894/95 рр.]. — К. : Вид. Всеукраїнської Академії Наук, 1930. — 400 с.

7. Вольнонаемные работники в губерниях Волынской, Подольской, Киевской и Херсонской // Журнал Министерства Государственных Имуществ. — 1861. — Ч. 78. — С. 114—138.

8. Гегемейстер Ю. Исторический обзор государственных бумажных денег / Ю. Гегемейстер // День. — 1864. — № 34. — С. 1—7.

9. Гуржій І. О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст. / І. О. Гуржій. — К. : Держполітвидав УРСР, 1954. — 451 с.

10. Диманштейн Я. Проблема районирования металлопромышленности в связи с условиями промышленного развития Украины и Союза / Я. Диманштейн. — Х. : Госплан УССР, 1927. — 117 с.

11. Донгаров А. Г. Иностранный капитал в России и СССР / А. Г. Донга- ров. — М. : Международные отношения, 1990. — 165 с.

12. Дополнение к руководству к сахарному производству // Журнал Мануфактур и торговли. — 1853. — Ч. ІІ. — С. 100—388.

13. Клебановский П. Воспоминания о фирме братьев Яхненко- Симиренко / П. Клебановский // Киевская старина. — 1896. — Т. 52. № 1. — С. 101—114.

14. Костыря Ю. П. Страницы старого Донбасса : историко-краеведческие очерки. — Донецк : УКРНТЭК, 1991. — 477 с.

15. Лазанська Т. І. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) / Т. І. Лазанська. — К. : Ін-т історії України НАН України, 1999. — 282 с.

16. Ландау Л. Г. Иностранный капитал в дореволюционной России и в СССР / Л. Г. Ландау. — М. : Госиздат, 1925. — 128 с.

17. Литвин В. М. Історія України : підручник / В. М. Литвин. — К. : Наук. думка, 2006. — 728 с.

18. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні / О. О. Нестеренко. — Ч. 1. : Ремесло і мануфактура. — К. : Вид. Академії наук УРСР, 1959. — 495 с.

19. Пажитнов К. А. Очерки по истории рабочего класса на Украине / К. А. Пажитнов. — Х., 1927. — 89 с.

20. Супрун Н. А. Еволюція вітчизняної моделі корпоративного управління: монографія / Н. А. Супрун. — К. : КНЕУ, 2009. — 270, [2] с.

21. Туган-Барановский М. И. Русская фабрика в прошлом и настоящем : историческое развитие русской фабрики в XIX веке / М. И. Туган- Барановский. — Т. 1. — Изд. 2, доп. — Спб. : Изд-во О. Н. Поповой, 1900. — 562 с.

22. Фещенко В. М. Дослідження проблем становлення та розвитку ринкового господарства в працях економістів України другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст. : монографія / В. М. Фещенко. — К. : КНЕУ, 2003. — 187 с.

23. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии / И. Фундуклей. — Т. ІІІ. — К. : Изд. Министерства Внутренних Дел, 1852. — 577 с.

24. Чалый М. Посещение Т. Г. Шевченком сахарного завода Яхненка и Симиренка / М. Чалый // Киевская старина. — 1889. — Т. 24. — № 2. С. 459—464.

25. Яснопольский Н. Экономическая будущность Юга России и современная её отсталость / Н. Яснопольский // Отечественные записки. № 7. — С. 70—120.

26. Bobrowski Т. Pamietniki / Т. Bobrowski. — T II. — Lwow, 1906. — 365 s.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Історичний архів (збірник наукових праць)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 1)
Історична панорама - збірник наукових праць (частина 2)
Історичні записки (збірка наукових праць)
Історіографія, джерелознавство (збірка наукових праць)
Іван Огієнко і сучасна наука та освіта (збірка наукових праць)
Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник наукових статтей)
Історія України
Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект
Історія Стародавнього Сходу
Всесвітня історія
Історико-педагогічний альманах (збірка наукових праць)
Історія і культура Придніпров’я (збірка наукових праць)
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 1
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 2
Історія народного говподарства та економічної думки України (збірка наукових праць) частина 3
Історія (збірка наукових праць)
Запорожсталь