Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Проблеми поетики (збірка наукових праць)

38. Філософія буття в українських обрядах та звичаях святкування водохреща


Світлана ЛЕЩИНСЬКА, асистент

Анотація

Авторка статті намагається дослідити погляди українського народу на проблеми буття. Робота ґрунтується на матеріалі звичаєвої культури святкування Водохреща.

Summary

The Author of the article tries to study the glances of ukrainian folk on questions of the being. The Study of the problem is based on material of traditional celebrations of the Epiphany.

Одним із найскладніших і водночас найважливіших процесів в історії людства був і залишається актуальним в наш час процес усвідомлення ним (людством) категорій буття і небуття, кола проблем з ними пов´язаних або таких, що мають певним чином на ці категорії впливати. На думку видатного російського філософа О. Лосєва, давнє міфологічне світовідчуття набагато часу випередило теорію відносності А. Ейнштейна, оскільки цей рід свідомості сприймав час і простір як невіддільний ряд процесів та явищ, які співіснують у їхній вічності та їхній тимчасовості, бо “часова вічність і вічний час є визначена й обмежена безкінечність, де безкінечне становлення і вічна самоприсутність є одне й те саме” [1; 86].

Свідченням уявлення людей про безкінечність і безперервність часу служать метафоричні вирази “час плине, тече, протікає”, про закінчення часового відтинку - “час стікає, спливає”, а деякі з них, такі як “часовий потік, течія” добігають висновку, що час певною мірою асоціюється з рікою, тобто водою, що знаходиться у постійному русі.

Не можна не погодитися з думкою відомого українського вченого, незабутньої засновниці кафедри фольклористики Інституту філології нашого університету Лідією Францівною Дунаєвською, що сакральне значення води у міфології світу визначається її життєствердною функцією - усе живе конче потребує вологи, тому саме вода споконвіку мислилася як одна із стихій світобудови [3]. Не випадково міфологічна річка (або навіть кілька річок) зазвичай має виток від світового дерева.

І подібно тому, як народженню дитини передує відхід вод, всесвіт також постає з водного простору. Ця космогонічна міфологема присутня в легендах і казках різних етносів, знаходимо її також у тексті давньої української колядки [3]:

Ой грало море в неділю рано, дай, Боже!

Ой грало море в неділю рано, дай, Боже!

А серед моря стоїть сосниця, дай, Боже!

На тій сосниці три голубоньки, дай, Боже!

Три голубоньки радоньку радять, дай, Боже!

Радоньку радять як світ снувати, дай, Боже!

Усі голуби по черзі пірнають у море, виносячи з його глибин три камні - “золотий”, “срібляний” та “мідяний”.

Що з золотого сонце постає, дай, Боже!

Що з срібляного ясний місячик дай, Боже!

А з мідяного дрібні зіроньки, дай, Боже!

А з мідяного дрібні зіроньки, дай, Боже!

В інших варіантах перший голуб, пірнувши в море, виносить чорну землю, з якої “хліб ізродиться”, третій яру пшеницю “для худобоньки” або голуби виносять

дрібненький пісок, який, коли посіяти, - породить землю. На ній постане “золотий камінь”, а з того каменя, - “постане сонце”, “місяць ясний”, “рум´яна зоря”, “звізди прекрасні”. Ці приклади яскраво демонструють відчуття нашими далекими пращурами “божественного втручання”. Воно матеріалізується у символі чоловічого начала - голубі, який занурюється у водні глибини, що споконвіку вважалися уособленням жіночого лона, і, таким чином, “снує світ” (виносячи звідти плоди буття - світову матерію). Водночас як саме “грання” моря, його неспокій, збудження є символічним знаком готовності до сакрального акту.

Аналізуючи фольклорні тексти, у своїй доповіді на прес-клубі київського водно- інформаційного центру, Л. Дунаєвська зазначала: “Космогонічна семантика води породжує символи, засвоєні багатьма давніми філософіями, релігіями. У даосизмі образ води, що знаходить вихід і шлях в обхід перешкод символізує тріумф мудрості над силою. У буддистів неспокійна вода - символ бурхливого потоку буття. З іншого боку - прозорість спокійної води символізує спостереження. Для християн вода - це духовне джерело живлення і спасіння” [3].

Трансформацію давніх вірувань, втілених у тексті вищезгаданої колядки “Ой грало море”, можемо простежити на прикладі більш пізньої християнської колядки “Ой на річці, на Йордані”:

Ой на річці на Йордані

Там Пречиста ризи пряла

Свого Сина сповивала.

Далі в колядці з´являються три янголи, які “взяли Ісуса на небеса”, “а небеса розтворились, всі святії поклонились”. Три голуби, які “сновали світ” у давній колядці трансформувалися у трьох янголів, які виступають у ролі посередників між “тим” та “цим” світом й ініціюють ідею безсмертя душі, її вічне буття, тоді як сама вода виступає в ролі міфологічної межі, так званого каналу зв´язку між білим світом і потойбіччям. Ріка несе певну інформацію, вона здатна віщувати людині долю або “наближати” її майбутнє. Про це говорить символіка сну: сниться чиста вода - на здоров´я, добро. Каламутна - чекай чогось поганого. Чиста вода - жива. Це вода криниці і синього моря, чистої ріки і небес. Каламутна - мертва. Це вода стояча вода болота, калюжі тощо.

“Філософія води” у народній культурі зумовила закріплення різних її функцій у різноманітних фольклорних жанрах, в обрядодіях календарних і родинних свят, побудованих на ритуалі очищення через воду.

У Новорічних обрядах особливого значення надається так званій “непочатій” воді

- із джерела чи криниці. Народні повір´я нам говорять, що знаннями про місцезнаходження “непочатої води” володіли лише знахарі, чаклуни й відьми, бо саме вони використовували її для лікувальних та чародійських актів, пов´язаних з основною фізичною властивістю води - здатністю сприймати та передавати будь яку інформацію. Тому саме цій воді відводиться особлива магічна роль у дівочих ворожіннях на Андрія: її до схід сонця дівчата мали ротом набрати з криниці “у якій місяць чи зоря скупалися” для ліплення балабушок, які мали перетворитись у носіїв інформації “індивідуального” характеру.

Очищення водою відоме і у знахарській практиці, що останнім часом має вигляд неподільної єдності первісної ритуальної звичаєвості з християнською свідомістю. Знахарі користуються свяченою водою, церковними свічками і молитвами.

Побажання “Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода, а веселий, як весна”, яким супроводжується великоднє биття освяченою у церковній воді вербовою лозиною - це не що інше, як замовляння, яке має укріпити в тілах рідних нам людей здоровий дух від природних стихій.

На думку багатьох дослідників, Хрещення води поєднує в собі очисну, розчинну і плодородну властивості води: змивання гріха, розчинення старого життя і народження нового. Процес очищення через воду, особливо, освячену Богом, Йорданську воду, впродовж тисячолітньої історії християнства зберіг у народній обрядовості чимало міфологем, і в першу чергу, пов´язаний як з вербальною, так і з аграрною магією.

Урочистий похід до Йордану супроводжувався піднесеним настроєм очікуваного дійства, адже по урочистостях кожен набирав святої води, якою лікували різні хвороби (очі, обличчя, змащували породіль при пологах, напували корів при отелювані, скроплювали від злих духів стайні, оселі навіть ниви при засіві). Під час ходи спостерігали за птахами, політ яких перед хоругвами мав віщувати лиху людську долю на рік прийдешній: поява горобців - малим дітям, граків - старим, а качок або гусей - молоді.

Характерним для йорданських свят є обряд застрілювання Коляди з рушниць холостими патронами. Упіймати шматки паперу, що летіли з них, пророкувало удачу бджоляреві. В.Скуратівський згадує повір´я про вовків, що чули розстрілювання Коляди і розбігалися по барлогах. При зустрічі в лісі з вовками треба казати: “Де ти, вовче, був як Ісус Христос на Йордані хрестився?” Тоді він злякається і втече [2; 35].

Застрілювання Коляди - проганяння злих духів зими, поворот сонця на весну, що залишилося нам у спадок з дохристиянської доби. Християнство додало нові варіанти обрядодій, які привнесли нові форми і канони святкувань, побудовані на догмах православного вчення. Проте багатовікові обряди космогонічного змісту, які створювалися й розвивалися за непорушними законами культурного буття народу не тільки не зникли з побутового вжитку, а ще й міцно вплелися у канву нових традицій. До таких, наприклад, відносяться звичаї проганяти кутю під час святкування напередодні Водохрещі “голодної куті” або другого Свят-вечора, який на Західному Поділлі має назву “Щедрий вечір”. На вечерю подаються пісні страви, а по вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати на вулицю, б´ють знадвору у причільний кут, примовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,

А узвар - іди на базар,

Паляниці, лишайтесь на полиці,

А “дідух” - на теплий дух,

Щоб покинути кожух.

Збереглося коротке, але цікаве оповідання, записане етнографом Яковом Новицьким в 1876 р. у селі Кам´янка на Дніпрових порогах, про те, як колись запорожці проганяли кутю в себе на Січі:

“Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, то вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день. На Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки з собою везуть. Як тільки попи начнуть хрест вмачати в воду, то вони й палять з пушок... як в двадцятих годах в Кам´янці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців” [4; 109].

Ритуальне паління “дідуха”, пускання його на “теплий дух” відбувалося на вигоні або в садку - як де ведеться - здебільшого увечері, оскільки саме вечірні сутінки здавна вважалися межою часу, яка належить смерті. Саме це символічне “помирання” дідуха мало знаменувати кінець зими, щоб “покинути кожух” - накликати весну. Попіл з “дідуха” дівчата розбирали і несли на город - “щоб огірки родили”.

Цього ж дня біля церкви святили воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчали посуд - глечики, пляшки, дзбанки - безсмертником або сухими васильками - “щоб Бог милував від злої напасти”. Вода, освячена в надвечір´ї Богоявлення - “вечірня вода” - вважається святішою, ніж з Водохрещі, і вона “зглидлива на всяке лихо”, тобто має захищати від усякого зла. Водночас кульмінаційною точкою йорданського свята є світанок Водохрещі. Той, хто скупається у водоймищі “раніше ніж ворон своїх воронят знесе до річки купатися” не буде хворіти весь рік.

На західному Поділлі замішаним на свяченій воді рідким тістом господиня або старша дочка має намалювати охоронні хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайнях та інших господарських будівлях - “від нечистої сили”. Господар (батько) бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: “Дай, Боже, і на той рік діждатися”. Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде за батьком. Щоб накликати щедрий врожай на новий рік, він має вкусити перший пиріг в сінях, другий у коморі, а третій надворі. Подібний обряд існує у наддніпрянській традиції з тою різницею, що хлопчик несе за батьком пиріг і шматочок крейди, якою він малює хрест на усіх місцях, які покропить батько - на вікнах, посуді, скринях, на столі - скрізь. У господарстві також не обминають хліборобське знаряддя - плуги, сівалки, борони, коси, граблі - скрізь пишуться хрести, а свяченою водою кропиться і худоба, що має дати новий добрий приплід. Не кроплять тільки свиней та курей. Курям господиня виносить решту куті, що лишилася після вечері - “щоб добре плодилися”.

У ІІІ томі “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” відомого українського фольклориста Павла Чубинського знаходимо записи про те, як в деяких західних місцевостях перед святою вечерею господар кадить ладаном, кропить хату “навхрест” свяченою водою, а по вечері обдаровує тварин “пирогом” - хлібиною з хрестом зверху. Взявши “пиріг”, він підходить до стайні і говорить:

- Хто йде?

- Біг!

- Що несе?

- Пиріг!

Після чого відбувається благословення й частування худоби хлібиною. Іноді господар кропить тварин свяченою водою, примовляючи: “Во Іордані крещающуся Тобі, Господи” [5; 2-3]

Перед вечерею батько молиться на колінах перед образами, а з ним і вся родина. Помолившись, він сідає до столу і запрошує всіх сідати. Дуже часто в цей час під вікном можна почути щедрівки, які здебільшого починалися гуканням під вікном:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?

Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти,

Дітей збудити й веселими бути?

Як і всі різдвяні вечори, Богоявленський вечір насичений чималою кількістю забобонів, повір´їв та прикмет, пов´язаних із господарством. Наприклад, не можна голосно кликати курей, бо лиха сусідка може почути і промовити: “твої кури - мої яйця”, після чого кури не будуть нестися. Так само не можна підслуховувати під хлівом, як “тварини людською мовою говорять”, бо це гріх і за це Бог карає. За безліччю переказів, записаних в різних місцевостях, господарі, що насмілились це зробити, помирали вже наступного дня.

Магічним тотемом цього вечора були ложки. Їхня форма наслідує межовим символам обряду переходу з буття до небуття (човен, яким душа долає ріку буття від берега до берега, підкова з її діаметральними положеннями щодо неба і землі або арка брами - символічна межа між світом живих і пантеоном мертвих (цвинтарем) тощо). Тому саме ложками відмірювали свячену воду для тіста, яким хрестоподібно обмальовували освячені у господарстві місця, їх складали після вечері у миску з-під куті, а на ранок дивилися, чи часом чиясь не перевернулася, бо це символізувало володарю відхід у небуття. Ложки використовували у своїх хрещенських ворожіннях і дівчата (вони тарабанили зібраними після вечері ложками на порозі - “де пес забреше, туди і заміж піду”).

Із польових записів П. Чубинського, зроблених ним у центральних губерніях України, відомо, що до Водохреща жінки намагалися не полоскати у річці білизну, бо “там чорти сидять і можуть вчепитися”. Хрест, який священик занурював у воду, змушував нечисту силу вискакувати з неї і залишатися на поверхні доти, доки котрась із жінок не приходила прати. Тоді вони могли знову потрапити у воду. Тому протягом тижня по Водохрещі жінки не підходили з білизною до річки, “щоб більше вигибло нечистої сили од йорданських морозів” [5; 32]. По воду в цей час ходили лише чоловіки, за що жінки на свято Івана Хрестителя мали поставити їм могорич.

Дохристиянське «Водохреще», змінене на Йордан, свідчить про яскравий симбіоз культур різних історичних періодів. Погляди на походження свята в українських учених різні. На думку О.Воропая, - це чисто християнське привнесення в українську народну традицію. В.Гнатюк, С.Килимник, В.Скуратівський дотримуються думки, що свято має далеко дохристиянське коріння і було присвячене воді, вигнанню зими і закликанню весни. У Іпатіївському літописі від 1148 р. зафіксована розповідь про події «на Водохрещах». Маємо чимало легенд про святкування Водохреща киянами, про перетворення вночі води на вино. Ф.Колесса наполягає на тому, що симбіоз культур народної традиційної та християнської відбувся у багатьох обрядах, прив´язаних до багатьох імен християнських святих (Юрія, Василя, Іллі, Миколи тощо). Адже повір´я про те, що свята вода давала дівчатам красу, зумовлювала не християнський, значно давніший обряд водіння хлопцями дівчат до ополонки, «щоб красна була», а також мала гарну долю та щасливе заміжжя:

Ой на леді, на Йордані Святять воду три янголи.

Йордан воду розливає,

Ворон-коні напуває.

Там Орися біль білила,

Рум´янеє личко мила,

До місяця говорила:

“Ой, місяцю, місяченьку,

Освіти ясно криниченьку,

Немає ким дати знати -

Їдь, батенько, біль збирати”.

Але батенько, зазвичай, відмовляється, як і всі решта членів родини, до яких по черзі Орися звертається по допомогу. I за традицією подібних цій колядок, де домінує шлюбний мотив, тільки миленький не відмовляє дівчині, відповідаючи:

“А я поїду, я поїду,

В мене сани поскладані,

Ворон-коні поковані,

Буде Христос на Йордані” [4; 113]

Відношення українців до своїх найбільш значущих свят дорівнює відношенню цілого народу до неперехідних цінностей, пов´язаних з питаннями вічного буття, запорукою якого є міцне здоров´я, розуміння законів життєдіяльності і продовження роду. Таким чином, багатства духовної скарбниці нашого народу, які накопичувалися сторіччями завдяки мудрості і міцній українській традиції, сьогодні зайвий раз змушують задуматись: що є істинною запорукою здоров´я та успіху цілої нації, секретом довголіття кожної окремої людини?

Література:

1. А. Лосев. Философия. Міфологія. Культура. - М., 1991. - 305 с.; 2. В. Скуратівський. Дідух: Свята українського народу - К: Освіта, 1995. - 272 с; 3. Л. Дунаєвська. Виступ в роботі прес- клубу водно-інформаційного центру - http://Www.aaua-kiev.infb/news: 4. О. Воропай. Звичаї нашого народу Етнограф´нний нарис. - Мюнхен, 1966. - 592 с; 5. П. Чубинский. «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край...». - СПб,, 1872. - т. ІІІ.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)