пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Проблеми поетики (збірка наукових праць)

37. Історико-літературний аспект когерентності як важливий чинник творчості Г.Квітки-Основ´яненка


Раїса ЛЕНДА, к.філол.н.

Анотація

Авторка, аналізуючи доробок Г.Квітки-Основ´яненка, досліджує явища літератури і мистецтва як когерентні системи, що формують суспільну свідомість народу.

Ключові слова: національне Відродження, когерентність, світоглядна мистецька парадигма, реципієнт.

Summary

The article by R.Lenda analyses Kvitka-Osnovianenko’s art and studies phenomena of literature and art as coherence systems whch form public conscience.

Key words: national renaissance, coherence, world view art paradigm, recipient.

Низка українських митців доби національного Відродження, серед яких, насамперед, Г.Квітка-Основ´яненко, М. Максимович, М. Костомаров визначають у своїх спостереженнях над розвитком історії української літератури цілий комплекс явищ когерентності: від парадигмальних художніх чинників певного твору - до парадигмальних явищ у творчості митця загалом, як, і, водночас, відстежують наявний потенціал когерентності за умов сполучуваності творчості митця із творчим досвідом цілого народу. Вершинним у цьому разі виступає розуміння явища когерентності і світоглядній мистецькій парадигмі, наявне, зокрема, в спостереженнях над українською літературою у Г.Квітки-Основ´яненка. Це визначає необхідність постановки проблеми з урахуванням феноменологічного досвіду українських літераторів доби національного Відродження.

Спостереження ці вирізняються, насамперед, тим, що їх висловлюють митці, які беруть щонайактивнішу участь в українському літературному житті, бачать проблему зв´язку між літературним твором і загалом, громадськістю зсередини, осягаючи її в концептуальному плані. Принагідно слід зазначити також, що при дослідженні творчості означених митців на сьогодні вкрай недостатньому, „пунктирному” ця проблема не ставилася, що, безперечно, не забезпечувало достатньої повноти у кваліфікації суті літературного процесу, як і, утім, повноти розвитку мистецьких цінностей доби в широкому культурному плані.

Низка лакун, наявних у цьому аспекті, позбавляє також можливості історико- літературну, мистецьку думку зрозуміти і включити праці цих митців - уже як літературознавців та літературних критиків у складову національного буття культури, що деформує загальну картину розвитку українського культурного світу доби національного Відродження. Тому мета нашої статті - актуалізувати їх доробок, який заявляв про можливості вітчизняного літературознавства тієї доби і вплинув на подальший його розвиток

На певному етапі розвитку історії української літератури її сутність у художній формулі визначив Г.Квітка-Основ´яненко як „і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне” [1,112]. Поряд і з цим, у тій же само „Супліці до пана іздателя” письменник визначає характеристику можливої рецепції такої сутності; прикметно, що увагу письменника привертає не позитивний відрух у такій рецепції, а можливість негативного відруху, при якому реципієнт „як попаде нашу книжку, та переворочує її, переворочує мов голодна беззуба собака шкоринку, которої не вкусить, та, не розчухавши, що, для чого і против чого писано, зараз, щоб аби що-небудь сказать, аби чим-небудь нашого братчика занехаяти, а самому похвастати, зараз, кажу, і гучно: „Ковика не там! Оксія не туди! Хвалш! Треба наш йори ны ны! Я усе знаю і зараз побачу, де що не так” [1, 113].

У цій амплітуді вибудовується характеристика і пріоритети української літератури доби (створити багатогранну парадигму, що віддзеркалювала б саму сутність життя) і якість рецепції такої літератури в цю епоху, коли увага реципієнтів фіксується переважно на чинниках негоції, осуду, заперечення, а при цьому виразно виступає наявний у такій рецепції суб´єктивізм і небажання осягнути явище, дане в чуттєвому досвіді не фізичної, а збірної моделі сприйняття. Водночас, своєю „Суплікою до пана іздателя” Г.Квітка-Основ´яненко, як нам здається, визначає проблему такої рецепції літературного явища, що і виявляло б цілковиту адекватність та, основне, прогнозованість ставлення реципієнта до літературного твору: ”О! - зазначає Г. Квітка - добре б, братику, було, якби ми так говорили, як у книжках пишуть; а якби ще так і робили, так би й не було на світі нічого лучного!” [1, 113]. Іншими словами, письменник вважає, що історико-літературне буття включає низку чинників, серед яких виділяє три головні:

1. об´єктивуванні зображеної дійсності, залучення до її відтворення різноманітних аспектів;

2. здійснення її освоєння; при цьому, що особливо важливо, освоєння це має реалізуватися з найбільшою слушністю та повагою до історико-літературних явищ, а, отже, в позитивному плані;

3. взорування одного та другого явищ для витворення індивідуальної моделі буття, що дозволило б цій моделі підпорядковуватися найбільш оптимальним чинникам.

Переваги історико-літературних явищ можна кваліфікувати, на думку письменника, лише спираючись на когерентність цих чинників; при цьому таку когерентність Г.Квітка-Основ´яненко розуміє як фактор, що рівносильно і рівнобіжно залучає перейменовані вище компоненти до свого онтологічного складу.

Г.Квітка-Основ´яненко ставить питання значно ширше: він прагне з´ясувати переваги явища когерентності не лише в системі розвитку історико-літературної сфери, але й у сфері публіцистики, періодичної преси. На думку письменника, що більше певне періодичне видання спроможне об´єднати в руслі певного напряму обсервування життя певних тем, проблем, - то краще для перспектив розвитку такого видання. Г. Квітці, скажімо, імпонує часопис, який зумів під одним дахом об´єднати „все новости по военной части, далее придворные: разные повеления, распоряжения”, а також відомості „из Франции, Англии, Китая, Америки, и все известия самые свежие, интересные, ценные” [2, 116], здійснивши це у формі, оптимально наближеній до запитів реципієнта: ”все рассказал, все объяснил, как будто поводил меня по тем местам” [2, 116].

На думку письменника, для певного періодичного видання оптимальним є такий текстово-тематичний формат, що здатний включити, поєднати максимум: у підході до зображення, в тематиці, в масштабі зображеного тощо.

Водночас на карб періодичному виданню Г.Квітка-Основ´яненко ставить невміння, або ж нездатність до вияву когерентності в організації матеріалу; таке періодичне видання, на думку митця, ’’рассказывает не свое, а что изберет из свого запаса”, при цьому в запасі ще й „не имеет из чого выбрать” [2, 116], наявність і можливість вибору в редакційному портфелі забезпечує, на думку Г. Квітки, якісного читача, адже виявляє „внимание к публике, не мучите ее без разбора, не подает по одной очереди вступающих к ней статей” [2, 116].

Періодичне видання, на думку Г. Квітки, має за обов´язок, визначитися з конструктивністю того матеріалу, що його доносить до читача, інакше складається враження, що таке видання, зазначає письменник, „жужжит, шумит около вас, и так неприязно слушать ее однозвучное жжужание” [2, 119]. Якщо позитив у періодичному виданні являє собою конкретика - то навпаки, негатив, це ’’длинное нечто, широкое... на полосках знаки - вроде букв, но не все настоящие буквы” [2, 119] Причому, показником змістових негараздів, несправностей стають суто зовнішні чинники: ”на полосках знаки - вроде букв, но не все настоящие буквы; некоторые вовсе не видны, другие не явственны, иная строчка сбилась с прямого пути и зашла в соседнюю строку... одним словом, с большими беспорядками, неисправностями от недосмотра” [2, 119]. Зміст і форма - когерентні, вважає Г.Квітка-Основ´яненко, формотворчий чинник виступає показником змістового. Водночас, цей корелят являє цілісність духовно-сенсового наповнення, формулюючи основний висновок із зрезультування такої цілісності: феномен взаємоперенизування в цьому разі володіє суто функціональною природою, що перетворює на реальність показники формотворчі, які проектуються на змістові.

Г.Квітка-Основ´яненко, проте, рішуче виступає проти будь-яких спроб періодичних видань нав´язувати читачеві думку в ролі „істини в останній інстанції”. Письменник вважає, що взаємини періодичних видань із читачем володіють не більше ніж дорадчим характером: ”Что это у вас, господа, за дерзкая мысль, будто вы только одни и знаете все, можете судить обо всем и справлять все погрешности каждого? Предоставьте же что-нибудь разуметь и нам, публике, читателям, тем людям, перед суд которых вишли вы все вообще. Вы не допускаете нас ни до какого суждения, судите и рядите, не быв от нас уполномочены” [2, 120].

Ніхто з такою принциповістю і гостротою, як Г.Квітка-Основ´яненко в добу національного Відродження в Україні не ставив питання про роль і значення реципієнта у формуванні літератури (своєю зацікавленістю, а також правом на оцінку і здатністю до висовування та, на його основі, до судження про певні літературні явища. ”Мы, публика - судья; - рішуче заявляє письменник, - мы видим разницу и отдаем каждому свое" [2, 121], і далі, апелюючи до періодичних видань: ”У вас никто не должен быть более уважаем, как публика, читатели. Уверены ли вы, что фельетон вашего искреннего приметел с большим удовольствием, нежели статья политическая?” [2, 121].

Особливістю творчої манери Г.Квітки-Основ´яненка, зокрема, коли мова іде про викривальний пафос його творів, є намір, прагнення не лише виявити певні недоліки реального життя, але й , на противагу цьому, створити позитивну програму того, що здатне за цих умов розглядатися як позитив. Згідно цієї програми, Г.Квітка- Основ´яненко вважає найціннішим формування смаку читача, при цьому визначає такі строгі параметри вимог до нього, що буде явлено читачеві, що визнає за краще для певних періодичних видань задля збереження і примноження уваги та інтересу в читачів до літературної творчості, - як рекомендацію, - вихід таких періодичних видань обсягом у одну сторінку: „я так дорожу вкусом, занятием беседующих со мною, что если бы случилось не выбрать чого достойного к представлению занимающихся мною. То я с одною страницею явился бы перед ними с спокойною совестью и с удовольствием, быв уверен что эта страница достойна их внимания. Я знаю, ж что занимающиеся мною ищут во мне не бумагу, не числа страниц, но удовольствия для ума и сердца; и потому-то я должен быть строго разборчив в представляемом” [2,124].

Беремо на себе відвагу стверджувати, що в означену добу ніхто з українських письменників так виразно не усвідомлював зв´язку літератури з читачем, так гостро не кваліфікував недоліки, локальні та більшого масштабу вади, можливі або наявні в спілкуванні літературної праці письменника з читачем.

Принагідно належить зауважувати, що митець являє ту модель взаємин результату праці та її сприйняття, згідно якої визначається за певною працею те, що належить їй за призначенням у найбільш повній мірі, тобто, те, що є досконалою працею такого штибу. Відповідно, такою ж, на думку письменника, має бути і рецепція.

Г.Квітка-Основ´яненко, гадаємо, в такий спосіб прагне активізувати не лише відповідальність літератора за свою працю, але й явити відповідального в своєму сприйнятті мистецького твору реципієнта, для якого вельми важливим є „чистота експерименту”, тобто, щоб праця літератора не фальшивила в жодному з її моментів. Відповідно, якщо кінцевий продукт роботи такого митця не викликає в читача зацікавленості, або, як формулює це письменник у художній формі, якщо виникає, у відповідності до цього „самая злая сатира на всех читающих с размышлением” [2, 124], - карб відповідальності й митець, і читач несуть порівно. Саме тому й відповідальність письменника має бути такою значною, що читач здійснює зворотний хід: до книги митця. У деяких випадках це шестя є для письменника неслушним „имя сочинителя этой книги, выставленные красивими, затейливыми буквами, вдруг покрылось ярким румянцем стыда и начало извиваться, как, будто желая укрыться от взоров, смотрящих на него” [КО, Зван, 124]; неслушність у цьому разі зумовлена недоліками того, що запропоновано читачеві - прикметно, що це усвідомлює сам письменник Протилежний випадок - коли „имена авторов как-то засветились, засияли, сделались выпуклыми, яркими... но таких было немного” [2, 125].

Зрозуміло, і перший, і другий описи Г. Квітки володіють оціночним моментом, а виразна емоційна супровідна цього моменту остаточно розставляє всі акценти у сприйнятті певного явища культури реципієнтом.

Інший аспект проблеми, що його розглядає Г.Квітка-Основ´яненко, це самооцінка митця і читача. Як у першему, так і в другому випадку, він вважає найбільш слушною таку поведінкову модель у цій самооцінці, коли не існуватиме взаємовиключних моментів, а також ситуацій, за яких максималізм позбавить здорового глузду таку самооцінку, адже поза логікою перебуває поведінка, в якій поєднуються „шуточки, насмешки, остроты; но все это было так в´яло, натягнуто, водяно, тупо!.. То вдруг поднимается на ходули, принесенные с собою, заважничает, говорит свысока и, не понимая сама себя, уверена, что и никто не понял ее, вспрыгнет, упадет, кувыркается, хохочет, чтобы хотя рассмешить слушателей своих. Все тщетно! Ничем не привлечет ничьего внимания!..”[2, 134].

Письменник створює прецедент для роздумів про об´єктивованість та здатність до об´єктивованості в самооцінці - як письменника, так і періодичного видання. Чинник об´єктивованості він співвідносить із морально-етичною поведінкою письменника. Г.Квітка-Основ´яненко, як на це вказують його літературно-публіцистичні статті, зокрема, „Званые гости”, ”Мемуары Евстратия Мякушкина”, гостро засуджує літераторів, що використовують своє ремесло (в цьому разі це слово доречне) задля мети, що іде врозріз із морально-етичною поведінкою: задля того, щоб літературою „зашибать копейку” [3,153], вони вдаються до зображення явищ сумнівної якості з точки зору моралі. При цьому такі літературні опуси, потрапляючи до рук молоді, чинять на неї розтлінний вплив: „Все это молодые люди читают, затверживают и, при случае, пользуются наставлениями, тобою сладко, занимательно изложенными от кичения ума, тщеславия - блеснуть мыслью, словом и одеть порок в привлекательную одежду, прелестьми прикрыть гнусность его!. И ты, - гнівно запитає Г. Квітка такого ремісника від літератури, - пишущий в этом роде, дерзаеш назватися литератором?” [3,153]. Письменник обрушує на такого літератора всю силу своєї інвективи: ”Ты бич человечества, Атилла, Наполеон, истребляющий нравственность в людях на несколько поколений!.. Общее презрение тебе!.. проклятие!..” [3,152]. Така позиція Г.Квітки-Основ´яненка як митця утверджує в думці, що, справді-таки „теорія цінностей має велике значення для розуміння естетичного ставлення особистості до дійсності” [4,155]. Водночас, заявлений Г.Квіткою концепт дозволяє визначити цілковито сформоване в письменника „уявлення про мистецтво, як діалектичну взаємодію особистості митця, автора твору з об´єктивним світом” [5,92].

Наявне у Квітчиних „Мемуарах Евстратия Мякушкина” ставлення до праці окремих літераторів „у кінцевому рахунку виявляємо проблему культурного значення різноманітних форм людської діяльності та свідомості й обумовлювало відповідну інтерпретацію природи та сутності людських здібностей та їх місце в структурі особистості” [6,38]; і не лише: письменник, створюючи в своїх „Мемуарах...”, фактично, прецедент психологічного аналізу в тандемі літератор - читач, визначає важливість такої етичної проблеми, як мотивація творчості. На нашу думку, Г.Квітка-Основ´яненко вперше в історії української літератури ставить проблему про співмірність оцінки результату по праці письменника, його творчості, з тими реальними мотивами, що спонукають його до цієї творчості, визначаючи, вважаємо, в такий спосіб когерентність між продуктом літературної праці митця, самим митцем і реципієнтом. При цьому Г.Квітка-Основ´яненко слушно застерігає від можливості втрати критеріїв, за якими відрізняють добро і зло, коли мова іде про літературну продукцію, покликану до життя такою метою в письменника, як „завищать копійку”, якщо така мета перетворюється, фактично, в спосіб ставлення до дійсності, стаючи, фактично світоглядним ідеалом письменника, згідно якого і визначається, проте вже не тільки його, літератора, але й читача „життєва програма людини, втілюється кінцева мета його життєдіяльності, головні вимоги особистості, класу, суспільства, бажаний і дійсний образ суспільного і особистого життя” [7, 7].

Г.Квітка-Основ´яненко, переконуємося, визначає відповідальність, яку оцінює дуже високо і до якої ставить так само дуже високі вимоги, письменника, літератора, як і, преси, за формування світоглядного і морально-етичного рівнів особистості, читача, вбачає в літературній продукції втілення онтологічного і гносеологічного порядку в конкретній системі літературного твору.

Не буде перебільшенням стверджувати, що Г.Квітка-Основ´яненко сприймає у прямій залежності „процес розвитку людини як засвоєння ні культурних моделей” [8, 30], причому, інспірованих у свідомість читача і засвоєних останнім у відповідності до імперативного чинника, в рамках аксіологічної парадигми, визначеної як орієнтир для дії соціальних суб´єктів. Тут спрацьовує, вочевидь, універсалізм, згідно якого, надто - за „регресу (або нерозвиненості) менталітету люди, групи схильні в основному орієнтуватися на цінності - норми партикулярного, приватного характеру” [9,17]. Нав´язування ж літераторами особистості чинників для вторування регресивного характеру Г.Квітка-Основ´яненко вважає тим більш згубним для особистості, що це веде до регресу в плані суспільному, отже, - й історичному. Вочевидь, письменник при цьому керується, дозволимо собі апріорно стверджувати, свідомість того, що „історичний прогрес пов´язаний із прогресом особистості, з розвитком гуманістичних уявлень” [9, 41,] отже - тим працює не лише на сучасне, але й спрямовує свій позитивний заряд не меншою мірою і в майбутнє.

На нашу думку, Г.Квітка-Основ´яненко представляє цілковито сформовану, зрілу концепцію ХіХ сторіччя у ставленні до проблеми творчість письменника та її реципієнт. При цьому виразно простежується в Г.Квітки та ідея, що митець має повне право на творчість і, що головне, право найменуватися письменником лише за однієї умови: тоді, коли за своїми моральними якостями він відповідає високим вимогам, що ставляться до літератора, не включає літературний процес та його результати у гонитву за прибутком. Наразі, цінним є, вважає Г.Квітка, лише так би мовити, чистий експеримент: письменник, що прагне виповісти свою візію світу і читач, який є реципієнтом цієї візії.

За такої, і лише за такої умови, коли перед нами - справді митець, а не, як іменує Г.Квітка заробітчанина від літератури, „літератор”, - можлива та ідеальна поєднання творчої праці письменника читачем, коли читач у своєму сприйнятті стає, фактично, співтворцем літературної праці митця: тобто, між письменником і читачем виникає не антиномія, а взаємодоповнення і продовження в осмисленні життєвих реалій, коли намічаються певні спільні принципи в підході до бачення явищ, можливо, і, в ідеалі, органічний синтез таких принципів. Гадаємо, це володіє особливим значенням і з тієї причини, що дозволяє фіксувати і аналізувати наявні в цьому разі позитивні закономірності, здатні сприяти розвитку як культури, так і суспільства в цілому, прогресу в цих сферах, що дозволяє вибудовувати в такому прогресі певний закономірний, логічний ланцюжок: виробничі сили і виробничі відносини, історичне розуміння та пояснення, менталітет, самосвідомість, історична свідомість тощо.

Належить зауважити, що в Г.Квітки-Основ´яненка в цьому разі ставиться, по суті, й питання про характер, межу й рівень творчої свободи письменника. При цьому Г.Квітка розуміє цю свободу в такому аспекті, як згодом охарактеризує М.Бердяєв раціональний (тобто, який є діяльним, який функціонує) тип свободи - як „виконання морального обов´язку” [10,302], а також усвідомлює первинність свободи стосовно добра і зла, що, знову-таки за М.Бердяєвим, визначає її як чинник, здатний „обумовлювати як добро, так і зло” [10,302], одначе неконтрольована свобода письменника, як показує Г.Квітка-Основ´яненко, здатна спричинити сваволю, що безкарно нівечитиме громадянські закони, згідно яких реалізовує свої моральні якості особистість, у цьому разі - читач, який підпав під згубний вплив моральної сваволі письменника.

Література:

1 .Квітка-Основ´яненко Г Супліка до пана іздателя //Квітка-Основ’яненко Г. Зібрання творів у семи томах. Т. VII. - К: Наукова думка, 1981. - С.112-113. 2.Квітка-Основ’яненко Г Званые гости. //Квітка-Основ’яненко Г. Зібрання творів у семи томах. Т. VII. - К.:Наукова думка, 1981. - С.114-136. 3. Квітка-Основ´яненко Г Мемуары Евстратия Мякушкина //Квітка-Основ’яненко Г. Зібрання творів у семи томах. Т. VII. - К.: Наукова думка, 1981. - С.137-153. 4,Завьялов ЛД Эстетическая оценка в системе ценностей Сознание, познание и нравственность// Сознание, познание и нравственность. - Иваново: Ивановский Гу., 1973. - С.155-160. 5. Зведенюк А.В. Особенности художественного отражения действительности // Эстетические закономерности и конкретные особенности историко-художественного процесса. Сб. научн. трудов. - Ташкент: Ташкентский университет, 1984, С. 92-103.8. 6. Черткова ЕЛ. Парадигма утопического сознания //Мировозренческие ориентиры мыслительной культуры. - К.: Наукова думка, 1993. - С.103-179. 7. Лойфман ИЯ. О мировозренческом самоопределении личности //Онтология мировозрения. - Уфа: ООО Дизайнполифсервис”, 2000. - С.7-15. 8. Дворникова Е.И. Механиизм освоения культуры личностью // Философия в XXI веке. Международный сборникт научн. трудов. B.II Воронеж: Воронежский госпедуниверситет. - 2004, С. 30-37. 9.Гринева С.В. Эволюционные критерии ценносных оснований менталитета // Философия в XXI веке. Международный сборник научн. трудов. В.Н Воронеж: Воронежский госпедуниверситет. - 2004. - С. 16-22.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)