Електронна бібліотека підручників

Загрузка...


Проблеми поетики (збірка наукових праць)

20. Світове значення експедиції Павла Чубинського


Віктор ДАВИДЮК, д.філол.н.

Про Чубинського українська фольклористика здебільшого згадує побіжно. Найчастіше - як збирача текстів, що належать до того чи того жанру. Водночас значення всього його фольклористичного доробку досі наукою належно не оцінено. Не претендує на вичерпність такої оцінки й наша розвідка. I все ж хочемо звернути уваги на ті сфери його діяльності, які повинні свідчать про його світове визнання. Найбільші успіхи ученого, безумовно пов´язані з його «Працями етнографічно-статистичної експедиції в Південно-Західний край». Отримання золотої медалі на Конгресі в Парижі 1875 р. часто ставиться істориками фольклористики в один ряд із золотою медаллю Петербурзької Акадеамії наук чи Уварівською премією. I поки що ніхто не звернув уваги на збіг двох не другорядних обставин. 1873 р. вченому вручають відзнаку Петербурзької академії наук, призначають його керівником Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, а через рік після отримання міжнародного визнання в Парижі цей науковий підрозділ закривають. Формально - за перевищення покладених на нього повноважень, що полягали в пропаганді серед народу українофільських ідей, а фактично - за можливість надмірного інтересу до української культури, фактично поставленої під сумнів Емським указом, з боку світової наукової громадськості. Адже виходило, що, з одного боку, її начебто не існує, з іншого - вона викликає непідробний інтерес у світі. На тлі постійних змагань за українські землі між Росією й Польщею та зазіхання на їх частину з боку Туреччини, це становило ще й геополітичну небезпеку для Росії. Особливо на тлі селянських повстань, які захлинули в цей час українські території.

Фольклором Чубинський зацікавився ще в студентські роки. Тож перебуваючи на засланні в Архангельській губернії та займаючи посаду слідчого секретаря статистичного комітету та редагуючи «Губернські відомості», він уже тоді співпрацював з Російським географічним товариством та за його дорученням брав участь у різноманітних експедиціях. В заслання 1862 р. він вирушив уже з захищеною дисертацією. 1861 р. він захистив у Санкт-Петрбурзі роботу, яка мала пряме відношення до етнографії - «Нарис народних юридичних звичаїв і понять у Малоросії». Не полишав він цієї праці і в Архангельській губернію, де проживало чимало українців. Побут північної провінції з українським населенням сам по собі сприяв зацікавленню фольклором. Публікації етнографічного характеру в місцевій пресі, редакторська праця поряд із маловідповідальною юридичною, яку він мав у засланні, все більше втягувала його в його в народознавчу сферу і робила одним із найвідоміших фахівців у цій царині. Він був добре відомим у наукових колах, тому доручення очолити експедицію РГТ в південно-західні губернії Росії, до яких, крім українських, було долучено ще й деякі білоруські та молдавські землі, не було для нього випадковим. Що ж до можливих результатів, то в науковому плані вони також були легко передбачувані. Важче було передбачити результати пропагандивної роботи, яку переслідували завдання експедиції. Що такі ставились і були певні претензії до їх недотримання, свідчить виступ ученого при обранні його вже після публікації «Праць.» керівником Південно-Західного відділу РГТ. В програмній промові, яку висвітлила «Киевская старина» він зокрема заявив, що вивчення народів повинно провадитися «на об´єктивній основі, притаманній будь-якій науковій діяльності. Суб´єктивність і публіцистика не сумісні з завданням відділу. Ми повинні думати , не повинні пропонувати, наша справа - показувати. Ми будемо подавати матеріали через прояви життя, не керуючись симпатіями чи антипатіями»[1].

Уряд і цар особисто, звісно, офірували кошти не заради самої науки. Росія вела постійні війни з Туреччиною та готувалась до війни проти Польщі. На тлі спорадичних селянських повстань на українських землях, які постійно виникли на теренах України і мали насамперед соціальний характер, важко було передбачити, на чиєму боці в разі війни з Польщею виявиться місцеве населення. Чого найбільше боялася влада, свідчить доповідна записка міністра внутрішніх справ Росії, в якій ідеться про те, що на півдні Росії виявлені особливо небезпечні пропагандисти, які заражають маси українофільством, поширюють серед народу підручники й молитовники, перекладені українською мовою. На особливому засіданні було ухвалено припинити поширення українофільської пропаганди, а цар підтримав цю ухвалу такою резолюцією : «Виконати, але з тим, щоб відділ Географічного товариства в Києві в нинішньому його складі був закритий і щоб відкриття його знову не могло відбутися інакше, як із мого дозволу за клопотання міністра внутрішніх справ». Таке клопотання так і не поступило. Причина полягала в тому, що вивіска РГТ стала зручною ширмою для гуртування українофілів.

Росія в цей час готувалася до війни з Туреччиною. Трьохсотлітнє панування Османської імперії на землях, які входили в можливий район бойових дій, лякало російський уряд можливістю підтримки місцевим населенням його супротивника. Свої інтереси у цій війні мала й Польща, стосунки якої з Росією були на той час також вибухонебезпечними. На чиєму боці буде населення Поділля, Галичини, Волині, теж було невідомо. Насамперед через те, що невідомим залишався його національний склад.

Появу Російського Географічного товариства спровокувало польське повстання 1863, яке ознаменувало розгортання національно-визвольної бортьби слов´янських народів за свою незалежність. З іншого боку національно-визвольні тенденції представників слов´янського студентства проходило на тлі селянських повстань. Все це могло змінити конфігурацію державної влади в Росії. Серед можливих новоутворень абсолютно реальним було й утворення нової конфедерації в складі Польщі й України. Таку ідею ще в 1826 -1827 р. виношували члени підпільного товариства з числа студентів Петербурзької медико-хірургічної академії, вихідців з України[2].

Наукове товариство, верхівку якого складали генерали й адмірали російської армії та міністерства внутрішніх справ, а очолював сумнозвісний генерал Муравйов, було спішно зорганізовано зверху на кошти царя на хвилі польського повстання. Основний акцент дослідницької роботи, певна річ, було зосереджено на західному напрямку, де проживало білоруське й польське населення. Росія готувалася до війни з Польщею, тому генералів цікавило на чиєму боці буде місцеве населення. Відповідь на це питання давало ряд інших: хто проживає на цій території, яке ставлення місцевого населення до влади, ким вони себе вважають. Від цього залежало, якою має бути формула ідеологічного впливу в ході підготовки до бойових дій.

Найправдивішим засобом ідентифікації населення було визначено фольклор. Достатньо почути, які пісні співатиме сільський обиватель, випивши чарку-другу, як його недавні хитрування у способі самовизначення тут же зійдуть нанівець.

Чубинського було призначено керівником експедиції в Південно-західний край у травні 1969 р. після провалу цієї роботи його попередником С. Максимовим. Враховуючи негативний досвід свого попередника, він одразу запросив до співпраці відомих вчених Миколу Петрова, профессора Київської духовної академії, композитора Миколу Лисенка, вчителів народних училищ, священиків, чиновників, мирових посередників. Кожен з учасників мав можливість працювати в своїй сфері.

За два роки зі своїми п´ятьма молодими помічниками Чубинський зібрав 4000 обрядових пісень, 300 казок, багато легенд, переказів, ігор, вірувань, зробив багато описів весіль тощо.

Безпосереднє спілкування з представниками селянства виявляє його національний склад об´єктивніше, ніж будь-який перепис. Залежно від можливих наслідків селянин може назвати себе православним, поляком, поліщуком, просто тутешнім, але він не може грати роль представника іншої національності скільки завгодно, особливо коли справа дійде до пісень. Таким методом відомий білоруський фольклорист ХІХ ст., Микола Федеровський, керуючись науковим підходом і ще не знаючи, що таке наукова кон´юнктура, визнав, що понад 70% пісень, які співає білоруське населення, - українські. Наш земляк Павло Чубинський з відомих причин подібних статистичних даних стосовно Південно-Західного краю не оприлюднював, але їх пропорція визначена кількістю записаного матеріалу, де іншим національностям відведено 1 том, а українцям 6. На жаль, експедицією Павла Чубинського була охоплена не вся Україна, а лише та її частина, звідки планувалося брати військовий набір. Інакше ці дані могли бути ще вразливішими. Адже поза полем зору опинилося мало не все Подніпров´я, де стояли козацькі полки, підтримка з боку яких у боротьбі російської імперії будь-то з турками чи з поляками була легко передбачуваною.

Таким був соціологічний зріз проблеми. Але золота медаль Російського географічного товариства та Уварівська премія за наукову працю стали нагородою Чубинському не лише за отримані наукові результати, а й за обнадійливу статистику та практичний внесок у мобілізацію місцевого населення, яке хоч почувалося і українцями, зате не поляками.

Набагато більше дала експедиція Чубинського в науковому плані. Блискуче проведена за два роки, вона зібрала, впорядкувала й видала 7 солідних томів польових матеріалів, загальним обсяглом понад 300 друк аркушів. Число ж самих зразків рахується на десятки тисяч. Російська наука безапеляційно визнала науковий подвиг Чубинського, наділивши його найдостойнішими епітетами. «За складом розуму, особистим характером, за прийомами дослідження, - писав М. Пипін, - Чубинський був великим етнографом-збирачем, єдиним у своєму роді діячем у цій галузі науки»[3]. М. Пипін першим відзначив експедицію П. Чубинського однією з найвидатніших справ, яка не мала прикладів у вітчизняній науці[4]. I, вочевидь, - не лише в вітчизняній. Жоден із європейських народів, крім українців, на той час не мав такого повного зібрання фольклору в опублікованому вигляді, як «Праці.» Чубинського. Крім того, вже понад 130 років, експедиція Чубинського незважаючи на значно кращі умови праці та технічні можливості, й досі залишається зразком для наслідування не лише в Україні, а й у світі.

Найперше „Праці” Чубинського вирізняються комплексним підходом до народної культури. Це перше і , на жаль, останнє повне зібрання різних матеріалів етнографічного плану, здійснене на українських теренах на синхронному зрізі. Воно охоплює все: народний світогляд, обрядовість, звичаєве право, стан розвитку громадянського суспільства в Україні.

Інша справа - теоретичний рівень. Він задовольняв потреби тогочасної науки та не в усьому відповідає сучасним. Попри це тексти Чубинського і в нинішній час - одне з науково найдостовірніших джерел словесного фольклору, тому при наявності тепер багатьох інших записів вони цитуються найчастіше.

Зразком збирацької скрупульозності можна без перебільшень вважати й окремі томи «Праць.». Третій том - кращий на той час опис обрядів календарного циклу. Знову ж не лише для України. Він слугував взірцем і для фольклористів Європи, які раді б були перевершити досягнення Чубинського. Зробити це було нелегко тому, що й сам календарний фольклор українців був одним із найбагатших в Європі, що визнали польські фольклористи Зоріан Доленга-Xодаковський та Оскар Кольберг. Кожен із них, розпочинаючи свої записи в Польщі, згодом за браком матеріалу там, переносив свої пошуки на терени України.

Четвертий том - найповніше на той час зібрання весільних пісень, досі ніким зі збирачів не перевершене. Xоч до нього ввійшло всього 5 весільних обрядів, у ньому вміщено 1943 тексти з 4000 обрядових зразків, що більш, ніж удвічі перевищує пізніші зібрання Г ната Танцюри[5] та Івана Денисюка[6].

Звичаєве право українців, яке стало матеріалом для шостого тому - це неписана конституція українського народу, яка перевершує зміст «Руської правди» , Конституцію Пилипа Орлика, і може дорівнятися до «Статуту Великого Князівства Литовського».

Вже на той час, маючи поки що за зразок лише спорадичні спостереження подорожніх над особливостями характеру українців в порівнянні з іншими сусідніми народами та наукову працю Костомарова про дві руські народності, Чубинський зважився на спробу цілісного окреслення українського національного характеру.

Павло Чубинський не був теоретиком фольклору, його наукові результати лежали в практичній площині, а теоретичні висновки будуються на особистих спостереженнях. Зокрема, в передмові до I тому він повідомляє наукову громадськість про занепад фольклорної традиції: «Стосовно обрядів, звичаїв і повір´їв вважаємо за необхідне повідомити наступне. На даний момент, коли в народі вже ввійшло багато нових прийомів життя і уявлень, давнина ця втрачає свою легальну повсюдну й незмінну силу. Деякі звичаї й обряди в окремих місцевостях загалом втрачаються, в інших, хоч і зберігаються, народ вже перестає надавати їм значення необхідності; вони залишаються для нього лише певною мистецькою обставиною життя. Багато повір´їв хоч і передається з вуст у вуста, проте перестають бути предметом щирих вірувань, тому легко зустріти людину, яка, передаючи цей переказ, водночас готова висміяти його, коли запитати, чи направду вона вірить у це»[7].

На час виходу «Праць» вже були сформовані майже всі теоретичні напрями в фольклористиці, за винятком хіба що антропологічної школи. Найгостріше всі вони потребували фактичного матеріалу. Значною мірою прислужилося цій меті й видання Павла Чубинського.

За кількістю зібраного матеріалу досягнення експедиції Чубинського згодом перевершить польський фольклорист Оскар Кольберг, але для цього йому знадобиться 25 років невтомної праці, а матеріали цього збирача будуть чекати свого видання до наших днів.Остаточно вони не оприлюднені ще й досі.


[1] Киевская стаоина. - 1884. - Кн. 2. - С.343 - 349.

[2] Киоило-Мефодіївське Товаоиство. - К., 1990. - Т.1 . - С.6.

[3] Пыпин А. История русской этнографии. - С. 354.

[4] Там само. - С.349, 355.

[5] Танцюра Г. Весілля в селі Зятківцях. - К., 1998

[6] Турське весілля // Пісні з-над берегів Турського озера / В опрацюванні Івана Денисюка. - Луцьк, 2004

[7] Труды этнографическо-статичтической экспедиции в Западно-Русский край . Т.3. - С.11



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)