пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ

Загрузка...


Проблеми поетики (збірка наукових праць)

19. Контамінації народнопісенного жанру в українській новелі


Анатолій ГУЛЯК, професор Наталія НАУМЕНКО, докторант

Анотація

У статті проаналізовано шляхи засвоєння народнопісенних елементів українською малою прозою зламу ХІХ - ХХ століть. Показано, що пісенні образи, мотиви, мовні звороти, проникаючи у прозову оповідь, надають їй «новелістичного» емоційного напруження та виступають чинником катарсису.

Summary

The article gives an analysis of folk sing elements’ acceptance by Ukrainian small prose of the fin de siecle. There is shown that the song images, motifs and language constructions, being contaminated into the prose narrative, give it a “novellistic" emotional strength, and create its cathartic intonation.

Відомо, що фольклор засвідчує самобутність кожного народу, постаючи органічним, невід´ємним складником моделі світосприйняття певного етносу, зокрема українського, відображаючись у глибинній структурі етногенетичної пам´яті [Літературна 2007 II, 538]. Саме з фольклорної оповіді, за переконанням багатьох науковців, постав такий поширений в українській літературі жанр, як новела [див. 1; 46. 4; 5. 12; 5].

Визначальною ознакою розвитку літератури кінця XIX - початку XX століть стає «беззаперечний синкретизм в усьому - в мисленні, філософії, мистецтві, мовних нараціях, стильових пошуках, що віддзеркалилося у жанрових вимірах української поетичної прози» [3; 106]. Тому благодатним ґрунтом для розвитку новелістики стали осмислення естетичних ідей того часу та народна оповідна культура.

Завдяки цьому новела стала жанром, який стоїть на перехресті всіх літературних родів:

• епічного - як розповідь про незвичайний випадок, позначена особливою емоційною напруженістю;

• ліричного - внаслідок посиленої уваги до внутрішніх переживань, темпоритму оповіді;

• драматичного - багаторівневий діалог, внутрішня драматургія новел, головними дійовими особами яких є розповідач, різні прояви його alter ego.

Усі ці елементи опредмечуються в символах - рослинних, тваринних, астральних, предметних, числових, кольорових та ще багатьох інших [9; 28-29].

Одним із концептуальних фольклорних символів, який є об´єднавчим для зазначених родожанрових концептів, є пісня. Інкрустація уривків пісенного твору в новелістичну розповідь будь-якої стильової парадигми - за висловом І.Денисюка, «засіб привнесення ліричного флюїду в новелу» [4; 266] - ознака стильового синтетизму української малої прози впродовж усього періоду її розвитку.

Тому мета нашої роботи - на основі вивчення низки українських новел кінця ХІХ

- початку ХХ століття визначити місце народнопісенних елементів у створенні таких специфічних рис новелістичної оповіді, як внутрішній динамізм, емоційна напруженість, образність і майстерність у показі несподіваної колізії.

Пісню як елемент образної структури в новелістичній оповіді можна визначити такими поняттями, як «пісня-катарсис», «пісня-спогад». З точки зору композиції новели, пісня виступає, по-перше, символом, а по-друге, джерелом ліризаи/і´ прозового твору. Для сприймання цього процесу, який є поступальним етапом в українській прозі кінця ХіХ - початку ХХ століття, потрібно, за висловом Н.Шумило, ґрунтовно простежити «здатність письменників витворювати. символічні еквіваленти внутрішнього світу людини» [14; 256]. Пісня й стає одним із чинників творення цих «символічних еквівалентів внутрішнього світу».

Візьмімо до уваги образи персонажів новелістики О.Кобилянської. Саме в музиці, в співі шукає розради герой твору «Природа»:

«А тут, коло ніг його, колисалися хвилі. Їх звуки збудили в серці... сльози. Він почув себе одиноким і сам не знав, як почав співати. Справдешня дитина свого люду, він шукав полегші у співі» [6; 22-23].

Отож образ води - потоку, видозмінений у «сльози», а далі - у «пісню», - є символічним кодом катарсису, що веде до гармонізації довкілля та душі героя: «Далеко і широко розплилася... тужлива думка і зіллялась у прегарну гармонію з красою ясної´ночі» [6; 23].

До філософських роздумів про пошук Бога та правди спонукає дев´ятирічну дівчинку пісня лірника в образку «У св. Івана». Тут на тлі святкового церковного передзвону відбувається несподівана подія: від паркого повітря в храмі помер хворий на груди хлопець, зомліла серед натовпу дівчина, - люди, які прийшли сюди задля зцілення. Цей разючий контраст відбито в образі лірника та його пісні, наділеній «демонічною силою»:

Нема правди і не буде,

Розважайте, добрі люди!..

Відтак на устах дев´ятилітнього дівчати народжується невластиве її вікові риторичне запитання: «Бабуню, де тота правда?». Відповідь старенької: «У Бога...» вочевидь не задовольнила дівчинку, яка на власні очі побачила смерть молодої людини на тлі «дивоглядних малюнків» на церковних стінах. Вслухаючись у слова лірника, вона сміливіше запитує «Де тота правда?»; не дочекавшись відповіді цього разу, «задумалося дівча... само» [6; 56].

Архетипно-символічним виміром становлення характеру персонажа та його долі є народнопісенні інтонації новелістики Марка Черемшини. У новелі «Карби» мотиви музики, живопису та словесної розповіді поєднуються за допомогою фольклорної стилізації:

«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву...

Най би раз сонце на каміннім вершку сіло, най би на тото село подивилося...

Плачі горами стеляться, дугами гори уперізують...

Ану, беріте та голубте його!.. Лиш вартуйте серце, бо воно (село. - АГ.,

Н.Н.) вам серце покервавить, глибоко покарбує» [13; 24].

Становлення характеру головного героя новели Петрика, переміни в його житті підкреслюються порівняннями та метафорами, спостереженими у природі й перенесеними у мову фольклору. Від´їзд хлопчика на навчання до міста оповідач коментує в дусі образно-психологічного паралелізму: «От так як би буря зірвалася і з рісного, зеленого саду вдчімхала молоденьку галузочку у ярі та й у млаку межи лози загнала».

Проте попри розрив із батьківщиною в душі Петрика назавжди залишилися образи та почуття, які почерпнув він із народних пісень і звичаїв: «Гнувся додолу, як лоза від вітру, мовчав, як маленький гріб, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав» [13; 27].

Тісно пов´язаний образ пісні з концептами як катарсису, так і спогаду в творчості В.Стефаника. В усіх новелах письменника, де ключовим образом є пісня, її показано завдяки прийому «метафоризації неживого через живе» [7; 44]. Так, персонажі «Камінного хреста» перед прощанням співають - «за молоді літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли вернутися назад у гості... Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить, а воно раз на раз зупиняється на кожнім ярочку» [10; 75].

В душі ліричного героя «Дороги» пісня проходить складний ряд перетворень - від «розколисаної, як мамине слово» до «окрушок» - залежно від того, наскільки юнак віддаляється від матері. Лише після короткого діалогу: «Я йду, я йду, мамо... - Не йди, не йди, сину...» - юнак вирушив у дорогу: «Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека».

Пройнятий романтичними почуттями на початку шляху, герой гіперболізує свою дорогу: «Уднину вона була безконечна, а вночі всізвізди над нею ночували», оживлює її: «Земля цвіла і своїми квітами сміялася до нього... Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги», переносить її властивості на себе: «Чоло [його] ясне, як керничка при пільній дорозі» [10; 99]. Засобами творення образу дороги стають пісенні мотиви, які водночас є знаменнями появи пісні в оповіді:

«Аж людей спіткав. // Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися. // Здоймалися і падали. // А ніч клала їх у сон, як каменів, одне до одного».

Катарсичним символом цієї зустрічі стає пісня: «Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамине слово». Образ пісні ототожнюється з образом рідної матері, і ця сув´язь щоразу виявляється по-різному, в цьому випадку - через символ вітру, який схилив до юнака «всі квіти».

Друга зустріч із людьми сконцентрувала в собі суперечливі між собою мотиви - праці та свят, спекотного сонця та прохолоди:

«Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів... // Всі в блих сорочках, як на Великдень. // Але снопи пропадали з-над дітей, і вогонь вжерався в їх білі голови» [10; 100].

Разючі переміни в антуражі новели викликані, здавалося б, світлими та оптимістичними образами - колосисте море золота, діти, Великдень, сонце. Виражені дієсловами доконаного виду, вони наклали відбиток і на душу, й на обличчя героя:

«І пісня душі його згіркла, як згіркла пшениця... Очі його помутніли, а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозі».

У дитинство юнака повертає вже не пісня, від якої лишилися самі «окрушки», а «любов» - абстрактний образ-символ коханої, прикрашений «веселою дугою» та «білими слідами»: «Ходи! - Не можу, бо ти отруя!..» Після цього він уже й не пішов, а «поволікся..., як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця».

Триразове повторення певного мотиву (у нашому випадку - зустріч) обов´язково пов´язано з числом 4, яке є заключним - вирішальним [5; 367]. Три зустрічі підводять ліричного героя «Дороги» до четвертої - останньої на його шляху зупинки:

«Одного дня спотикнувся на гріб своєї´мами.

Заридав сухими очима і впав».

Єдине, що було йому потрібним у цю мить, - одне слово: «Просив маму, аби назвала так, як він був іще дитиною». Смерть забрала в героя і матір, і пісню («згіркла пшениця»), і його власне ім´я: «Поцілував могилу в маленьку яблінку і поплівся, безіменний і самотній» [10; 101].

Марію ж із однойменної новели пісня, яку співають солдати, перетворює на архетипну постать матері-України:

«Пісня випростовувала її душу. Показувала десь на небі ціле її життя...

Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию...

Як перестали співати, то Марія стала непорушно, мов на образі намальована» [10; 173].

Тому й говорить сусідка Катерина козакові: «Не будіть її, най ій здаєси, що це її сини співают...», відчуваючи в пісні нерозривну єдність матері й дітей, намагаючись якомога довше зберегти її.

Пісня-спогад і пісня-катарсис стають одним цілим у спілкуванні з душею матері старого Леся - персонажа новели «Скін»:

«По кінець стола сидить його небіжка мама та й пісню співає. Потиху та сумно голос її стелиться і до нього доходить. То та співанка, що мама йому маленькому співала. І він плаче, болить його серце і долонями сльози ловить. А мама співає просто в його душі, та всі муки там з тим співом ридають» [10; 102].

Так само - через спогади й роздуми про пісню - в свою архетипну єдність із матір´ю заглиблюється й ліричний герой новели «Вечірня година». «А взимі то мами прядуть кужіль і співають свої дівоцькі співанки, як би банували за молодим віком» [10; 96]. Порівняймо з листом самого письменника, адресованим В.Морачевському: «Так вони троє сиділи і вчилися від мами файне шитє шити і файні співанки співати» [10; 320]. Спогади про дитинство, які змушують героя безперестанку ходити по хаті, переносять його на «якісь цвітисті поля», і лише там він згадує перший куплет маминої пісні, яку майже повністю забув:

Ой, не коси, бузьку, сіна,

Бо ся зросиш по коліна.

Та най тота чайка косить,

Що набакир шапку носить...

До цих пісенних слів згодом долучається лейтмотив обірваної нитки - символ розлуки з домом, а потім - смерті сестри Марії та матері. Відтак пісня звучить із вуст оповідача, за висловом Стефаника, «несвідомо», а архетипності всій новелі та її образам надають відкрите закінчення - незавершеність, зазначена, зокрема, М.Глобенком у передмові до «Збірки українських новель» [див. 1; 14], і мотив «заквітчаної смерті», подібно до «Цвіту яблуні» М. Коцюбинського: «Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов» [10; 98].

У силовому полі цієї незавершеності розвивається лірична оповідь поезії «Ой, не коси, бузьку, сіна» Василя Голобородька. Поезія сполучує мотиви водночас кількох новел Стефаника («Дорога», «Моє слово», «Марія», «Камінний хрест») і заразом перетворює їх на нову пісню: забувається ім’я стежки обличчя криниці день янгола дерева

квітка на столі щезає паперовою мати пам’ятає початок війни (приспівом: сльоза) пам’ятає голоду кінець (приспівом: сльоза) а пісні лише назву знає (приспівом: сльоза)

ой як тихо у полі

де мати висока стоїть

свічу у правій руці тримає

лівою рукою пломінець від вітру затуляє [2; 242].

Розгорнуту культурологічну інтерпретацію образ народної пісні в поєднанні з іншими мистецькими концептами отримав у символістичній новелі «Архітвір» М.Яцкова. Дівчина Ілона, яка мріє про те, аби її постать було втілено в мармурі, на прохання майстра Даріяна співає пісню «обжинкову», чим викликає в чоловіка спогади про «серпневу місячну ніч, коли жінки і дівчата вертають з поля і ладкають у два хори з таємним почуттям, а їх голос добувається з тьми невідомого, дрожить неописаним чаром над селом і лунає по стернистих розлогах і берегах гаю» [12; 434].

Ладкання, або ж ладканка, - обрядова весільна пісня, яка виконується під час зустрічі наречених; у деяких місцях Західної України цим словом називають близьку до весільної пастушу пісню, що її співають на Зелені Свята [див. 8; І, 543]. Саме тому М.Яцків у вуста своєї героїні вкладає слова такої пісні:

Ой, місяцю-ріженьку,

Світи нам доріженьку:

Щоби ми не заблудили,

Віночка не згубили,

Бо наш віночок красний,

Як місяченько ясний... [12; 434; див. також 11; 124].

Можна ствердити, що дівчина постає берегинею українських народних звичаїв, хоча розповідач і показує її як своєрідний, «таємний» образ не лише пісні, а й інших видів мистецтва: «На досвітках станула я на високій скелі, передо мною безконечна, грізна прогалина... листочки дрожали на деревах, як молоде тіло, упоєне шалом любов...». Архетипність постаті Ілони відлунює у сповненому естетично- рефлексивних мотивів, невисловленому монолозі Даріяна, подібному до Пісні пісень Соломона:

Коли б я назвав Тебе рожею, то се був би лиш символ Твоїх уст, символ краси, яка скоро в’яне.

Коли б я назвав Тебе зіркою, то се було би слово лиш про Твоє око як самітнє світло в просторі.

Так розбивається моя душа однозвучним співом стринатки напровесні серед лісу, й я не годен найти імення для Тебе... [12; 437].

«Архітвір», який від самого початку бачив в Ілоні Даріян і який мав стати окрасою вівтаря нового храму, миттєво втратив свою привабливість тоді, коли дівчина довірила майстрові таємницю свого листування з коханцями, - в них пізнав Даріян тих, хто «вкрав [йому]план... зрабував [його] душу». Загибель дівчини в горах стає для героя своєрідним deus ex machina, який привів його до тями та допоміг завершити роботу:

«На третій день вранці-рано вітало сонце величавий вівтар, і тисячі очей губилися в нім, як в таємних ходах, якими блукає людська судьба...» [12; 438].

Пісенність зумовила особливе емоційне звучання датованої 1903 роком поетичної новели С.Яричевського «Дев´ята симфонія». Вельми цікавою є інтерпретація українським літератором величного образу Людвіга ван Бетховена - у самому заспіві його творять мотиви з природи, шановані за часів романтизму - епохи життя та творчості німецького композитора, а до того - й безіменними авторами ліричних народних пісень з усіх часів і країн:

«Немов так і бачу його: з буйним розвіяним волоссям, з лицем, палаючим гарячкою, з очима, вдивленими в темне небо, серед бурі грізної, блискавок, громів, що кидають столітні дуби, мов слабу солому на землю, іде він самотній., Не знайде супокою і тому так невтомимо гонить по лісах, гаях і левадах довкола пишного Відня» [12; 379].

Архетипність твореного образу полягає й у тих символічних кодах, що нанизуються один на один, і в безіменності генія, і в лаконічному описі околиць Відня, що містить давно засвоєний українською мовою грецизм «левади». Має місце в цій частині новели такий важливий архетип української культури, як кордоцентризм. могутність і сила акордів, що їх грає музикант, супроводжується такими складними епітетами, як «серцеполоняючі» й «потрясаючі серцем». I Дев´яту симфонію оповідач називає «піснею, виспіваною душею», виводячи з символічного образу душі мотив безсмертя.

Назва «пісня», що вживається оповідачем до твору Бетховена, не випадкова. Адже саме тут у структуру симфонії вперше у світі було введено хор та вокальні партії. За визнанням самого композитора, оду Шіллера «До радості» включено до музичного твору внаслідок неспроможності висловити ідею радості засобами лише музичними.

Саме «безсмертя» є поворотним пунктом між двома частинами твору, розмикаючи його хронотоп від «Віндобони смутної» часів варварських воєн, Відня часів Бетховена (1822 рік) в далеке минуле: «Конфуцій, Будда, Христос,. Вони ж кликали: обніміться, міліони!...» і в майбутнє: «Звук вони чують, змісту не розуміють... А ти, великий Бетховене, чув, слухав душею... Коли вони так почують? Люди тоді всі братами стануть» [12; 380].

Так, згідно з канонами новелістичної поетики, Дев´ята симфонія («пісня»!) описується як згусток почуттів героя твору - Бетховена, а звучання її - як вибух, що приводить до повороту оповіді, позначеного активним символотворенням:

«Утіха в наші серця завітала, взяла нас за руки і повела на свої´святі оболоня. Загальна спільна радість виполола з нашого поля бур’ян ненависті і зависті, гніву і зобиди, ввела нас у свою божеську святиню невинності й чистоти серця» [154, 380].

Саме тому, за допомогою символів, невеличка за обсягом новела стає конгломератом історії людства, зокрема його культури. Твір має в своїй наративній структурі два культурологічні концентри: образ Бетховена та його Дев´ятої симфонії («Ода до радості!), а, з іншого боку, - мотив серця як визначальний концепт української філософії. Взаємодія цих концентрів породжує характерну для новели константу суперечливості.

««Конфуцій, Будда, Христос... дивляться сумно-жалібно на людей, на світ, якому вони послали тиху, чаруючу Радість... Але світ... сотворив соб Радість грішну, заплямовану кров’ю... [що] ходить у плащі з дрижучих, закривавлених сердець». Суперечність, якою переймалися й названі люди, й автор, і читач, виливається в риторичне запитання: «Коли сповниться заповітний голос великої Дев´ятої симфонії?» - фігуру non-finito, спрямовану на те, щоб спонукати реципієнта до роздумів.

Узагальнюючи, наголосимо:

Український фольклор із збереженими в ньому елементами народних вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним декоруванням, трансформацією всіх проявів і форм життя, лексичним багатством є сходження до найголовнішого, за К.-Г. Юнгом, архетипу - архетипу Самості національної культури.

Пісня як сильний фольклорний символ, що творить новелу, є, з одного боку, виразником внутрішнього світу автора, героя та розповідача; з другого - новела як особливий емоційно наснажений жанр ліро-епічного ґатунку надає народній пісні, її головним образам і мотивам нового життя у новій культурній парадигмі.

В усіх аналізованих творах української малої прози, які характеризуються пісенними інтонаціями, «пісня-спогад», «пісня-символ», «пісня-катарсис» та «пісня- джерело ліризації оповіді», зливаючись у контексті розповіді в єдине ціле, створюють новий символічний вимір - «пісня-мати»: як Мати-Природа у творах О.Кобилянської та Марка Черемшини, так і Велика Матір у В.Стефаника.

Аналіз новелістичної оповіді та її фольклорного (пісенного) компонента в авторській інтерпретації життєвого шляху героя, його світогляду та взаємин зі світом приводить до такого висновку: пісня як жанр народної´творчості, контамінуючись у новелістичну оповідь, є тим чинником, який розширює мікросвіт окремої´ новели до рівня символу зовнішнього та внутрішнього довкілля.

Література:

1. Глобенко М. Збірка українських новель / Микола Глобенко. - Нью-Йорк: Б. в, 1955. - 351 с.; 2. Голобородько В. Летюче віконце. Вибрані поезії/ Василь Голобородько. - К: Укр. письменник, 2005. - 463 с. - (Бібліотека Шевченківського комітету); 3. Гуляк А.Б. Синкретизм жанрово- стильових модифікацій прози Михайла Коцюбинського / Анатолій Гуляк // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського: Збірник наукових праць. Серія: Філологія. - Вип. 7. - Вінниця: Видавництво Вінницького держ. пед. ун-ту, 2005. - С. 106-109; 4. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ - початку ХХ століть / Іван Денисюк. - 2-ге вид., доп і перероб. - Львів: Академічний експрес, 1999. - 238 с.; 5. Дунаєвська Л.Ф. Українська народна проза (легенда, казка): еволюція епічних традицій /Лідія Дунаєвська. - К: Вид-во КНУ імені Тараса Шевченка, 1997. - 447 с.; 6. Кобилянська О.Ю. Вибрані твори/Ольга Кобилянська. - Львів: Каменяр, 1982. - 271 с.; 7. Ковальов В. Виражальні засоби українського художнього мовлення /Віктор Ковальов. - Херсон: Вид-во Херсонського держ. ун-ту, 1991. - 113 с.; 8. Літературознавча енциклопедія: У 2-х т. / за ред. Ю.І.Коваліва. - К: Видавничий дім «Академія», 2007; 9. Науменко Н.В. Символіка як стильова домінанта української новелістики кінця ХІХ - початку ХХ століття /Наталія Науменко. - К.: НУХТ, 2005. - 204 с.; 10. Стефаник В.С. Вибрані твори / Василь Стефаник - Ужгород: Карпати, 1979. - 192 с.; 11. Українська народна обрядова поезія. - К: Школа, 2006. - 272 с. - (Бібліотека шкільної класики); 12. Українська новелістика кінця ХІХ - початку ХХ ст. /упоряд. І.О.Денисюк. - К: Наукова думка, 1989. - 688 с. - (Бібліотека української літератури); 13. Черемшина Марко. Карби: Вибрані твори / Марко Черемшина. - К: Наукова думка, 1987. - 448 с. - (Бібліотека української літератури); 14. Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності / Наталія Шумило. - К: Задруга, 2003. - 354 с.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)